CC BY
301
Вісник ПДАБА
Важливим з точки зору становлення державної мови було б уведення практичного іспиту на володіння українською мовою на посади у державних установах. По-друге, введення матеріального заохочення для спеціалістів, які досконало і бездоганно володіють мовою, але не за формальним, а реальним показником. По-третє, за дотриманням мовної політики повинна стежити особа чи апарат, який сам є національно і патріотично зорієнтованим на збереження самобутності й ідентичності нації, адже мова - це не просто слова, це бачення світу, тому той, хто сповідує ідею впровадження російської мови як державної, передусім дотримується менталітету, звичок, традицій, а найголовніше, формує і розвиває цінності й ідеологію іншого народу. По-четверте, всі мають усвідомити, що відсутність державності протягом тривалого часу призвела до гноблення, знищення мови корінного населення країни і навпаки. Нічого не маю проти росіян, але якраз вони дуже давно усвідомили слова В. Сосюри: «Без мови нашої, юначе, народу нашого нема». Якщо за царату відверто знищувалась мова, то зараз у нових реаліях продовжується повзуча політика утвердження російської мови саме через надання їй статусу другої державної. На жаль, але сучасна політична еліта здійснює таку політику, що у найближчі роки престижність української мови видається малоймовірною, і не через слабку економіку, бо тут існує і зворотний процес: тільки патріотична нація із сильною національною ідеєю, ідеологією здатна розвинути економіку країни. Перспектива білінгвізму в Україні не вельми втішна. Асимільований народ зникне з етнічної карти, у всякому разі, її східний регіон. Хто знає, може, Захід і Схід ніколи не порозуміються, ніколи не бути їм разом, єдиним цілим. Можливо, у майбутньому з’явиться така національна ідея, яка приведе до компромісу, до мирного співіснування Заходу і Сходу, аби це було лише на користь сильному українському народу.
Але на сьогодні подвійні стандарти, підходи, паліативні рішення посадовців не додали престижу Україні, тому ми і перебуваємо на задвірках європейського освітнього процесу.
ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА
1. Івашин В. Мова і нація / В. І. Іваншин, Я. Радевич-Винницький. - Дрогобич : Відродження, 1994. - 218 с.
2. Кожевников В. Яка національна ідея українців? / В. Кожевников. - К., 2004. - 40 с.
3. Кубаєвський М. Національна ідея: історичні і методичні засади осмислення: монографія // Микола Кузьмич Кубанський; Тернопільський нац.-екон. ун-т. : Екон. думка, 2007. - 1920.
4. Масенко Л. Мова і суспільство: Постколоніальний вимір / Л. Масенко. - К. М. Академія, 2004. - 164 с.
5. Ющук І. Єдина державна мова як основа єдності суспільства / І. Ющук // Україна: національна ідея. - К. : КиМУ; Правові джерела, 2003. - С. 194.
УДК 930.2 (477)
ТВОРЧІСТЬ І. НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО ЯКІСТОРИЧНЕ ДЖЕРЕЛО
Г. І. Карпенко, к. і. н., доц.
Ключові слова: історичне джерело, репрезентативність, українська реалістична проза, художній метод пізнання, інформативність, історичне знання
Постановка проблеми. «Художник повинен бути в своїх творах дзеркалом громади, але дзеркалом високої ціни, в котрому б одбивалась жизнь правдива, але обчищена й гарна в естетичному погляді, добре спорядкована й згрупована, освічена вищою ідеєю, і щоб була при тому жива, як сама жизнь» [21, с. 215], - таку мету перед письменниками-реалістами поставив І.С. Нечуй-Левицький, і цьому він присвятив своє життя і творчість [24, с. 23].
Наскільки ж знав Нечуй-Левицький українську дійсність другої половини ХІХ - початку ХХ століття? Які джерела його інформованості щодо реального стану справ у різних сферах суспільного життя, ходу підготовки і наслідків буржуазних реформ 1860 - 1870-х років, їх впливу на господарську та громадську активність, добробут населення міст і сіл України? Для того, щоб дати ґрунтовні відповіді на ці запитання, слід, спираючись на наявні матеріали, з'ясувати, у якому регіоні розгорталася свідома діяльність Нечуя-Левицького, де і на яких посадах він працював, із представниками яких соціальних верств найчастіше спілкувався.
111
№ 11 - 12 листопад - грудень 2011
Безумовно, для науковця надзвичайно важливе докладне вивчення репрезентативного масиву історичних фактів, щоб дійти аргументованих висновків. Письменник сприймає життя інакше -він мислить образами; здавалося б, маловажна деталь для рядової людини може стати для художника, його чутливої творчої уяви виявом реальних тенденцій, що утверджуються в навколишній дійсності.
Однак у будь-якому методі пізнання реальності - науковому чи художньому - життя залишається основним джерелом. З даної позиції у статті й розглядаються життя, літературна та громадська діяльність Нечуя-Левицького, типового представника української реалістичної літератури.
Історіографія. Історіографія життя І. Нечуя-Левицького досить багата і слід відзначити, що дослідники, передусім філологи, порівняно повно розробили біографію письменника. Традицію дослідження творчості І. Нечуя-Левицького розпочали ще його сучасники -М. Драгоманов [7] та І. Франко [28].
