CC BY
60Теоретико-методологічні засади ідеї педагогічної взаємодії учасників навчального процесу
Гончар О.В.
Харківська державна академія дизайну і мистецтв
Анотації:
Розглянуті теоретико-методоло-гічні засади дослідження розвитку ідеї педагогічної взаємодії учасників навчального процесу в системі вищої освіти другої половини ХХ століття. На сучасному етапі розвитку педагогічної теорії й гуманізації вищої освіти відчувається гостра необхідність у переосмисленні історичної спадщини педагогічного знання про педагогічну взаємодію викладача й студентів. А дослідження будь-якого феномена не може бути повним і якісним без розуміння філософії й логіки його становлення.
Ключові слова:
сутність, відносини, етап, взаємодія, філософський, підхід, аналіз, суб'єкт.
Гончар О.В. Теоретико-методологические основы идеи педагогического взаимодействия участников учебного процесса.
Рассмотрены теоретико-методологические основы исследования развития идеи педагогического взаимодействия участников учебного процесса в системе высшего образования второй половины ХХ столетия. На современном этапе развития педагогической теории и гуманизации высшего образования ощущается острая необходимость в переосмыслении исторического наследства педагогического знания о педагогическом взаимодействии преподавателя и студентов. А исследование любого феномена не может быть полным и качественным без понимания философии и логики его становления.
сущность, отношения, этап, взаимодействие, философский, подход, анализ, субъект.
Gonchar O.V. Theoretical and methodological foundations of pedagogical interaction of the educational process participants. Theoretical and methodological foundations of pedagogical interaction of the educational process participants at the system of higher school in the XX century are investigated. At the modern stage of pedagogical theory and humanization of higher education development it becomes aware of the burning necessity of reconsideration of historical inheritance of pedagogical knowledge about pedagogical interaction of a teacher and students. But research of any phenomenon couldn't be perfect and qualitative without understanding of philosophy and logic of its formation.
essence, relations, period, interaction, philosophical, approach, analysis, subject.
Вступ.
У добу загострення глобальних проблем та перетворень, що відбуваються в економічній, політичній, соціальній та духовній сферах життя суспільства, не має нічого актуальнішого, ніж конструктивне уявлення людиною самої себе, світу, громадської активності в майбутньому, пробудження творчого потенціалу.
Вищезазначене неминуче вимагає оновлення змісту навчання в вищих учбових закладах, змін і реформування форм педагогічної взаємодії, характеру стосунків викладача і студента. У зв’язку з цим якість підготовки спеціаліста у сучасних умовах визначається не тільки рівнем його знань, а й професійними навичками, що дозволяють творчо вирішувати проблеми, активно взаємодіяти з людьми на основі встановлення суб’єкт-суб’єктних відносин.
Сьогодні відчувається потреба в усвідомленні актуального стану педагогіки взаємодії, що обумовлено запитами сучасності. Але, осмислення будь-якого феномена не буде повним і якісним без розуміння філософії та логіки його становлення й розвитку.
Як свідчить проведений аналіз останніх досліджень і публікацій, в останні десятиріччя проблема педагогічної взаємодії викладачів і студентів продуктивно розробляється в різних аспектах.
Поява нових філософських підходів уможливлює більш об’єктивне переосмислення вічних питань та понять, глибше розуміння коріння феномену «педагогічної взаємодії», яке за своєю специфікою є прикладним. На це вказують сучасні українські вчені - педагоги А. Бойко, А. Добрович, І. Дубровіна, В.Дяченко, С. Золотухіна, Н. Єлізарова, Т Сущенко, М. Фрумін, Є.Чудінова та ін.. Педагогічне осмислення поняття «педагогічна взаємодія» в радянській педагогіці одержало в роботах В. Загвязинського, Л. Левшина, Х. Лійметса та ін.
Водночас, незважаючи на широке коло існуючих © Гончар О.В., 2010
досліджень науковців як радянської епохи, так і сучасних українських та закордонних вчених, які розвивають різні аспекти педагогічної взаємодії, сьогодні відчувається гостра потреба в усвідомлюванні актуального стану педагогіки взаємодій, що обумовлено запитами сучасності.
Отже, актуальність дослідження визначається за-требуваністю переосмислення історичної спадщини педагогічного знання про взаємодію викладача і студентів на сучасному етапі розвитку педагогічної теорії та гуманізації вищої освіти, яке не може бути повним і якісним без розуміння філософії та логіки його становлення й розвитку.
