CC BY
198
Ю. В. Мелякова, кандидат філософських наук, доцент
ЗВИЧАЙ І РЕЛІГІЯ ЯК ОСНОВНІ ДЖЕРЕЛА ПРАВОВОГО ВИХОВАННЯ В КИТАЇ, ЯПОНІЇ ТА КРАЇНАХ АРАБСЬКОГО СХОДУ
В азійському і арабському східних регіонах діють два типи правових систем, що залежно від своїх джерел сформовані у дві правових сім’ї: традиційну (Китай, Японія, Монголія, Малайзія, африканські країни), де право ґрунтується на звичаях, та релігійну (країни Арабського Сходу, Індія, Ізраїль), де право ґрунтується на релігійних доктринах. Звичай і релігія визначають там не тільки головні засади і принципи правового виховання, а й в цілому ставлення до права як такого.
Сьогодні, коли Україна активно інтегрується у міжнародний правовий простір, радикально змінює свою міграційну політику і стає багатоетнічною державою, дослідження досвіду правового виховання східних країн набуває надзвичайної актуальності.
Правові системи Китаю і Японії належать до підсистеми далекосхідного типу в складі традиційної правової сім’ї. Основи правового виховання у цих країнах обумовлені такими загальними особливостями: визнання звичаїв і традицій основним джерелом права; негативне ставлення до законодавства як неприродного джерела права; ігнорування державних юридичних структур (зокрема, інституту судової влади) та заміщення їх самокерованими суспільними структурами, що діють на основі норм звичаєвого права; слабкий розвиток юридичної інфраструктури (юридичної практики, системи освітніх закладів з підготовки юристів) [1; с. 318].
Основою морального, релігійного і правового виховання в Китаї є вчення Конфуція, який висував на перше місце питання соціальної етики і моральності, відносячи до моралі “п’ять доброчинностей”: людинолюбство, обов’язок, норми поведінки, знання та відданість. Людинолюбство втілює у
собі найкращі моральні цінності і норми поведінки людини: милосердя, стриманість, скромність, доброту, співчуття, правдивість, щирість.
Сфері особистих прав китайці приділяють невелику увагу. Стан конституційних прав і свобод людини в Китаї незначною мірою відповідає міжнародним стандартам. Головне місце у законодавстві посідають права громадянина КНР. Однак серед них відсутні норми про свободу думки (адже фактично панує диктатура комуністичної партії), право на життя. І тому недивно, що КНР посідає одне з перших місць у світі за винесеними смертними вироками. Китайці традиційно мають високий ступінь патріотизму і громадської відповідальності. Їх конституція містить великий перелік обов’язків громадянина, досить мало уваги приділяє його правам.
Теоретики відверто визнають незначну роль права в регуляції соціальних відносин у Китаї. До юристів китайці ставляться із недовірою, вважаючи, що, використовуючи абстрактні норми, вони створюють перепони для досягнення компромісів, чим сприяють недостойній егоїстичній поведінці громадян. У будь-якому разі конкретне правове рішення має відповідати справедливим і гуманним почуттям, а не бути втиснутим у рамки юридичної схеми. Так, відшкодування шкоди не повинно лягати непомірним тягарем на плечі боржника та вести його родину до банкрутства. Згідно з китайською традицією, спірні питання мають вирішуватися на основі почуття гуманності, потім — ритів (звичаєвих правил і прав), згодом — розуму і лише після цього може послідувати звернення до права. Закони для китайців не є нормальним засобом вирішення конфліктів між людьми. Їх корисна роль обмежується тим, що вони пропонують зразки поведінки та застерігають тих, хто міг би поводитися антисоціальним чином [2; с. 364].
Традиційна китайська концепція не заперечує право як таке, але визнає при цьому, що воно для тих, хто не піклується про мораль — для невиправних злочинців, нарешті, для іноземців, яким чужа китайська цивілізація. За легендою, право (фа) винайшов варварський народ, міао у
ХХІІІ ст. до н.е. (Бог пізніше знищив цей народ). Про це один із афоризмів Конфуція: “У варварів за часів держави гірше, ніж у китайців без неї”. Китайський народ, на його думку, чудово обходиться без права. Він вважає за краще не звертатися до суду, а регулювати міжособистісні стосунки так, як йому підказує совість, наслідуючи не праву, а згоді і гармонії. Цю гармонію легко відновити, оскільки китайці шукають причини конфлікту не у злій волі супротивника, а у своїх помилках, хибах. В атмосфері, де кожний готовий визнати власні помилки, людей неважко змусити піти на уступки та погодитися на втручання посередника; крім того, страх перед суспільною думкою може надати цій згоді примусового характеру.
