CC BY
12
Вплив романтизму на украТнський гсторико-педагопчний наратив (Х1Х - початок ХХ ст.)
The Influence of Romanticism on Ukrainian Historical Pedagogical Narrative (19th - the beginning of 20th century)
Анотащя. У статт проаналiзовано вплив ЫтелектуальноТ культури романтизму на прац в^чизняних iсторикiв освiти та педагопчноТ думки у Х1Х - початку ХХ ст. Дослщжено, що на украТнський юторико-педагогiчний наратив того часу мали вплив щеалютична концепщя «Духу», iдея народу як головного суб'екта iсторГТ, iдеалiзацiя минулих епох та юторичних героТв, сублiмоване ставлення до християнства, психологiзм, який проявлявся у застосуванн методу емпатп, та iн.
Ключов1 слова: романтизм; iсторiя освiти i педагогiки; наратив.
Abstract. The article analyses the impact of the intellectual culture of romanticism on the works of Ukrainian historians of education and pedagogical thinking during 19th - the beginning of 20th century. The study shows that the Ukrainian historical pedagogical narrative of that time was influenced by the idealistic concept of "Spirit", the idea of nation being the main subject of history, idealization of the bygone centuries and historical heroes, sublimated attitude to Christianity, psychology which was manifested in usage of the empathy method, etc.
Keywords: romanticism, the history of education and pedagogy, narrative.
MuKona raniB 1 Mykola Haliv
1 Drohobych Ivan Franko State Pedagogical University 24 Ivana Franka street, Drohobych, 82100, Ukraine
DOI: 10.22178/pos.24-1 LCC Subject Category: LB5-45
Received 15.06.2017 Accepted 10.07.2017 Published online 14.07.2017
Corresponding Author: halivm@yahoo.com
© 2017 The Author. This article is licensed under a Creative Commons Attribution 4.0 License
Вступ
1де'' романтизму набули поширення наприю-нщ XVIII - на початку Х1Х ст. й справили знач-ний вплив на розвиток науково'' гумаштарис-тики, передовом фыософп, кторп та педаго-пки, зокрема i в Укра'ш. Не стали винятком юторико-педагопчш дослщження впчизня-них учених, як зародилися у межах вторично' науки (пращ з кторп шюльництва) та пе-дагогжи (науковi рефлексп щодо кторп педа-гогiчних щей) саме у середин XIX ст. - добу розквггу романтизму на укра'нському Грунть Можна упевнено стверджувати, що тогочасна увага науковщв до кторп культурного життя народiв, зокрема освiти, педагопки, була
спровокована саме iнтелектуальною культурою романтизму. З огляду на потребу з'ясування етстемолопчних, зокрема й тео-ретико-методолопчних засад укра'нського кторико-педагопчного наративу дослщжу-ваного перiоду, видаеться актуальним пи-тання iдейного впливу романтизму як стилю мислення на пращ кториюв освп'и i педагопки, що працювали в Укра'ш (незалежно вiд 'х нащональносп).
Вплив романтизму як стильового напряму i наущ, лiтературi та мистецтвi на укра'нську гуманiтаристику, дослiджували
Д. Чижевський , М. Грушевський, А. Шамрай, Д. Бойко, П. Волинський, Т. Комаринець,
B. Кравченко, Т. Бовсушвська, С. Легеза,
C. Стельмах, I. Колесник, О. Ясь та ш Вплив фыософп романтизму на кторико-педагопчш пращ, у тому чи^ й укра'нських авторiв, вщзначали Н. Гупан, М. Свтух, О. Сухомлинська та низка iнших учених. Од-нак, у сучаснiй укра'нськш педагогiчнiй кто-рюграфп немае дослщжень, якi б конкретизу-вали й деталiзували впливи романтизму на укра'нський iсторико-педагогiчний наратив XIX - початку ХХ ст.
Мета статтi - проаналiзувати вплив фыо-софГi романтизму на украшський кторико-педагогiчний наратив XIX - початку XX ст.
Результати дослщження
Фiлософський пiдмурiвок кторико-педагогiчних поглядiв майже всiх украшських учених першо'' половини i середини XIX ст., якi дослщжували минуле освiти та педа-гопчно'' думки, становили ще'' романтизму. Щоправда, хронологiчно обмежувати вплив романтизму лише вказаним перюдом було б неправильно. Як зауважив Д. Чижевський, романтизм знайшов в Укра'ш у XIX вЩ гли-бокий та широкий вщгук, - i дивним чином впливи «романтики» тягнулися протягом усього столггтя, навггь у тi часи, що були максимально «анти романтичш» [29, с. 17]. Тож романтичш конотацп помiтнi i у вчених-передпозитивiстiв (М. Костомаров,
Г. Данилевський, М. Лшчевський), позитивк-^в (М. Владимирський-Буданов, Д. Багалш), неоромантиюв (Д. Яворницький) та iн. Романтизм був доволi специфiчним поеднанням щей - Просв^ництва i класицизму, ращона-льних та iррацiональних. «Романтична вiзiя iсторичного процесу, - зауважуе О. Богдашина, - поеднувалася в представни-кiв передпозитивiзму (романтикiв - прим. автора) з щеями европейського просвггницт-ва...» [5, с. 106]. Вщтак романтичне св^о-сприйняття, наголошуе О. Ясь, досить часто гармоншно поеднувало як iррацiональнi та щеалктичш засади, так i елементи шзньоп-росвiтницького рацiоналiзму, класицизму й позитивiзму [30, с. 152].
Дослiдники видыяють надзвичайне розма'т-тя проникнення щей романтизму на укра'н-ський штелектуальний Грунт (вiд панських салонiв до шституцшних установ). Проте для вггчизняних мислителiв найбiльш вагомим
джерелом засвоення нових вiянь були пмна-зп та унiверситети, де набула поширення ш-мецька iдеалiстична фiлософiя, передовом вчення шмецького фiлософа Фрiдрiха фон Шеллшга. Останнiй вважав, що свгг е продуктом художно' творчосп Божого провидiння, а будь-який витвiр мистецтва розглядав як йо-го мжрокосм. Така натурфiлософiя спиралася на щею едностi свiту та його мисецько-художнього осягнення. У цш системi поглядiв людина розглядалася як вища мета Природи, а метафiзичнi пошуки народного духу на шляху до свободи тлумачилися як сутшсть тодшньо'' науки. Вiдомо, що пщ впливом iдей нiмецького фiлософа перебував один з перших дослщниюв кторп шкiльництва в Укра'-ш М. Максимович, запiзнавшись з ними у Мо-сковському унiверситетi за посередництвом професора М. Павлова [30, с. 154]. У цьому ж ушверситет працював вщомий шеллшпа-нець I. Давидов, котрий з 1847 р. очолив Го-ловний педагопчний шститут у Санкт-Петербурзi. Тодi ж там навчався та починав свш шлях у науку знаний згодом харювський професор iсторГi педагогжи М. Лавровський, науковi працi якого мктять видбиток iдей романтизму (припускаемо, що погляди I. Давидова вплинули на М. Лавровського).