Робота виконана за планом НДР Харківської державної академії дизайну і мистецтв.
Мета, завдання роботи, матеріал і методи.
Мета статті полягає у розкритті теоретико-методологічних засад ідеї педагогічної взаємодії учасників навчального процесу в системі вищої освіти другої половини ХХ століття.
Результати дослідження.
Необхідність розглянути поняття «взаємодії» з філософської точки зору продиктована, насамперед, об’єктивністю та універсальністю самого поняття. Філософи підкреслюють, що без здібності до взаємодії матерія не могла б існувати. Без вивчення взаємодії у загальному й конкретному прояві не можна зрозуміти ні властивостей, ні структури, ні законів дійсності. Як справедливо зауважував І. Гете, «жоден феномен не пояснюється сам по собі й із самого себе» [3, 334]. Будь-який об'єкт може бути зрозумілий і визначений лише в системі відносин і взаємодії з іншими навколишніми явищами, їхніми частинами, сторонами й властивостями. Пізнання речей означає пізнання їхньої взаємодії і саме є результатом взаємодії між суб'єктом і об'єктом..
Так, у філософському словнику «взаємодія» тлумачиться, як «філософська категорія, що відображає
особливий тип відношення між об’єктами, при якому кожний з об’єктів діє (впливає) на інші об’єкти, при-водячи їх до зміни, водночас зазнає дії (впливу) з боку кожного з цих об’єктів, що, в свою чергу, зумовлює зміну його стану [9, 77-78].
В історії філософії і науки категорія «взаємодії» набула істотного значення ще в античності, зокрема в концепціях Демокрита, Епікура, Платона та ін.». [9, 78].
Платон стверджував, що «все, що володіє за своєю природою здатністю впливати на що-небудь інше або зазнавати хоч найменший вплив, нехай від чого-небудь досить незначного й тільки раз, все це дійсно існує» [7, 316]. Розглядаючи «взаємодію» через вплив і сприйняття, великий філософ подав особливу систему процесу взаємодії, в основі якої покладена закономірна зміна страждання (коли об’єкт пасивний, тобто підлягає впливу) і дії (коли саме об’єкт впливає, тобто активний). Важливо те, що філософські настанови Платона є безумовним джерелом сучасного педагогічного процесу вищої школи, основаного на суб’єкт - суб’єктних відносинах викладача і студента.
Своєрідний розвиток концепції суб’єкт - суб’єктних відносин отримала у роботах І. Канта. Іммануїл Кант вперше детермінував спілкування, спираючись на «взаємодію» як на процес чергування активного та пасивного, що також знайшло свій відгук у лінгвістичній теорії комунікації [4], яка торкається таких проблем як варіативність інтерпретацій, вербального та невербального та ін. [9, 137 ]. До того ж він розробив класифікацію ознак здійснення взаємодії в різних сферах. Взаємодія з реальним світом можлива тільки через його пізнання, тому, на думку філософа, треба не вчити думкам, а вчити думати.
Але самостійності категорія «взаємодії» набула саме в роботах видатного німецького філософа Г.В.Ф. Гегеля.
Вихідним пунктом філософської концепції Гегеля є тотожність буття та мислення. Він, уподібнюючи діалектику і взаємодію, останню розглядав як процес, при якому через явища відштовхування і тотожності має місце перетворення речей та явищ [2, 39-94].
Ланцюг взаємодії ніде не обірваний, вона не має ні початку, ні кінця. Кожне явище - лише ланка загального ланцюга взаємодія. Принцип взаємодія конкретизується у вченні про причинність. Саме взаємодія визначає відношення причини й наслідку: об'єкт впливу причини не пасивна - він реагує й тим самим причинність переходить у взаємодію Кожна із взаємодіючих сторін виступає як причина іншої і як наслідок одночасного зворотного впливу протилежної сторони. «Найближчим образом взаємодія представляється взаємною причинністю припущених, зумовлюючих один одного субстанцій; кожна є щодо іншої одночасно й активна й пасивна субстанція» [1, 691]. Взаємодія обумовлює розвиток об'єктів.
На думку Гегеля, через пізнання відношення тотожності та відмінності виявляється суперечність. Саме Взаємодія протилежностей, суперечність, є найглибшим корінням, основою й кінцевою причиною
виникнення, саморуху й розвитку об'єктів, їхнього породження або їхніх виникнень. Самодостатня Взаємодія природних сил і процесів як джерело саморуху й розвитку речей виключає втручання надприродних «абсолютних» джерел руху й організації матеріального світу. Кожна форма руху матерії має у своїй основі певні типи взаємодії структурних елементів. При цьому взаємодія частин системи, що розвивається, є одночасно й регулюючим, керуючим чинником, що визначає напрямок її розвитку. А кожній певній системі притаманні особливі типи взаємодії.
