CC BY
57
УДК 1:316.4
С. Б. Жданенко, кандидат фшософських наук, доцент
ТЕОКРАТИЧН1 1ДЕ1 АВГУСТИНА БЛАЖЕННОГО ТА IX СЕРЕДНЬОВ1ЧНА 1МПЛЕМЕНТАЦ1Я
У статт1 на приклад! теократичних ¡дей Августина Блаженного показано, що пол1тична думка в епоху Середньов1ччя була т1сно пов'язана з теолог1ею. Обгрунто-вуетъся, що головним принципом середньовгчног полтичног думки, що знайшов свое найбыьше вираження у XIII ст., е теократизм, перевага вищог ц1нност1 - Бога - над /деями / держави, 7 особистост1, узятих як ц1нност1. Доводиться, що теократичний принцип, по-своему сформульований 7 обгрунтований у вченш Августина, поступово затверджувався й у практичному житт1 разом з1 зм1цненням церковног оргамзацИ.
Ключовi слова:римськареспублжа, пол1тичт ц1нност1, влада, насильство, тео-кратична держава.
Постановка проблеми. Незважаючи на бурхливий розвиток сучасно1 науки, сучасне сощогумаштарне знання з необхщшстю потребуе звернення до щейно-теоретичних джерел класично1 фшософп. Зокрема це стосуеться со-щально-фшософських та фшософсько-правових проблем. Одне з провщних мюць у цьому контекст належить середньовiчнiй фшософськш думщ, зокрема вченню Августина Блаженного.
Аналiз наукових джерел i публЫацш свщчить, що незважаючи на дослщ-ницьку базу спадщини Августина, все ще залишаеться неоднозначнiсть розу-мiння окремих аспекпв його творчостi, зокрема ще"1 теократичного пануван-ня, чому й присвячена дана стаття. Тому метою й завданням статп е здш-снення сощально-фшософського аналiзу теократичних поглядiв Августина Блаженного.
Виклад основного матерiалу. Августин (354-430) - один iз отщв захщно-християнсько1 церкви - був професшним фiлософом. Тому, коли, посилюючи сво! позицп, церквi стало необхщно мати соцiально-полiтичну доктрину, це завдання зм^ виконати саме вiн. Вщомо, що Августин довгий час був мани-хеем, послiдовником вчення Маш про боротьбу добра й зла, свгаа й тьми як споконвiчних i рiвноправних принципiв буття.
Головна мета Августина як теолога й фшософа - примирити вчення Бiблii з фiлософською спадщиною платошвсько1 школи. Що стосуеться пол^ично1 фшософп - то вона викладена в однш iз його головних праць, написаних у пору штелектуально'! зрiлостi, - «Про град Божий» (413-426). У двадцяти
© Жданенко С. Б., 2017
53
двох книгах «Граду Божого» е Бiблiя, е iсторiя Риму, давня фiлософiя, класич-на л^ература, фiзика, хiмiя, мистецтво - Августин хотсв осягнути все й уах. З точки зору юторп фшософсько!' думки, головна iдея ще!' працi - теократич-на, а змют - замiна едностi Римсько!' всесв^ньо!' iмперii (державно!' влади) на еднють всесв^ньо!' католицько!' (католицький (з грецьк. ) - загальний, всеохоп-люючий) церкви (духовно!' влади). Августин формулюе теократичну iдею -перевага влади Бога й Церкви над державою, примат духовно'1' влади перед владою св^ською. Бог - вища щннють.
Цей трактат вiн писав тд враженням вiд захоплення Риму. Свою працю Августин направив у першу чергу проти язичниюв, якi стверджували, що iмперiя зруйнувалась через витиснення давнього культу богiв новою христи-янською вiрою. Августин справедливо нагадував сво!'м опонентам, якi хвалили давню римську республiку, що задовго до пришестя Христа вона стала самою розпущеною й розбещеною ^ таким чином, загинула в першу чергу вщ зiпсованостi натур. 1ншою причиною, що погубила республiку, на його думку, були безжалюш громадянсью вiйни, бiльш тяжкi, анiж вшни iз зовшш-нiми ворогами, у яких загинуло багато знатних людей.
