CC BY
202
УДК 351.74-75
М. О. Шилін,
д-р юрид. наук, доцент Національна академія служби безпеки України,
м. Київ
ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ ЯК СУБ’ЄКТИ СИСТЕМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ
БЕЗПЕКИ:
ДО ПРОБЛЕМИ ЗАКОНОДАВЧОГО ВИЗНАЧЕННЯ
Проаналізовані існуючі в теорії юридичної науки і сформульовані в законодавчих актах визначення правоохоронних органів як суб’єктів забезпечення національної безпеки; висловлено авторські міркування із цього приводу.
Ключові слова : правоохоронні органи, забезпечення, національна безпека, служба безпеки, суд, прокуратура, органи внутрішніх справ.
Ефективне функціонування України як самостійної, незалежної держави, формування в ній громадянського суспільства можливі за умови існування надійної системи забезпечення національної безпеки. Її створення є найголовнішим завданням для держави. Конкретні питання побудови й життєдіяльності цієї системи отримали своє теоретико-правове відбиття в Конституції України, Концепції (Основах державної політики) національної безпеки, схваленій постановою Верховної Ради України №2 3/97-ВР від 16 січня 1997 р. (втратила чинність) [3; 1997. - № 10. - Ст. 85], Законах «Про Раду національної безпеки і оборони України» від 5 березня 1998 р. [3; 1998. - № 35. - Ст. 237], «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 р. [3; 2003. - № 39. - Ст. 351]. Систему забезпечення національної безпеки згадана Концепція визначала як «організовану державою сукупність суб’єктів: державних органів, громадських організацій, посадових осіб та окремих громадян, об’єднаних цілями та завданнями щодо захисту національних інтересів, що здійснюють узгоджену діяльність у межах законодавства України».
Згідно з Конституцією суб’єктами забезпечення національної безпеки є: народ (статті 5, 17), Верховна Рада України (статті 85, 92), Президент України (ст. 106); Рада національної безпеки й оборони України (ст. 107), Кабінет Міністрів (ст. 116), Збройні Сили України (статті 17, 109), військові формування України (ст. 17), правоохоронні органи (ст. 17) [3; 1996. - № 30. - Ст. 41].
Необхідність наукового розроблення проблеми визначення правоохоронних органів як суб’єктів системи забезпечення національної безпеки зумовлено їх роллю в розбудові України як правової, суверенної держави й потребою захисту від зовнішніх і внутрішніх загроз. Дослідженням цих питань в Україні займалося чимало науковців, зокрема, О. М. Бандурка, М. О. Будаков, Ю. А. Ведерніков, А. П. Гель, В. П. Карпунчев, М. В. Коваль, О. М. Кучук, С. Лихова, І. Є. Марочкін, М. І. Мельник, В. Я. Настюк, В. В. Пашутін, В. Півненко, Т. О. Пікуля, В. П. Пшонка, В. Осадчий, Г. С. Семаков, Р. Тевлін, О. В. Тюріна, Д. П. Фіолевський, М. І. Хавронюк, Д. Л. Цвігун, О. В. Шмоткін та ін. Але до кінця вони так і лишилися невирішеними. Однозначне тлумачення категорії «правоохоронні органи» - проблема теоретичного і практичного характеру. Брак належної її нормативно-правової визначеності певною мірою може призвести до різних колізій або ж непорозумінь при застосуванні тих чи інших положень чинного законодавства. Тому існує нагальна потреба якнайшвидшого розв’язання вказаної проблеми, що дозволить поліпшити нормативно-правове забезпечення діяльності відповідних суб’єктів системи забезпечення національної безпеки.
Метою даної публікації є аналіз існуючих у теорії юридичної науки і сформульованих у законодавчих актах варіантів дефініцій поняття «правоохоронні органи» й висловлення авторських міркувань із цього приводу. Для обґрунтування власної позиції вважаємо за необхідне зупинитися на розгляді існуючих на сьогодні тлумачень цього поняття, на їх переліку й місці зазначених органів у системі суб’єктів забезпечення національної безпеки. Адже усі ці питання викликають полеміку в наукових колах, а розбіжності щодо них у чинних законах дають підстави для їх неоднозначного трактування.