Фiлософiя Г. Гегеля поступово витiснила шеллшпанство, так само поширюючись в на-вчальних закладах i захоплюючи уми штель генцп. Серед укра'нських учених - авторiв, зокрема, й кторико-педагопчних праць, впливи iдей цього шмецького фыософа про-слiдковуються у працях вихованця, а згодом професора i ректора Xаркiвського ушверси-тету А. Рославського-Петровського, вихованця Ки'всько'' духовно'' академп, пiзнiше професора Ршельевського лiцею Й. Мiхневича. Погляди А. Рославського-Петровського скла-лися пщ впливом професора загально'' iсторГi Xаркiвського унiверситету М. Лунiна, переко-наного гегельянця. Услщ за Г. Гегелем М. Лу-нiн вважав, що завданням кторика е пошук ще'' кожно'' епохи, кожного народу [29, с. 81]. До слова, шмецьку фыософш у Xаркiвському унiверситетi студшвав й iнший учень М. Лушна М. Костомаров, високо оцiнюючи штелектуальш сили свого вчителя. Водночас майбутнш видатний iсторик у сво'' студент-ськi роки тiсно спiлкувався iз I. Срезневським [11, с. 438-461], одним iз провiдних дiячiв «харювсько'' школи романтиюв». Згаданий Й. Мiхневич, будучи послiдовником Г. Гегеля,
на науковому рiвнi вивчав й фыософш Ф. Шеллшга [29, с. 78].
Аналiз праць вггчизняних учених, кториюв освпи i педагопчно' думки XIX - початку XX ст., дае змогу експлжувати вплив таких щей доби романтизму:
1. ЮеалСтично! концепци «Духу» як рушiя с тори, котра проникла в росшсью вишд навча-льш заклади курсам фыософп I. Канта, Г. Гегеля, Ф. Шелшга [5, с. 100]. Фiлософiею Ф. Шелшга, як вщомо, початково захоплюва-лися слов'янофыи (котрi, щоправда, потiм надали перевагу щеям Г. Гегеля), а 'хш погляди були близькими для М. Максимовича, А. Рославського-Петровського, М. Лавровського та iнших перших укра'нських кториюв освiти та педагопчно' думки. Тож не дивно, що М. Максимович неодноразово оперував по-няттями «дух Росшський» [21, с. 9, 21]. У щл-ком романтично-слов'янофыьському дус на-голошуючи на самобутностi Росп, учений писав: «...але дух Росшський, повний здоров'я i юность приймав в надра сво', засвоював собi назавжди тiльки корисне, а його пошкоджен-ня були мiсцевi i скороминушi ...Ось ознака природно', життево' мiцностi духа Росшсько-го...» (курсив автора) [21, с. 9]. У цьому випад-ку вш говорить про нацiональний «дух», од-нак надае йому певно' фантомносп, регуля-тивно' сили, яка «здобувае» i «засвоюе», а наука повинна його вивчити, тзнати. Так, за-вданням всесвггньо' кторп, на думку вченого, е розкриття «духовно'' натури» людства [21, с. 20]. Принагщно зауважимо, що М. Максимович в 1847 р. увiв до свого ктори-ко-педагогiчного наративу й шшу «романти-чну» категорiю - «Росшський розум», яка та-кож сповнена певно' мктично-трансцендетно' семантики. У вiзii вченого «Росiйський розум» вже у XVII ст. бачив необ-хщшсть i можливiсть вщсторонитися вiд за-хщноевропейсько' вченостi й навернути '' до свое' «християнсько'' просвiти» [20, с. 79].
Дещо молодший сучасник М. Максимовича М. Лавровський писав про «дух Xристиянст-ва» [14, с. 9, 69], <астинно-християнський дух» [15, с. 52], «народний дух» [16, с. 1]. Звкно, ви-користання цих категорш ще не доводить прихильнiсть М. Лавровського до щей шме-цько' класично' фiлософii, але чiтко засвщчу-ють наявнiсть у нього щеалктичних поглядiв на життя суспiльства й кторичний процес, де присутне духовне (культурно-психолопчне,
моральне) начало, а також оперування ним тими термшами, яю були близькi саме романтичному кторюписанню.
Дискурс концепцГ' «народний дух» отримав продовження i в позитивктськш та неорома-нтичнiй педагогiчнiй кторюграфп наприкiнцi XIX - початку XX ст. Поняттям «дух народу» пояснював особливос^ освiтньоi культури РосГ' XVII ст. у вщомий ки'вський кторик держави i права М. Владимирський-Буданов [6, с. 90]. Про вплив романтизму на I. Франка свщчить факт уживання ним поняття «Дух русько' iсторii» [27, с. 12], а написання бюгра-фГ' I. Федоровича видатний вчений визначив так: прослщкувати «постепенний зрiст i роз-виток того надзвичайного духу» [27, с. 11]. У пращ галичанина М. Возняка, присвяченш просвггницькому руховi на захiдноукраiнсь-ких землях у першш половинi XIX ст., зустрь чаемо поняття «народнiй демократичний дух», «польський дух» [7, с. 5]. У той самий час киянин М. Алабовський, аналiзуючи кторш церковно-парафiяльних шкiл в РосГ', висло-вив традицшну для романтикiв та неороман-тикiв гегелiвську думку: «Дух кожного народу виявляеться в його кторп...» [1, с. 6].
Духовно-суб'ективною самобутшстю прихи-льники романтизму надыяли не лише людс-тво, народи i особистостi, а й часовi промiжки, використовуючи поняття «дух часу». Дослщ-ник iсторii Xаркiвського ушверситету А. Рославський-Петровський у сво'й мапстер-ськiй дисертацГ' 1839 р. пщкреслював вплив «духу часу» на науку, зокрема кторш, а також на «цивШзащю народу» [26, с. I, 31]. На його думку, дослiдниковi минулого, приступаючи «.до вивчення подробиць будь-яко' епохи, не ознайомившись з '' духом, найбiльш жива i повна картина подiй не принесе шяко' корис-тi, - i вiн залишить багату галерею минулого з душею, наповненою незв'язними образами.» (курсив автора) [26, с. 40-41]. «Духом часу», як щеалктично-культурницькою субс-танщею, яка визначае риси епох, пояснював певш культурно-освiтнi явища
М. Лавровський (1854 р.) [14, с. 15]. Дослщник кторп освгги на Чернiгiвшинi А. Андрiяшев (1865 р.) писав про мшливкть «духу часу», пщ впливом якого змшюються i суспiльнi та освiтi поняття [2, с. 28].
