CC BY
519
КОНКУРЕНТНА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ
Досліджено теоретичні засади конкурентної політики держави, здійснено аналіз співвідношення понять "конкурентна політика", "антимонопольна політика", "антимонопольне регулювання".
In the article it was researched the theoretical basis of competitive policy of the state, analyzed the terms "competitive policy", "antimonopoly policy", "antimonopoly regulation".
Постановка проблеми. Глобалізація світової економіки та лібералізація міжнародної торгівлі здійснюють суперечливий вплив на процеси конкуренції. З одного боку чітко проявляє себе монополізація світового виробництва транснаціональними компаніями, з іншого - активізуються конкурентні сили суспільства. Конкурентні процеси набувають все гостріших форм, а конкурентна боротьба стає дедалі різноманітнішою і витонченішою.
Дослідження розвитку конкурентних відносин протягом останніх років свідчить про необхідність обережного спрямування конкурентних сил у потрібних суспільству напрямках, з метою усунення негативних тенденцій до знищення самої конкуренції і посилення ринкової влади потужних монопольних структур, які, зловживаючи цією владою, завдають суттєвої шкоди споживачам і дрібним підприємцям. Це зумовлює необхідність приведення конкурентної політики держави у відповідність до економічних реалій, впровадження у практику господарювання норм і правил, які відповідають критеріям ефективної конкуренції. Завданням економічної теорії за таких умов є дослідження основних підходів до аналізу сутності "конкурентної політики" та її складових, виявлення системи взаємозв'язків між ними.
Аналіз останніх досліджень та публікацій засвідчує, що наукові праці сучасних зарубіжних вчених присвячені здебільшого дослідженню прикладних аспектів конкурентної політики. Серед найбільш вагомих слід назвати праці зарубіжних економістів Т.Шарпа, Д.Од-ретча, Ж.Галло, Дж.Крейкрофта, С.Буша, Д.Свана, К.Ед-варда, Ф.Аріда, Д.Тернера, Х.Марвела і С.Макаферті,
С.Острайна, тощо; російських - С.Авдашевої, Л.Барона, А.Бутиркіна, А.Данилової, І.Гречишкіної, Р.Кокорєва, І.Князевої, Г.Панової, Н.Розанової, К.Тотьєва, А.Шастітко; українських - В.Базилевича, З.Борисенко, В.Гейця, Л.Дідківсь-кої, Б.Кваснюка, О.Костусєва, О.Шнипка, О.Шниркова тощо.
Невиділені раніше частини загальної проблеми. В умовах глобалізації виникає необхідність проведення подальших досліджень особливостей та характеристик конкурентної політики. Це зумовлено тим, що, по-перше, сфери конкурентних відносин дедалі більше розширюються, охоплюючи цілі регіони, а іноді й світове господарство в цілому, а по-друге, нині формуються нові конкурентні умови діяльності суб'єктів господарювання, що об'єктивно впливають на всі рівні та сфери їхньої взаємодії з ринковим середовищем. У цьому плані актуальності набуває питання уточнення та розмежування складових категоріального апарату конкурентної політики, визначення нових аспектів у його розумінні в умовах глобалізації. З'ясування цих питань дозволить як національним, так і наднаціональним конкурентним органам приймати виважені рішення, спрямовані на забезпечення ефективного конкурентного середовища.
Мета публікації полягає у спробі комплексного осмислення теоретико-методологічних засад конкурентної політики як складової економічної політики держави.