У боротьбi з язичниками Августин навт намагався довести, що римська республша школи не була республшою, тому що там нiколи не було справедливость «Але ютинно! справедливости немае нiде, крiм тсе!' республiки, За-сновник i Правитель яко'1 - Христос, якщо цю останню завгодно буде назива-ти республшою, тому що не можна заперечувати, що вона - народна справа. Але оскшьки в нашому випадку це може здатися незвичайним, то скажемо так: ютинна справедливють iснуе тiльки в тому град^ про який Писання говорить: "Славне сповiщаеться про тебе, град Божий" (Пс. LХХХVI)» [1, с. 89].
Августин указував, що Христос дав численш заповвд на користь найкра-щих натур i проти розпусти, а язичесью боги не дали народу, що 1'х шанував, нiчого, що могло б запоб^и загибелi республiки, але, навпаки, сво'м прикладом вони збiльшували псування, сприяючи цш загибелi. Вiн звертався до багато обдарованого природою, але позбавленому ютинно!' релЫ'1 римського народу, щоб ця природа очистилася й удосконалилася за допомогою ютинно-го благочестя: пробудися, тому що настав день, пробудися, як це зробили вже кращi iз тво!'х сишв, чия доблесть, страждання й навт смерть за iстинну вiру придбали вам дшсну бaтькiвщинy
Дотримуючись Нового Запов^у, Августин вживае поняття «небесна» й «земна» бaтькiвщинa; розрiзняе 1'х i використовуе тiльки «небесну батьюв-щину» як полiтичну цiннiсть. До ще!' бaтькiвщини закликае Августин i пере-конуе приеднатися до числа 1'1' громадян. Його заклик - не неупереджено по-значена мета, а думка, що пройшла через бшь серця. Тому й мова, за допо-
могою яко' цi думки формулюються, не холодна, а гаряча. Августин застер^ае: нехай не скаржаться виродженщ на нiбито дурнi часи, адже 'м потрiбне не спокiйне життя, а безпека для 'хнього розпусного життя. Августин упевнений, що сам народ школи не схвалював розпусти в земнш сво'й батькiвщинi; тепер же йому варто потрудитися для небесно'! батьювщини, щоб царювати в нш iстинно й вiчно. У небеснш батькiвщинi вже не вогнище Вести, не камiнь Капiтолiя, а единий i iстинний Бог «не вкаже меж влади, .. .але дасть пану-вання без кшця» [1, с. 102].
Хщ людсько' юторп, на думку Августина, визначений Божественним про-видiнням i являе собою боротьбу св^лих i темних сил. Божество е лише джерелом добра, зло виникае з вшьно! вол^ яка прагне до самостшносп й не визнае Божественних установлень. Вщповщно до боротьби св^лих i темних сил i всесвiтня iсторiя розпадаеться на два напрями: прихильники Бога на земл^ що визнають Його волю, увшшовши в лоно церкви, будують град Божий, а прихильники сатани будують св^ську, земну державу. Зв'язавши царство диявола з державою, Августин поклав початок численним середньовiч-ним ересям [2, с. 80].
У своему вченш про два гради Августин виходить iз тези про едшсть людського роду: Богу було завгодно зробити рщ людський вщ одше! люди-ни, об'еднати всiх не тшьки спiльнiстю природи, але й зв'язати у вщомому сенсi узами кровного спорщнення. I хоча можна спостер^ати безлiч чис-ленних народiв, що живуть на землi кожний за особливими правилами й звичаями, вiдрiзняються розматстю мов, збро', одягу, проте юнуе всього два роди людського спшкування, якi Августин i називае символiчно двома градами.
Адам був батьком двох напрямiв поколiнь, i тих, яю прагнуть до земного граду, i тих, хто прагне до граду небесного. Першi учасники Божо' держави -Авель, Сiф, Авраам, народ еврейський, а тсля пришестя Месii - церква. Вони утворюють духовну спшьшсть, яка заснована «на любовi до Бога, доведено'! до презирства до себе». 1ншу частину людства, що тяжiе до царства земного, вiдрiзняе «любов до себе, доведена до презирства до Бога». Каш, iм'я якого означае «володшня», засновник земного граду, про нього в Писанш написано, що «побудував вш мiсто» (Бут. IV, 17). Цей град мае начало земне й кшець земний, i вважае цей тимчасовий свiт i його щастя кiнцевою для себе метою. Будiвельники земно'! держави, окрiм Каша, - Хам, Немврод (який став на чолi асиро-вавилонсько! теократii), засновники Римсько' держави - другого Вавилону, за допомогою якого Богу було завгодно тдкорити увесь св^ i умиро-творити його надовго й усюди, з'еднавши його в сустльство пiд однiею державною владою й законами.
