CC BY
140УДК 93/94 (477.54) «1941/1945»
ПАРТИЗАНСЬКИМ РУХ 1941-1943 РОКІВ НА ТЕРИТОРІЇ ЗМІЇВСЬКОГО РАЙОНУ ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
УКРАЇНСЬКОЇ РСР
Полях Євгенія Володимирівна ([email protected]) дійсний член Зміївського наукового краєзнавчого товариства, студентка Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого.
Полях Евгения Владимировна. Партизанское движение 1941-1943 годов на территории Змиевского района Харьковской области Украинской ССР.
Аннотация. Работа представляет собой исследование, проведённое в рамках работы Малой академии наук Украины. В статье изучены развитие и деятельность партизанских отрядов и движения Сопротивления на территории Змиевского района Харьковской области УССР в период немецконацистской оккупации 1941-1943 годов. Значительное внимание уделено анализу противоречий в мемуарных источниках по данному вопросу.
Ключевые слова: партизаны, Змиевской район, движение Сопротивления, Великая
Отечественная война.
Polyakh Eugenia V. Partisan Movement 1941-1943 years on the territory of the Zmiev district, Kharkiv region Ukrainian SSR.
Annotation. The work is a research conducted in the framework of the Small Academy of Sciences of Ukraine. The article examined the development and activities of the partisan groups and resistance movements on the territory of the Ukrainian SSR Zmiev district Kharkov region during the German-Nazi occupation of 19411943 years. Significant attention is given to the analysis of contradictions in the sources of memoirs sources on this issue.
Key words: partisans, Zmiev district, resistance movement, The Great Patriotic War.
Актуальність. Зміївський ліцей № 1 імені двічі Героя Радянського Союзу Захарія Карповича Слюсаренка, разом із працівниками музейного комплексу ліцею, щороку проводить пошукову роботу по вивченню подій Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. [12; 13]. Зокрема вивчається партизанський рух на Зміївщині. Тисячі синів і дочок Зміївського краю боронили Батьківщину на фронтах тієї війни. Але й тут, у тилу ворога, йшла кривава й запекла боротьба з окупантами. Сотні наших земляків, які приймали участь у русі Опору або перебували у лавах партизанських загонів, загинули від рук німецьких нацистів. Тому обрана авторкою тема є вельми актуальною.
Історіографія. Протягом багатьох років питання партизанського руху
цікавило дослідників історії Зміївщини. Зокрема, чільне місце ця тематика посідає у книгах «История городов и сёл Украинской ССР. Харьковская область» [15, с. 359], «Зміїв» [14, с. 56-62], «Зміївщина - Слобожанщини перлина» [18, с. 130-137], «Соколів і соколяни» [20, с. 70-73]. Але ніде з наведених праць не було проведено аналізу джерел, що розповідають про партизанський рух на Зміївщині.
Об'єктом нашої дослідницької роботи є партизанський рух на Зміївщині у роки Великої Вітчизняної війни 19411945 рр., а предметом - джерела, що висвітлюють цей рух.
Метою представленого дослідження є:
• порівняльний аналіз писемних джерел;
{
3
}
• виявлення протиріч у спогадах учасників партизанського руху та руху Опору;
• реконструкція діяльності
партизанських загонів на території Зміївського району Харківської області України.
Географічні межі роботи збігаються з адміністративними кордонами Зміївського району, що зумовлено характером формування партизанських загонів: вони створювалися у кожному районі тих областей СРСР, які могли опинитися у зоні тимчасової окупації.
Хронологічні межі роботи укладаються в рамки серпня 1941 р. -березня 1943 р. Нижня дата - це початок формування зміївського підпілля, верхня - остаточне звільнення району від німецько-нацистських загарбників.
Наукова новизна роботи полягає в залученні всіх наявних джерел, депонованих в установах та організаціях Зміївського району, та їх порівняльному аналізі. Особистий внесок дослідниці полягає в тому, що більшість опублікованих архівних матеріалів вводяться у науковий обіг вперше.
Методологічною основою роботи є аналіз джерел та синтез отриманого фактичного матеріалу. У роботі широко застосовуються також компаративний (порівняльний) метод. За допомогою нарративного та ідеографічного методів відтворюються події 1941-1943 рр.
Джерельну базу роботи складають:
• збірка спогадів «В боях за Харьковщину» [1];
• газетна публікація спогадів О. М. Савченка «Підпілля Зміївщини. 1941-1942 рр.» [6];
• спогади Ф. Б. Цибульника [7];
• рукопис Г. Є. Шулєшової «Пережитое не забывается» [11];
• архівні матеріали, вилучені з
фонду № 5 архівного відділу
музейного комплексу Зміївського ліцею № 1 ім. З. К. Слюсаренка [8;
9; 10]. Всі фонди вводяться у науковий обіг вперше.
Практичне використання.
Отримані результати можуть бути використані для організації тематичних музейних екскурсій, уроків пам’яті. Не менш значущою є можливість використання цієї роботи для історичної реконструкції та створення об’єктивної картини подій 1941-1943 рр. на Зміївщині.
Апробація. Окремі положення роботи були опубліковані на спеціалізованому електронному ресурсі «История Змиевского края» [17]. Рукопис дослідження було оприлюднено на раді музейного комплексу Зміївського ліцею № 1 імені двічі Героя Радянського Союзу Захарія Карповича Слюсаренка. 2013 р. робота посіла І місце на районному етапі конкурсу дослідницьких робіт Малої академії наук України.
Структура. Робота складається зі вступу, двох розділів, що тематично поділяються на підрозділи, та висновків. Перший розділ присвячено опису та порівняльному аналізу наявних джерел з заявленої теми. Другий розділ присвячено руху опору та діяльності партизан на території Зміївського району.
І. Порівняльний аналіз джерел про партизанський рух на території Зміївського району Харківської області Україн^кої РСР
І.1. Загальний опис джерел
Першу групу джерел складають опубліковані мемуари учасників бойових дій на території Зміївського району. Відмітимо перш за все третє видання збірки «В боях за Харьковщину», підготовлена Партійним архівом Харківського обкому КП України та Воєнно-науковим товариством при Харківському гарнізонному Будинку офіцерів Радянської Армії [1].
Сюди ж слід віднести спогади про підпілля Зміївщини та його діяльність у період 1941-1942 рр. першого секретаря підпільного райкому партії О. М. Савченка (рис. 1). За життя ці спогади не були надруковані, а їх рукопис було передано на зберігання до Зміївського краєзнавчого музею. У 2003 р. їх було опубліковано (зі скороченнями) завдяки старанням І. Я. Кулініча у районній газеті «Вісті Зміївщини» [6].
Рис. 1. Олександр Миколайович Савченко
Деякі факти про мохначанських партизан було отримано нами із публікації Ф. Б. Цибульника [7]. Автор спогадів піднімає питання про істину роль деяких персоналій у подіях 1941-1943 рр. Тут же вперше у краєзнавчій літературі наводяться дані про партизанський загін, що діяв на околицях села Мохнач.
Vi
. h
Рис. 2. Обкладинка спогадів Г. Є. Шулєшової «Пережитое не забывается»
Значна частина спогадів про діяльність партизанських загонів Зміївського району міститься у збірці документів та мемуарів «Героїчні сторінки історії», яка вийшла у трьох виданнях, бо постійно поповнюється новими матеріалами [2; 3; 4].