Шзшше це поняття експлуатували в iстори-ко-педагопчних працях прихильники пози-тивiзму, зокрема М. Владимирський-Буданов
[6, с. 132] та Д. Багалш [3, с. 1088]. кторик пе-дагогжи Г. Попов на початку XX ст. писав про «дух» епохи: «...поступово слабнув дух елМз-му, який був достатньо сильний для того, щоб тдтримувати грецьку думку в сташ творчос-ть моральшсть - на певному рiвнi естетично-го розумшня» [24, с. 77]. Сучасник i колега Г. Попова вщомий ки'вський iсторик освгги В. Роднiков, подiбно до А. Рославського-Петровського, використовував термiни «дух епохи», «характер епохи» i «дух часу» як то-тожнi [25, с. 14-16].
2. 1дею народу як головного вторичного суб'екта та спорiднену з нею iдею всенародноI освти. Як вщзначив М. Грушевський, разом iз романтичними штерпретащями до кторич-но' науки ввшшов масовий, колективний герой - народ-нащя з множиннiстю, iррацiона-льшстю i мiстичнiстю способiв дп та недося-жним розма'ттям форм '' виявiв [9, с. 2]. Один з перших укра'нських iсторикiв-романтикiв М. Костомаров ще у 1842 р. писав про появу в еврот «ще' народностi» та '' засвоення у Ро-сп: «.ми почали соромитися свое'' байдужосп до в^чизняного i несвщомо' прив'язаностi до чужоземного» [10, с. 42]. Iдея народу була близькою М. Максимовичу, М. Костомарову, М. Лавровському i з огляду на 'хш слов'янофiльськi симпатп. Слов'янофiли, як вiдомо, висували щею народностi як центрально'' сили вторичного процесу.
Романтична iррацiональнiсть в контекст ще' народу як колективного героя, що дiе впро-довж втв, виявилася у до певно' мiри мкти-чних трактуваннях народу як субстанцп, спо-внено' «життевих сил». Схож iнтенцГi бачимо i в М. Лавровського (1854 р.), який, пишучи про вплив вiзантiйсько' науки та освгги на Русь, згадуе про «повних життево' сили, свь жо' i юно'» «наших предюв», про тогочасне «наше життя, повне сили i дiльностi, яке пра-гнуло до саморозвитку без усякого стиснення зовшшшми формами» [14, с. 73]. Ведучи мову про польський народ напередодш появи езу-'тського шкiльництва, А. Гожалчинський (1869 р.) використовував поняття «енерпя народного життя», «народ мав багато в собi життя» [8, с. 88]. У таких словах можна доба-чати вплив вчення Платона про вiчну душу, Аристотеля про «ентелехш», або ж навпъ пе-внi вияви вiталiзму, проте особливо цi думки нав'язуються до мiркувань Г. Гегеля у пращ «Фiлософiя iсторГi».
Вщтак зрозумыою стае висловлена в однш з педагогiчних праць теза М. Максимовича про те, що Роая «починае переходити до внутри шнього життя свого духа, щоби зробитися самостшною» (курсив автора) [21, с. 11]. Ведучи мову про <астинну народшсть Росiйсь-ку», вчений формулюе завдання вiтчизняноi' вторично' науки - пояснити «iстиннi власти-востi Росiйського духу» [21, с. 20-21]. Вщтак сучасник М. Максимовича А. Рославський-Петровський ставив перед кториком завдання тзнати народш вiдмiнностi людсько' при-роди, i пропагував iдею Дж. Вiко системно ви-вчати «сукупнiсть усiх стихш народного життя» [26, с. III, 30]. Подiбно й I. Паевський ставив завдання перед кториком стежити за рь зномаштним рухом «картини народного життя» [23, с. 32], а вщтак визначив предмет кторп - «зображення життя народiв» [23, с. 48]. Щкаво, що запозичене з доби просвп1-ництва i романтизму трактування кторп як науки про народи на тривалий час утверди-лося i в постромантичнш науцi. Так, ще у 1878 р. I. Франко вважав кторш «наукою про долi народiв вщ найдавнiших часiв аж доте-пер» [28, с. 39]. А деяю вченi цiлком у гегелiв-ському дуа бачили в iсторГi зааб народного самопiзнання i самовдосконалення. Зокрема, М. Костомаров у 1862 р. писав про роль вторично' ктини для усвщомлення народом вла-сних вад, яке «.завжди бувае рятувальне: во-но змiцнюе народш сили i народ робиться здiбнiшим до енергiйноi' дiяльностi самозбе-реження i морального саморозвитку» [10, с. 146].
Для кториюв освiти i педагогiки характерною була суб'ективiзацiя, уособистiснення народу. Так, у працях М. Лавровського помгт-на антрополопчна метафора суб'ективiзацГi народу, котру вчений назвав «загальним iс-торичним законом». «Ми не говоримо вже про той загальний кторичний закон, що ко-жен народ мае свою особисткть i сам визна-чае собi коло i форми дiяльностi, вщповщно до сутностi цiеi' особистостi; все, що наклада-еться зовнi на визначеш нею для себе форми, все, що насильно вторгаеться у визначене нею для себе коло дiяльностi, щезае непом^-но i без слщу. I так, i початковий перюд нашо-го iсторичного розвитку, i наша народна осо-бисткть слугувала нерозривно-мiцним оплотом проти вторгнення шкщливих впливiв Вi-зантшсько' освiченостi» [14, с. 73-74]. З останшх тез бачимо, що народ для
М. Лавровського - це чиста i свггла сила, яка не сприймае шкiдливi впливи i вщторгае мо-ральну зшсовашсть. Зокрема, згадавши нега-тивний культурний вплив Заходу на Росiю вщ часiв Петра I, вчений зауважив: «моральна зшсовашсть тыьки зовнiшнiм чином входила в тодшне суспiльство, представляла собою шби зовнiшнiй нарiст, не входила оргашчно в життя народу, не проникала глибоко в його душу» [15, с. 30]. Безгршшсть народу, його «святкть» були для романтикiв очевидними ктинами, якi виключали поняття народно!' «провини» як звичайний алогiзм. Зокрема, М. Костомаров у 1862 р. пишучи про тиск ка-толицтва на православне населення у XVI -XVIII ст., виправдовував польський народ та перекладав вину на певних одюзних дiячiв («.причини цьому лежать не в дус нетерпимости i фанатизму Польського народу, а в сва-волi приватних оаб...» [10, с. 143]).
1де'1 нiмецькоï фыософп доби романтизму про вагому кторичну роль народу шдтримували й пiзнiшi iсторики педагогiчноï думки, зокрема кшвсью вченi Т. Флоринський та М. Маккавейський. Зокрема М. Макавейський у пращ про педагопчш ще'1' К. Ушинського (1896 р.) особливо пщносив слова видатного педагога про кторш народу як процес усвь домлення i вираження в кторичних дiях тiеï ще'', яка приховуеться в його народность Ось чому кожному народу суджено грати в кторп свою особливу роль i поки в ньому живуть засади його самобутносп, яю надають йому iндивiдуальний образ, вш продовжуе цю свою iсторичну роль [19, с. 51].