Дослідження проблеми та наукові результати. Розглядаючи змістовну сутність поняття "конкурентна політика", передусім, слід уяснити, що означає сам термін "політика". "Політика" походить від грецького роіШее - "мистецтво державного управління". У "Тлума-
© Г. Филюк, 2009
чному словнику сучасної української мови" зазначається, що "політика - це загальний напрям діяльності держави, певного класу, або політичної партії" [1, с. 528]. "Великий економічний словник" трактує це поняття більш широко: "політика - це: 1) діяльність органів державної влади та державного управління, яка відображає суспільний лад та економічну структуру країни, а також діяльність суспільних класів, партій та інших класових організацій, суспільних угрупувань, яка визначається інтересами та цілями; 2) питання та події суспільного, державного життя; 3) спосіб дій, спрямованих на досягнення чого-небудь, які визначають відносини з людьми" [2, с. 756]. На думку російського дослідника В. Тамбовцева, політика - це "сукупність напрямків (цілей) і допустимих способів дій по їх реалізації, які формує і здійснює той чи інший суб'єкт стосовно певної сфери життєдіяльності суспільства" [3, с. 71].
В рамках інституційної теорії, політика як сукупність напрямків, цілей, допустимих способів дій по їх реалізації, за значимістю є однією із базових інституцій, що й визначає правомірність використання цього терміну в методологічному арсеналі економічної теорії.
Слід відмітити, що в сучасних наукових працях поняття "конкурентна політика" та "антимонопольна політика" дуже часто вживаються як синоніми. Так, російська дослідниця І. Князева стверджує, що "державна антимонопольна (конкурентна) політика охоплює майже все коло рішень, спрямованих на розвиток економіки, підвищення конкурентоспроможності продукції і послуг національних виробників, забезпечення ефективної зайнятості" [7, с. 177]. З нашої точки зору, таке ототожнення є некоректним, оскільки антимонопольна політика виходить із принципу формальної юридичної заборони монополістичної практики як такої. На відміну від неї, конкурентна політика має на меті не боротьбу з монополіями як господарськими структурами, а попередження ними порушень встановлених у законодавстві правил, забезпечення сприятливих умов розвитку конкуренції. Складається враження, що автор не тільки ототожнює антимонопольну й конкуренту політику, але й зводить їх практично до економічної політики держави в цілому. А це суперечить самому змісту цих понять.
Останнім часом в Україні набуває поширення термін "антимонопольно-конкурентна політика". Сутність цього поняття розкривається з юридичної та економічної точок зору. В юридичному аспекті антимонопольноконкурентна політика - це система цілей, завдань, заходів та способів правового, економічного, організаційного характеру щодо формування, підтримки, розвитку та захисту конкурентного середовища. З точки зору законодавця, антимонопольно-конкурентна політика спрямовується на створення оптимального конкурентного середовища діяльності суб'єктів господарювання, забезпечення їх взаємодії на умовах недопущення проявів дискримінації одних суб'єктів іншими, насамперед у сфері монопольного ціноутворення та за рахунок зниження якості продукції, послуг, сприяння зростанню ефективної соціально-орієнтованої економіки [4, ст. 9, 10]. Пізніше з'явився ряд наукових праць у сфері економіки, де також використовується термін "антимонопольно-конкурентна політика" [5, с. 25-29; 6]. Як економічна категорія, антимонопольно-конкурентна політика здебільшого розглядається як відносини по вертикалі (між державними органами, інститутами, наділеними владно-управлінськими повноваженнями, та суб'єктами господарювання) і по горизонталі (між суб'єктами господарювання), які виникають з приводу реалізації стратегії розвитку конкуренції та обмеження монополізму у підприємницькій діяльності, а також стратегії захисту
реальної та потенційної конкуренції, охорону інтересів учасників ринку та споживачів. На наш погляд, використання терміну "антимонопольно-конкурентна політика" в арсеналі економічної теорії є некоректним, бо антимонопольна політика є складовою конкурентної політики. Отже конкурентна політика є значно ширшим поняттям.