Усі опубліковані джерела мають пізню (повоєнну) редакцію та, судячи з архівних матеріалів, носять почасти вибірковий характер. «Гострі» питання тут не підіймаються.
Другу групу джерел становлять документи та рукопис, що зберігаються в архівному відділі Зміївського ліцею № 1 ім. З. К. Слюсаренка. Перш за все, рукопис (рис. 2) головного лікаря Зміївської районної лікарні Г. Є. Шулєшової (рис. 3), який знайомить читача з подіями окупації Змієва у 1941-1943 рр, частково торкається взаємодії медичних
працівників із партизанами [11]. Заздалегідь зазначимо, що ці мемуари було опубліковано рядом газетних статей та окремою книгою (загальним тиражем 15 тисяч) у Свердловську (нині Єкатеринбург, Росія) [16]. Сам рукопис -це машинописний текст з 97 сторінок односторонніх аркушів А4 формату, зшитих в одній книжці. Текст має авторські правки, зроблені від руки кульковою ручкою. Після смерті Г. Є. Шулєшової рукопис був переданий К. Ф. Кочурою на депонування в музейний комплекс Зміївського ліцею № 1 імені З. К. Слюсаренка [11].
Рис. 3. Ганна Єфремівна Шулєшова
У названій музейній установі виділено окремий фонд № 5, присвячений Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр. Зокрема, тут зберігаються листи колишнього секретаря підпільного райкому партії О. М. Савченка до П. Р. Куляса (рис. 4), який був комісаром 65 партизанського загону [8; 9], спогади
самого П. Р. Куляса [10]. Названі архівні матеріали це рукописи, виконані чорнильною ручкою, а також почасти надруковані на друкарській машинці та завірені підписами авторів.
Рис. 4. Петро Романович Куляс
І.2. Виявлення протиріч у джерелах
При роботі з архівними матеріалами авторкою дослідження було виявлено декілька суттєвих протиріч у висвітленні ролі окремих персоналій, що брали участь в партизанському русі та русі Опору, в цілому.
У своїх спогадах Ф. Б. Цибульник розповідає, що у часи Великої Вітчизняної війни у с. Мохнач Зміївського району утворився партизанський загін (комісар Воробйов), але невдовзі він розпався: червоноармійці, наздоганяючи свої
частини, відступили на схід, а інші -приєдналися до «Зміївського
партизанського загону». Автор спогадів розкриває роль Г. Безкорсої, яка раніше не була висвітлена. Вона була зв’язковою, її
{
6
}
знало тільки начальство, а після розпаду загону вона стала служити в Зміївському партизанському загоні на тій же посаді, виконуючи вказівки командирів у
с. Мохнач. Чоловік її вступив в
мохначанську поліцію, після цього вона стала користуватися повагою не тільки у поліцаїв, а й у нацистів, бо була з ними «на ти». Зміївський райвіськкомат одержує листа з подякою від десантників. Після звільнення Зміївського району прокурор і військкомат викликають Гордієнка, розпитують, як все було, дякують за подвиг і відпускають додому, а Безкорсого засуджують на 6 років каторги в Сибіру. Г. Безкорса не покинула свого чоловіка, а поїхала з ним до Сибіру відбувати термін засудження. Потім вони повернулися на Батьківщину, в с. Мохнач, де й дожили до кінця своїх днів... Коли нагороджували учасників бойових дій ювілейною медаллю, то в клубі зібралося багато людей, і лейтенант Г. Безкорсий тощо. Люди всі здивувалися, а М. Грошовий здійняв галас, обзиваючи її всякими словами, що нібито вона з фашистами всю війну «крутилася», а ви їй дали медаль. Безкорса дістала з кишені партизанський квиток і подала лейтенанту. Офіцер прочитав і показав усім присутнім квиток. Г. Безкорса стала перед людьми і сказала: «Люди добрі, якби ви знали, як було важко маскуватися, щоб фашисти, поліцаї не здогадалися, кому ти служиш», - і
заплакала [7].
У своєму рукописі головний лікар Зміївської лікарні Г. Є. Шулєшова повідомляє: «Оскільки ні міським
управлінням, ні, тим більше, німцям не було ніякого діла до потреб нашої лікарні, ми стали своїми силами добувати продовольство: я посилала в навколишні села санітарок, і вони, блукаючи від двору до двору, випрошували для хворих, у кого -капусти, у кого - картоплі, а хто, бувало, муки або крупи насипле, шматок сала винесе. Деякі жителі сіл - особливо ті, у кого в лікарні родичі перебували на
лікуванні, самі приносили нам хто що міг» [11, с. 39]. Також А. Є. Шулєшова розповідає про те, як вона виконала свій службовий обов’язок, вилікувавши ногу обер-лейтенанту Гюнтеру Віббельту, та відмовилася від заробітної платні, але попросила допомогти лікарні харчами для пацієнтів: мукою (150 г), пісним маслом (75 г/тиждень) та хлібом (500 г на людину) [11, с. 44]. В той же час О. М. Савченко у приватному листі до П. Р. Куляса повідомляє наступне: «Лікарня в період німецької влади була приватним закладом. Шулешова якщо надавала медичну допомогу хворим, то за гроші або за продукти. Невипадково вона мала можливість вже на другий місяць німецької окупації, про що вона сама говорила в своїй книзі, виділити для купівлі медикаментів в м. Харкові п'ятнадцять тисяч карбованців. Хто з нас має такі гроші “П'ятнадцять тисяч!?". Так. Фортуна їй посміхнулася» [8, арк. 4]. Тут О. М. Савченко помиляється, бо у рукописі Г. Є. Шулєшова пише про 1 500 крб. [11, с. 40].
У спогадах Г. Є. Шулєшова зазначає, що «Восьмого березня 1943 року, о четвертій годині дня, я виїхала із Змієва на машині, надісланої за мною з польового госпіталю шостого гвардійського кавалерійського корпусу, а в ніч у місто знову увірвалися німці. Правда, ненадовго -влітку ворог був остаточно вигнаний з меж Харківщини» [11, с. 97]. В той же час, у тому ж приватному листі до П. Р. Куляса О. М. Савченко стверджує наступне: «Але варто було тільки нашим військам наблизиться до Змієва в лютому 1943 року, як Ганна Єфремівна втекла. Куди? На захід, з німцями. Бігли тоді й інші прислужники окупантів. Врятувало Шулешову тільки те, що німці її кинули в Дудківці!...» [8, арк. 4].
Аналізуючи дані джерела інформації, не можна повністю буди певними в достовірності слів як О. М. Савченка, так і Г. Є. Шулєшової. На наш погляд, більш
достовірним є рукопис Г. Є. Шулєшової. Ганна Єфремівна виконувала свій обов’язок - лікувала людей, не зважаючи на їх приналежність до різних воюючих сторін. Тому, на нашу думку, безглуздим є твердження, що вона «крутилась з німцями». Так, можливо, у своєму рукописі вона замовчує деякі факти, але, проаналізувавши історичний ланцюг подій Великої Вітчизняної війни на території Зміївського району, можна лише пишатися такою відданістю та патріотизмом. Наразі, ми не можемо спростувати те твердження, що Ганна Єфремівна не мала жодного зв’язку з німецькими окупантами. Але, чому вона тоді так старанно намагалася приховати бійців Червоної Армії у лікарні? Не тих бійців, що вже були у лікарні до моменту першої окупації Зміївщини, а про тих, яких вона рятувала вже у період самого окупаційного режиму, співпрацюючи, якщо можна так сказати, з німецькими окупантами. Це - патріотизм!