Увага до народного характеру також прояви-лася у вггчизнянш науковш гуманiтаристицi тд впливом романтизму. Характеровi народу як кторичному чинниковi надавав великого значення ще М. Костомаров у пращ «Двi русь-кi народностi» (1862 р.). ШзнМ автори про-довжили цю традицiю. У 1869 р. А. Гожалчинский у статт про езуггське шю-льництво в УкраШ, писав: «Кожен народ мае таких ствгромадян, яким сам виховав собь i дiе на полiтичному i сустльному поприщi вь дповiдно до характеру громадян. Ця аксюма мимовыьно приходить на думку, коли згада-емо, що характер польсь^ шляхти в швден-но-захiднiй Русi i Литвi складався пiд впливом езуггського виховання» [8, с. 85]. Як ба-чимо, узалежнення минулого народу вщ його характеру, а останнш вiд освiти i народного
виховання, в романтичнш традицГ' набула значення закону-аксюми.
Суб'ективiзацiю народу, перетворення його на мислячого щлепокладального чинника кторп представники романтизму передбача-ли здшснити шляхом поширення освiти. Пщ-твердження сво'х задумiв ученi-романтики шукали i в минулому. Зокрема, Й. Мiхневич, оперуючи поняттям «народна освiченiсть», у 1843 р. писав про влаштування урядом шкiл в Криму у першш половинi XIX ст. Виховання в цих школах для татар, на його думку, «прямо спрямоване до основно' мети - блага народного» [22, с. 16]. У 1854 р. М. Лавровський, пишучи про освггню дiяльнiсть галицького князя Ярослава Осмомисла, зазначае: «Спря-мувавши головну свою дiяльнiсть на устрш держави, вш не мп не звернути увагу на одну з важливших умов '' добробуту, - на стан освгги народу» [14, с. 45]. Як бачимо, стан освгги народу для М. Лавровського е засадою його добробуту - економiчного, сощального, культурного розвитку.
Думка про осв^ для народу як основу його подальшого розвитку i добробуту набула поширення у творах романтиюв передпозити-вiстькоi доби. Так, iсторик освп'и А. Андрiяшев, пишучи у 1865 р. про школи в Чершпвськш губернп кiнця XVIII - початку XIX ст., зауважив, що наплив учшв, яю хотiли здобути осв^ задля наступно' кар'ери при-вiв до поширенню освiти у быьшш масi народу. «Але ми цьому явище ще быьше би зрадь ли, - продовжував дослщник, - якби воно здiйснилося в iм'я розвитку людсько' особис-тосп i витiкало не iз зовшшшх причин, а з внутрiшнього життя народу. Тодi б школи займали би краще становище в державi i пос-тавленi в быьш благоприемнi умови могли б розповсюджувати не напiвосвiту, не жалюгi-дну грамотшсть дрiбного чиновництва, а освту глибоку i всесторонню, яка одна може принести добробут наци» (курсив А. Андрiяшева - прим. автора) [2, с. 76].
Саме доба романтизму пщнесла рух за рщно-мовну освггу. У 1862 р. в журналi «Освiта» М. Костомаров писав про потребу впровадити рiдномовне навчання принаймш в початкову школу. «Народ повинен навчатися, народ хо-че навчатися; якщо ми не дамо йому засобiв i способiв навчатися на сво'й мовi - вiн стане вчитися на чужш - i наша народнiсть загине з освггою народу» [10, с. 137]. Вш наголошував
на noTpe6i передавати укра'нським дггям за-гальнолюдськi знання «швденноруською мо-вою».
Неоромантична вiзiя iсторико-педагогiчних процесiв також використовувала концепщю народу як чинника розвитку освГти. Г. Попов iсторiю педагогiки розглядав крГзь призму кторп народу, а ус видaтнi педагогiчнi iдей, вибудуваш вченими, мислителями вважав такими що мктять iдеaли народу. «Як народ виховуе сво'х дiтей, що вш для цього робить, якi ставить при цьому цШ i як застосовуе за-соби, якi методи його виховання, - все це сп-льки ж важливо знати для розумшня щлого народу, скГльки i те, як вiн будуе сво'' будинки чи прикрашае зброю. Чим знaчнiшi i гешаль-шшГ були уклaдaчi iдеaльних систем виховання, тим бГльше вони в сво'х iдеaлaх поед-нували i узагальнювали краще i вище свого часу i народу, тим бГльше впливали на свш час» [24, с. 3], - писав дослщник.
3. IdeüAi3ü^R минулих епох. Для романтиюв особливо була характерна iдеaлiзaцiя Серед-ньовiччя, що помiчaемо i в першш кторико-педaгогiчнiй прaцi М. Лавровського, присвя-чена давньоруському шкiльництву. Вчений iдеaлiзуе предкiв i руське минуле, зводить ча-си Володимира i Ярослава мало не до «золотого вшу» вГтчизняно'' кторп загалом та кторп освiти зокрема, говорить про поширення на Русi не лише початково'', але й вищо'' освь ти [14]. Схиляння перед середньовiчною до-бою бачимо i в М. Владимирського-Буданова, який з особливим тететом розповщав про вiзaнтiйський просвiтнiй вплив на Русь, писав про «живу i безпосередню передачу просвГти зi сходу (ГрецГï-ВiзaнтГï - прим. автора)» [6, с. 112].
4. Iдеüлiзüцiя кторичних героев. 1дея кторич-ного героя була далеко не новою, але в добу романтизму вона набувае особливо'' актуаль зацп й новизни через конструювання зв'язку мГж героем i народом. 1сторичний герой вщ-тепер е вихщцем з народу, виразником його устремлшь та iдей, а вiдтaк i зaкономiрним, природним проводирем. Загальнотеоретичне трактування такого погляду бачимо у статп М. Лiнчевського (1870 р.). Пишучи про складне становище православного шкГльництва в Укра'ш нaприкiнцi XVI - XVII ст., вш зауважив: «Але безсумшву, що в таю важк моменти к-торичного життя розумово-моральт народы сили бувають у надзвичайнш напруз^ i що пщ
впливом ткних обставин, саме життя вироб-ляе т могутт особистостI як повiдомляють силою свого розуму i волi наснагу цлш маа народу, який падае духом вщ нестерпного ти-ску ворожих начал» (курсив автора) [17, с. 107].
Ця концепщя помггаа в багатьох кторико-педагогiчних працях доби романтизму. Так, М. Максимович, пишучи про Петра Могилу як «великого крарха Ки'вського, який зробив так багато на користь православ'я i просвiти Росшсько'», наголошуе на тому, що вш з'явився саме тодi, «...коли твденна Русь, по-терпiвши стiльки вщ ворогiв схiдних, страж-дала так багато вщ ворогiв захiдних i потре-бувала могутнього, великого дiяча» [20, с. 77]. У словах про «могутнього, великого дiяча», безумовно, закладено щею героя, який ви-ступив на iсторичну арену з огляду на потребу Русь Зауважимо, що генетично прив'язати П. Могилу як кторичного героя до укра'нсь-кого народу М. Максимович, зважаючи на очевидш факти (молдавське походження дiя-ча), не мк, тож зробив це у «духовнш площи-нi», наголосивши на православ'', на служшш iерарха «в Печерськiй лаврь в цьому святи-лищi Росшського життя» [20, с. 77].