Як християнин, Августин негативно ставився до насильства всякого роду, але розумiв його неминучють у цьому свт. Метою земного граду (^ вщпо-вщно, держави) е мир, необхщний заради земних справ. Але мир земного граду досягаеться за допомогою вшни, тому що в земних справах миру мож-на домогтися зазвичай тод^ коли переможе одна з ворогуючих сторш (не варто забувати, що засновником земного граду був братовбивця Ка!н). Коли перемагають т^ хто боровся за справедливу справу, наступае бажаний мир. Це - благо й, безсумшвно, дарунок Божий.
Але все-таки шхто не може сподiвaтися на настшьки велике благо в дш-сному житп, як мир i безпека. Жодному народу школи не була забезпечена безпека настшьки, щоб вш не страшився ворожих нaпaдiв протягом свого земного життя. Мiсце миру й безпечного перебування - небесний Срусалим, i в благочестивому оч^ванш тако! нагороди варто проводити життя протягом сво!х земних важких мaндрiв.
Августин невпинно, протягом уах 22 книг, коли вiв мову про град Божий, повторював, що «Град Божий» приречений у цьому свт на бездомтсть i ман-дрiвництво. Тому невiрно представляти вчення Августина як вимогу теокра-тично! держави. Бiльше того, вш нaвiть обгрунтовував тезу про згоду мiж двома градами таким чином, що, поки небесний град проводить шби полоне-не життя, веде сво! мандри в областях земного граду, вш, не коливаючись, повинен коритися законам земного граду, як управляють i пiдтримують наше смертне життя.
Разом з тим, зв'язавши земну державу iз царством диявола, Августин упав свого роду в дуaлiзм. Цей дуaлiзм позначився в його дво'стш, у порiвняннi з розвиненою згодом Фомою Аквшським, теорп держави й влади. «Земна батьювщина», створена синами Ка!на, нiяк не е позитивною полггичною цш-шстю. З одного боку, Августин писав: «При вщсутносп спрaведливостi, держави е не бшьше як розбiйницькi згра!; тому що й сaмi розбшницью згра! е не що шше, як держава в мiнiaтюрi. I вони також представляють собою суспшьства людей, управляються владою начальниюв, зв'язаш обопiльною угодою й дiлять видобуток за добровшьно встановленим законом. Коли подiб-на зграя загублених людей зростае до таких розмiрiв, що захоплюе обласп, засновуе осiлi житла, опановуе мютами, пiдкоряе своею владою народи, тсда вона вiдкрито приймае назву держави» [1, с. 165-166]. Для шюстрацп свое! думки Августин приводив вщомий юторичний приклад: розмова Олександра Великого й трата. Коли цар запитав, яке трат мае право грабувати на мор^ той зухвало вiдповiв: «Таке ж, яке й ти: але оскшьки я роблю це на невеликому судт, мене називають розбiйником; ти ж маеш у своему розпоряджент величезний флот, i тому тебе величають iмперaтором» [2, с. 80].
З другого боку, Августин тдкреслював, що вс земнi царства перебувають тд владою Бога. Не можна думати, говорив вiн, що Бог, единий i всемогутнiй Творець, вщ Якого всякий образ, усякий вид, усякий порядок; вщ Якого мiра, число й вага; який не залишив i тр'шки птаха, i квiтки трави, i листка дерева без того, щоб не дати 'м вщомо' домiрностi в 1'хшх частинах i у своему родi взаемного миру, - жодним чином не можна подумати, щоб Вш судив залиши-ти поза законами й Свого провидшня царства людсью i 1'хш положення, як панукта, так i пiдлеглi [1, с. 233-234]. Бог сам роздае земш царства i добрим людям, i злим. I робить Вiн це згiдно з порядком речей i часiв - порядком для нас таемним, а Йому цшком вщомим. (Так, Бог сприяв поширенню влади римлян, яким була властива любов до свободи i слави, мистецтво царювати, вел^и й скоряти народи: сини Риму були бшьш вправш, ашж усi iншi, у прав-лiннi свiтом, в умiннi видавати закони, милувати поюрних, скидаючи гордих).