У працях В. Леніна «Філософські зошити» та Ф.Енгельса «Діалектика природи» були викладені принципово важливі положення, що стосуються діалекико-матеріалістичного розуміння категорії взаємодії та її принципів. На думку Ф.Енгельса, «взаємодія є істиною (кінцевою причиною)» усього, що існує, за якою немає інших, більш фундаментальних властивостей, тобто «Ми не можемо піти далі пізнання цієї взаємодії саме тому, що за ним нею чого більше пізнавати» [5, 546]. Так, взаємодія - це не тільки вихідний, але й кінцевий пункт пізнання.
Категорія взаємодія займає фундаментальне місце в концептуальному апарату сучасного теоретичного мислення. Так, взаємодія, як одна з базисних філософських, онтологічних категорій, є феноменом зв’язку, переходу, розвитку різних об’єктів під впливом один на інший. Взаємодія - це вихідна, початкова категорія.
Цікавою є думка А. Леонтьєва, який, розглядаючи взаємодію у діалектичному плані, підкреслює її характер у живій природі. Вчений відзначає, що «життя є процес особливої взаємодії певним способом організованих тіл». Чим вище організація «тіл», тим складніше ця взаємодія. Саме певні, більш складні форми Взаємодії характеризують життя суспільства. За визначенням Маркса, суспільство - це «продукт взаємодії людей» [6, 402]. Категорія Взаємодія є істотним методологічним принципом пізнання природних і суспільних явищ. Щоб дійсно розкрити суть об’єкта, необхідно виявити його закономірні Взаємодії. У будь-якій цілісній системі взаємодія супроводжується взаємним віддзеркаленням тілами властивостей, в результаті чого вони можуть мінятися. В об’єктивному світі вони виділяють безліч форм взаємодії, а саме «загальний зв’язок явищ», «рух», «функціональну залежність» та інші.
Отже, взаємодія - це складний багатобічний процес, у ході якого має місце взаємозмінювання суб’єктів, що зумовлено їх взаємовпливом. Взаємодія, маючи безперервний характер, виявляє собою дії, що послідовно виконуються активними суб’єктами, які мають обґрунтовану задану ціль, реформує об’єктивну дійсність та вимагає творчий підхід.
Становище у сучасному світі характеризується кризами, що відбуваються в різних сферах суспільної життєдіяльності людини. Глобальне поширення нестабільності та нестійкості кидає виклик пануючій в науці методологічній парадигмі, заснованої на пріоритеті лінійності, стабільності й стійкості.
Рішення подібних завдань вимагає розробки нової системної парадигми, розкриття законів виникнення нових форм та організаційних структур.
Звідси стає зрозумілим нестримне зростання інтересу, що спостерігається в останні роки, до міждисциплінарного напрямку, який отримав назву «синергетика». Синергетика - молода наука, яка виникла на стику різних наукових шкіл в 60-70-х рр. XX століття. Сьогодні вже навіть неможливо назвати галузь знання, у якій не проводилися б дослідження під рубрикою синергетики.
Доречно буде зауважити, що одна з причин виникнення синергетики зумовлена суперечливістю поглядів стосовно діалектики, що існує в сучасній літературі з філософії, а саме від беззастережного визнання істинності її принципів, законів і категорій до безапеляційного і категоричного заперечення будь-якої наукової вартості діалектики на всіх історичних етапах її розвитку, особливо діалектики радянського періоду.
Одним з гострих критиків діалектики у філософії Гегеля і Маркса був К.Поппер. Особливо різко Поппер критикує вчення Гегеля про універсальний характер суперечностей як джерело зміни, руху і розвитку, про взаємне заперечення протилежностей за формулою «теза - антитеза - синтез» згідно із законом заперечення. під впливом рясної і не завжди конструктивної і доказової критики діалектики, що міститься в численних публікаціях останнього десятиріччя, у підручниках з філософії, виданих в цей час, розділи про діалектику, як правило відсутні. Крім того, багатьма філософами відзначається, що формаційний підхід до вивчення розвитку суспільства в усі періоди історії людства, розроблений марксизмом, має обмежений характер, бо має певну пізнавальну і методологічну вартість лише стосовно раннього етапу існування капіталістичного суспільства.