Наприклад, А. П. Гель, Г. С. Семаков і Д. П. Цвігун під правоохоронними органами розуміють органи юстиції, нотаріат, адвокатуру, прокуратуру, Службу безпеки, органи внутрішніх справ, Державну податкову службу, Державний департамент з питань виконання покарань. Окремо виділяють органи досудового слідства й дізнання. Авторський колектив під керівництвом В. С. Ковальського до правоохоронних органів відносить прокуратуру, органи внутрішніх справ і Державну податкову службу, а юстицію, нотаріат, адвокатуру й уповноваженого Верховної Ради України з прав людини - до правозахисних органів.
Брак у теорії держави і права одностайного підходу до визначення самого поняття „правоохоронні органи” стримує вдосконалення відповідної нормативно-правової бази, без чого неможливе належне й достатнє нормативне-правове забезпечення і правове регулювання їх діяльності, що, у свою чергу, не дозволяє їм ефективно виконувати свою правоохоронну функцію.
Дискусійним до цього часу залишається питання, чи є суди правоохоронними органами. На підставі низки ознак окремі науковці не відносять їх до правоохоронних органів держави, зазначаючи при цьому, що суд - це окрема гілка влади [10, с. 116,117], що здійснює особливу функцію - правосуддя, яку за Конституцією іншим органам виконувати заборонено. Але, відправляючи правосуддя, хіба суд не здійснює охорону законних прав та інтересів фізичних і юридичних осіб, їх поновлення в разі порушення і в такий спосіб хіба не виконує одну з найважливіших правоохоронних функцій? Мабуть, що ні. Як справедливо зауважують Ю. А. Ведерніков, В. К. Шкарупа і В. П. Карпунчев, виходячи із твердження, що суд, як правова гарантія законності, забезпечує охорону прав і свобод людини і громадянина, можна дійти обгрунтованого висновку, що саме він і є одним з головних правоохоронних органів. А усунення суду з числа останніх, навпаки, заперечує тезу здійснення ним охорони права [2, с. 106].
Неоднозначно підходить до тлумачення категорії «правоохоронні органи» і законодавець. Його спроби запропонувати дефініцію правоохоронних органів простежуються в декількох законах України. Зокрема, Закон «Про основи національної безпеки України» наголошує, що це органи державної влади, на які Конституцією й законами України покладено здійснення правоохоронних функцій. У ст. 1 Закону України «Про демократичний, цивільний контроль за Воєнною організацією та правоохоронними органами» зазначено, що це державні органи, які відповідно до законодавства здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції [3; 2003. - № 46. - Ст. 366]. Проте законодавчого визначення поняття «правоохоронні функції держави» не існує, як бракує і їх переліку. Немає, на жаль, однозначного розуміння, що становлять собою правоохоронні функції і в теорії права.
Зі змісту ст. 7 Закону України «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних, психотропних речовин і прекурсорів та зловживання ними» можна зробити висновок, що правоохоронні органи - це органи, які згідно з чинним законодавством мають право здійснювати оперативно-розшукову діяльність [3; 1995. -№ 10. - Ст. 62]. Водночас у ст. 7 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» зазначено, що органи, які виконують оперативно-розшукову діяльність, зобов’язані «здійснювати взаємодію між собою та іншими правоохоронними органами», тобто законодавець до останніх відносить не тільки органи, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а й інші, але при цьому не зазначає, які саме [3; 1992. - № 22. - Ст. 303].
Таким чином, доходимо висновку, що в різноманітних законодавчих актах фактично по-різному наводиться визначення категорії «правоохоронні органи», перелік таких органів і функцій, які вони виконують. Така неоднозначна позиція законодавця викликає аналогічну реакцію й у наукових колах при тлумаченні категорії «правоохоронні органи», їх сутності і призначення. Так, з погляду Д. П. Фіолевського, правоохоронні органи - це передбачений Конституцією й законами України перелік спеціальних установ, організацій і підрозділів, на які покладено правоохоронну діяльність у державі. Порядок створення цих органів, їх функції й конкретні завдання, межі їх використання й діяльності, набір засобів і порядок роботи встановлюються Конституцією й законами України [12, с. 113].
В. С. Ковальський стверджує, що правоохоронний орган - це державний орган, основним (або головним) предметом діяльності якого є законодавчо окреслені функції або завдання з охорони права, відновлення порушеного права або організація виконання покарання, захист національної (державної) безпеки, підтримання правопорядку, забезпечення стану законності [10, с. 8].