Л. Барон, Р. Кокорєв, А. Данилова, Г Панова дотримуються точки зору, що антимонопольна політика і конкурентна політика не є тотожними поняттями. Антимонопольна політика ними трактується як система заходів по попередженню, обмеженню та припиненню монопольної діяльності. Монопольна діяльність господарюючих суб'єктів може виражатися в зловживанні ринковою владою, в антиконкурентних угодах між учасниками ринків чи в антиконкурентних діях державних органів. Термін "конкурентна політика" охоплює також заходи по підтримці і розвитку конкуренції, причому не тільки і не стільки ex post (тобто за наслідками ринкових подій), скільки ex ante (до настання відповідних умов чи подій); антимонопольну політику та припинення недобросовісної конкуренції [8, 8, с. 17]. В цілому нам імпонує таке визначення, оскільки антимонопольна політика за свою природою є пасивною, натомість конкурентна політика поряд із заходами по припиненню монополістичних дій фірм (і навіть державних органів) спрямована на активне виявлення потенційних проблем на ринках і в галузях, де в силу тих чи інших причин конкурентні механізми можуть бути ослаблені і функціонуватимуть неефективно. Однак, на нашу думку, до складових конкурентної політики слід віднести також політику у сфері природних монополій.
Г.Аніловська у своїй монографії [9, с. 131] виокремлює конкурентну політику, політику демонополізації та антимонопольну політику. Демонополізація та недопущення недобросовісної конкуренції, на думку автора, -це два напрямки сучасної антимонопольно!' політики. Під конкурентною політикою науковець розуміє комплекс заходів, покликаних протидіяти спробам підриву конкуренції або її спотворенню з боку фірм, які володіють монопольною владою. Нам таке визначення конкурентної політики також видається однобічним, бо автор вказує лише на її захисну функцію. Між тим, за своїм функціональним спрямуванням конкурентна політика реалізується у двох напрямках: з одного боку, захист економічної конкуренції, забезпечення рівних прав та можливостей для підприємців; з іншого, - підтримка, розвиток конкуренції (у тому числі й засобами обмеження монополізму).
Головна мета сучасної економічної політики держави полягає у забезпеченні реального впливу конкуренції на економічні відносини. Як показує практика, глобалізація економічного розвитку зумовлює появу нових чинників, що впливають на ступінь конкуренції або концентрації на риках. Передусім - це позитивні зовнішні мережеві ефекти, фрагментація виробництва між різними країнами, вплив міжнародної конкуренції на ринкову владу національних монополій. З огляду на це, автори нещодавно опублікованої фундаментальної та новаторської роботи "Стратегічні виклики ХХІ століття суспільству та економіці України" зазначають, що у конкурентній політиці епохи глобалізації чітко простежуються взаємодії між прагненнями до досягнення різних видів економічної ефективності: алокативної, виробничої та динамічної. Йдеться про забезпечення ефективного розподілу ресурсів між альтернативними напрямками їх використання; ефективність галузі як структури, що розвивається; впровадження інновацій, що мінімізують витрати й розвиток стимулів до інвестування Враховуючи реальні умови виробництва та практику функціонування сучасних ринків, автори цієї роботи віддають перевагу терміну "конкурентна політика". Конкурентну
політику вони трактують, як діяльність держави, спрямовану на підтримання та/або створення ситуації конкуренції на ринках через встановлення і дотримання правил, що визначають заборонені способи поведінки на рин-ку[ 10, с. 417]. Подібної точки зору дотримується й інший український науковець, З.Борисенко, яка визначає конкурентну політику як комплекс цілеспрямованих заходів, направлених на створення і захист конкурентного середовища, здійснення профілактики та безпосереднє припинення порушень антимонопольного законодавства, сприяння розвитку добросовісної конкуренції [11, с. 58].
В цілому погоджуючись із цими визначеннями, зробимо деякі уточнення. Дійсно, саме правила, поряд із підтримуючими їх механізмами, формують стимули економічних агентів і, відповідно, впливають на їх рішення та поведінку. Між тим, науковці чітко не виокремлюють того факту, що конкурентна політика поряд із заходами по створенню та підтримці конкуренції, включає також і власне антимонопольні заходи, та заходи, спрямовані на розвиток конкуренції та її захист. На нашу думку, складовими конкурентної політики є: 1) антимонопольна політика; 2) політика по підтримці та розвитку конкуренції; 3) політика у сфері регулювання діяльності природних монополій; 4) формування культури конкурентних відносин у суспільстві.