В одному з листів О. М. Савченка до П. Р. Куляса вказано наступне: «Петро Романович!... Час завуалював минуле. Важко де в чому розібратися тепер. І біда в тому, що цим минулим мало хто цікавиться. Де подівся Брехунець Яків Андрійович? Тридцять років пройшло від того дня, коли він канув у невідомість. Але не ця причина в неясності його долі. Причина в іншому. Немає бажаючих розгадати таємницю зникнення Якова. Завзято ходять чутки, що ця таємниця у відомого нам Чумаченка. Кажуть так: з Коробового Хутора числа так 19 травня 1942 року вийшли троє - Чумаченко Д. М., Пилипенко І. А. та Брехунець Я. А. Брехунець Яків Андрійович невідомо де дівся. Пилипенко І. А - був схоплений поліцаями в Задонецькому, а Чумаченко Д. М. залишився відкрито жити в своєму селі до приходу наших. Відкрито він міг жити, бо його рідня та знайомі були на службі у німців. Його зберігали, його не чіпали. Тінь у вбивстві
Брехунця Я. А. падає на Чумаченко Д. М. Кажуть, що Чумаченко Д. М. позбувся єдиного свідка - Пилипенко І. А. - видав його німцям і, як нам відомо, німці повісили Пилипенка І. А. разом з партизанами» [8, арк. 30]. З цього документу ми дізнаємося, що Чумаченко Д. М. був зрадником у партизанському загоні № 65. Досліджуючи деякі інші архівні документи, можемо погодитися зі словами О. М. Савченка.
В іншому листі О. М. Савченко повідомляє наступне: «Іван Миколайович Засядько... Він увійшов в історію. Він - той, хто представляє нині "надактивного" командира партизанів, сміливого і відважного партизана. Він зумів зробити Шляхту О. М.1 зрадником. Він дозволив зганьбити батька Віри, назвавши його дезертиром Радянської Армії. Він спокійний і задоволений своїм "партизанством"... Шкода тільки, що все те, що зроблено під керівництвом Зміївського району відразу після звільнення від німців Змієва, базувалося на вимислі Івана Миколайовича. Я в ті дні був "прокаженим". Правда, мені все ж вдалося показати дійсність підпілля, показати підпільників і їх діяльність у підпіллі. Але, як видно, деяким більш підходило раніше сказане Іваном Миколайовичем, хоча воно знаходиться далеко від дійсності. Але головне не це. Головне те, що вирішували справу діяльності партизан люди, які не мали, і не мають уявлення про ті важкі дні окупації німцями Зміївського району. Вони не бачили ні війни, ні життя тих днів. Вони знайшли найкращим навіть поцікавитися минулим» [8, арк. 10]. Чи, ось ще один витяг з іншого листа від
О. М. Савченка: «Я, як ти знаєш, я написав секретарю обкому КПРС своє обурення з приводу видання книги «История городов и
1 У російськомовному оригіналі -«Шляхту А. Н.». Тут помилка автора листа. Мається на увазі Олександр Іванович Шляхта.
сёл УССР. Харьковская область»2, в якій знову повторювалися письменництва Засядька. Так, ці письменництва зробили його героєм тих важких днів розгулу гітлерівських орд в Харківській області... Для його письменництва - був чистий обрій. До того він зумів і облити брудом таку людину як Шляхта. А хіба він один у Харківській області?... Ось цікавий бойовий епізод Засядька І. М.: “Інший зв'язковий, приніс нам звісточку про те, що в болоті загруз німецький танк, мало не цілий взвод солдатів біля нього клопочеться. Але ми, звичайно, теж посміялися: не дали
витягнути танк, підірвали його з солдатами разом". І ось знаходилися люди, які у таку нісенітницю вірили. Навіть таке питання: Скільки потрібно
т. Засядьку взяти з собою толу, щоб
підірвати в повітря 30-40-тонний танк? Так. Ось така нісенітниця в той час і вважалася, як героїчний вчинок. Чому?... Та тому, що про нього написав
авторитетний в області журналіст, який не мав уявлення про окупантів і їхні справи» [8, арк. 12-13]. З уривків листів ми можемо проаналізувати наступне: є люди, котрі після закінчення війни, приписували собі безліч подвигів,
героїчних вчинків, але, при цьому, деякі навіть не знали, що це таке підпілля та робота в ньому. І таких людей було, вочевидь, немало.
Майже в кожному листі до П. Р. Куляса можна знайти відомості про людей, які після війни приписували собі партизанські досягнення. Ось, наприклад: «Виступив я проти винагородження однієї жінки з села Скрипаї. А знаєш чому? ... У Зміївському районі є одна жінка, яка фуксом пройшла у партизани загону Любченка. Я дав довідку, що ця жінка ніколи не була у партизанах і ніякого
2 История городов и сёл Украинской ССР / Под ред. П. Т. Тронька. - Изд. 2-е, испр. и доп. - К. : Главная редакция Украинской советской энциклопедии, 1976. - Т. 21. Харьковская область. - С. 359.
відношення до них не має. А раз вона не партизанка, вона жодного права не має оголошувати і називати інших партизанами - на свій вибір ... І ти дивись: то Шулєшову трохи героєм не зробили, то ще деяких...» [8, арк. 11].
Співставлення архівних та опублікованих матеріалів про
партизанський рух виявляє гострі протиріччя між окремими персоналіями. У повоєнний час багато хто з дійсних патріотів був підданий наклепам у зрадництві. І навпаки, деякі колабораціоністи отримали суспільне визнання у якості партизанів. Сказане потребує більш ретельного аналізу джерел про партизанський рух під час написання монографій з цього питання.
ІІ. Рух опору та діяльність партизан на
території Зміївського району
Перед самою окупацією Харківським обкомом партії на Зміївщині було створено два партизанських загони: № 65 «Комунар» та № 66 «За вільну Батьківщину» [6; 19, с. 214, 215].
Командиром загону № 65 було призначено Я. А. Брехунця (рис. 5), голову районного відділу Товариства сприяння обороні, авіаційному і хімічному будівництву, завжди підтягнутого, розсудливого товариша, до того ж великого знавця оборонної справи. Комісаром загону було призначено О. І. Шляхту (рис. 6), уродженця с. Таранівка. До прибуття в Зміїв він служив у політвідділі однієї з іркутських дивізій, потім у Зміївському райвійськкоматі. І. О. Чернієнка було затверджено начальником штабу загону [6; 19, с. 214, 215].
Головну матеріальну базу (продукти, одяг, взуття, вибухівку, зброю) заклали у лісі, неподалік від сіл Гайдари і Коробові Хутори. Запасні бази було доручено готувати голові лиманського колгоспу
імені Ворошилова П. Р. Кулясу - у с. Задонецьке, а голові
великогомільшанського колгоспу імені Шевченка Денисенку - в
Гомільшанському лісі [6].