О. П. Гель, Г. С. Семаков, С. П. Кондракова вважають, що правоохоронні органи - це існуючі в суспільстві й державі установи та організації, що виконують правозастосовну і правоохоронну функції, основне завдання яких полягає в забезпеченні законності, захисту прав і законних інтересів громадян, юридичних осіб, у боротьбі зі злочинністю й іншими правопорушеннями [4, с. 6].
Названі науковці, підходячи до визначення поняття «правоохоронні органи», беруть за основу відповідну норму того чи іншого законодавчого акта. Проте існує й інша точка зору. Зокрема, М. О. Будаков в одній із своїх публікацій взагалі пропонує відмовитися в законі від дефініції поняття «правоохоронні органи». Як вбачається, він у своєму дослідженні доходить сумнівного висновку, що порушена проблема в інтересах законодавства не повинна полягати в точному тлумаченні цього поняття, оскільки воно є загальнофілософським. Для українського законодавства, на його думку, доречним буде відійти від цього терміна взагалі й розуміти під ним у загальному плані всі державні органи, які так чи інакше пов’язані з охороною права (органи МВС, прокуратура, спецслужби, недержавні органи безпеки, адвокатура та ін.). При цьому, не обґрунтовуючи належним чином свою позицію, науковець пропонує для подальшого користування законодавчо визначити такі терміни, як «органи кримінальної юстиції», «спецслужби», «прокуратура», «суд» [1, с. 34-38].
Зважуючи на це, доречно зазначити, що одні вчені (В. Півненко, С. Лихова та деякі інші) вважають, що правоохоронними органами є державні установи, створені для підтримання режиму законності в державі [Див.: 8, с. 39-42; 6, с. 74-76]. Дехто (М. Мельник, М. Хавронюк, В. Ковальський та ін.) відносить до правоохоронних органів лише державні установи, що діють у межах кримінально-процесуальної чи адміністративної процедури, ведуть боротьбу зі злочинністю та іншими правопорушеннями, що тягнуть відповідальність винятково в царині публічного права [Див.: 7, с. 24; 10, с. 6].
Окрім того, існує широке й вузьке трактування цього терміна. У вузькому розумінні це державні органи, які спеціально утворені для боротьби зі злочинністю і яким із цією метою надані повноваження застосовувати передбачені законом заходи примусу й перевиховання правопорушників. У широкому - це теж державні органи, але які наділені певними повноваженнями щодо контролю за додержанням законності і правопорядку [Див.: 9, с. 9; 11, с. 52-53].
З урахуванням мети, завдань, правоохоронних функцій і з огляду на визначені в законі органи, яких останні стосуються, можна запропонувати загальне визначення розглянуваного поняття. Правоохоронні органи - це органи які у межах визначеної законодавцем компетенції забезпечують виконання всіма суб ’єктами суспільних відносин у різних сферах життя суспільства, держави та громадян установлених (діючих) у державі правових норм. Або: це передбачені чинним законодавством органи, основним (головним) предметом діяльності яких є визначені в законі функції, завдання й повноваження з охорони права, відновлення порушеного права, захисту правопорядку, забезпечення громадської, державної й національної безпеки і стану законності, захисту прав і свобод громадян, суспільства й держави від злочинних посягань та інших правопорушень [13, с. 143].
Закон «Про основи національної безпеки України» (ст. 4) суб’єктами забезпечення національної безпеки визначає: Президента, Верховну Раду України, Кабінет Міністрів, Раду національної безпеки й оборони України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, Національний банк України, суди загальної юрисдикції, прокуратуру України, місцеві державні адміністрації й органи місцевого самоврядування, Збройні Сили, Службу безпеки України, Державну прикордонну службу України й інші військові формування, утворені відповідно до законів України, громадян України та їх об’єднання.