Пщкреслював зв'язки iсторичних геро'в зi сво'м народом iсторик освiти М. Лавровський. Так, у статп про чеського вченого i просвiти-теля К.-Я. Ербена вш пiднесено зауважив: «...Ербен був безперечно великою народною силою, був честю, окрасою i гордктю свого народу» [16, с. 1]. У цьому бачимо романтичну традицш глорифшацп iсторичного героя за його дiяльнiсть на «благо народу». Подiбний пiдхiд спостерiгаеться у працях В. Григоровича про Я. А. Коменського (1871 р.) та П. Соколова про М. Ломоносова (1912 р.).
5. Захоплення поезiею (народною передовст] як виявом «творчого духу» народу. Ще у пращ про росшську просвгту (1832 р.), М. Максимович писав: «Вдивляючись уважно в Словесшсть нашу, як у вираження сустльс-тва, помiчаемо ясно напрям '' до Росшських стихш, до зближення '' з дшсним життям. Критика вимагае судження власного; Поезiя хоче натхнень своенародних» (курсив М. Максимовича - прим. автора) [21, с. 13]. Саме поезiя, поряд з наукою, вважалася М. Лавровським силою, яка створюе для народу щеали i надихае його на 'х реалiзацiю. «Життя i дiяльнiсть Ербена можуть слугувати
красномовним виправданням moï непорушноï icmuHU, що сила науки i поезп в народному dyci, яка незримо die на народ, створюе для нього iдеалu i надихае його на здйснення цих iдеалiв, е могутня, нездоланна сила (курсив автора). Втрата та^ сили е воктину народне нещас-тя», - писав учений, додаючи, що щеали народу, завжди «лежали в невичерпнш скарб-нищ його народноï поезп», а сам народ нази-вае «досконалим митцем» [16, с. 1-2, 7; 13].
Прихильники романтичного кторюписання закликали використовувати народы тсш як кторичне джерело. Так, у 1842 р. I. Паевський писав: «...але у вщношенш до iсторичноï дос-товiрностi, тсш займають майже теж мiсце, як i народы перекази, в них зберпаеться по-дiя, але сповита у мiфiчний покров фантазп, прикрашена вигадками Поезп. I хоча не мож-на вщкидати високого достошства пiсень у вiдношеннi художньому, хоча переходячи в Епопею, вони малюють життя фарбами пра-вильними, серед поетичних вими^в, ледь помiтно проглядае тшь позитивно! iстини» [23, с. 5-6]. Тож народнопоетичний вшгар мь стить у собi хоча б тшь iсторичноï iстини, ко-тру все ж можна побачити й використати у науковш пращ.
Висока ощнка поезп як джерельного матерiа-лу та мистецького явища потрапила й до праць учених у постромантичну добу. Так, описуючи розповсюдження пристрасп до вь ршування серед студенев Харкiвського уш-верситету i учшв гiмназiй Харкова на початку XIX ст., Д. Багалш бачив у цьому й «хорошу сторону» - молодь прагнула вщ буденних ш-тересiв до «чогось незрiвнянно бiльш високого - поезп» [4, с. 405]. Учений наводив прик-лади студентсько! поезп, повшстю подавав у свош статтi один з вiршiв, який йому видався найкращим [4, с. 406 - 408, 410]. У монографп «Досвщ кторп Xаркiвського унiверситету», вiн назвав глибою зацiкавлення юнацтва у першш половиш XIX ст. лiтературою ште-ресами «вищого, iдеального порядку, яю вщ-волiкали вiд буденного проза1чного життя у свiт поезп...», а вщтак висловив заклик: «Не-хай же в серцях нашого юнацтва, що навча-ються, завжди горить полум'я чисто! любовi до поезп та мистецтва» [3, с. 930].
6. Сyблiмoване ставлення до християнства (насамперед православ'я). Воно зокрема знайшло свш вияв у програмних документах Кирило-Мефодпвського братства (1846-
1847), автором яких був М. Костомаров. Дещо тзшше вiдомий учений-кторик у журналi «Основа» писав: «Народ твденноруський здатний з любов'ю приймати освпу, якщо вона йому буде даватися в православно-християнському дусь Православне християн-ство було впродовж багатьох вшв основою його морально! сили; за православ'я страж-дали його предки; православ'я злилося з його ктотою; та й саме православ'я швденнорусь-кого народу набагато духовшше, життевше, внутршньо сильнiше, шж дехто вважае, i не полягае, як часто у Великороав, в дотриманш одних зовнiшнiх обрядiв» [10, с. 138]. Романтична вiзiя народу як самобутньоï культурноï стльноти спонукала ученого до трактування традицшного релiгiйного життя народу як одного з чинниюв поширення освiченостi. Крiм того, учений декларував думку про при-роднiсть i навiть природовщповщшсть православ'я для укра1нського народу, а вщтак уведення до його культурного простору (у тому чи^ й через освггу) «чужих» морально-релпшних, або й узагалi iррелiгiйних засад вважав насильством i несправедливою [10, с. 138].
Схожу думку висловлював М. Лавровський. Уже в першому своему кторико-педагогiчному наративi «Про давньоруськi школи» вiн транслював щею про «дух Християнства» як щлковито адекватну давньору-сьюй ментальностi культурно-духовну тра-дицiю, зазвичай позитивно ощнював уплив вiзантiйського православ'я [14, с. 9; 69]. Наго-лошуючи на тому, що Вiзантiйська iмперiя успадкувала класичну освiту, дослщник пiдк-реслив ïï «велику свпюву» мiсiю передачi про-свiти зi сходу на захiд [14, с. 68]. Тож, автор пщносив схщну православну релпшну тра-дицiю, як основу европей^^ i слов'янськоï культури та освiти. Така iнтерпретацiя дала вченому можливкть розгорнути критику за-хiдного католицизму як певного вщступу вiд iсторичноï традицй, що розвивалася за уявно сконструйованою ним вксю «античний свiт -Вiзантiя - новоевропейсью i слов'янськi народи - Роая».