У 20-х роках ХХ ст., як уже зазначалося, дослідження обмежувалися публікацією творів та мемуарної й епістолярної спадщини письменника - як то робили М. Возняк, Ю. Меженко, Є. Кирилюк [9]. Більш плідними для науки в цілому, для даної проблеми зокрема, були 1950 -1960-ті роки, коли з'явилися серйозні дослідження Н. Крутікової (з публікацією нових джерел), М. Бернштейна, О. Білецького, М. Походзіло, В. Власенка та ін. [1; 6; 10; 24].
У 1970 - 1980-ті роки дослідження, головним чином, велися навколо творчості письменника, а саме: досліджувалися народні джерела його творів [4], аналізувалися окремі твори [23] та їх історична основа [11]. Так, дослідник О. Курочкін звернув увагу на те, що життя у творах Нечуя-Левицького показано на конкретних матеріалах Надросся: селянські заворушення («Микола Джеря») та безпосередні наслідки реформи 1861 р., опис праці на цукроварнях («Бурлачка»), що також властиво для Надросся та інших районів України, тощо.
Дуже плідним з огляду на дослідження окремих «білих плям» біографії Нечуя-Левицького став період з 1990-х до сьогодення, коли з'явилися численні розвідки молодих дослідників -М. Мандрики, М. Лукича, А. Хавруся, Н. Зінченка [8; 12; 13; 29] та ін.
Мета статті - проаналізувати творчість І. Нечуя-Левицького з огляду залучення творів реалістичної літератури як історичного джерела.
Завдання: 1) встановити джерела відомостей І. Нечуя-Левицького про сучасну їм дійсність, а також трактування ними методу реалізму й соціальної місії літератури; 2) показати (на матеріалі художніх творів) характерні для другої половини ХІХ ст. стилі громадської поведінки, мислення, оцінки дійсності, а також образи типових представників доби; 3) охарактеризувати специфіку художніх творів як джерела історичного знання (на прикладі української реалістичної прози).
Виклад матеріалу. Дитинство й зрілі роки письменника (він постійно повертався до рідних місць протягом свого життя) пройшли у м. Стеблеві Київської губернії (зараз це Черкаська область, Корсунь-Шевченківський район). Добре знаючи цей регіон і життя народу в ньому, Нечуй-Левицький розгортав події у своїх творах у районі Надросся, який більше тяжів за своїм розташуванням до Правобережної України.
Перед сучасними дослідниками постає можливість безпосередньо проникнути у світ дитинства та юнацтва письменника, виявити його думки й сподівання завдяки його автобіографії. З'ясування різних сторін життя письменника, кола його знайомих, місця й умов навчання і праці може дозволити виявити, наскільки тісно був обізнаний І. Левицький з реальним життям народу, зображеним у творах, та як виникали задуми цих творів.
Народився І. Нечуй-Левицький у 1838 р. у місті Стеблів, яке розташоване на чарівних берегах річки Рось. Той факт, що хлопчик провів своє дитинство в такій прекрасній місцевості і неодноразово їздив туди на канікули, мабуть, спричинив географію його творів - як правило, події відбувалися в селах, розташованих понад Россю, і чимало уваги письменник приділяв описові краєвидів його батьківщини.
«Батько, - згадував Левицький, - ...любив рідний край, все було розказує, що на Україну дуже посіли польські пани та жиди, що московщина заїдає наш язик і національність, все розказував .українську історію» [17, с. 9]. У батька досить рано для свого часу сформувалася українська ідея, що вплинуло на формування свідомості майбутнього письменника. Мати його зовсім не знала російської мови, тому в родині постійно звучала українська. Батьки І. Левицького і його нянька, баба Мотря, з якою він скрізь ходив серед простих людей, з дитинства виховали у хлопця любов, інтерес та пошану до своєї мови і свого народу.
112
Вісник ПДАБА
На сьомому році життя малого Левицького одвезли на навчання до його дядька Євтропа Трезвінського, вчителя Богуславського духовного училища, а потім до Семигор, де Левицький «вчився там зиму й літо вкупі з малим небожем дядини та її сестрою, Мариною Михайлівною Морочковською, котрої безталанна доля [описана - Г. К.] в «Причепі» в типі Гані» [17, с. 10]. Так з'являються свідчення про те, що життя поруч із народом, любов до нього спонукали письменника брати образи своїх майбутніх літературних героїв безпосередньо з життя, художньо оздоблюючи їх. Пізніше те ж саме він радив молодим письменникам (Б. Грінченку, М. Грушевському, Н. Кобринській) - брати сюжети з буденного життя, оскільки саме життя єнайкращим постачальником матеріалу. На дев’ятому році життя І. Левицького віддали вчитися у Богуславське духовне училище. «Важка тоді була школа для школярів: тоді було царство різок та паль» [17, с. 11]. Наука була сухою та абстрактною й велася російською мовою; щоб привчити школярів розмовляти російською, в класах увели «нотатки» - дерев'яні дощечки, які надівали на шию учнів за різні провини, як то вживання «мужицьких» слів, за лайку і т. ін. Вражаючий контраст між навчанням у духовному училищі і Київською духовною семінарією, де наука була більш цікава, і не було покарань учнів, також описує письменник у своїй автобіографії.