Рис. 5. Яків Андрійович Брехунець
Рис. 6. Олександр Іванович Шляхта
Бойову групу партизанського загону очолив голова колгоспу «Маяк соціалізму» М. А. Шаповалов (рис. 7).
Медобслуговування бійців доручили черемушнянській комсомолці
О. М. Лаврик. Секретарем-діловодом та розповсюджувачем листівок і зведень Радінформбюро було призначено комсомолку Г. Л. Булгакову, працівника райвідділу комітету держбезпеки. Серйозний і розсудливий П. Й. Алдошин, рахівник клименівського колгоспу «Червона зоря», став радистом. Начпродом затвердили хазяйновитого, ощадливого К. А. Брехунця. Всього було в загоні 71 партизан [8, арк. 1, 8].
Рис. 7. Микола Арсентійович Шаповалов
Складніше було з підбором кадрів для загону № 66. На командира загону було запропоновано декілька кандидатур. Перемогла кандидатура І. С. Любченка
(рис. 8), за плечима якого була партизанська боротьба 1918-1922 рр. Комісаром загону було призначено інженера-лісовода Мохначанського
лісгоспу П. Н. Воробйова, який ще в громадянську війну був комісаром в ескадроні І. С. Любченка. Начальником штабу став голова передового в районі тимченківського колгоспу «Жовтнева перемога» В. Я. Колісник. Всього загін налічував 86 партизанів [18, с. 130].
Рис. 8. Іван Сергійович Любченко Фото 1916 року
Багато жителів сіл Соколово,
Вилівки, Диптанів вступили до
партизанських загонів: Дігтяр Мусій
Гордійович, Мандич Христина Петрівна, Обозний Григорій Іванович, Скочко Єгор Іванович, Слюсаренко Євдокія Іванівна,
Слюсаренко Микола Павлович, Хоменко Михайло Андрійович, Чернявський Дмитро Іванович, Шемет Потап Іванович [20, с. 70-71].
Секретарем підпільного Зміївського райкому партії було затверджено
0. М. Савченка, який на той час працював секретарем Зміївського райкому партії. Тут же йому було видано новий паспорт на ім’я О. М. Рибалки, уродженця м. Ромен Сумської обл. Членами райкому затвердили голову виконкому райради
1. М. Журавльова та начальника
райвідділу комітету держбезпеки
Тарубару. Для підпільної роботи на Зміївщині направлявся член підпільного обкому партії І. О. Корзін, колишній секретар Старосалтівського райкому партії [8, арк. 1, 8]. Явочною квартирою у с. Соколово була хата А. П. Поставничої [20, с. 70].
Однієї неспокійної жовтневої ночі
підпільний райком партії прий-няв партизанську присягу (рис. 9) від
командирів загонів, комісарів, зв’язківців, членів підпілля. Для прийняття присяги виділили дві ночі, для кожного загону окремо. Кожен партизан брав друкований текст присяги і голосно читав:
Я, червоний партизан, даю клятву перед
Батьківщиною, своїми бойовими товаришами,
що буду сміливим, дисциплінованим, рішучим
і нещадним до ворога.
Я клянусь, що ніколи не зраджу свого загону,
Своїх командирів, своїх товаришів.
Я буду оберігати таємницю,
якщо це буде коштувати навіть
життя.
Коли ж я порушу цю священну клятву, то нехай
Мене спіткає сувора партизанська
кара.
Я,|красный партизан, даю пяртнзвнскую клятву перса Рединой, с дон им боевыми товарищами — красными партизанами, что буду смел, дисциплинирован. решителен и беспощаден м вратам.
Я клянусь, что минога* не выдам своего отряда, своих командиров, ноинссаров и товарищей партизан, всегда буду хранить партизаненую тайму, если бы это даже стоияО мне жизни.
Я буду ДО конце жизни верен своей Родине, партии
Если я нарушу ату священную партизанскую клятву, то пуста меня постигнет суровая партизанская кара.
___(l
Нім(ноиш( ч«ГГ», угріїлен-і. y>pc*a<> _
Рис. 9. Присяга партизана
В абсолютній нічній тиші лунали слова присяги з вуст уже бувалих на війні людей, карбували слова й зовсім юні, дзвінкі, голоси тих, хто вперше в житті відчув, що він захисник своєї Вітчизни. Прочитавши присягу, кожен партизан підписався під присягою і віддав її своєму командирові.
У партизанській вірності клялися батьки і діти. Так із П. Г. Скляровим приймали присягу й його донька Ніна та два сини Володимир та Микола, які прийшли в загін із своїм товаришем Олександром Сірим. П. С. Ломанов прибув у загін із п’ятнадцятирічною донькою Валею. У повному складі прийшла в загін сім’я М. А. Шаповалова: донька Шура стала розвідницею і мінером загону, розвідниками та розповсюджувачами листівок стали донька Галя, дружина Євдокія Іванівна, мати Пелагея Петрівна. З комісаром загону № 65 О. І. Шляхтою
прийшли в загін його брат Сергій і племінниці Дуся та Таня [6].
Пишався своєю партизанською сім’єю і командир загону А. Я. Брехунець. Прикладом безмежної вірності і відданості Батьківщині була мати синів-партизанів Якова і Кузьми - Федора Гаврилівна Брехунець. Незважаючи на свої 78 років вона пекла партизанам хліб, прала білизну. Окрім того, вона виконувала розвідувальну роботу, повідомляючи в загін про наявність ворога в Коробовому Хуторі. Не раз відважна жінка витримувала допити і побої з боку німців та поліцаїв, але партизан не видала. К. А. Брехунець відав усіма партизанськими базами, а його дружина Марфа Іванівна пекла хліб, прала партизанам білизну. Їхня старша донька Віра в п’ятнадцять років узяла гвинтівку у руки в партизанському загоні, а менша дванадцятирічна Клава допомагала дорослим у небезпечних партизанських справах [6].
Цей палкий патріотизм окремих зміївчан і цілих сімей (рис. 10) свідчив про нестримне їх прагнення боротися з лютим ворогом, про єдність поглядів і переконань батьків та дітей, про бажання внести і свою часточку у загальну битву всього народу проти нацизму.
На спільному засіданні підпільного райкому, командирів та комісарів 65-го та 66-го партизанських загонів було визначено зони дій загонів: № 65 - села Велика та Суха Гомільша, Безпалівка, Таранівка, радгосп «Червоний велетень», Задонецьке, Лиман, радгосп «Донець», Нижній, Черкаський та Верхній Бишкини, місто Зміїв; № 66 - села Соколів,
Чемужівка, Зідьки, Геніївка, Шелудьківка, Скрипаї, Мохнач, Красна Поляна, Борове, Костянтівка, Островерхівка, Тимченки [6].
Як потім стало відомо, в лісах між селами Аксютівка, Островерхівка, Тимченки, Колісники, Сидорино діяв протягом жовтня-грудня 1941 р. зведений партизанський загін під
12
командуванням Героя Радянського Союзу
І. Й. Копьонкіна, який декілька разів заходив у ці ліси під час своїх рейдів. Наразі відомо, що загін І. Й. Копьонкіна складався з залишків декількох
партизанських загонів Полтавської
області:
• партизанський загін с. Сари (командир А. В. Граніт), який було сформовано у вересні 1941 р. В грудні того ж року він був розбитий.