Антимонопольну політику, на нашу думку, можна визначити як цілеспрямовану діяльність держави щодо обмеження монополізму в національній економіці, недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності на основі використання засобів антимонопольного регулювання. У контексті здійснюваного аналізу потребує уточнення поняття "антимонопольне регулювання" та визначення його взаємозв'язку із наведеними вище термінами.
Етимологічно термін "регулювання" означає "впорядкування чого-небудь, керування чим-небудь, підкорення його відповідним правилам" [1, с. 591]. Дослідник у галузі державного регулювання, Ж. Гертог, визначає регулювання як сукупність юридичних інструментів для реалізації цілей економічної політики держави [12]. Юридичний зміст певного інструменту чи засобу проведення економічної політики полягає в тому, що громадяни чи організації можуть бути примушені державою до дотримання встановленої лінії поведінки під загрозою офіційних санкцій, суб'єктом яких виступає те чи інше спеціалізоване державне відомство (в нашому випадку - антимонопольне). Кожний із таких інструментів називають регуляцією.
Економічна наука виділяє два види регуляцій: соиіаль-ні (спрямовані на досягнення реалізації тих чи інших соціальних цінностей - справедливості, рівності, прав людини тощо) та економічні (спрямовані на підвищення ефективності використання ресурсів). Останні, в свою чергу поділяються на два типи: структурні регуляції та регуляції поведінки фірми. Структурні регуляції використовуються для впливу на структуру ринку [13, с. 165]; прикладами можуть бути обмеження на вхід чи вихід, такі як вимоги державної реєстрації фірм чи ліцензування їх діяльності. Регуляції поведінки фірми спрямовані на обмеження дій агентів, які вже функціонують на ринку (контроль цін, заборона деяких видів реклами, стандарти безпеки продукції тощо) [14, с. 223-251]. Світова практика показує, що економічні регуляції застосовуються в основному по відношенню до природних монополій, а також до ринків з обмеженою та надлишковою конкуренцією.
Що стосується власне антимонопольного регулювання, то слід зазначити, що існуючі в економічній і юридичній літературі трактування цього поняття є або надто широкими, або надто обмеженими, що усклад-
нює його розуміння. Так, І. Князева зазначає, що антимонопольне регулювання передбачає епізодичне втручання в структуру ринку і процес економічного відтворення для внесення коректив у поведінку порушників чи підтримку такої структури ринку, щоб результативність подальшої поведінки забезпечувалась надалі автоматично [7, с. 99]. Інший російський дослідник з питань антимонопольної політики А. Я. Бутиркін розглядає антимонопольне регулювання як цілеспрямовану діяльність держави, яка здійснюється на основі і в межах, що допускаються чинним законодавством, по встановленню та реалізації правил ведення господарської діяльності на товарних ринках з метою захисту добросовісної конкуренції і забезпечення ефективності ринкових відносин [15, с. 5]. Таким чином, вчений ототожнює поняття "антимонопольне регулювання" і "антимонопольна політика". З наведеного нами визначення антимонопольної політики випливає, що антимонопольне регулювання є частиною антимонопольної, відповідно - конкурентної політики, і не може розглядатися як їх синонім.
Дещо інший підхід пропонують американські економісти В. Кіп Віскузі, Дж. М. Вернон, Дж. Е. Гарингтон. На їхню думку, антимонопольне регулювання запобігає розвитку таких видів концентрації ринку, які б загрожували їхньому конкурентному функціонуванню [16, с. 41]. Між тим, вони визнають, що ринкова структура, яка передбачає концентрацію певного виду діяльності, може бути не лише неминучою, але в деяких випадках навіть найкращою для конкретного ринку. Тоді метою регулятивних заходів може бути накладення обмежень на діяльність фірм на такому ринку, щоб звести до мінімуму можливі втрати.