Повертаючись до навчання І. Левицького у Богуславському училищі, яке детально показане в «Уривках з моїх мемуарів та згадок», зазначимо, що він докладно описав Богуслав і його мешканців, і подібний опис потім можна зустріти в творах письменника: «В Богуславі вулиці вузенькі, єврейські домки та крамниці з різним усяковим крамом були стіснені» [22, с. 28]; «Стара Морчевська... перевела в свою оселю... з десяток своїх панщанних сім'їв... . Ці кріпацькі сім'ї служили за робітників, наймитів і робили на полі усяку роботу. Але. вони. усі тікали в херсонські степи, ставали там на заробітки. і врешті зникали десь» [22, с. 28]. Жінка інспектора училища Мацькевича, яка любила гарно жити й веселитися, особливо у офіцерській компанії, нагадує Олесю Балабуху з повісті „Старосвітські батюшки та матушки».
«В Богуславі й по містечках, у Білій Церкві усі євреї вміли розмовляти з панами польськими панською мовою, щоб запобігти в панів ласки., скуповуючи пашню, борошно та сахар» [22, с. 41]. Подібні вказівки єврейської завзятості й кмітливості пізніше описані письменником у багатьох творах. Вчитель училища Креховський пояснював своїм учням, між якими був малий І. Левицький, різницю католицької й православної церков для того, щоб, як розмірковував потім письменник, закласти основи національної свідомості в головах учнів. Така поведінка вчителя в місцевості, де «прикажчик ксьондз готував вже польські букварі для дітей українських селян» [22, с. 43], і де навчання в школах велося російською мовою, свідчить про наявність серед українських педагогів того часу таких, хто піклувався про національне виховання молоді.
Після закінчення училища й семінарії, у 1861 р. І. С. Левицький став студентом Київської духовної академії. Дослідженню тривалого перебування майбутнього письменника в різних навчальних закладах присвячена стаття М. Мандрики «Університети І. Нечуя: до 160-річчя від дня народження» [13], де дослідник аналізує спогади самого письменника й наводить факт надіслання петиції студентів зі скаргою на погану систему підготовки в академії [13, с. 60 - 61]. За спогадами І. Левицького, в академії були як старі професори, що практично не давали нових знань студентам, а читали свої старі конспекти, так і молоді, талановиті викладачі. Стосовно студентського складу академії І. Левицький писав, що там «тасують студентів з усіх губерній. Великороси здивували мене своєю грубою мужичою фаміліярністю. А тим часом на український язик, котрим звичайно говорять між собою семінаристи й академісти на Україні, вони поглядали згорда і сміялись» [15, с. 268]. На відсутність українських національних переконань у професорів академії І. Левицький також указував і, добре знаючи життя, так би мовити, інтелігенції України, він художньо змалював його у повісті «Хмари».
«Тоді був гарячий час в руській літературі., «Основа» розворушила українське питання.В мене з'явилась думка писати оповідання українською мовою для «Основи», але вона швидко потім перестала видаватись» [17, с. 15], - так згадував письменник про свій намір почати описувати реальне життя народу. Незважаючи на згадані негативні оцінки навчання в академії, І. Левицький віддавав належне тому, що вона відіграла визначну роль в підготовці його до літературної праці.
Шістдесяті роки ХІХ ст. розворушили в українцях національні прагнення, про що свідчать спогади І. Левицького: «Українські студенти піднімали питання про українську народність, язик, літературу, історію. Великоруські студенти дивились на все українське з антипатією
113
№ 11 - 12 листопад - грудень 2011
примітивних людей ...Ми більше дружили з сербами й грузинами. Вони далеко прихильніше дивились на українську літературу. Великоруські професори так само. не були ласкаві до українщини, а українці професори були офіціально й неофіціально зовсім мертві люди у всякому питанні, як і всякі професори на Україні» [15, с. 269].
Після закінчення академії всупереч сімейним традиціям І. Левицький вирішивучителювати і був призначений учителем словесності в Полтавську духовну семінарію. Але, побачивши страшну бідність місцевих вчителів, він почав готуватися до екзамену на вчителя гімназії; водночас він почав писати свої перші твори - «Дві московки» та «Рибалка Панас Круть». «Основа» й «Кобзар» підштовхнули Левицького до думки, що в разі викриття його занять він може втратити місце роботи; отже, ніхто, навіть рідні й друзі, не знали про літературну діяльність Левицького. В таких жорстких умовах розпочалася і тривала письменницька діяльність І. Нечуя-Левицького. Щодо вчителювання, то йому довелося змінити багато місць: після Полтавської духовної семінарії (розглянув цей період життя письменника Н. Зінченко [8]) - Калішська жіноча гімназія (у Варшавському навчальному окрузі), потім Седлецька жіноча греко-уніатська гімназія. Саме в Седлеці проявилися його акторські здібності (про що повідомив М. П. Тараненко у своїй статті [27]), там він спілкувався з Громекою (публіцистом, відомим своїми викривальними статтями в «Русском вестнике» про зловживання поліції й чиновництва на початку 1850-х). Із Седлеця І. Левицький їздив до Варшави, де проживали Куліші і колишній редактор «Основи» В. Білозерський; можливо, від них він дізнався про життя і творчість М. Вовчок. Відомо про його знайомство з Л. Г. Лопатинським (український і російський філолог із Галичини) в той період. У 1869 р. Левицькому запропонували посаду у Львівському університеті, але він відмовився. Отже, життя його, «крім щоденної педагогічної, а також бібліотекарської роботи, екскурсій історичними місцями (Острог, Дрегачин, Вишневець, Дубно), подорожей за кордон (Австрія, Швейцарія), по Росії, до Варшави, було заповнене громадсько-культурними й літературними справами» [27, с. 30].