Як бачимо, в цьому Законі й у Конституції наявні розбіжності щодо окреслення кола суб’єктів забезпечення національної безпеки. Так, у ч. 3 ст. 17 Конституції прямо зазначається, що правоохоронні органи є суб’єктами забезпечення державної безпеки, а у названому Законі говориться, що це органи державної влади, на які Конституцією й законами України покладено здійснення правоохоронних функцій (ст. 1), але, як суб’єкти забезпечення національної безпеки (ст. 4), вони прямо не визначені. Водночас цей Закон наголошує, що суди загальної юрисдикції, прокуратура, Служба безпеки України, Державна прикордонна служба України є правоохоронними органами. При цьому Служба безпеки згідно із цим законодавчим актом у системі забезпечення національної безпеки України займає місце серед військових формувань. Але ж за Законом «Про Службу безпеки України» це державний правоохоронний орган спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку країни [3, 1992. - № 27. - Ст. 382]. У ст. 9 «Повноваження суб’єктів національної безпеки» Закону «Про основи національної безпеки України» Служба безпеки вже визначається не як правоохоронний орган, не як структурна одиниця воєнної організації держави, а як певною мірою самостійний суб’єкт забезпечення національної безпеки в сукупності з міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади. Зі змісту цієї ж статті випливає, що правоохоронні органи теж є самостійними суб’єктами забезпечення національної безпеки, хоча й незрозуміло, що це за органи, повноваження яких (зокрема, прокуратури, судів загальної юрисдикції й СБ України) взагалі визначено окремо (ч. 10, 11 ст. 9).
Поряд зі Службою безпеки чинне законодавство України (ст. 11 Закону «Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб») державним правоохоронним органом спеціального призначення визначає також Управління державної охорони України [3; 1998. - № 35. - Ст. 236], яке Законом «Про основи національної безпеки України» взагалі не названо суб’єктом забезпечення національної безпеки.
Не включені до системи забезпечення національної безпеки України як самостійні її суб’єкти й такі державні органи, як органи Міністерства внутрішніх справ (МВС), Державна податкова служба й Державна митна служба України. Можливо, законодавцем це не зроблено через те, що суб’єктами забезпечення національної безпеки визначені Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, а МВС є міністерством, підпорядкованим Кабінету Міністрів, а Державна податкова служба й Державна митна служба, у свою чергу, - це інші центральні органи виконавчої влади.
З нашого погляду, така позиція законодавця є не зовсім виваженою. Так, якщо вести мову про МВС, то необхідно визнати, що це передусім правоохоронний орган, оскільки, по-перше, це прямо заявлено в Законі України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» [3; 1993. - № 35. -Ст. 358], по-друге, серед правоохоронних органів ОВС посідають найважливіше місце, бо боротьба з правопорушеннями є їх основним завданням. Вони здійснюють оперативно-розшукову діяльність, дізнання кримінальних злочинів, попереднє, досудове слідство (понад 80 % зареєстрованих злочинів виявляються й розслідуються саме ОВС), що свідчить про виконання ними саме правоохоронної функції [2, с. 105].
Основним напрямом діяльності Державної податкової служби відповідно до визначених завдань (ст. 2 Закону «Про Державну податкову службу в Україні» [3; 1991. - № 6. - Ст. 37] також є правоохоронна діяльність, а саме: а) здійснення контролю за дотриманням податкового законодавства, б) внесення у встановленому порядку пропозицій щодо його вдосконалення, в) прийняття нормативно-правових актів і методичних рекомендацій з питань оподаткування платників податків, г) запобігання злочинам, віднесеним законом до компетенції податкової міліції, їх розкриття, припинення й розслідування, д) провадження справ
про адміністративні правопорушення. Виходячи з положень Митного кодексу України (розділи XVII, XVIII, XIX) Державна митна служба теж виконує певні правоохоронні функції, як-то: (а) захист економічних інтересів держави, (б) контроль за валютними операціями, (в) боротьба з контрабандою та іншими порушеннями митних правил [3; 2002. - № 38-39. - Ст. 288].
Законом України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» до правоохоронних органів поруч з органами прокуратури, ОВС, Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, Служби безпеки, митних органів віднесені також органи державної контрольно-ревізійної служби, рибоохорони, лісової охорони, інші органи, що здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції [3; 1994. - № 11. - Ст. 50], проте останні органи теж не віднесені Законом України «Про основи національної безпеки» до відповідних суб’єктів у сфері забезпечення національної безпеки.