Виходячи із наведеного, є підстави зазначити, що наведені визначення обґрунтовані, не суперечать одне одному, враховують обидва типи економічних регуляцій (структурні і поведінкові), але, разом з тим, акцентують увагу лише на окремих аспектах досліджуваного явища. З перших двох визначень випливає, що антимонополь-не регулювання покликане попередити порушення антимонопольного законодавства, а з третього, навпаки, -таке регулювання необхідне лише при настанні відповідної події, яка зумовлює необхідність її коригування чи усунення. Крім того, всі наведені трактування певним чином ототожнюють антимонопольне регулювання з економічним регулюванням ринків.
Але економічне регулювання можна поділити на регулювання природних монополій, антимонопольне регулювання та регулювання ступеня гостроти конкуренції (надмірної конкуренції). Між цими видами регулювань існують певні відмінності. Слід погодитись, що надлишкова конкуренція може здійснювати не менш руйнівний вплив на ринок, ніж надмірна його монополізація. Так, як правило, надмірна конкуренція призводить до виникнення надлишкових потужностей, внаслідок чого зростають незворотні витрати фірм. Крім того, наслідком надлишкової конкуренції є зазвичай не тільки зниження цін понад рівень середніх сукупних витрат (тобто загальної збитковості виробництва та його скорочення), але й виникнення значних флуктуацій (коливання) рівня цін. Такі коливання зумовлюють як неефективність у прийнятті рішень продавцями і покупцями, так і зниження рівня їх "економічної безпеки". Слід мати також на увазі, що надмірна конкуренція може супроводжуватись зниженням якості продукції, що негативно позначиться на споживачах. Цілком очевидно, що в цьому випадку втручання відповідних державних органів матиме на меті зниження рівня конкуренції, а не антимонопольне регулювання [17].
Що ж стосується антимонопольного регулювання та регулювання природних монополій, то тут також є свої особливості. Перше спрямовується на недопущення
спроб монополізації на тих товарних ринках, на яких конкуренція є найефективнішим їх станом. На відміну від нього, регулювання природних монополій сприяє обмеженню конкуренції, оскільки конкуренція на таких ринках є неефективною як з економічної, так і з соціальної точок зору.
Виходячи з вищевикладеного, зазначимо, що антимо-нопольне регулювання слід розглядати як сукупність регуляцій, спрямованих на забезпечення ефективної структури ринку, на недопущення і припинення протиправних (антиконкурентних) дій учасників ринку, які займають на ньому домінуюче (монопольне) становище, в однобічному порядку мають можливість впливати на результати функціонування інших учасників (наприклад, державні та муніципальні органи), з метою забезпечення найбільш ефективного використання обмежених ресурсів.
В умовах глобалізації головним завданням конкурентної політики держави має бути боротьба не тільки і не стільки з антиконкурентними узгодженими діями суб'єктів господарювання, зі зловживанням монопольним становищем на ринку, з антиконкурентними діями органів влади, адміністративно-господарського управління, з обмежувальною та дискримінаційною діяльністю суб'єктів господарювання, здійснення контролю за економічною концентрацією підприємств. Адже заборони на зростання розмірів фірм шляхом злиття і нарощування потужностей, монопольне становище, пов'язані дії, тощо перешкоджає фірмам стати більш конкурентоспроможними і, в кінцевому підсумку, ефективними. Це ставить великі фірми у невигідне становище не тільки щодо національних, а й іноземних компаній. Тому пріоритетним напрямком національної економічної політики стає забезпечення випереджального економічного зростання і підвищення конкурентоспроможності на основі інноваційного розвитку окремих компаній та економіки в цілому. Це, зокрема, передбачає можливість безперешкодного збільшення фірм до рівня, який дасть змогу успішно конкурувати на внутрішньому і світовому ринках.