З 1873 р. Левицький працював у Кишинівській чоловічій гімназії класним наставником і викладачем російської мови та літератури, старослов'янської та латинської мов і логіки. Двадцять років віддав він навчанню й вихованню гімназичної молоді в Кишиневі. Саме на ці роки припала плідна літературна діяльність письменника [30] і контакти з іншими вченими та літераторами (М. Грушевським, Б. Грінченком, Н. Кобринською, І. Франком та ін.), редакторами журналів (особливо галицьких, оскільки публікація українською мовою в російській пресі була неможлива), журналістами, літературознавцями, що прослідкувати можна за допомогою епістолярної спадщини.
Дострокова відставка Левицького в 1885 р. була зумовлена не тільки поганим станом його здоров'я, а й бурхливою громадською діяльністю (зв'язки з Драгомановим, промови перед молоддю і т. ін.), що викликало пильну увагу поліції. Він переїхав до Києва, де продовжив свою літературну діяльність, спостерігаючи за життям народу - «пробуваю літом на селах в рідні, а зимою й восени живу в Києві» [16, с. 334], та писав для «Киевской стариньі»«етнографо-психічні характеристики під заголовком «Украинские юмористы и шутники» [16, с. 324].
19 грудня 1904 року українська громадськість відзначила 35-річчя літературної діяльності
І. Нечуя-Левицького (за підрахунками М. Мандрики - 40-річчя [12, с. 6]), коли зібралися гості з різних сторін Російської імперії (О. Пчілка, М. Коцюбинський, Б. Грінченко, М. Лисенко,
О. Маковей та ін.), прийшли привітання від П. Мирного, В. Короленка, від редакції «Літературно-наукового вісника», НТШ, товариства «Просвіта» та ін. Не обійшлося й без поліцейського нагляду за «палкими» літераторами, яким спало на думку скласти прохання до міністерства внутрішніх справ щодо «повернення до життя» української мови та літератури (про що свідчить справа 120 під назвою«Переписка с Департаментом полиции. о праздновании 35-летнего юбилея литературной деятельности украинского писателя Нечуя-Левицкого»).
Хоча завершилося життя видатного письменника-реаліста в притулку для самотніх похилих людей (у 1918 р.), воно було насичене яскравими подіями, які вписали ім'я І. Нечуя-Левицького в число класиків української літератури. Отже, такі фактори як вплив батька-українолюбця, спостереження за народним життям змалку і протягом дорослого життя, вчителювання в різних частинах України, зв'язки з передовими прогресивними діячами -П. Кулішем, М. Драгомановим, Б. Грінченком, М. Грушевським і т. ін., сприяли формуванню національного світогляду та реалістичного методу І. Левицького. Будучи надзвичайно
114
Вісник ПДАБА
спостережливою людиною і маючи постійну можливість бачити життя різних верств суспільства, І. Нечуй-Левицький був добре обізнаний з життям як пореформеного селянства, так і робітників, а також духовенства, інтелігенції й міщан. Відповідно, у своїх творах він намагався реалістично зобразити ці сторони українського життя, причому такими широкими намірами він наближався до М. Гоголя, О. де Бальзака і Е. Золя [2, с. 337].
Варто зупинитися на тематичній класифікації творів І. Нечуя-Левицького, що дасть можливість краще дослідити конкретно-історичну основу його художньої спадщини. У статті «Загальний огляд найновішої русько-української літератури» І. Левицький класифікував сучасні йому твори.Додержуючись тієї схеми, можна поділити його власні твори за такою тематичною схемою: 1) пригнічення селянства панами («Микола Джеря», «Рибалка Панас Круть»), 2) зародження та становище робітників на фабриках України («Бурлачка», «Микола Джеря»), 3) сімейний побут українського народу з його «великим потягом до особистої незалежності й самостійності в сім'ї, допроваджуючої дуже часто до скрайнього індивідуалізму» [18, с. 165] («Кайдашева сім’я»), 4) зображення індивідуальної самодостатності та гордині, що інколи дуже притаманне українському народному характеру («Баба Параска і баба Палажка», «Поміж ворогів»). Крім означеної Левицьким селянсько-робітничої тематики, слід виокремити ті його твори, що: 5) дають уявлення про життя українського духовенства («Старосвітські батюшки та матушки», «Афонський пройдисвіт», «Київські прохачі»), а також ті, що: 6) порушують національні питання й описують життя інтелігенції («Хмари», «Над Чорним морем», «Гастролі»). Не слід забувати драматургію І. Нечуя-Левицького, з якої постають картини міського побуту («На Кожум’яках», «Голодному й опеньки м'ясо»), а також казково-романтичні твори («Бідний думкою багатіє»), де письменник спробував змалювати образ майбутнього, про яке мріяли його герої.
Окрім української культури, І. Нечуя-Левицького турбувало становище українського селянства, що страждало спочатку від кріпацтва, а потім від обтяжливих умов реформи 1861 року. У результаті реформи розмір селянських наділів скоротився на 30,8 %; селяни, які працювали у садибному чи домовому господарстві поміщиків, взагалі були звільнені без землі. Навіть ті селяни, що отримали земельний наділ, мали сплатити за нього викуп державі, що значно перевищував вартість землі, протягом сорока років; більше того, селяни мали підкорятися сільському громадському управлінню, яке мало розподіляти землю між ними пропорційно до розміру родин [26]. «Реформа не давала селянам відчуття наближення до власності на землю. Вони не могли конкретизувати це право на якійсь ділянці землі, що мінялася і розміром, і місцем».