Переважна кількість науковців, що серйозно розробляють синергетичну проблематику, показує, що синергетика досліджує насамперед складні самоорганізуючі системи, при цьому наголос робиться на пізнанні їх внутрішніх властивостей. Синергетичний підхід до їх вивчення ґрунтується на цілісному, системному аналізі досліджуваних об’єктів. Синергетика проголошує принцип, за яким активність управління можлива лише в тому випадку, коли ми осягаємо джерело саморозвитку і внутрішні властивості системи. Для синергетики важливо не тільки врахувати постійно мінливі внутрішні і зовнішні умови, а й діяти відповідно до законів еволюції об’єкта. Синергетика не замінює діалектику, а тільки розширює, поглиблює і конкретизує діапазон її методологічних можливостей.
Базові напрямки, звідки синергетика взяла свій початок - це брюссельська школа И. Пригожиіна, який розглядає самоорганізацію у фізичних і хімічних процесах; школа Г. Хакена, що вивчає лазери; радянська школа В. Арнольда й Р.Тома, що розробляє математичний апарат для опису катастрофічних процесів, школа А. Самарского й С. Курдюмова,
що будує теорію самоорганізації на основі обчислювального експерименту; біофізична школа М. Волькенштейна й Д. Чернявского й ін.
Винахідником терміна “синергетика” є професор Штутгартського університету й директор Інституту теоретичної фізики й синергетики Герман Хакен. Сам термін «синергетика» походить від грецького <«упе^е-tikos» («єуп» - обопільно; «ergos» -«дія») [11]- спільний, обопільно діючий, сприяння, співробітництво, «дія разом». За Хакеном, синергетика займається вивченням систем, що складаються з величезної кількості частин, компонентів або підсистем, тобто деталей, складним чином взаємодіючих між собою. Так, німецький дослідник Г. Хакен вважає, що для знаходження загальних принципів, що керують процесами самоорганізації, необхідний комплекс найрізноманітніших дисциплін. У науці вже існують загальні закономірності виникнення просторово-часових структур різних систем, їх самоорганізації і функціонування [10, 28-29].
Поняття «синергетика» у довідковій літературі з філософії та спеціальних працях, присвячених аналізові змісту і обсягу синергетики, - це напрям і загаль-нонаукова програма міждисциплінарних досліджень, котрі вивчають процес самоорганізації та становлення нових упорядкованих структур у відкритих фізичних, біологічних, соціальних, когнітивних, інформаційних, екологічних та інших системах. Слово «синергетика», яке визначається як «спільна дія», підкреслює узгодженість функціонування частин, що відбивається в поводженні системи як цілого.
Таким чином, зародившись як критика діалектики на основі досліджень фізичних і математичних процесів, синергетика згодом знайшла своє застосування у вивченні більше складних і багатоскладних систем, якими є соціальні структури й процеси. Виникнення синергетики, як нового напрямку в науці, зумовлено самим розвитком науки в другій половині ХХ ст..
Так, згідно з уявленнями класичної науки розвиток усіх явищ і процесів є строго детермінованим: він іде від причини до наслідку, який стає причиною іншого наслідку і так до нескінченності. Зміст наслідку повністю визначається причиною. Причинно-наслідковий ланцюг є неперервним і лінійним. При цьому процеси, що відбуваються у світі, уявлялись як передбачувані на необмежено великі проміжки часу. А випадковість виключалась як щось зовнішнє і несуттєве. Крім того, еволюція розглядалась як процес, що не має відхилень, повернень, побічних ліній. Розвиток тлумачився як безальтернативний.
Сучасна картина світу істотно відрізняється від картини світу, що ґрунтувалася на класичній науці. Згідно з посткласичною наукою люди живуть у принципово нестаціонарному всесвіті, у якому нерозривно пов’язані три поняття: випадковість, незворотність, унікальність.