• Миргородський партизанський загін (командир - Г. О. Іващенко, комісар - П. С. Вовк). Сформований у вересні 1941 р., вірогідно у грудні того ж року увійшов до складу зведеного партизанського загону.
• Партизанський загін імені С. М. Будьоного (командир -І. Й. Копьонкін, комісар -К. А. Черненко). Сформований у травні 1942 р., у червні 1942 р. був розбитий противником.
Комісаром зведеного партизанського загону було призначено Г. О. Іващенка. Діяв цей загін з грудня 1941 р. по січень 1942 р., коли через зраду розбитий противником. Частина сил відійшла за лінію фронту у радянський тил [6; 8, арк. 13; 19, с. 200, 201, 203, 216]. Сам
І. Й. Копьонкін загинув [19, с. 10].
Бійці партизанського загону Я. А. Брехунця лише з 22 жовтня 1941 р. до 10 січня 1942 р. розповсюдили в Змієві і навколишніх селах близько 4 тисяч листівок і відозв, що доставлялися до загону зв’язківцями Харківського обкому партії і обкому комсомолу. Самі партизани також видавали листівки [6].
Сутички партизанів і гітлерівців сталися вже в перші дні окупації. На кожному кроці нацистів підстерігали небезпека та смерть. Одним за одним гриміли вибухи мін, закладених партизанами. Так, 12 листопада 1941 р. злетіло у повітря 8 німецьких машин,
наступного дня злетіли в повітря телефонні стовпи на ділянках довжиною 45 км між селами Таранівка-Безпалівка-Олексіївка, Зміїв-Задонецьке-Лиман. Виконали цю справу партизани Я. А. Брехунець, М. А. Шаповалов,
І. А. Черненко, П. Р. Куляс,
О. М. Шаповалова [18, с. 132].
Рис. 10. Партизани Зміївського району
Про дії партизанського загону № 65 також згадує Г. Є. Шулєшова: «Радянські газети нам іноді передавали партизани. Одного разу Я. А. Брехунець і М. А. Шаповалов передали мені при зустрічі половинку "Правди" і, в свою чергу я їм розповіла, що коли в Зміїв увійшли фашисти ми зброю поранених з комори перенесли в льох, а шоломи і кілька гранат викинули в помийну яму. Ми боялися, що якщо німці виявлять зброю, то нам буде важко приховати поранених бійців. Потім,
дещо пізніше, ми з завгоспом Криницьким М. А. заховані у льосі зброю вночі перенесли на горище пологового відділення. На горищі було багато піску, і ми загорнули гвинтівки і два пістолети, кілька гранат і стрічки з патронами в ганчір'я, засипали його піском. Надалі цю зброю, за порадою партизан, Криницький М. А. передав комусь із працівників МТС, де вона була захована. Потрібно відзначити наступне: коли Зміїв був окупований фашистами з нами деякий час підтримували зв'язок партизани (так їх називали деякі співробітники, вони знали своїх зміївських жителів): Криницький Б. М., Леонов Л. З ними був ще третій, прізвище якого я забула. Ці хлопці з мого відома на день ховали свою особисту зброю теж на горищі порожньої будівлі пологового відділення - я їм давала ключ від цієї будівлі.
У нас з ними була домовленість, що якщо їх будуть переслідувати фашисти, то я приховаю їх у лікарні, як хворих. Мені було від душі приємно, що ці хлопці проявили турботу про нас. Вони підбирали наших солдатів, які залишилися в живих на полі бою і під великим секретом доставляли їх до нас у лікарню. Особливо я була рада, коли в листопаді місяці 1941 нас вперше відвідав командир партизанського загону Я. А. Брехунець, він цікавився: як до нас поставилися німці, чи не було жертв у лікарні, як ми зуміли приховати
поранених? І т. д. Ці вчинки партизан діяли якось підбадьорливо, і коли було важко, то я в ці хвилини завжди думала, що у нас є захисники і це дійсно було так. Коли зрадник Красковський зрадив людей, то мене партизани: Рябошапка, Шаповалов і третього я не знала, наприкінці
листопада місяця 1941 попередили, щоб я тимчасово перейшла в іншу квартиру з лікарняного будинку, в іншій половині якого жив Красковський. Я поцікавилась:
- З якої причини?
Вони мені сказали:
- Зрадника Красковського потрібно знищити інакше він наробить багато лиха людям, нам і Вам. Ви виберіться, а ми його прикінчимо в його ж квартирі. Якщо Ви будете в цьому будинку - німці запідозрять у цьому Вас. Я дуже захвилювалася і в той же вечір перейшла в будинок Олени Миколаївни Пінчук, але мені пощастило. На другий день в квартиру після нашої розмови з партизанами, Красковський переїхав в квартиру колишнього зав. аптекою і зайнявся приватним прийомом. Я через п'ять днів знову перейшла в свою квартиру.
Ось ці відвідування і турбота партизан про наше існування давали мені силу і волю переносити весь тягар окупації. Щоб не було, а в мене завжди була думка, що за нашою спиною є захисники, що ми в цьому звіриному лігві не самі» [11, с. 48-50].
22 грудня 1941 р. підірвалися на партизанських мінах 3 підводи з боєприпасами на дорозі Зміїв-Мохнач. 24 грудня 1941 р. зміївські партизани разом із партизанським загоном імені Будьоного, що діяв на території Харківського району, здійснили зухвалий напад на німецький гарнізон у Змієві. Багато фашистів у цьому бою було вбито, але і партизани зазнали втрат. Загинув комісар партизанського загону Дзюба, якого тяжко пораненим захопили у полон німці. Після нелюдських катувань у гестапо його фашисти повісили у Змієві. Вночі партизани зняли тіло і поховали свого комісара. А вже наступної ночі на цій же шибениці гойдалися два есесівських офіцери [6]. 29 грудня 1941 р. партизани висадили у повітря залізничну колію між селом Таранівка та станцією Безпалівка. Через декілька днів злетів у повітря міст через Донець. І потім протягом усієї партизанської війни на Зміївщині партизани ще чотири рази підривали цей міст. З грудня 1941 р. по січень 1942 р. було знищено понад 100 дорожніх знаків, випущено і
розповсюджено серед населення до 4000 шт. листівок [6].
Г. Є. Шулєшова пригадує, що чоловік її, В. С. Шулєшов, прийняв у ремонт від начальника земвідділу Едінгера радіоприймач. Ремонт Шулєшов робив якнайдовше, тому на квартирі у Шулєшових було організовано
прослуховування радіо. Після кожного прослухування партизани дізнавалися останні новини Совінформбюро. Посилаючись на відсутність деталей, ремонт радіоприймача проводився довго. До тих пір, поки німець, втративши надію на те, що деталі будуть знайдені, забрав приймач не відремонтованим. Хтось допустив необережність при
розповсюдженні листівок та інформації серед населення. Це викликало обшук німців (шукали радіоприймач). Обшук, звичайно, нічого не дав, бо Шулєшових попередив поліцай Л. Грабарь [11, с. 8990].