Потрібні великі зміни менталітету раніше, ніж у Китаї буде сформована справжня правова система. У цій статичній структурі суспільства основними морально-правовими принципами і цінностями залишаються: синовня любов, самодисципліна, підкорення вищим за ієрархією, пріоритет інтересів суспільства над особистими, заборона будь-яких ексцесів, обурень і конфліктів. Важливо, що саме ці моральні цінності виявилися запорукою правопорядку, а не навпаки: жорсткі правові інститути — запорукою моральності і високого рівня правового виховання китайців.
Право Японії розвивалося під сильним впливом філософських, культурних і юридичних концепцій Китаю. Але сьогодні законодавство Японії є змішаним, у ньому присутні як традиційні елементи, так і елементи романо-германського і англо-американського права. Проте там одним із офіційних джерел права, поряд з нормативно-правовими актами і договорами визнаються звичаї. Навіть само ставлення японців до права визначається традицією та звичаєм і тому значно відрізняється від європейського.
До соціальних чинників, що впливають на законослухняність японців, їх високу правову культуру, належать: високий рівень соціально-економічного розвитку країни; демократичні умови життя суспільства;
загальний рівень культури населення. В Японії домінує групово-корпоративна система цінностей, яка ґрунтується на постулаті, згідно з яким особа — лише частинка всесвіту і суспільного ладу. Кожен покликаний відігравати власну роль у суспільстві, добровільно підпорядковуватися вищим цілям, виконувати свої обов’язки і реалізовувати своє призначення шляхом кооперативної взаємодії з іншими. Справжній японець живе відповідно до своїх громадських обов’язків. Він добровільно підпорядковується груповим або суспільним цілям, що перебувають у певній ієрархії (нація, товариство, робоча бригада, сім’я). Японська сім’я виховує здатність особистості ефективно використовувати навички і вміння самоконтролю, адекватно оцінювати ситуацію, підтримувати громадський порядок, співпрацювати з людьми, створювати колектив.
Японія — країна, що має найнижчий рівень злочинності серед індустріально розвинених держав світу. Успіхи кримінальної політики пояснюються передусім невикористанням у боротьбі зі злочинністю кримінально-правових каральних заходів, а навпаки, застосуванням усіх засобів соціального контролю і ресоціалізації злочинців, що є у розпорядженні суспільства і держави. Важливим надбанням японського досвіду є поєднання формального і неформального, традиційного, соціального контролю за поведінкою громадян, створення загальнонаціональної системи захисту соціальних цінностей з широкою участю всього населення. Японська кримінальна політика орієнтована перш за все на профілактику злочинності, хоча водночас слід зазначити факт збереження в Японії смертної кари через повішення.
Важливу роль у кримінальній політиці та правовиховній стратегії у Японії відіграють сімейні суди. Вони виконують дві основні функції: розгляд віднесених до їх компетенції цивільно-правових справ та вирішення справ неповнолітніх. Для виконання першої функції при сімейних судах як допоміжні органи існують примирні комісії, в кожну з яких входять судді і
представники населення. Майже усі спори між членами сім’ї вирішуються за участю посередників, на підставі звичаїв і без судового втручання, з метою збереження добропорядної репутації сторін. Адвокати не відіграють при цьому майже ніякої ролі. Навіть відповідно до японського Цивільного процесуального кодексу (ст. 136) суддя повинен у ході процесу постійно намагатися привести сторони до примирення. Активну участь у різних формах правового виховання, формування правової культури, профілактики правопорушень беруть громадські об’єднання Японії. Найкращим варіантом вирішення конфлікту вважається не судове рішення, а відмова від позову і полюбовна згода.
Свою специфіку мають джерела правового виховання мусульман. Їх поважливе ставлення до права пояснюється не стільки свідомим емоційно-вольовим визнанням ними норм права, скільки побоюванням божественних “санкцій” унаслідок недотримання цих норм (страхом божим). Мусульмани визнають конструктивну роль Страшного суду в удосконаленні людини на шляху до Бога. А оскільки право шаріата — один із засобів людського вдосконалення, то єдиним джерелом правового виховання виступають воля Аллаха та релігійна самосвідомість мусульманина, орієнтована на ідею спасіння. Шаріат є головним арбітром і остаточним авторитетом. Дотримання шаріату — єдина гарантія захисту природних прав громадян.