Всесвіт - це не механізм, одного разу укладений на всі часи і доля якого визначена раз і назавжди, а система, що безперервно розвивається і самоорганізується. Значення відкриття певних закономірностей проце-
сів самоорганізації та реорганізації складних систем синергетикою полягає в тому, що радикально змінилося розуміння відношень між гармонією і хаосом, упорядкованістю і безладдям. Хаос не є абсолютною антитезою гармонії і виключно руйнівною силою, а є перехідним станом від одного рівня упорядкованості до іншого, більш високого рівня гармонії. Цей висновок, одержаний спочатку при вивчені термодинамічних систем засновниками синергетики Іллею Приго-жиним, Г ансом Хакеном та Сергієм Курдюмовим, був розповсюджений і на соціокультурні процеси. Спираючись на синергетику, філософія долає фрагмента-ризм філософського дискурсу, що склався у першій половині ХХ ст..,
Особливістю об’єктів, що розглядаються сучасною наукою, на думку бельгійського вченого Іллі Приго-жина (нар. 1917 р. в Росії, Нобелевська премія в галузі хімії - 1977 р.), є те, що люди переходять від рівноважних умов до унікального і специфічного. Наука нині знову відкриває час, і в цьому, за Пригожиним, ключ до розуміння фундаментального перегляду на науку, на наукову раціональність, на роль і місце науки в системі людської культури, що відбувся у другій половині ХХ ст..
Отже, з наведеного можна зазначити, що синергетика є сучасною теорією самоорганізації, нове світобачення, пов’язане з дослідженням феноменів самоорганізації, нелінійності, нерівноваженості, глобальної еволюції, вивченням процесу становлення порядку через хаос (Пригожин), незворотності часу, нестійкості як основоположної характеристики процесів еволюції.
Конструктивність застосування нової синергетичної методології до освіти беруть свої джерела ще в 70-х рр. XX століття. Основи «синергетики освіти» були розгорнуті в доповіді професора Г. Шефера, де була відбита природа, що самоорганізується, досліджуваної соціальної системи.
Як вже зазначалось, проблемне поле синергетики центрується навколо поняття «самоорганізації», орієнтуючись на осягнення сутності, принципів організації і еволюції останньої. В контексті освіти це означає самоосвіту. Синергетика пропонує специфічні методи навчання: самоосвіта, нелінійний діалог, що спонукає навчання, навчання як адаптивна модифікація, навчання як фазовий перехід і ін.
Парадигма самоорганізації, тобто синергетична парадигма, спричиняє новий діалог людини із природою. Вона приводить також до нового діалогу людини із самим собою і з іншими людьми. Нелінійна ситуація пов'язана з невизначеністю й можливістю вибору. Здійснюючи вибір подальшого шляху, суб'єкт орієнтується на один із власних шляхів еволюції складної системи, з якою він має справу, а також на свої ціннісні переваги. Він обирає найбільш сприятливий для себе шлях, що у той же час є одним зі спектра шляхів, обумовлених внутрішніми властивостями цієї складної системи, або одним з реалізованих у ній шляхів. Тому синергетику можна розглядати як оптимістичний спосіб оволодіння нелінійною ситуацією.
Нелінійний діалог припускає, що процес навчання, спосіб зв'язку того, хто навчає й научуваного, може бути представлений як нелінійна ситуація відкритого діалогу, прямого і зворотного зв'язку. Останнє означає, що завдяки спільній активності в такого роду ситуації викладач і студент починають функціонувати з однією швидкістю, жити в одному темпі. Навчання стає інтерактивним, як про це пишуть Умберто Ма-турана, Гордон Паск і Франциско Варела. Не тільки викладач учить студента, але й, навпаки, научуваний вчить педагога, вони стають кооперирующими один з одним, паритетними співробітниками. Педагог повинен навчитися бачити, що «ховається» за научу-ваним і навчитися розуміти його. У результаті процесу навчання глибоко перебудовуються особистості суб’єктів навчального процесу. Виходячи із синергетичної точки зору, як показує Скотт Келсо, навчання протікає як «специфічна видозміна вже існуючих паттернів поводження в напрямку того завдання, що треба буде розв'язати». Так, у процесі навчання незнаючий перетворюється у знаючого, отже, змінюється й сам викладач.
Синергетичний підхід до освіти полягає в стимулюючій, або пробуджуючій формі навчання. При цьому освіта бачиться як процес відкриття самого себе або співробітництва із самим собою та з іншими людьми. Щоб діяти найбільш ефективно, треба надавати увагу умовам діяльності, тобто діяти в потрібний час і в потрібному місці. Загалом, вчені виділяють такі напрямки реалізації принципів синергетики в освіті: 1) синергетика освітнього процесу як процесу становлення й розвитку суб'єкта освітньої діяльності; 2) зміна змісту освіти відповідно до необхідності формування основних понять синергетики через знайомство зі світом складних нелінійних систем, визначення цих понять і перенесення їх на інші галузі знання (соціального, економічного, гуманітарного). 3) перехід організації педагогічної взаємодії суб'єктів освітньої діяльності в особистісно-паритетну площину їх відносин.