В одній із місцевих хат, за щільно закритими віконцями - оселі колишнього працівника райвідділу зв’язку Кириченка Миколи Тимофійовича було змайстровано радіоприймач. Батькові допомагав син Віктор та синів товариш Іван Журавель. Всі знали, що це явна смерть, але всім хотілося почути такі бажані новини про події на фронті. Досі невідомо, чи то був просто випадок, чи зрада, але німці нагрянули за точною адресою і сміливців застали біля радіоприймача. Всіх їх трьох було страчено [18, с. 133].
Починаючи із 22 жовтня 1941 р. по 10 січня 1942 р. партизанами було розстріляно і повішено 6 зрадників Батьківщини (Стогов, Кучеревський, Бабич та три поліцаї з Коробових Хуторів). Справедливі суди над зрадниками були і пізніше. Так, у лютому 1942 р. партизани розстріляли гестапівського освідомителя Казимира Тумка. При погодженні із підпіллям Тумко став директором Зміївського молокозаводу - аби була поза підозрою нелегальна явка зв’язкових
партизанських загонів на його квартирі. Але багато зв’язківців, приходячи на явку, потрапляли до рук гестапо. Пішли провали. Партизани покарали зрадника за всіма законами війни. Вночі вивели Тумка на двір, зачитали вирок і - розстріляли донощика на місці. А трохи згодом партизани загону № 66 покарали ще одного зрадника - працівника контори Мохначанського лісництва Шевченка -довоєнного землеміра Зміївського райземвідділу. Зрадника партизани привели на Донець до прорубаної ополонки, зачитали вирок - і труп спровадили під лід [18, с. 133].
Щоб добути цінні відомості про дислокацію німецьких військ, партизанам часто доводилося перевдягатися у німецьку форму і ходити глибоко у тил ворога. Одного разу, коли група партизанів поверталася із бойового завдання, їм довелося віч-на-віч зустрітися з поліцаями у с. Гайдари. Коли ті підійшли до крайньої хати, старший поліцай Бабак зрозумів, що перед ними партизани. Хотіли тікати та було вже пізно. Зрадників узяли в кільце, відвели у віддалений від села садок. Там і відбувся над ними справедливий суд і відповідний вирок. У формі німецького офіцера був комісар загону О. І. Шляхта, а у формі поліцаїв - П. Р. Куляс, С. І. Шляхта, О. О. Сірий та П. С. Ломанов [14, с. 58, 59, 60].
5-7 січня 1942 р. народними месниками було визволено Коробів Хутір, де партизанами було вбито 40 фашистів. Хутір було визволено ще до приходу Червоної Армії. Під час визволення деяких сіл Зміївського району регулярними частинами Червоної Армії, партизанський загін № 65 уже діяв з ними у тісному контакті. У лютому 1942 р. разом з бійцями 38-ої кавалерійської дивізії партизани визволили с. Велика Гомільша, де німецькі окупанти втратили близько 200 солдатів і офіцерів. Але в бою з переважаючими силами ворога село
довелося знову залишити окупантам [14, с. 58, 59, 60].
Ціною великих втрат німцям вдавалося зупинити наступ Червоної Армії на цій ділянці фронту і провести контрудар. Наші війська вимушені були відступити в район с. Киселі-Нижньо-Руський Бишкин. Разом із військами відійшов і партизанський загін. 9 травня 1942 р. командування Червоної Армії готувало в районі Змієва наступ і багато членів партизанських загонів були направлені в тил ворога для знищення телефонного зв’язку між селами Велика Гомільша та Суха Гомільша. Це бойове завдання партизанами було успішно виконано.
12 травня 1942 р. разом з воїнами 253-ї стрілецької дивізії партизани брали участь у визволенні сіл Суха Гомільша, Велика Гомільша, Гайдари, Западня, Безпалівка, Пасіки, Клименівка, Козачка, Таранівка та Коробового хутора.
Тільки-но було визволено базу 65-го загону - Коробів Хутір, Я. А. Брехунець зібрав партизанів на нараду і поставив завдання при взаємодії з діючою армією визволити Зміїв. Як згадує колишня розвідниця загону В. К. Брехунець-Бокова, «Ця нарада була 18 травня 1942 р. На ній мене призначили головою Коробівської сільської Ради. Після наради Яків Андрійович Брехунець залишився зі мною і сказав: “...дивись Віра, не розгублюйся. Людей ти знаєш добре, їх не так багато ... насамперед візьми всіх на облік. Подбай про постраждалих. Я буду недалеко в Гайдарах. Як тільки звільнимо Зміїв, тіла загиблих коропчан перевеземо в Коропове і спорудимо пам'ятник". Потім подумав і продовжив: “Ось тобі, Віро, пістолет “ТТ" мало, що може трапиться, адже німці за Дінцем. Якщо що, живою не здавайся, щоб не допустити дурниць над собою, Стріляй у вухо, ти не почуєш пострілу, чи не відчуєш болю". Потім ще помовчав, підвівся, поцілував мене и мовів: “До скорої зустрічі". Вийшов на вулицю й разом з
Шаповаловим М. А. з Коробова Хутора пішли у напрямку Гайдар. Більше я ні Шаповалова, ні свого дядька Ніколи не бачила. Пропрацювала 7 днів головою сільської ради, коли до мене прибігає із діючої армії зв'язківець и говорить: “Наші війська в оточенні, починаємо відступати для виходу з оточення. Ідіть і Ви".
Я в чому стояла, в тому й пішла у напрямку Нижньо-Руського Бишкина. В оточенні я зустрілася з нашою партизанкою Шурою Лаврик, яка сказала, що Я. А. Брехунець повинен бути під Лозовенькою. На моїх очах її вбило осколком снаряду. Потім в оточенні зустріла Горбенка Миколу, який загинув від ворожої кулі» [цит. за: 18, с. 134].
Партизани М. А. Шаповалов,
0. М. Шаповалова, О. М. Лаврик, П. Р. Куляс,
1. А. Черненко, П. П. Чернієнко,
П. С. Ломанов, І. М. Самохвалов,
М. Ф. Козліта, П. І. Петраківський,
О. О. Сірий, І. М. Засядько, Є. Д. Листопад, Ф. Г. Брехунець, В. К. Брехунець,
О. Ф. Стольник, Надія Сєнь, С. І. Шляхта, сестри Дуся та Таня Шляхти, П. Г. Скляров і два його сини Микола і Володимир та багато інших мінували дороги, висаджували в повітря склади боєприпасів, мости та залізничні колії, розповсюджували серед населення листівки та відозви, збирали розвідувальні дані для регулярних частин. В боротьбі з окупантами велику допомогу надавали місцеві жителі [8, арк. 19, 30 об. та ін.].
У районі діяли також окремі групи народних месників. Так, у с. Соколові з перших днів окупації діяла підпільна група, яку очолював лікар Д. Ф. Косенко. У с. Зідьках була база партизанського руху, до якої входили В. І. Борозняк, Я. Т. Сохранич та інші [14, с. 58, 59, 60].