Вважаємо за доцільне окремо прокоментувати ставлення законодавця (в плані забезпечення національної безпеки) до такого правоохоронного органу, як судові органи. Вітчизняним законодавством статус суб’єкта забезпечення національної безпеки закріплено лише за судами загальної юрисдикції (ст. 4 Закону України «Про основи національної безпеки»), які виконують свої повноваження шляхом відправлення правосуддя у справах про злочини, що завдають шкоди національній безпеці (ст. 9). Але, виконуючи поставлені завдання, суди, як і інші державні органи, зобов’язані: а) вирішувати правові конфлікти, що виникають у суспільстві, захищаючи при цьому суб’єктів, які беруть участь у процесі; б) гарантувати дотримання правопорядку та всіх існуючих у державі правових норм, створюючи таким чином умови для безперешкодної реалізації права всіма учасниками правовідносин. Функції судової влади реалізуються через конституційне, цивільне, кримінальне, адміністративне й господарське судочинство й через усі названі сфери останнього гарантують і захищають національну безпеку. Наприклад, справи про захист державної таємниці під час їх розгляду й вирішення, про визнання організацій терористичними, призупинення або припинення діяльності громадських організацій аж до ліквідації, якщо їх мета й діяльність спрямовані на підрив підвалин конституційного ладу, вирішуються в рамках цивільного судочинства. У межах господарського судочинства суди впливають на життєво важливі інтереси держави при розгляді й вирішенні справ, пов’язаних із банкрутством або приватизацією стратегічно важливих для держави підприємств, установ, інколи - справ, пов’язаних із захистом державної власності, тощо. Адміністративні суди розглядають публічно-правові спори, що мають важливе значення в забезпеченні національної безпеки України.
Судовий конституційний контроль, як особливий різновид контролю судового, здійснюється Конституційним Судом України. Його діяльність спрямована на зміцнення непорушності демократичної правової держави, захист основних прав та свобод людини і громадянина, інтересів суспільства, підвалин конституційного ладу, державного суверенітету, територіальної цілісності тощо. У зв’язку із цим незрозуміло, чому вітчизняний законодавець не вбачає особливої важливості цього єдиного органу конституційної юрисдикції у сфері забезпечення національної безпеки. Адже Конституційний Суд покликаний забезпечувати стабільність і верховенство норм Основного Закону України, який є нормативно-правовим підґрунтям безпеки особистості, суспільства й держави. Орган конституційного правосуддя сприяє процесу правового й суспільно-політичного розвитку держави, дбаючи про забезпечення прав та свобод людини і розв’язуючи державно-правової конфлікти між суб’єктами публічного права [14, с. 91-92].
Підсумувавши викладене, доходимо відповідних висновків
1. Одностайного підходу до дефініції поняття «правоохоронні органи» й до переліку останніх у теорії правової науки бракує, що негативно вплинуло й на тлумачення його в законодавстві про правоохоронні органи як суб’єктів системи забезпечення національної безпеки, про їх функції й повноваження.
2. На сьогодні законодавче визначення переліку правоохоронних органів (як загальних, так і віднесених до суб’єктів забезпечення національної безпеки) характеризується безсистемністю, має неточності і прогалини, у зв’язку з чим потребує вдосконалення шляхом внесення відповідних змін і доповнень до чинного законодавства.
3. Вбачається за доцільне при опрацюванні конкретних пропозицій з удосконалення законодавства, яке регулює суспільні відносини, що стосуються проблеми забезпечення національної безпеки враховувати рекомендації науковців та експертів сектора безпеки європейських країн, зокрема, Женевського центру демократичного контролю над збройними силами [5]. Відповідно до цих рекомендацій у підрунтя подальшого розвитку суб’єктів сектора безпеки мають бути покладені також і змістовні трансформації, як-от: (а) розвиток законодавчого регулювання організації та діяльності суб’єктів сектора безпеки; (б) створення ефективної системи управління останнім; (в) підвищення професіоналізму діяльності спецслужб, правоохоронних органів; (г) формування належного захисту й додержання державою соціальних гарантій для персоналу спецслужб і правоохоронних органів, а також осіб, які співпрацюють з ними на конфіденційних засадах; (д) розвиток системи демократичного контролю.
4. Існуючий стан правової регламентації статусу суб’єктів сектора безпеки вимагає подальших наукових досліджень, результати яких сприяли б не лише вдосконаленню чинної нормативно-правової бази у сфері забезпечення національної безпеки, а й поліпшенню правової і професійної підготовки працівників
правоохоронних органів спеціального призначення, що з рештою позитивно вплине на ефективність їх діяльності.