Українська промисловість другої половини ХІХ ст. характеризувалася спочатку сільськогосподарською спеціалізацією, тобто переважала переробка продукції сільського господарства - як-то спиртова, цукрова, тютюнова й олійна. Довгий час цукроварство було головною галуззю української промисловості. Хоча робітники у цей час стали досить великою соціальною верствою, їх права всіляко зневажалися і не забезпечувалися законом. Відповідно це штовхало робітників на боротьбу з власниками фабрик та заводів: у 60 - 70-х роках ХІХ ст. вони переважно тікали чи псували заводське майно. Так само поміщицькі «відрізки», позбавлення селян пасовищ, лісів і т. п., тимчасові зобов’язання, високі викупні платежі і податки, рекрутська повинність і тілесні покарання спричиняли селянські протести [25, с. 247]. Вони переважно припиняли виконувати панщину, виступали проти органів селянського самоврядування, чинили опір розмежуванню земель, шкодили поміщицьким господарствам, не платили оброку, податків, викупних платежів і т. ін. [25, с. 247].
Окрім національного питання увагу письменника привертало становище різних суспільних верств в Україні, їх проблеми та відносини, і це зрозуміло, оскільки він виступав як представник нової суспільної верстви - інтелігенції, яка поступово здобувала провідне місце у суспільстві, «зумовлюючи на Україні розвиток культури й спричиняючись до поглиблення свідомості широких шарів».
Що ж нового з історії України даного періоду ми дізнаємося, залучаючи твори письменника-реаліста І. Нечуя-Левицького як історичне джерело? Щоб відповісти на це питання, треба ретельно проаналізувати його основні твори, а розпочати варто з його першої повісті «Дві московки», надрукованої в журналі «Правда» у Львові в 1868 р. (№ 8 - 13), яка відразу привернула до себе увагу суспільства тими проблемами, що в ній порушувалися.Головна цінність цієї повісті для істориків - у показі наслідків миколаївської солдатчини, багаторічного перебування рекрутів-селян на чужині для солдатських родин (на
115
№ 11 - 12 листопад - грудень 2011
прикладі двох жінок-московок). Із вуст героя повісті молодого рекрута Василя Хоменка дізнаємося про нестерпні умови служби та життя солдат-рекрутів: «Оддали нас в науку дядькові - старому москалеві... Оце було поставить нас у ряд, щоб то муштрувати... Б'є по щоці, а ти держи голову. Утомишся було, перемучишся, прийдеш у казарми, а там дадуть тобі кулішу, як вода, а в воді - крупа крупу доганяє» [14, с. 55]. Такою дорогою ціною -миколаївською 25-річною солдатчиною - платили селяни за свободу. Не менш трагічною була доля солдатських дітей - згубно впливало їх виховання у школі для кантоністів на національні почуття, пошану до батьків (як приклад - син московки Г анни Іван, який пише у листі до своєї старої матері:«Продай же нашу хату і ... прішлі мнє дєньгі, бо я магу вигодно женіца...» [14, с. 91]). Мовно і духовно покалічена людина, рекрутський син Іван - один з багатьох, покалічених царською владою, які вже не усвідомлювали свого життєвого призначення [24, с. 33].
Недаремно автор повісті зауважував, що «спокійніше й лучче безталанним під землею лежати., ніж було жити й горювати на землі» [14, с. 96]. Не змогли протистояти суспільному тиску ні покірні та працьовиті, як московка Ганна [24, с. 33], ні палкі, живучі, як Марина; не витримували подібних умов життя й тисячі інших московок в Україні, яким судилося бідувати самотньо, навіть без підтримки й розуміння суспільства («Не втекла, - сказали люди в селі, коли почули про смерть Марини, - таки од свого лиха, і не загуляла, й не заспівала, й не затанцювала його навіть в Києві» [14, с. 101]. Дана повість розгортає перед читачами панораму соціальних взаємовідносин в українському селі в дореформений період, почуття безнадії серед рекрутських родин та ставлення панських селян до них.
Інша повість І. Нечуя-Левицького «Рибалка Панас Круть» (1868) дає історикові факти тяжкого, безрадісного, нещасливого життя не тільки українського селянства, а й єврейського населення України у ХІХ столітті. Узяти хоча б опис буденного життя євреїв, який, до речі, нагадує опис єврейського господарства з автобіографічних праць письменника, - «В маленькій . хатині, перегородженій тонкою грубою, живе по три, по чотири сім'ї. Кишать жиденята, як комашня, обідрані, в чорних сорочках та нагрудниках, бліді, золотушні, з червоними, слабими очима. Жиди сидять, кравцюють руками, швидкими та сухими, як кість. А самі бліді, .тільки очі блищать!» [20, с. 106]. Наприкінці ХІХ ст. більшість міського населення підросійської України складали росіяни та євреї. Останні намагалися тримати в своїх руках торгівлю, шинки, брали у посесію маєтки, цукроварні і т. ін. - не випадково майже в кожному творі Нечуя-Левицького зустрічаємо образ єврея - чи то шинкаря, чи то лихваря. Так, у«Рибалці.» знаходимо опис єврейського вміння торгувати: «Як той хорт [єврей. - Г. К.] вхопить зубами одну шапку, накине на чоловіка, накине йому кожуха на плечі. Лепече та сокоче, хвалить крам, нема, мов, кращого й на світі» [20, с. 113]. З цього оповідання постає картина життя й праці національних меншин в Україні в ХІХ столітті.