Народні месники завдавали нацистам відчутних ударів, хоча діяли в надзвичайно складних умовах 19411942 рр. Адже боротьбу доводилося вести постійно у прифронтовій смузі, насиченій
ворожими військами. Восени 1941 р. нацисти кинули проти партизанів регулярні військові частини, які виявили партизанський загін № 66 І. С. Любченка. Були також виявлені всі бази загону. Через це командування загону вирішило перейти лінію фронту, з’єднатися з частинами Червоної Армії і на перших порах діяти разом.
З грудня 1941 р. по травень 1942 р. партизанський загін № 66, як окрема бойова одиниця не існував, а діяв у складі частин Червоної Армії, проводячи розвідувальні та диверсійні роботи. Партизани цього загону Д. А. Волохань, Л. М. Черепаха, Є. І. Ващенко, В. Я. Колесник висадили в повітря 8 машин із боєприпасами. Окрім того, у тих населених пунктів, які були вже визволені, партизани допомагали організовувати органи місцевої влади (Нижньо-Руський Бишкин, Гомільша, Гайдари, Западня, Таранівка та ін.) [18, с. 135].
Подальша доля партизан 66-го загону така: у травні 1942 р. під Лозовою нацисти пішли в наступ і обхідним маневром замкнули кільце. Оточені частини Червоної Армії 21 травня після тяжких, кровопролитних боїв, відступили з території Зміївщини. Разом із бойовими підрозділами потрапили в оточення і партизани. Деякі із них розійшлися по селах, а частина, вийшовши із оточення, влилися в Червону Армію. Багато народних месників тоді загинуло в боях, виходячи з оточення.
У мохначанському лісі залишилися лише командир Любченко, комісар Воробйов та партизан Федоренко. Командир партизанського загону № 66 І. С. Любченко, за свідченнями партизана С. І. Федоренка, почав заговорюватися і збожеволів. Подальша його доля невідома. Комісар загону П. Н. Воробйов залишився переночувати у лісника мохначанського лісництва Жуги. Жуга виявився зрадником і Воробйова схопили нацисти.
Після нелюдських катувань його було розстріляно.
Нацисти закатували багатьох патріотів. Але нескорена Зміївщина жила і боролася. Лише в травні 1942 р. нацисти натрапили на слід загону № 65. У важких боях загинуло багато партизанів. Загинув і комісар загону Я. А. Брехунець. Донині його загибель залишається таємницею, адже ніхто не знає, як і де загинув відважний командир. Зберігся лист колишнього командира партизанської групи 65-го загону П. Р. Куляса, в якому він пише:
«Коли закінчилася Велика Вітчизняна війна, усі партизани 65-го загону, які залишилися в живих, і Савченко О. М. наполегливо просили 1-го секретаря Зміївського райкому партії
О. С. Пушкарьова посприяти збору усім разом для підведення підсумків дій 65-го партизанського загону. З усіх кінців Радянського Союзу приїхали усі колишні партизани на свій зліт. Але два партизани Засядько Іван Миколайович та Чумаченко Діонісій Тимофійович ухиляються від зустрічі і на розмову із партизанами не ідуть. Вони обидва партизанам вкрай необхідні.
Рис. 11. На підступах до Змієва. Серпень 1943 року
Ми хотіли знати, куди Чумаченко Д. Т. подів командира партизанського загону тов. Якова
Андрійовича Брехунця, якому його було доручено захищати. Засядько І. М. повинен був розповісти про свою нечесну поведінку, яка призвела до великої неясності для усіх партизанів. Його нечесна поведінка, особливо із сім'ями загиблих партизанів. Секретар РК Партії категорично
відмовився виконати це прохання і не побажав зробити пояснення» [10, арк. 15].
Комісар партизанського загону № 65 О. І. Шляхта залишився на окупованій території. Він вирішив перейти у сусідній Олексіївський район, оскільки у нього був паспорт на ім’я В. І. Приймака, жителя цього району. Та він знав, що без спеціального пропуску будь-якої комендатури нацистів, паспорт не діяв. А так, як у Гайдарах його мало хто знав як комісара, тому він сміливо пішов до коменданта. Німецький офіцер уважно перевірив документ і видав пропуск в Олексіївський район. Та в цей момент до комендатури зайшов місцевий
запроданець староста Дьяков. Він відразу впізнав, хто був у коменданта. Не вагаючись, він видав комісара гітлерівцям. Так партизан потрапив до рук Зміївського гестапо. Зв’язаного і закривавленого Шляхту привезли у його рідне с. Таранівку. Вже сам факт полонення партизанського ватажка для нацистів був великим успіхом. Але треба було довідатися від нього про явки, паролі зв’язку партизанів і підпільників. І вони не жаліли сил, придумуючи для комісара все нові і нові тортури, щоб зламати його дух, його волю і примусити піти на зраду. Олександрові Івановичу ламали пальці, закладаючи їх у двері, його били і відливали водою, знову били і знову відливали. Але він мовчав. Тоді нацисти пішли на новий злочин. На його очах повісили брата Сергія, що теж попав в гестапо. І знову комісар не промовив ні слова. Знущання над його розтерзаним тілом повторювалися, але результату не було. Тоді кати у нього на очах розстріляли батька Івана Яковича
Шляхту. Так нічого і не добившись від комісара в рідній Таранівці, нацисти відвезли його напівживого до Мерефи, де «майстри» в гестапо були ще кращі. Та і там шляхта мовчав, не видав нікого, не назвав жодного прізвища. Так і не добившись нічого, в одну із літніх ночей, безстрашного партизанського комісара було розстріляно [18, с. 136-137].
У постійних боях гинули партизани, нацисти катували мирне населення, яке не скорилося окупантам. За допомогу народним месникам нацисти стратили сім’ї партизанів Шаповалова, Шляхти, Брехунця, Склярова та багато інших.
За мужність та відвагу, виявлені в боротьбі проти німецько-нацистських окупантів в період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. Президія Верховної ради Української РСР нагородила від імені Президії Верховної Ради СРСР партизанів і підпільників Зміївщини, а саме:
Медаллю «За відвагу»
• Явдошина Дмитра Йосиповича,
• Батуліна Федора Петровича,
• Бутка Григорія Васильовича,
• Бутка Якова Лаврентійовича (посмертно),
• Ващенка Трохима Івановича (посмертно),
• Говорун Агафію Михайлівну (посмертно),
• Гончаренка Антона
Никифоровича (посмертно),
• Горбаня Василя Михайловича (посмертно),
• Горбенка Якова Семеновича (посмертно),
• Гребенюка Антона Мироновича (посмертно),
• Дорошенка Матвія
Олександровича (посмертно),
• Журавля Івана Федоровича (посмертно),
• Карелова Івана Якимовича (посмертно),
Кириченка Віктора Миколайовича (посмертно),
Кириченка Миколу Тимофійовича (посмертно),
Колісника Андрія Миколайовича (посмертно),
Колісника Василя Яковича (посмертно),
Михайличенка Трохима
Герасимовича,
Маковецького Петра Івановича (посмертно),
Пилипенка Олександра
Пантелеймоновича (посмертно), Пилипенка Івана Андрійовича (посмертно),
Решетняка Леонтія Омеляновича (посмертно),
Савченка Олександра
Миколайовича,
Стольника Олексія Пилиповича (посмертно),
Троян Ганну Аркадіївну (посмертно),
Федоту Олександра Свиридовича (посмертно),
Цимбаліста Федора Максимовича (посмертно),
Черепаху Леонтія Микитовича (посмертно),
Чернієнка Івана Панасовича (посмертно),
Шаповалову Пелагею Петрівну (посмертно),
Шкарпиту Дмитра Порфировича (посмертно),
Шляхту Олександра Івановича (посмертно),
Шляхту Сергія Івановича (посмертно),
Юношева Дениса Яковича (посмертно);
Медаллю «За бойові заслуги» Михайличенка Андрія
Пилиповича (посмертно), Брехунець Федору Гаврилівну (посмертно) [5].