Втім, головна проблема пробуджуючого навчання полягає у тому, як управляти, не керуючи, як малим резонансним впливом підштовхнути систему на один із власних і сприятливих для людини шляхів розвитку, як забезпечити самокерований розвиток. Краще керування - це самоврядування. Ще даосисти говорили, що гарно того правителя, що управляє якнайменше. Головне - не передача знань, але оволодіння способами поповнення знань і швидкої орієнтації в розгалуженій системі знання, способами самоосвіти. З погляду теорії хаоса синергетика вирішує питання, як переборювати явища хаосу, не шляхом протидії, а, навпаки, роблячи симпатичним, творчим, перетворюючи усі неорганізовані й спонтанні устремління на-учуваного в бажання, що породжує іскри креативних інновацій.
Висновки
Так, узагальнення результатів дослідження теоретико-методологічних основ розвитку ідеї педагогічної взаємодії учасників навчального процесу, дозволяють дійти наступних висновків та перспектив
подальшої розвідки.
Взаємодія є сутнісною характеристикою освітнього процесу, особливий тип відносин його суб'єктів, процес діяльнісного й особистісного обміну між викладачами й студентами, що постійно розвивається, процес інтеграційної діяльності суб'єктів, що містить у собі цільовий, мотиваційний, діяльнісний і процесуальний аспекти. Суть взаємодії складається в нерозривності прямого й зворотного поперемінного впливів суб'єктів один на іншого.
Поява нових філософських підходів уможливлює більш об’єктивне переосмислення вічних питань та понять, глибше розуміння коріння явища «педагогічної взаємодії», яке за своєю специфікою є прикладним. Синергетична теорія може бути використана як новий методологічний базис для дослідження майбутнього, для глобального моделювання й побудови сценаріїв розвитку освіти. Освіта, побудована на принципах синергетики, найбільш ефективно відповідає потребам всебічного розкриття здатностей особистості й способам безперервної самоосвіти. На основі синергетики також можливе зближення гуманітарної й природничо-наукової освіти.
Таким чином, виходячи з філософського аналізу поняття «взаємодії», під суб’єкт - суб’єктними відносинами , на нашу думку, слід розуміти такий тип відносин, при яких викладач та студент(и) сприймають
один одного як рівноправні партнери спілкування, за умов закономірної зміни активної («впливу») та пасивної («сприйняття») позицій.
Література
1. Гегель Г.Ф.В. Соч., Т. 5 - М., 1937. - 691 с.
2. Гегель Г.Ф.В. Наука логика. / Г.Ф.В Гегель. - М., 1998. - 245с.
3. Гёте И. Взаимодействие (философ.) /Гёте И. Избранные философские произведения. - М., 1964. - С.334.
4. Лісіна О. В. зіставний аналіз лексики ідіостилів С. Єсеніна й імажиністів: автореф. дис. ... канд. філол. наук: 10.02.02 / Лісіна Олена Валентинівна; Харківській державний педагогічний ун-т ім. Г. С. Сковороди. - Х., 1999. - 16 с.
5. Маркс К. Собрание сочинений. Тома 1-39 (из 50-ти). / Маркс К., Энгельс Ф. - М.: Изд. политической литературы, 1955-1981. -[2-е изд]. - Т. 27. [Електронний ресурс] // Режим доступу : http:// libelli.ru/library/tema/sc/marxism/me_ss2.htm
6. Маркс К. Собрание сочинений. Тома 1-39 (из 50-ти). / Маркс К., Энгельс Ф. - М.: Изд. политической литературы, 1955-1981. -[2-е изд]. - Т. 20. [Електронний ресурс] // Режим доступу : http:// libelli.ru/library/tema/sc/marxism/me_ss2.htm
7. Платон. Собрание сочинений: в 4-х т. / Платон. - М., 1993. - Т.2.
- 416 с.
8. Синергетика. Философский словарь. [7-е изд]. - Минск, 2001.
- С.511.
9. філософський енциклопедичний словник. - К.: Арабіс, 2002. -744 с.
10. Хакен Г. Информация и самоорганизация. Макроскопический подход к сложным системам. / Хакен Г.; пер. с англ. (Серия «Синергетика: от прошлого к будущему»). - [2-е изд., доп.]. -М., 2005. - 248 с .
11. ABBYY Lingvo 12. [Електронний ресурс] // Режим доступу : http://www.lingvo.ru
Надійшла до редакції 26.06.2010р.
Гончар Елена Валентиновна sport2005@bk.ru