Зі сторінок того ж оповідання сходить образ українського селянина (Панаса Крутя), працьовитого й талановитого (як він сам каже: «на що було тільки гляну, вже й умію, вже й сам зроблю, та ще й як зроблю! І небіжчик батько було дивується, що я так швидко вивчивсь шити кожухи; ...і дяк наш дивувався, що я так швидко вчуся, мов з огню рву» [20, с. 110]), але нещасливого через соціальні умови життя («ніяк було не зберу тих грошенят, щоб разом продати, разом і гроші забрать. А тут було прийде строк платити панові чинш» [20, с. 110]).Навіть маючи ділову кмітливість та позичивши гроші у єврея, не зумів головний герой вчасно обернутися зі своїми задумами і залишився без нічого; 23 роки з того часу, як померла його дружина, був він рибалкою, і тільки в цей час відчув він себе вільною людиною:«Не заважають мені тут ані жиди, ані пани. Годує мене й зодягає мене Рось, спасибі їй, як та рідна мати» [20, с. 115; 24, с. 73]. Так, на прикладі сповіді одного невдачливого кравця-рибалки, проступає намагання багатьох селян вийти з бідності за умов панського та лихварського свавілля; а також довідуємося про глибокі почуття й переживання перших, наділених поетичною душею, які тільки у спілкуванні з природою знаходили втіху та спокій.
Детального аналізу потребує відома повість І. Нечуя-Левицького «Микола Джеря» (1878), що виводила образ українського селянина - шукача волі та правди у різних соціальних ситуаціях [19, с. 37]. На прикладі головного героя - панського селянина Миколи Джері письменник показує весь процес самоусвідомлення українського селянства - від роздумів на тему: «нащо то одному чоловікові так багато хліба?» [19, с. 53; 6, с. 75] до конкретних дій (побиття панського осавула, втеча на цукроварні, розправа з паном Бжозовським). З тієї ж повісті постає зовсім інша картина соціального життя на півдні України - «на Басарабії не було такої панщини, як на Україні» [19, с. 93]. Народ (біглий) записувався у міщани, і виходила така
116
Вісник ПДАБА
абсурдна ситуація, що в «посадських і в поліцейських книгах були позаписувані якісь невмирущі люди [подібні до «мертвих душ» М. Гоголя- Г. К.]; ...вони ніколи не вмирали, бо на їх місце зараз записували нових українських утікачів і давали їм прізвища записаних в книгах небіжчиків» [19, с. 94]. Інкерманщина, таким чином, де за відсутності панщини люди почувалися вільними і могли заробити чимало грошей рибальством, вабила до себе українських селян, подібних до Миколи Джері, що не хотіли миритися з існуючими «відробітками» та примусовою працею.
Звістка про скасування кріпацтва у 1861 р. розповсюджувалася як «чутка про волю» -«народ загомонів по ярмарках і розвозив гомін по селах» [19, с. 125]. Цікаве відлуння селянська реформа мала в Південній Україні - «в той час в Кривді і в інших акерманських селах, по книжках, померла велика сила народу» [19 , с.133], оскільки відпала необхідність приховування біглого люду під чужими іменами.
Вже відзначалося, що реформа 1861 р. зберегла селянську громаду, до функцій якої належали «місцеве самоврядування, забезпечення своєчасної сплати селянами платежів та податків і виконання ними повинностей» [3, с. 252]. За І. Нечуєм-Левицьким, цей процес має таку характеристику: «вже завели волость, громада обрала головою одного багатого чоловіка й поклала йому плату на рік двісті карбованців. Голова почав з писарем обкрадать громадський скарб і всі громадські повинності скидав на вбогих хазяїнів» [19, с. 138]. Цікаво, як негативно влада впливала на поведінку людей: не встигли селяни отримати волю від поміщиків, як самі ж обрали головою крадія. На прикладі поведінки М. Джері, що закликав скинути з посади голову та шинкаря через невідповідність своїм місцям, бачимо, як українські селяни виступали проти несправедливості, але й багато селян мовчало. Можна припустити, що вони дивилися відчужено на ідею самоврядування селянської громади.
Наділення селян землею, за сучасними даними, супроводжувалося захопленням поміщиками кращих земель та ще й відрізанням селянських наділів: так само деталізував цей процес І. Нечуй-Левицький:«пан забрав собі кращі землі на долині, понад річкою, а половина села мусила брати землю на шпилях понад крутими балками. Опріч того, під панські землі одійшов ліс, а в тому лісі були людські садки» [19, с. 139]. Це не могло не викликати людського обурення та відмови обробляти землю на горах. «З столиці прислали повірочну комісію. Комісія розібрала діло. селян і звеліла наділить їх кращою землею» [19, с. 140]. Таким чином, окрім зображення дореформеного та пореформеного села, життя втікачів на цукроварнях та у південній Україні, повість «Микола Джеря» зображує почуття та соціальні взаємовідносини українських селян згаданого періоду, показує їх пошуки кращого життя, небажання коритися життєвим обставинам.
Висновки. І. Нечуй-Левицький присвятив свою творчість зображенню рідного краю -України, яку змалку полюбив за її співучий та душевний народ, чудову природу. Але він бачив і хиби того суспільства, у якому жив, і намагався, викриваючи і сатиризуючи їх у своїх творах, змусити українських людей прагнути до самовдосконалення. Так, він зображував селянство Надросся, яке жило у тяжких умовах панщини, а потім пореформеної доби, у зв'язку з іншими суспільними верствами; відтворював селянські почуття (любові, ненависті тощо), їх уявлення про справедливість, намагання протистояти життєвим обставинам.