У 1895 р. професор педагопки Киïвськоï ду-ховноï семiнарiï М. Макавейський, розмiрко-вуючи про роль релпп у житп народу, писав, що християнськi ктини входять в душу народу, проявляються в нш голосом любовi до ба-тькiвщини i навггь «.утворюють ту велику непереборну силу, якою спрямовуеться все
кторичне життя народу. Народ живе до тих тр, доки в ньому самому живуть засади, як створють особливий, шдивщуальний лад йо-го душь засади його самобутность Немае цих засад, значить - висохло джерело, мщш щ засади його самостшно' життедiяльностi, i народ вмирае: вщржаеться вiд свое' вторично' ролi i перетворюеться в простий етнографiч-ний матерiал. Навпаки, чим мщн^ цi засади, чим бiльше згуртоваш вони в один органiзм, тим яскравше нацiональний образ i тим бь льше народ може розраховувати на довговiч-нiсть. Але для цього потрiбна одна неодмiнна умова - свщомкть цих начал. [...] ...тыьки повна свiдомiсть сво'х сил i здiбностей може правильно вказати народу на його кторичне покликання правильно скеруе його кроки на вторичному поприщi» [18, с. 28]. Проте важ-ливим е не лише усвщомлення власно' на-родностi, бо це вузько i веде до нацюнального его'зму, але й цшносп вищого порядку - слу-жшня iнтересам всього людства. I принцип народносп тут не суперечать заповщям хри-стиянства, а навпаки поеднуеться з ними: основна заповiдь християнства про любов до вах людей не порушуеться i нaвiть не посла-блюеться началом нaродностi, навпаки - у ньому знаходить прямий шлях до свого здш-снення [18, с. 30]. В цьому М. Маккавейський бачить закон природи - закон поступовосп розвитку, який дiе з великою силою. «Тыьки ктинний син свого народу, який носить у власних грудях ккру життя свое' вгтчизни i любовi до не', здатен пщнестися до поваги i любовi до всього людства» [18, с. 31]. Таким чином М. Макавейський поеднав нацюнальш i морально-релкшш засади.
Для вчених iз Наддшпрянсько' Укра'ни, якi сформувалися на Грунт виплеканого в добу романтизму слов'янофыьства та спорщнено-го з ним росшського нaцiонaлiзму, трaдицiй-ною була думка про православ'я як основу росшського народного духу. Для прикладу, А. Андрiяшев (1865 р.), пояснюючи повер-нення викладання Закону Божого до пмназш пiсля франко-росшсько' вiйни 1812 р., писав про пориви «росшсько' людини» до Бога, про «непохитну вiру предкiв, яка е дороговказ-ною зорею» й наповнюе «росшський дух» [2, с. 65]. М. Лшчевський у 1870 р., характеризу-ючи педaгогiку братських шкiл, писав про прагнення «воропв православ'я» у XVII ст. вь дiбрaти в народу його «росшську душу» та вщхилити вiд сповiдaння «православно', гре-
ко-схщно' вiри» [17, с. 104]. Оперуючи понят-тям «православний народ» [17, с. 105-106, 109], вш говорить про православ'я як про душу народу [17, с. 107]. Значно шзшше М. Алабовський у 1909 р. наголошував: «...потр1бно наважитися на свiдоме спотво-рення ктини, щоб заперечувати, що дух росшського народу полягае в глибокш вiддано-стi православнiй вiрi i православнiй Церквi, i в нерозривно пов'язаних з нею почуттях любо-вi до Царя i вiтчизни» [1, с. 6].
7. Метод емпати як споаб зрозумшня причин явищ i мотивiв дiяльностi людей через спiвпереживaння на основi власного досвiду та штроспекцп. Цей метод набув особливого поширення серед iсторикiв у добу романтизму i передбачав певний психолопзм, умiння вживатися у духовний свн iсторичних героiв. А. Рославський-Петровський наголошував на потребi iсториковi знати «людську природу», враховувати ii iндивiдуaльнi прояви, бо з «одним знанням людсько'1' природи без знан-ня ii шдивщуальних вiдмiнностей, iсторик зaмiсть прaвильноi картини життя. представить одномаштний степ» [26, с. III, 50].
До емпатп майже у кожнш сво'й iсторико-педaгогiчнiй прaцi вдавався М. Лавровський. Зокрема, нaйбiльш емпатшно, зi знанням життя i людських взаемин вiн описав мотиви, яю спричинили конфлiкт мiж дружиною першого директора Нiжинськоi гiмнaзii ви-щих наук П. Кукольника та членами правлш-ня закладу: «По всш ймовiрностi, як це часто бувае, вина i захоплення були оботльними: з одного боку виклaдaчi, члени правлшня, якi вiдчули силу неочшувано отримaноi влади, у той же час вщчули i схильнiсть до вправлян-ня цiеi влади i звернули ii, спочатку обережно i не без достатнього приводу, проти амейст-ва, до якого рашше вiдносилися з усiмa, по крайнш мiрi зовнiшнiми, знаками пошани i поваги; з iншого боку вдова директора, яка рашше користувалася цими знаками уваги i пошани, а можливо i певними впливом на хщ справ, помiчaючи 'х зменшення i нaвiть втра-ту i дратуючись цим, намагалася утримати за собою попередне становище i, в поривах роз-дратування, була нерозбiрливa в засобах. В сво'х дiях, спрямованих до ще'' мети, вона знаходила тдтримку у власному сiмействi, в синовi i брaтовi, i спроба, вказана в донесенш прaвлiння, зберегти свое становище замшою чоловiкa на сина на посaдi директора доволi прaвдоподiбнa. Невдача ж притягнення пра-
влшня для здшснення задуманого плану природно посилювала роздратування» [13, с. 17]. У цих висновках М. Лавровський багато чого припускае на основi власного досвщу, знання людських характерiв i яскравими бар-вами описуе мотиви учасниюв цк' кторп, по-казуе 1х психiчнi штенцп.
8. Барвистий стиль наративу, быъш харак-терний для художньо-лтературног творчо-ст1 шж для наукового мовлення. Так, М. Лавровський був майстром слова i це вщ-значали його сучасники (К. Грот). Мова, спов-нена метафор, риторичних запитань, iронiч-них пасажiв характеризувала стиль Миколи Олексшовича. Як приклад, наведемо такий пасаж автора: «I як не бути цим пристанови-щам (школам i притулкам для сирп - прим. автора) там, де Християнство з'явилося рап-том в повному цвтнш, де доброчиншсть з перших роюв його запровадження, ще в особi Володимира, шукала простору i силувалася обшняти собою все новопросвiчене сусшльс-тво, куди вс Xристиянськi установи, в повному своему склада перенесенi були iз православно' Вiзантiï! Де, як не на Грунт старо1 Руа, цi блaгодiйнi паростки могли краще приви-тися, змiцнiти, розкинути сво1 вiти по неозо-рому простора зiбрaти пiд свою тiнь i живити сво1ми плодами все, що позбавлено було даху, тiлесноï i духовно1 поживи? Так, нaшi предки повинш були мати доброчиннi установи, як тому, що вони були проникнут ктинно-Християнською любов'ю до ближшх, так i тому, що щ установи в широких розмiрaх i здав-на кнували у Вiзaнтiйськiй iмперiï» [14, с. 62]. Подiбнi стильовi маркери спостерпалися у працях М. Лавровського до середини 1870-х рр. Згодом вш дещо змшюе стиль, - останнш стае бiльше сухим, aкaдемiчним, або, як ви-словився сам учений щодо однк1 з рецензо-ваних статей, докторальним. Це особливо
помпно у працi «Гiмназiя вищих наук кн. Без-бородька в Шжиш» [13].