З метою запобігання можливості монополізації національного ринку окремими суб'єктами господарювання необхідно реалізувати заходи щодо підтримки та розвитку конкуренції. Підтримка та розвиток конкуренції включає політичні, інституційні, правові та регуляторні засоби формування в суспільстві сприятливих умов для вільного функціонування ринкових сил і дотримання всіма учасниками ринкових відносин правил чесної конкуренції. На відміну від функції захисту конкуренції, підтримка конкуренції забезпечується не примусовими, а узгоджувальними, заохочувальними засобами і залученням центральних та місцевих органів влади, державних та громадських інституцій, підприємців, їх професійних організацій до утвердження зрозумілих та прозорих "правил гри" на ринку, закріплення чесних ділових звичаїв, а також пропаганди позитивних наслідків конкуренції для суспільства загалом.
Припинення і попередження порушень антимонопольного законодавства, а також розвиток конкуренції на національних ринках в умовах інтернаціоналізації підприємницького середовища значною мірою залежать від діяльності антимонопольного органу по адвокатуванню конкуренції. В найзагальнішому розумінні, адвокатування конкуренції (competition аdvocacy) являє собою комплекс дій антимонопольного органу, спрямованих на розвиток конкурентного середовища шляхом підвищення суспільного розуміння вигод конкуренції, взаємодії з іншими державними структурами. Іншими словами, адвокатування конкуренції включає в себе всі дії антимонопольних органів, що не пов'язані з примусом до виконання правил у сфері антимонопольного
законодавства [18], а спрямовані на формування у суспільстві конкурентної культури.
Слід відмітити, що термін "конкурентна культура" ще не знайшов широкого використання у категоріальному апараті економічних, юридичних і навіть соціальних наук. На нашу думку, "конкурентна культура" - це поняття, у якому відображені, з одного боку, ступінь розвитку конкурентних відносин у суспільстві, а з іншого боку, рівень поінформованості його членів щодо вигід конкуренції для окремого ринку і економіки в цілому, необхідності і позитивних наслідках застосування антимонопольного законодавства, доцільності утримання від антиконкурентних узгоджених дій. Іншими словами, завдання конкурентної культури полягає у підвищенні знань економічних агентів, державних органів управління, органів судової влади і суспільства в цілому про переваги розвитку конкуренції і про ту роль, яку може відіграти конкурентна політика для розвитку і підтримки конкуренції в умовах глобалізації, а також переконанні економічних агентів дотримання морально-етичних норм і цінностей у процесі ведення конкурентної боротьби.
Дослідники в галузі конкуренції відзначають низький рівень конкурентної культури у країнах із трансформаційною економікою. Це зумовлено традиціями економічного розвитку, коли учасники ринку пов'язують вигоди не з рівними можливостями використання ресурсів, а з перерозподільчою активністю держави, тобто, з результатами не антимонопольної, а промислової політики. Відповідно, саме у трансформаційних економіках конкурентні органи мають акцентувати увагу на розвитку уявлень про конкуренцію, її перевагах серед споживачів та господарюючих суб'єктів.
Отже, конкурентна політика - це не лише комплекс офіційно задекларованих пріоритетів держави, правових механізмів та набір адміністративних заходів, спрямованих на забезпечення стабільного функціонування та вільного розвитку ринкових сил в економіці. Конкурентна політика в умовах глобалізації є центральним принципом організації всіх економічних відносин у суспільстві.
Висновки та перспективи подальших досліджень. Таким чином, під конкурентною політикою слід розуміти комплекс методів, засобів, інструментів держави, наддержавних органів, спрямованих на попередження та безпосереднє припинення порушень антимонопольного законодавства, створення і захист конкурентного середовища як на національних, так і на міжнародних ринках, сприяння розвитку конкурентних відносин та добросовісної конкуренції на основі підвищення конкурентної культури суспільства. У структурі конкурентної політики виділяють антимонопольну політику, політику по підтримці та розвитку конкуренції, по регулюванню діяльності природних монополій, а також діяльність держави, спрямовану на формування конкурентної культури суспільства. Антимонопольна політика включає антимонопольне регулювання, спрямоване на обмеження монополізму в національній економіці та недопущення недобросовісної конкуренції на національному ринку внаслідок інтернаціоналізації підприємницької діяльності.