Августин намагався провести розбiжностi мiж управлiнням державою з точки зору християнського правителя й звичайних земних владик. З точки зору граду земного, щастя владик полягае в тому, щоб довго управляти, по-мерти своею смертю, передавши владу синам, скоряти ворож держави, утихо-мирювати або зовам уникати збурювання громадян. 1нша справа - завдання й обов'язок християнських iмператорiв, як належать до царства Божого. Ми називаемо 'х щасливими, говорив Августин, якщо вони управляють справедливо, бояться й шанують Бога, вживають свою владу на поширення шануван-ня Бога й на служшня Його величь Вони баряться з покаранням i охоче ми-лують у надп на виправлення, самi покарання вживають як необхщш заходи для управлiння й охорони держави, а не як задоволення свое'' ненависп до воропв. До християнських якостей государiв Августин вщносив скромнiсть у способi життя при великiй можливостi жити розюшно, бажання панувати скорiше над поганими схильностями, ашж над якими б то не було народами, приношення Богу за ^хи жертви смиренносп, покаяння й молитви. Августин упевнений, що якщо мистецтвом управлшня народами будуть волод^и люди, якi ведуть у силу ютинного благочестя християнське життя, то шщо не може бути щаслившим для людства, якщо по милост Божш вони одержать владу.
Що ж стосуеться влади людини над людиною й питань рабства, то всяке начальствування й влада людська скасовуються тшьки в небеснш батьювщи-ш, де шхто не буде рабом. Бог хотв, пише Августин, щоб Його розумне тво-рiння - людина - панувала не над людиною, а над твариною. Тому першi праведники були пастирями тварин, а не царями людськими. У Писанш, про-довжуе свою думку Августин, ми не зус^чаемо раба рашше, ашж праведний Ной покарав цим iм'ям ^х власного сина. Таким чином, людям даеться зрозумгги, що стан рабства по праву призначено гршниковь Назва ж рабiв
у латинськш mobï мае таке походження: коли переможц залишали в живих тих, кого по праву вшни могли вбити, останш робилися рабами, одержуючи свою назву вщ термша «збереження» (servi). Що ж стосуеться сутi проблеми, то Августин, як моралют, бшьше стурбований моральною стороною проблеми рабства, ашж соцiальною: краще бути рабом у людини, анiж рабом похот^ тому що сама «похт панування» над людьми спустошуе душу.
Коли загине породжена «синами Каша» земна держава, то на ïï мiсце стане «вiчна св^ова Божа держава». Це небесна батьювщина, заради опису яко'1', за словами Августина, вш i почав свою працю, буде iснувати вiчно. Там шхто не народжуеться, тому що шхто не вмирае, у ньому ютинне й повне щастя i сонце правди сяе одним тшьки добрим. Громадянами вiчноï держави можна стати тшьки по благодат Божш: iз засудженого людського роду Бог наповнюе свiй град вiдомою визначеною кiлькiстю громадян, видiляючи ïx не по заслугах, тому що вс люди без винятку зазнали осуду у своему зшсованому кореш, а по благодат [1, с. 701]. Тут ми зус^чаемося з теорiею приречен-ня, розвиненою згодом реформатором Кальвшом, i такою, що стала значущою частиною вчення кальвшютського напряму в протестантизмi, тодi як като-лицька церква, за оцшкою Б. Рассела, на той час уже мудро вщмовилася вiд не'1'. В Августина iсторiя мае сенс. Сенс юторп - у перемозi християнства у всесвiтньому масштабi.
Протиставлення Граду Небесного й Граду Земного, усвщомлене й вира-жене Августином, звютило про початок Середньовiччя.
Пол^ична думка в Середньовiччi була тюно пов'язана з теологiею, з вчен-ням церкви. Головний принцип цшком розвинено'1' середньовiчноï пол^ично'1' думки, що знайшов свое найбiльше вираження в XIII ст., - теократизм, перевага вищо'1' цшносп - Бога - над щеями i держави, i особистосп, узятих як цшносп. Теократичний принцип, по-своему сформульований i обгрунтований уже у вченнi Августина, поступово затверджувався й у практичному житп разом зi змiцненням церковно'1' оргашзаци.