Подiбнi стильовi особливостi демонстрували й представники тзнього романтизму. Для прикладу наведемо слова 6. Крижашвського про кторш освiтнiх реформ Комкп едукацГ' народово': «Але безсумнiвно, що глибоке по-трясiння в щлш краiнi i тяжкий удар, нанесений самолюбству шляхти роздыом (першим подыом Речi Посполито' - прим. автора), - з одного боку, з шшого прiрва, яка розкрилася перед очима поляюв, були причиною того швидкого вихору щей, яю привели 'х в зача-рований рай i закрiпили в ньому мрп iхнi. По-лiтика i школа уклали мiж собою священний союз в прагненш до одше' i тiеi ж мети, з пов-ною упевненiстю в скорому i мiцному вико-нанi ''» [12, с. 276]. Багатство метафор («тяжкий удар», «прiрва», «швидкий вихор», «зача-рований рай», «священний союз») вказують на розвинуте образне мислення автора, умш-ня емоцшно передавати свою думку.
Висновки
Отже, етстемолопчний аналiз iсторико-педагогiчних вггчизняних учених XIX - початку XX ст. дае змогу виокремити таю ще' i те-нденцп iнтелектуальноi культури романтизму, що знайшли свш вияв в укра'нському iс-торико-педагогiчному наративi окресленого перюду: iдеалiстична концепцiя «Духу», iдея народу як головного суб'екта iсторii, iдеалiза-цiя минулих епох та кторичних геро'в, сублi-моване ставлення до християнства, активне застосування методу емпатп, подекуди худо-жньо лiтературний стиль тексту. Перспекти-вним напрямом подальших дослiджень вва-жаемо вивчення впливу щей позитивiзму та неокантiанства на укра'нський iсторико-педагогiчний наратив.
Список використаних джерел / References
1. Alabovskiy, M. (1909). Tserkovno-prikhodskaya shkola i vseobshchee obuchenie [Parochial school and
general education]. Kiev: Tipografiya Imperatorskago Universiteta Sv. Vladimira (in Russian) [Алабовский, М. (1909). Церковно-приходская школа и всеобщее обучение. Киев: Типография Императорскаго Университета Св. Владимира].
2. Andriyashev, A. (1865). Materialy dlya istorii uchebnykh zavedeniy Chernigovskoy direktsii s 1789-
1832 g. [Materials for the history of educational institutions of the Chernigov Directorate from 1789 to 1832]. Kiev: V universitetskoy tipografii (in Russian)
[Андрияшев, А. (1865). Материалы для истории учебных заведений Черниговской дирекции с 1789-1832 г. Киев: В университетской типографии].
3. Bagaley, D. (1893-1898). Opyt istorii Kharkovskago universiteta (po neizdannym materialam) [The
experience of the history of Kharkov University (for unpublished materials)] (Vol. 1). Kharkov: Parovaya Tipografiya i Litografiya Zilberberg (in Russian)
[Багалей, Д. (1893-1898). Опыт истории Харьковскагоуниверситета (по неизданным материалам) (Т. 1). Харьков: Паровая Типография и Литография Зильберберг].
4. Bagaley, D. (1911). Ocherki izrusskoy istorii [Essays from Russian history] (Vol. 1). Kharkov:
Tipografiya "Pechatnoe Delo" (in Russian)
[Багалей, Д. (1911). Очерки из русской истории (Т. 1). Харьков: Типография «Печатное Дело»].
5. Bohdashyna, O. M. (2010). Pozytyvizm v istorychnii nautsi v Ukraini (60-ti rr. XIX- 20-ti rr. XXst.)
[Positivism in Historical Science in Ukraine (60s, 19-20th years of the 20th century)]. Kharkiv: Vyd-vo Virovets A. P. "Apostrof (in Ukrainian)
[Богдашина, О. М. (2010). Позитивiзм в кторичнш наущ в Укран (60rni рр. Х1Х- 20rni рр. ХХ ст.). Харюв: Вид-во Вiровець А. П. «Апостроф»].
6. Vladimirskiy-Budanov, M. (1874). Narodnoe obrazovanie vRossii sXVII veka do uchrezhdeniya
ministerstv [Public education in Russia from the XVII century to the establishment of ministries]. Saint-Peterburg: Tipografiya V. S. Balasheva (in Russian)
[Владимирский-Буданов, М. (1874). Народное образование в России сXVII века до учреждения министерств. Санкт-Питербург: Типография В. С. Балашева].
7. Vozniak, M. (1912). Prosvitni zmahannia halytskykh Ukraintsiv v 19 vitsi (do 1850 r.). Narysy
[Educational competitions of Galician Ukrainians in the 19th century (until 1850). Essay]. Lviv: Nakl. Tov-va "Prosvita" (in Ukrainian)
[Возняк, М. (1912). Просвтт змагання галицькихУкрагнщв в 19 вщ (до 1850 р.). Нариси. Львiв: Накл. Тов-ва «Просвгга»].
8. Gozhalchinskiy, A. (1869). Iezuitskie shkoly v yugo-zapadnoy Rossii [Jesuit schools in southwestern
Russia]. Trudy Kievskoy DukhovnoyAkademii, 2, 85-127 (in Russian)
[Гожалчинский, А. (1869). Иезуитские школы в юго-западной России. Труды Киевской Духовной Академии, 2, 85-127].
9. Hrushevskyi, M. (1927) «Malorossyiskye pesny» Maksymovycha i stolittia ukrainskoi naukovoi
pratsi [«Little Russian songs» of Maximovich and a century of Ukrainian scholarly work]. Ukraina, 6, 1-13 (in Ukrainian)
[Грушевський, М. (1927). «Малороссийские песни» Максимовича i столптя украшсько! науково! пращ. Украта, 6, 1-13].
10. Hrushevskyi, M. (Ed). (1928). Naukovo-publitsystychni i polemichni pysannia Kostomarova
[Scientific-journalistic and polemical writings by Kostomarov]. Kharkiv: Derzhavne vydavnytstvo Ukrainy (in Russian and Ukrainian)
[Грушевський, М. (Ред). (1928). Науково-публщистичт i nолемiчнi писання Костомарова. Харюв: Державне видавництво Укра!ни].
11. Kostomarov, N. I. (1990). Istoricheskieproizvedeniya. Avtobiografiya [Historical works.
Autobiography]. Kiev: Lybid (in Russian)
[Костомаров, Н. И. (1990). Исторические произведения. Автобиография. Киев: Лыбидь].
12. Kryzhanovskiy, Ye. (1882). Uchebnyya zavedeniya v russkikh oblstyakh Polshi v period eya
razdelov [Educational institutions in the Russian regions of Poland in the period of its division]. Kievskaya starina, 2, 262-300; 3, 441-478 (in Russian)
[Крыжановский, Е. (1882). Учебныя заведения в русских облстях Польши в период ея разделов. Киевская старина, 2, 262-300; 3, 441-478].