Недосконалість системи правового виховання, часто низький рівень правової культури населення в ісламських країнах пояснюються, з одного боку, їх обумовленістю середньовічними нормами шаріату, а з другого — недовершеністю внутрішньодержавних механізмів, а саме: відсутність демократії в житті арабського суспільства і підкорення всіх державних органів та структур, у тому числі судових, одній особі та одній політичній партії. Однак низький рівень громадської свідомості і невизнання законодавства компенсуються жорстокістю карних заходів проти правопорушників [3; с. 188].
Порушник норм мусульманського права підлягає не тільки “земній”, юридичній, а й “божественній” санкції, причому друге покарання застосовується як у земному житті (релігійна спокута), так і в потойбічному світі, оскільки будь-який правопорушник одночасно є грішником. Земна юридична санкція застосовується головним чином до тих, хто не вірить у небесну кару, а потойбічне покарання очікує на тих правовірних, які продовжують ігнорувати норми мусульманського права. Причому релігійні стимули виявляються настільки сильними, що в окремих сферах суспільних відносин (господарських, сімейних) норми права виконуються практично без втручання держави, оскільки випадки їх порушення є виключно рідкими. Мусульманські суди спираються переважно на релігійну совість мусульман, їх добровільну готовність слідувати нормам.
Характерною для мусульманської кримінальної політики є теорія, згідно з якою метою покарання є залякування як потенційних, так і дійсних злочинців. Покарання за таким принципом часто буває несправедливо суворим. В країнах арабського Сходу очевидний пріоритет перед заходами перевиховання і виправлення правопорушників має карна політика. Вона виступає вагомим чинником правового виховання і суспільного правопорядку в арабських країнах.
Отже, арабська концепція правового виховання ґрунтується на постулатах ісламу; правова свідомість мусульманина виступає складовою його релігійної свідомості, а правове виховання — відповідно складовою його релігійного виховання. В концепції прав людини пріоритет, традиційно для Сходу, віддається правам громади, общини, клану над особистими [4; с. 14]. Проте основним джерелом і критерієм оцінювання правової поведінки мусульманина виступає не родина і суспільство, а воля Аллаха, слідування якій ґрунтується на вірі, самодисципліні та підкріплюється караючими нормами шаріату.
Арабські та азійські країни нині слідують політиці “дистанціювання від Європи і Америки та злиття з Азією”. При цьому економічне зростання
породжує у них почуття могутності і самовпевненості. Це означає, що Захід стрімко втрачає можливість примушувати країни Азії наслідувати своїм стандартам у галузі прав людини та інших цінностей.
Таким чином, в основі сутнісної відмінності азійської системи правового виховання від європейської лежать онтологічні особливості світосприйняття жителів цих регіонів, специфічний спосіб їх буття-в-світі, що водночас визначає етичні основи східної “культури сорому”. Згідно із світоглядом жителів Південно-Східної Азії на першому плані завжди перебуватимуть виховання, переконання і внутрішня відповідальність перед Богом, а не влада, погроза і примус (незгоди повинні нібито “розчинятися”, а не вирішуватися). Внаслідок таких поглядів азійці негативно ставляться до ідеї позитивного права з його абстрактністю. Людина не повинна наполягати на своїх особистих правах, оскільки обов’язок кожного — прагнути згоди і забувати про себе в інтересах колективу або заради спокути своїх гріхів перед Богом.
ЛІТЕРАТУРА
1. Давид, Р. Основные правовые системы современности / Р. Давид, К. Жоффре-Спинози: пер. с франц. В.А. Туманова. — М.: Междунар. отношения, 2003. — 400 с.
2. Саидов, А. Х. Сравнительное правоведение (основные правовые системы современности): учебник / А.Х. Саидов; под. ред. В.А. Туманова. — М.: Юристъ, 2003. — 448 с.
3. Сюкияйнен, Л. Р Мусульманское право: Вопросы теории и практики / Л.Р. Сюкияйнен. — М.: Наука, 1986. — 255 с.
4. Львова, О. Л. Правові документи про права людини в ісламі: характерні риси / О.Л. Львова // Часопис Київ. ун-ту права. — 2008. — №4. — С. 1219.