Як ми пам'ятаемо, в останш столбя свого iснування влада в язичеському Римi була единою й зосередженою в руках Бога^мператора. Коли Захщна Римська iмперiя розпалася, функцп Бога й iмператора вже були ввддшеш одна вiд шшо'1', утворилися двi влади. Разом iз замiною влади Бога-iмператора на владу дуавництва як представника Бога на земл^ з одного боку, i iмператора, з другого, позначився дуалiзм мiж царством небесним («небесною батьюв-щиною») i земними царствами, що знайшло вiдображення у вченнi Августина. У мiру послаблення центрально'1' влади Риму Заxiдна iмперiя почали то-нути в потоцi варварства. Позначився новий дуалiзм мiж латинським i шмець-ким елементами культури. Влада церкви залишалася латинською, латинська
мова була мiжнародною мовою науки, теологл, фшософп, пол^ично! думки протягом усього класичного Середньовiччя й епохи Ренесансу, майже до се-редини XVIII ст. Латиною писали сво! трактати й вели навчання теологи й класики пол^ично! думки, незалежно вщ того, де вони народилися, вирос-ли й трудилися. Iмперiя ж потрапила тд владу шмецьких нащадкiв варвар-ських племен.
Через два-три сгашття пiсля розпаду Римсько! держави, описаного Августином, i «великого переселення народiв» склалися новi полiтичнi сили - папство й iмперiя. Завдяки свiтовому значенню Риму, а також полггичному вакууму, залишеному пiсля зникнення iмператорського Риму, епископ Риму, що одержав iм'я «папа» (батько), ще в VI ст. видшився серед шших «князiв церкви». Папи, на вщмшу вiд патрiархiв Схщно! церкви, стиснутих юнуван-ням iмператорськоi влади в рамках централiзованоi уштарно! держави, змогли зайняти керiвне положення на Захода Другою силою ставала нова iмперiя, заснована франкським королем Карлом Великим. У 800 р. Карл був коронований папою як iмператор «Священно'! Римсько'! iмперii», яка до початку IX ст. охоплювала майже всю Захщну Свропу й частину Аппеншського й Шреней-ського пiвостровiв.
Спочатку прерогативи iмператора й папи здавалися ясними. У лисп до папи Льва III Карл Великий визначав !'х так: «Наше завдання в тому, щоб повернувшись назовш з Божою допомогою зi зброею захищати нишшню церк-ву Христову проти вторгнень язичниюв i спустошень невiрних i, повернувшись всередину, визнавати й змщнювати католицьку вiру. Г! завдання: як Моюей з пiднятими до Бога руками пщтримувати нашу вiйськову службу, щоб його молитвами християнський народ, ведений Богом i ним оснащений, за-вжди й скрiзь брав би перемогу над ворогами Божого iменi» (цит. за: [3, с. 44]). Шсля смерт свого засновника iмперiя розпалася, а папа Миколай II (867-885) уже вважав, що iмператор повинен обиратися папою. У X ст. «Священна Римська iмперiя» була вщновлена як «Священна Римська iмперiя шмецьких нацш» (хоча вперше в пол^ичних документах саме в такий споаб вона зга-дуеться тшьки в 1486 р.). Державний устрш Священно'! Римсько! iмперii був таким: iмператор приймав свiтське панування в дарунок вщ Бога й, отже, перед ним шс вiдповiдальнiсть. Князi й феодали одержували владу над про-вiнцiями вiд iмператора i несли вiдповiдальнiсть перед ним.
До XI ст. папська влада була ще досить слабкою, а iсторiя папства кшця IX - середини XI ст. - повною вбивств, пщкушв, силових захоплень i втрат папського трону. Неуцтво пап у той час зводилося у свого роду принцип [4].
У цей перюд у певному сена в середньовiчнiй держaвi Священно'! Римсько'! iмперii втшилася теологiчно зрозумiлa aвгустинiaнськa модель держави [4,
с. 43-44]. Йдеться про християнську державу, що у чиннють, як ми пам'ятаемо, ^ховно! природи, з необхщшстю повинна бути одночасно й державою св^-ською. Неминучi недоречносп св^ських i християнських елеменпв такого роду держави призводили до труднощiв, якi виражалися, зокрема, у по-стiйнiй боротьбi мiж iмперaтором i папою, яка вщбувалася зi змiнним успiхом.