13. Lavrovskiy, N. (1879). Gimnaziya vysshikh nauk kn. Bezborodko v Nezhine (1820-1832g.) [The
Gymnasium of the Higher Sciences of Prince Bezborodko in Nezhin (1820 - 1832)]. Kiev: Tipografiya M. P. Fritsa (in Russian)
[Лавровский, Н. (1879). Гимназия высших наук кн. Безбородко в Нежине (1820-1832 г.). Киев: Типография М. П. Фрица].
14. Lavrovskiy, N. (1854). O drevne-russkikh uchilishchakh [About the ancient Russian schools].
Kharkov: V universitetskoy tipografii (in Russian)
[Лавровский, Н. (1854). О древне-русских училищах. Харьков: В университетской типографии].
15. Lavrovskiy, N. (1856). Opedagogicheskom znachenii sochineniy Yekateriny Velikoy [On the
pedagogical significance of the works of Catherine the Great]. Kharkov: V universitetskoy tipografii (in Russian)
[Лавровский, Н. (1856). О педагогическом значении сочинений Екатерины Великой. Харьков: В университетской типографии].
16. Lavrovskiy, N. (1871). Ocherk zhizni i deyatelnosti K.-Ya. Erbena [Essay on the life and work of K.-
Ja. Erben]. Zhurnal Ministerstva Narodnago Prosveshcheniya, CLIV, 1-19 (in Russian) [Лавровский Н. (1871). Очерк жизни и деятельности К.-Я. Эрбена. Журнал Министерства Народнаго Просвещения, CLIV, 1-19].
17. Linchevkiy, M. (1870). Pedagogiya drevnikh bratskikh shkol i preimushchestvenno drevney
Kievskoy Akademii [Pedagogy of ancient fraternal schools and mainly ancient Kiev Academy]. Trudy Kievskoy Dukhovnoy Akademii, 7, 104-154; 8, 437-500; 9, 535-588 (in Russian) [Линчевкий, М. (1870). Педагогия древних братских школ и преимущественно древней Киевской Академии. Труды Киевской Духовной Академии, 7, 104-154; 8, 437-500; 9, 535588].
18. Makkaveyskiy, N. (1895). Religiya i narodnost, kak osnovy vospitaniya [Religion and nationality, as
the basis of education]. Kiev: Tipografiya G.T. Korchak-Novitskago (in Russian) [Маккавейский, Н. (1895). Религия и народность, как основы воспитания. Киев: Типография Г.Т. Корчак-Новицкаго].
19. Makkaveyskiy, N. (1896). K D. Ushinskiy i ego pedagogicheskiya idei [K. D. Ushinsky and his
pedagogical ideas]. Kiev: Tipografiya G. T. Korchak-Novitskago (in Russian) [Маккавейский, Н. (1896). К. Д. Ушинский и его педагогическия идеи. Киев: Типография Г. Т. Корчак-Новицкаго].
20. Maksimovich, M. (1847). O Lavrskoy Mogilinskoy shkole [About Lavra Mogila school]. Chteniya v
Imperatorskom obshchestve istorii i drevnostey rossiyskikh pri Moskovskom Universitete, 6, 77-80 (in Russian)
[Максимович, М. (1847). О Лаврской Могилинской школе. Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском Университете, 6, 77-80].
21. Maksimovich, M. (1832). Rech o russkom prosveshchenii [Speech on Russian enlightenment].
Moskva: V Universitetskoy Tipografii (in Russian)
[Максимович, М. (1832). Речь о русском просвещении. Москва: В Университетской Типографии].
22. Mikhnevich, I. (1843). Istoricheskiy vzglyad na uchebnyya zavedeniya Novorossiyskago kraya i
Bessarabii [Historical view on the educational institutions of the Novorossiysk region and Bessarabia]. Odessa: V gorodskoy tipografii (in Russian)
[Михневич, I. (1843). Исторический взгляд научебныя заведения Новороссийскаго края и Бессарабии. Одесса: В городской типографии].
23. Paevskiy, I. (1843). Rech ob istorii i istoricheskom iskusstve [Speech about history and historical art].
Kiev: V Universitetskoy Tipografii (in Russian)
[Паевскш, I. (1843). Речь об истории и историческом искусстве. Киев: В Университетской Типографии].
24. Popov, G. (1913). Vvedenie v istoriyu evropeyskoy pedagogiki [Introduction to the history of
European pedagogy]. Kiev: Tipografiya Imperatorskago Universiteta sv. Vladimira (in Russian)
[Попов, Г. (1913). Введение в историю европейской педагогики. Киев: Типография Императорскаго Университета св. Владимира].
25. Rodnikov, V. (1914). Istoriya russkoy pedagogiki [History of Russian Pedagogy] (3d ed.). Kiev:
Izdanie Knizhnago Magazina N. Ya.Ogloblina (in Russian)
[Родников, В. (1914). История русской педагогики (3-е изд). Киев: Издание Книжнаго Магазина Н. Я.Оглоблина].
26. Roslavskiy-Petrovskiy, A. (1839). Ob istinnom znachenii pragmaticheskoy istorii i sootvestvennom
tomu sposobe eya obrabotki [On the true meaning of pragmatic history and the corresponding way of its processing]. Kharkov: V universitetskoy tipografii (in Russian) [Рославский-Петровский, А. (1839). Об истинном значении прагматической истории и соотвественном тому способе ея обработки. Харьков: В университетской типографии].
27. Franko, I. (1985). Zibrannia tvoriv [Collected works] (Vol. 46, Part 1). Kyiv: Naukova dumka (in
Ukrainian)
[Франко, I. (1985). Зiбрання творiв (Т. 46, Ч. 1). Кшв: Наукова думка].
28. Franko, I. (1985). Zibrannia tvoriv [Collected works] (Vol. 45). Kyiv: Naukova dumka (in Ukrainian)
[Франко, I. (1985). Зiбрання творiв (Т. 45). Кшв: Наукова думка].
29. Chyzhevskyi, D. (2005). Filosofski tvory [Philosophical works] (Vol. 1). Kyiv: Smoloskyp (in
Ukrainian)
[Чижевський, Д. (2005). Флософськ твори (Т. 1). Кшв: Смолоскип].
30. Yas, O. (2014). Istoryk i styl. Vyznachni postati ukrainskoho istoriopysannia u svitli kulturnykh epokh
(pochatokХ1Хst. - 80-ti roky ХХst.) [Historian and style. Famous figures of Ukrainian historical writing in the light of the cultural epochs (beginning of the nineteenth century - 80's of the twentieth century)] (Vol. 1). Kyiv: NAN Ukrainy, Instytut istorii Ukrainy (in Ukrainian) [Ясь О. (2014). 1сторик i стиль. Визначт постатi укра'шського сторюписанняу свiтлi культурних епох (початокХ1Х ст. - 80rni роки ХХ ст.) (Ч. 1). Кшв: НАН Украши, 1нститут кторп Украши].