Список літератури: 1. БудаковМ. О. Проблеми визначення терміна «правоохоронні органи держави» / М. О. Будаков // Держ. безпека України: наук.-практ. зб. - К.: НАНУ; СБУ, 2004. - № 2 (2). - С. 34-38. 2. Ведерніков Ю. А. Щодо визначення поняття правоохоронної діяльності / Ю. А. Ведерніков, В. К. Шкарупа, В. П. Карпунчев // Наук. вісн. Дніпропетр. юрид. ін-ту МВС України. -2001. - № 3 (6). - С. 102-111. 3. Відомості Верховної Ради України. 4. Гель А. П. Правоохоронні органи України: курс лекцій / А. П. Гель, Г. С. Семаков, Д. П. Цвігун. - К.: МАУП, 2000. - 240 с. 5. Деятельность спецслужб и демократический контроль - профессиональный взгляд // Бюл. № 3. - Женева - Киев: Ceneva centre the demokratik control of armed forces (DCAF0), 2005. - C. 25, 61, 62. 6. Лихова С. Про визначення поняття «правоохоронні органи» / С. Лихова // Рад. право. - 1984. - N° 11. - С. 74-79. 7. МельникМ. І. Правоохоронні органи та правоохоронна діяльність: навч. посіб. / М. І. Мельник, М. І. Хавронюк. - К.: Атіка, 2000. - 576 с. 8. ПівненкоВ. Правоохоронна система України: визначення і функціонування / В. Півненко // Вісн. прокуратури. - 2003. - № 2. - С. 39-45. 9. Пікуля Т. О. Правоохоронні органи в механізмі держави України (теоретико-правові питання функціонування): автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук: 12.00.07 / Т. О. Пікуля. - К., 2004. - 20 с. 10. Суд, правоохоронні та правозахисні органи України: навч. посіб. / В. С. Ковальський, В. Т. Білоус, С. Е. Демський та ін.; відп. ред. Я. Кондратьєв. - К: Юрінком Інтер, 2003. - 320 с. 11. Твелін Р. Про поняття «правоохоронні органи» у вузькому і широкому розумінні / Р. Твелін // Рад. право. - 1985. - № 7. - С. 52, 53. 12. Фіолевський Д. П. Судова влада і правоохоронна система в Україні: навч. посіб. / Д. П. Фіолевський. - К.: Кондор, 2006. - 322 с. 13. Шилін М. О. Проблеми визначення поняття «Правоохоронні органи», назви і структури відповідної навчальної дисципліни у сфері юридичної освіти / М. О. Шилін // Пробл. законності. - Х.: Нац. юрид. акад. України, 2007. - Вип. 92. - С. 138-145. 14. ШилінМ. О. Система суб’єктів забезпечення національної безпеки України, роль і місце в ній Конституційного Суду України / М. О. Шилін, І. М. Андрущенко // Вісн. Нац. акад. Прокуратури України. - 2011. - № 3 (23). - С. 87-93.
ПРАВООХРАНИТЕЛЬНЫЕ ОРГАНЫ КАК СУБЪЕКТЫ СИСТЕМЫ ОБЕСПЕЧЕНИЯ
НАЦИОНАЛЬНОЙ БЕЗОПАСНОСТИ:
К ПРОБЛЕМЕ ЗАКОНОДАТЕЛЬНОГО ОПРЕДЕЛЕНИЯ
Шилин Н. А.
Проанализированы существующие в теории юридической науки и сформулированные в законодательных актах определения правоохранительных органов как субъектов обеспечения государственной безопасности; высказаны авторские соображения по этому поводу.
Ключевые слова: правоохранительные органы, обеспечение, национальная безопасность, служба национальной безопасности, суд, прокуратура, органы внутренних дел.
LAW ENFORCEMENT AGANCIES AS SUBJECTS OF NATIONAL SECURITY SYSTEM: THE
PROBLEM OF LAGISLATIVE DEFINITION
Shilin N. А.
There have been analyzed formed definitions of law enforcement agencies existing in current legal theories as subjects of National Security System. The author of the given article suggests his speculations.
Key words: law enforcement agencies, providing national security, National Security Service, court prosecution.
Надійшла до редакції 18.12.2002 р.