У XI ст. посилюеться вплив церкви й одночасно розвертаеться широкомасштабна боротьба iмперii й папства. Шсля подшу церков у 1054 р. на като-лицьку й православну лщерство папства не ставиться тд сумшв зaхiдною церквою. 1з середини XI ст. при реформах папи Григорiя VII у долях папства вщбувся дивний поворот: на престаш виявилися високоосвiченi люди, стур-боваш долею церкви. На тлi папських успiхiв справи в iмперaторiв йшли не завжди успiшно, i вже з X ст. почався процес «роздроблення поняття iмперii». В XII ст. разом iз початком формування нацюнальних держав фрaнцузькi, aнглiйськi й юпансью прaвознaвцi вже почнуть заперечувати, що !хш свiтськi владики - королi - пiдвлaднi iмперaторовi або законам iмперii. Зростання поличного впливу папства особливо наочно виявилося в оргашзаци хрестових походiв на схщ (XI-XШ ст.). Протягом цього часу католицька церква була в зент свое! могутносп й найбшьш близькою до того, щоб завоювати верховенство над св^ською владою.
В особi Григорiя VII папство висунуло претензiю не тiльки на незалежшсть вiд влади iмперaторiв, але й на панування над ними. Якщо протягом п'ятисот роюв папи були тдданими iмперaторa, i жоден папа не сходив на престол без волi iмперaторa, то при Григорiевi VII положення змiнилося. У результат! свое! пол^ики Григорiй VII дом^ся, що його спaдкоемцi не тшь-ки звiльнилися з-пiд влади iмперaторa, але й пiдкорили його собь У сво!й дiяльностi папа керувався вченням святого Августина про град Божий, який по сво!й сутносп сто'ть набагато вище граду земного. Для визначення ств-вщношення мiж духовною й свiтською владою використовувалося !хне по-рiвняння iз Сонцем i Мiсяцем, вiдоме за назвою теорп двох свiтил.
Римсью iмперaтори ототожнювали себе iз Сонцем, i деякi середньовiчнi iмперaтори намагалися вщродити це порiвняння. Але з чаав Григорiя VII тaкi спроби ршуче припинялися. 1з Книги Буття церковнi авторитети запозичили образ двох св^ил: «I сказав Бог: так будуть св^ила на твердi небеснш... I створив Бог два св^ила великих: свiтило бiльше, для управлшня вдень, i свiтило менше, для управлшня вночЬ>. Для церкви бшьшим свiтилом - Сонцем - був папа, свгтилом меншим - Мюяцем - iмперaтор або король. Мюяць, що символiзувaв державну владу, не мае власного св^ла, а лише вщдзеркалюе сонячне свiтло. ^ знaчущi символи, навколо яких кристaлiзувaвся конфлiкт, служили, як це й властиво Середньовiччю, одночасно i теорiею, i образом.
Широке поширення в перюд Середньовiччя одержав ще один образ, вщо-мий як теорiя двох мечiв. Меч символiзувaв владу. Теорiя двох мечiв вiдомa в рiзних штерпретащях залежно вiд того, чия сторона в суперечщ духовно! й св^сько! влади брала гору. В штерпретаци церкви Христос вiддaе духовному (церковному) владищ два мечi як символи духовно! й св^сько! влади. I вже сам духовний владика, у свою чергу, вручае один меч св^ському госудaревi й тому мае першють над ним.
У ХП-ХШ ст. у Зaхiднiй Gвропi почався ще один досить важливий процес, що мае продовження й у нaшi днi. Вiн пов'язаний iз вiдродженням ще! права. Важливим моментом цього процесу стало те, що в 1137 р. були знайдеш Ди-гести Юстинiaнa, i римське право нiби воскресло до нового життя (на той час уже були вiдомi Кодекс Юстишана й Новели). Свропейське суспiльство стало усвщомлювати, що в земнiй батьювщиш тaкi полiтичнi цiнностi, як мир i без-пека, може забезпечити тшьки право. 1деал християнського суспшьства, за-снованого на милосердi, був вщкинутий, так само як i iдея створення на землi граду Божого [5, с. 33]. Був покладений початок мистецтву дшоводства й законознавства, з'явилися стряпчi i юристи.
Як висновок зазначимо, що сама церква заснувала свое каношчне право на римському правь 1дея права активно використовувалася як релЫйною, так i свiтською полiтичною думкою. За словами Б. Рассела, «протягом середшх вiкiв у сферi думки панувала пристрасть до законносп й найбшьш сувора теорiя пол^ично! влади. В остаточному пщсумку, усяка влада виходить вiд Бога» [6, с. 13]. Створенням тако! теорп церква зобов'язана щейному посль довнику Августина Фомi Аквiнському.
л1тература
1. Августин Аврелий. Творения / Блаженный Августин ; сост. и подгот. к печати С. И. Еремеева. - СПб. : Алетейя ; Киев : УЦИММ-пресс. - Т. 3, Кн. 1-13: О граде Божием. - 1998. - 595 с.