Перспективи подальших досліджень у цій царині пов'язані передусім, із визначенням цілей, об'єктів та суб'єктів державного регулювання, спрямованого на підтримку конкурентних устоїв ринку і обмеження монополізму.
1. Тлумачний словник сучасної української мови. / За ред. д-ра філологічних наук, проф. ВД. Калачника. - Харків: Балкар-книга, 2005. - 800 с.;
2. Большой экономический словарь/ Под ред. А.Н. Азрилияна. - 6-е изд., доп. - М.: Институт новой экономики, 2004. - с. 1376; 3. Тамбовцев В.Л. Контрактная модель стратегии фирмы. - М., 2000; 4. Господарський кодекс України. - Відомості Верховної Ради, 2003. - №18, №19-20, №21-22, ст.144; 5. Дідківська Л.І. Проблеми гармонізації анти-монопольно-конкурентної політики з іншими напрямками економічної
політики держави: методологічні та практичні аспекти. // Конкуренція. Вісник Антимонопольного комітету України., 2005. - №2. - С. 25-29; №
3. - С. 10-16; 6. Антимонопольно-конкурентна політика: теорія і практика: Збірник наукових праць: Вип. 1. - К.: Фенікс, 2006. - 264с.; 7. Князева И.В. Антимонопольная политика в России. - М.: Издательство "Оме-га-Л", 2007. - 493 с.;8. Антимонопольная политика и развитие конкуренции на финансовом рынке / Авт. кколлектив: Л.И. Барон, А.В. Данилова, Р.А. Кокорев, Г.С. Панова. - М.: ТЭИС. - 2003. - 168 с.; 9. Аніловсь-ка Г.Я. Державний фактор трансформаційних перетворень в економіках перехідного типу. - Львів: Видавництво ЛКА, 2002. - 324 с.; 10. Стратегічні виклики ХХІ століття суспільству та економіці України: в 3 т. / Т. 3: Конкурентоспроможність української економіки / За ред. акад. НАН України В. Гейця, акад. НАН України В. Семиноженка, чл.-кор. НАН України Б. Кваснюка - К.: Фенікс, 2007. - 556 с.; 11. Борисенко З.М. Конкурентна політика держави як фактор розвитку економіки України: Монографія. - К.: Таксон, 2004. - 326 с.; 12. Hertog J.A. General Theories of Regulation // Encyclopedia of Law and Economics. - 1999; 13. Американ-
ські економісти Е. Долан і Д. Ліндсей зазначають, що ринкова структура характеризується умовами, в яких утворюючі її фірми конкурують між собою. До таких умов відносять: кількість і розміри фірм, ступінь схожості чи відмінності товарів різних фірм, легкість входу на ринок та виходу з ринку, доступність ринкової інформації: Долан Е. Дж., Линдсей Д. Рынок: микроэкономическая модель. / Пер. с англ. В. Лукашевича и др.; Под общ. ред. Б. Лисовика и В. Лукашевича. - С.Пб., 1992. - С. 165; 14. Kay J.A., Vickers J.S. Regulatory Reform: An Appraisal // Majone G. (ed.) Deregulation or Re-regulation. London: Pinter Publishers, 1990. - P. 223-251; 15. Бутыркин А. Я. Теория и практика антимонопольного регулирования в ведущих странах Запада и России. - М.: Новый век. - 2004. - 88 с.; 16. Віскузі В. Кіп, Верном Дж.М., Гарингтон Дж.Е. Економічна теорія регулювання та антимонопольна політика. - Пер. з англ. О. Кілієвич - К.:, Видавництво Соломії Павличко "Основи", 2004. - С. 1047; 17. Етимологічно термін "антимонопольний" означає "спрямований проти монополії, протидіючий їй".
Надійшла до редколегії 24.02.2009