І. Нечуй-Левицькийдуже широко подав галерею селянських образів, які уособлювали типових представників доби: від селян, що здобували собі свободу ціною миколаївської солдатчини, до селян-«протестантів», шукачів правди. Зі сторінок творів письменника постає поетична та працьовита натура українського селянина, який, не витримуючи тягаря соціально-політичних умов, втікав від життя, прагнучи залишитися на самоті з гармонією природи. Цікавими для історика виступають наведені І. Нечуєм-Левицьким відомості про відмінності у становищі селян у дореформену добу на півдні України, який своїм більш вільним життям привертав до себе багатьох селян-втікачів, та у післяреформену добу, коли багато людей там забажало повернутися додому. Життя селян після реформи 1861 р. постає з творів письменника насиченим проблемами, які з’явилися у зв’язку з несправедливостями внаслідок визволення селян із кріпацтва; супроводжуване напруженням соціальних відносин між панами, посесорами та селянами, між українськими селянками та панами, які аморально поводилися з жінками, а також поміж самими селянами, що, замість спільної праці на користь свого суспільства, витрачали енергію на сварки, бійки, пияцтво тощо.
Не обминув письменник своєю увагою інші суспільні (міщани), національні (євреї, поляки), а також історичні (гетьман Виговський, Єремія Вишневецький) теми, намагаючись
117
№ 11 - 12 листопад - грудень 2011
якнайповніше зобразити українське життя. Отже, ми розширюємо знання про історичну дійсність України ХІХ ст. через залучення даних про внутрішній світ, прагнення, мрії, уявлення про правду, картини побуту, ставлення до життєвих обставин та стосунки різних суспільних верств України, які одержуємо з реалістичних творів І. Нечуя-Левицького.
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
1. Бернштейн М. Д. Українська літературна критика 50 - 70-х років ХІХ ст. - К., 1959. -492 с.
2. Білецький О. І. Іван Семенович Левицький (Нечуй) // О. І. Білецький. Зібрання праць: У 5 т. - К. : Наук. думка, 1965. - Т. 2. - С. 317 - 367.
3. Бойко О. Д. Історія України. - К. : Академія, 2001. - 655 с.
4. Вертій О. І. Народні джерела психологізму творів Нечуя-Левицького // Народна творчість та етнографія. - 1988. - № 6. - С. 9 - 18.
5. Власенко В. О. Майстерність І. Нечуя-Левицького в повісті «Бурлачка» // Питання майстерності. - Д. : ДДУ, 1969. - Вип. 1. - С. 3 - 14.
6. Власенко В. О. Художня майстерність І. Нечуя-Левицького. - К. : Рад. школа, 1969. -182 с.
7. Драгоманов М. П. Українське письменство 1866 - 1873 рр. // М. П. Драгоманов. Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. - К., 970. - Т. 1. - С. 247 - 308.
8. Зінченко Н. Полтава і полтавці у житті І. Нечуя-Левицького // Укр. література в школі.
- 2002. - № 1. - С. 51 - 54.
9. Кирилюк Є. П. Творчий шлях І. Нечуя-Левицького // Нечуй-Левицький І. Вибрані твори. - Х. - К., 1929.
10. Крутікова Н. Є. До характеристики І. Нечуя-Левицького // Радянське літературознавство. - 1957. - № 1. - С. 70 - 102.
11. Курочкін О. В. Історична основа народних повістей Нечуя-Левицького // Укр. іст. жур. - 1973. - № 3. - С. 85 - 93.
12. Мандрика М. І. Нечуй-Левицький і царська охранка // Рідна школа. - 1998. - № 11. -С. 6 - 8.
13. Мандрика М. Університети І. Нечуя: до 160-річчя від дня народження // Учитель. -1998. - № 11 - 12. - С. 59 - 62.
14. Нечуй-Левицький І. С. Дві московки // І. С. Нечуй-Левицький. Зібр. тв. : У 10 т. - К., 1965 - Т.1. - С.51 - 101.
15. Нечуй-Левицький І. С. До О. Кониського // І. С. Нечуй-Левицький. Зібр. тв. : У 10 т.
- Т.10 - С. 260-270.
16. Нечуй-Левицький І. С. До В. Лукича // І. С. Нечуй-Левицький. Зібр. тв. : У 10 т. -Т.10 - С. 324 - 325, 332 - 334.
17. Нечуй-Левицький І. С. Життєпись Івана Левицького (Нечуя), написана ним самим // І. С. Нечуй-Левицький. Зібр. тв.: У 10 т. - Т. 10 - С. 7 - 18.
18. Нечуй-Левицький І. С. Загальний огляд найновішої русько-української літератури // І. С. Нечуй-Левицький. Зібр. тв.: У 10 т. - Т. 10 - С. 161 - 168.
19. Нечуй-Левицький І. С. Микола Джеря // І. С. Нечуй-Левицький. Зібр. тв.: У 10 т. -Т. 3 - С. 34 - 142.
20. Нечуй-Левицький І. С. Рибалка Панас Круть // І. С. Нечуй-Левицький. Зібр. тв.: У 10 т. - Т. 1. - С.102 - 125.
21. Нечуй-Левицький І. С. Сьогочасне літературне прямовання // Історія української літературної критики та літературознавства: У 3 книгах. - Кн. 2. - К. : Либідь, 1998. - С. 212 -222.