2. Зотова Л. В. Политические ценности Средневековья: о соотношении небесного и земного отечества у Августина и Аквината / Л. В. Зотова // Вестн. Рос. ун-та дружбы народов. Сер.: Политология. - 2004. - № 1 (5). - С. 79-88.
3. Хюбнер К. Нация: от забвения к возрождению / Курт Хюбнер. - М. : Канон+ : Реабилитация, 2001. - 399 с.
4. Дзьобань О. П. 1дея теократичного панування у вченш Августина Блаженного та н практичне втшення у середш вши / О. П. Дзьобань, С. Б. Жданенко // Наук. зап. Харк. ун-ту Повир. Сил. Соц. фшософ!я, психолопя. - Х. : ХУПС, 2007. -Вип. 3 (29). - С. 30-38.
5. Давид Р. Основные правовые системы современности / Рене Давид, Камилла Жоффре-Спинози ; пер. с фр. В. А. Туманова. - М. : Междунар. отношения, 1999. - 398 с.
6. Рассел Б. История западной философии / Бертран Рассел. - New York : Chalidze, 1981. - 855 с.
теократические идеи августина блаженного
и их средневековая имплементация
Жданенко С. Б.
В статье на примере теократических идей Августина Блаженного показано, что политическая мысль в эпоху Средневековья была тесно связана с теологией. Обосновывается, что главным принципом средневековой политической мысли, нашедшим свое наибольшее выражение вXIIIв., является теократизм, преимущество высшей ценности - Бога - над идеями и государства, и личности, взятых как ценности. Доказывается, что теократический принцип, по-своему сформулированный и обоснованный в учении Августина, постепенно утверждался и в практической жизни вместе с укреплением церковной организации.
Ключевые слова: римская республика, политические ценности, власть, насилие, теократическое государство.
blessed augustine's theocratic ideas and their medieval implementations
Zhdanenko S. B.
In the article it is illustrated by theocratic ideas of St. Augustine that the political thought in the Middle Ages was closely connected with theology. According to Augustine the course of human history is determined by Divine Providence and is a struggle between Good and Evil. Deity is just a source ofgoodness, the evil emerges of free will ofa human. In accordance with the struggle between Good and Evil the World History is divided into two directions: God 's believers build the City of God, Satan's followers build secular terrestrial State. In his teachings of two Cities Augustine comes out of the theory of the unity of the human being. He explains that the main principle of the political thought of the Middle Ages which has been reflected in the XIII century is theocracy, superiority of supreme value - God - over the ideas of government and identity embraced as values. Augustine emphasized that all kingdoms on Earth are under the authority of God. Augustine tried to distinguish between the running of the country from the point of view of Christian governor and usual terrestrial lords. In terms of the City of God the happiness of the lords consists in that they rule for a long while, die a natural death transferring power to sons,
to conquer the enemy countries, to placate or avoid rebellions. Another matter is mission and responsibilities of the Christian emperors which belong to the Kingdom of God. Augustine said we call them happy if they rule fair, fear and worship God, use the power to widespread respect for God and serving His Majesty.
It is noted that Augustine attributed to the Christian rulers such qualities as modesty in the manner, a desire to rule over bad inclinations rather than the heathen, offering sacrifices of humility for the sins to God, repentance and prayer. Augustine sure that those people who are truly pious and lead a Christian life, should master the art of managing nations. If by the grace of God they get power, it would be the best for mankind.
It is proved, that the theocratic principle, that was, in its own way, formulated and justified in the teachings of Augustine, was being gradually approved in practical life, along with the strengthening of the church. Was analyzed the condition ofpapal power in the Middle Ages. During this period in a sense in the medieval Holy Roman Empire embodied theologically understandable state model of Augustine. This is a Christian nation that is at the same time a secular state. Inevitable inconsistencies of secular and Christian elements of this kind of state led to difficulties, namely, to the constant struggle between the Emperor and the Pope, that took place with varying success. Widespread in the Middle Ages got another image, that is known as the theory of two swords. The sword symbolized power. The theory of two swords is known in different interpretations. In the interpretation of the church, Christ gives to spiritual (church) leader two swords as symbols of spiritual and secular power. And the spiritual lord himself, gives one of the swords to the secular ruler and therefore has superiority over him.
Key words: Roman Republic, political values, power, violence, theocratic state.