22. Нечуй-Левицький І. С. Уривки з моїх мемуарів та згадок // І. С. Нечуй-Левицький. Зібр. тв.: У 10 т. - Т. 10. - С. 18 - 55.
23. Поважна В. М. Соціально-побутова повість «Микола Джеря» // В. М. Поважна. Багатогранність змістовної форми художнього тексту. - К. : Вища шк., 1978. - С. 82 - 107.
24. Походзіло М. У. І. Нечуй-Левицький. - К. : Дніпро, 1966. - 128 с.
25. Рибалка І. К. Історія України. - Х. : Основа, 1997. - 479 с.
26. Рогожин А. Громадське селянське управління в Україні після реформи 1861 р. /А. Рогожин, М. Страхов // Вісник Академії правових наук України. - 1998. - № 3 (14). - С. 71 - 78.
118
Вісник ПДАБА
27. Тараненко М. П. До характеристики седлецького періоду творчої біографії Нечуя-Левицького // Рад. літературознавство. - 1971. - № 6. - С. 30 - 39.
28. Франко І. Ювілей Івана Левицького (Нечуя) // Франко І. Зібр.тв. : У 50т. - К. , 1982. -Т. 35. - С. 370 - 376.
29. Хаврусь А. Генеалогія роду І. Нечуя-Левицького // Літ. Україна. - 2001. - 4 жовтня. -№ 36. - С. 7.
30. Януш Я. В. Українська література ХІХ ст. / Я. В. Януш, О. І. Ладигіна, Т. А. Подгурська. - К. : КНЕУ, 2002. - 134 с.
УДК 821.161.2»17»
ЕНЕЇДА КОТЛЯРЕВСЬКОГО — ЕНЦИКЛОПЕДІЯ УКРАЇНСЬКОГО ЖИТТЯ ТА
СЛОВА
В. С. Северін, студ.
Ключові слова:життя та слово, офіційне видання, духовний світ української людини, українська природа, суспільне життя, макаронічна мова, народна мораль, етнографічно-побутова лексика, енциклопедія тогочасного українського життя
Постановка проблеми. Майже два століття читає світ «Енеїду» І. П. Котляpевського. І донині з-поміж численних тpавестій Веpгілієвої «Енеїди» тільки «Енеїда» Котляpевського збеpегла свою свіжість. Поема Івана Петровича Котляревського, вперше видана у 1798 році, стала таким чином першою друкованою книгою, написаною народною українською мовою, від якої зазвичай датується початок становлення і розвиток сучасної української літератури.
Аналіз публікацій. Ще за життя автора - Івана Петровича Котляревського «Енеїда» поширювалась в рукописних копіях і почала завойовувати серця численних читачів. У такому вигляді твір дістався Петербурга, потрапивши до рук завідувача друкарні медичної колегії Максима Йосиповича Парпури, конотопця за походженням. Він перший високо оцінив талановиту поему Котляревського та її значення для розвитку української літератури й вирішив цей твір видати своїм коштом, аби він найскоріше знайшов шлях до широкого читача. І ось 1798 року в Петербурзі, Максим Пурпура, за допомогою російських друзів, видав«Енеїду». Цікаво, що про це перше офіційне видання свого твору автор Іван Котляревський не знав, а коли дізнався, сприйняв цей факт несхвально.
Мета статті. Висвітлити важливість та значущість «Енеїди» І. П. Котляpевського для укранської мови та культури.
Творчість Котляревського є вершиною української літератури дошевченківської доби. У літературному доробку першим твором за часом і за значенням є «Енеїда», над якою автор працював багато років. І хоч першоджерелом поеми був твір Вергілія, все ж у її основі -сучасне життя, сучасна українському письменникові дійсність. Зі сторінок поеми постають перед нами не абстрактні троянці, а українці з їх національним характером і побутом.
Уся поема виражає духовний світ української людини. Троянці - носії рис національного характеру; вони сміливі, дужі, завзяті. Проте, на думку автора, українець ще й покірний: на острові чаклунки Цірцеї йому судилася доля вола. Твір написаний народною мовою. Автор вдається до фразеологізмів, нагромадження синонімів, жаргонізмів, народно-поетичних порівнянь. У поемі названі українські імена, згадуються назви міст тощо. Автор використовує макаронічну мову, органічно вжиті народні прислів'я, приказки, пісні. На щиті Енея Вулкан викував героїв українських казок (Телесика, Котигорошка, Івана-Царевича, змію, Жеретію). Царю Латину троянці дарують килим-самольот, скатерть-самобранку, сап'янці-самоходи. Троянці ходять у гості з хлібом-сіллю; беруть участь у поминках, весіллях, родинах; бувають на вечорницях і досвітках, б'ються за правилами козацького штурхобочного бою. У поемі змальована українська природа: рослини, дерева, кущі (папороть, васильки, петрів батіг, конвалія, терен, шипшина, липа, дуб, сосна); тварини дикі і свійські (вовк, ведмідь, тхір, заєць); бачимо відтворення традиційної української кухні: страв (свиняча голова з хріном, локшина, куліш, каша, пиріжки, ковбаса, борщ) і напоїв (горілка, пиво, слив'янка, узвар). Герої твору грають на бандурі, сопілці, скрипці, кобзі - найпопулярніших в Україні музичних інструментах; співають пісні про козаків; танцюють горлицю, санжарівку. Зображуючи український костюм, автор захоплюється його естетичністю, зручністю, підкреслює народний смак, зображені точні
119