Рис. 12. Посвідчення партизана Федора Максимовича Цимбалістого
Висновки
У ході роботи над дослідженням нами було встановлено, що сам партизанський рух вивчений у літературі доволі повно. У меншій мірі це стосується руху Опору в цілому та життя простих людей періоду окупації. Але ґрунтовного аналізу джерельної бази з питання ще ніхто з дослідників не проводив.
Саме завдяки застосуванню порівняльного аналізу, авторкою виявлено значні розбіжності у висвітленні періоду 1941-1943 рр. на теренах Зміївського району. Тому використана методологія здається у повній мірі виправданою.
Основними результатами роботи є наступне.
• Реконструйовано діяльність
партизанських загонів на території Зміївського району Харківської області України.
• Висвітлено протиріччя у
мемуарних джерелах, які
стосуються руху Опору.
• Уведено до наукового обігу нові архівні матеріали.
• Закріплено постановку питання про доцільність більш глибокого та детального вивчення історії регіону цього періоду.
Отримані у ході роботи результати можуть бути використані для підготовки тематичних екскурсій у місцевих музеях. Також, при подальшій дослідницькій роботі, можливе розгортання цієї праці у магістерську або докторську дисертацію.
Під час подальшого вивчення обраної авторкою теми була зроблена спроба наукового і критичного аналізу архівних джерел. Використовуючи випробувану у цій роботі методологію, необхідно збільшити кількість джерел, намагаючись охопити всю їх сукупність. Такий підхід дозволить якомога детальніше висвітлити рух Опору 19411943 рр. на території Зміївського району.
ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА
ДЖЕРЕЛА
Опубліковані джерела
1. В боях за Харьковщину : Воспоминания
учасников Великой Отечественной войны. -Х. : Прапор, 1973.
2. Героїчні сторінки історії. Книга пам’яті
Зміївщини. - 2-е, доп. вид. - Зміїв, 2004.
3. Героїчні сторінки історії. Книга пам’яті
Зміївщини. - 3-є, доп. вид. - Зміїв, 2010.
4. Героїчні сторінки історії. Книга пам’яті
Зміївщини. - Зміїв, 2001.
5. Нагороди патріотам / / Будівник комунізму. -1967. - 18 листопада.
6. Савченко О. М. Підпілля Зміївщини. Спогади. 1941-1942 рр. / О. М. Савченко; під ред. І. Я. Кулініча // Вісті Зміївщини. - 2003. -31 травня; 3 червня; 10 червня; 12 серпня; 23 червня; 24 червня; 28 червня; 12 липня; 15 липня; 22 липня; 2 серпня; 5 серпня; 9 серпня; 17 червня; 23 серпня; 30 серпня; 2 вересня; 6 вересня; 9 вересня; 7 жовтня; 14 жовтня; 21 жовтня; 8 листопада; 11 листопада; 18 листопада.
7. Цибульник Ф. Про мохначанських партизан, та й не тільки / Ф. Цибульник // Вісті Зміївщини. - 2006. - 14 січня.
Архівні матеріали
8. Архівний відділ музейного комплексу
Зміївського ліцею № 1 ім. З. К. Слюсаренка. -Ф. 5. - Велика Вітчизняна війна 1941-1945 рр. - Оп. 3. - Спр. 1. - Переписка Петра
Романовича Куляса.
9. Архівний відділ музейного комплексу
Зміївського ліцею № 1 ім. З. К. Слюсаренка. -Ф. 5. - Велика Вітчизняна війна 1941-1945 рр.
- Оп. 3. - Спр. 6. - Листи колишнього
секретаря підпільного райкому партії тов. Савченка О. М. до Куляса Петра Романовича.
10. Архівний відділ музейного комплексу
Зміївського ліцею № 1 ім. З. К. Слюсаренка. -Ф. 5. - Велика Вітчизняна війна 1941-1945 рр.
- Оп. 3. - Спр. 7. - Спогади Петра Романовича Куляса.
11. Шулешова А. Е. Пережитое незабывается /
А. Е. Шулешова. - Змиев. - 97 с. -
Депонирована в музейном комплексе
Змиевского лицея № 1 им. З. К. Слюсаренко.
ЛІТЕРАТУРА
12. Військово-патріотична акція учнівської молоді «Слобожанські дзвони Перемоги», присвячена 65 річниці визволення Харківщини від німецько-фашистських загарбників у період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. (матеріали акції). - Х., 2008.
13. Військово-патріотична акція учнівської молоді «Слобожанські дзвони Перемоги», присвячена 65 річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр. (матеріали акції). - Х., 2010.
14. Гольдфарб Л. Г. Зміїв : Історико-краєзнавчий нарис / Л. Г. Гольдфарб, В. М. Селіванов, К. Б. Правовєрова. - Х. : Прапор, 1969.
15. История городов и сёл Украинской ССР / Под ред. П. Т. Тронька. - Изд. 2-е, испр. и доп. - К. : Главная редакция Украинской советской энциклопедии, 1976. - Т. 21. Харьковская область.
16. Коловрат Ю. А. Свидетельство подвига. Анна Ефремовна Шулешова и её рукопись / Ю. А. Коловрат // История Змиевского края. -Змиев. - 02.08.2010. - Электронный ресурс : http://colovrat.at.ua/publ/8-1-0-104 (дата обращения 22.11.2012).
17. Полях Є. В. Декілька слів про висвітлення
партизанського руху 1941-1943 рр. на території Зміївського району Харківської області України / Є. В. Полях // История Змиевского края. - Змиев. - 05.12.2012. -Электронный ресурс :
http://colovrat.at.ua/publ/1-1-0-264 (дата обращения 05.12.2012).
18. Саяний М. І. Зміївщина - Слобожанщини перлина / М. І. Саяний. - Х. : Кроссроуд, 2009.
19. Україна партизанська. 1941-1945.
Партизанські формування та органи керівництва ними. - К. : Парламентське
видавництво, 2001.
20
20. Хименко Л. П. Соколів і соколяни. З далекого минулого до сьогодення (Історія. Документи. Спогади) / Л. П. Хименко, К. М. Коваленко. -Балаклія : Балдрук, 2007.
ДЖЕРЕЛА ІЛЮСТРАЦІЙ
Усі фотографії винайдені у фондах музейного комплексу Зміївського ліцею № 1 імені З. К. Слюсаренка
Рецензенты:
кандидат исторических наук, профессор С. М. Куделко (ХНУ имени В. Н. Каразина), член-корреспондент МОО «Петровская академия наук и искусств»;
магистр истории Ю. А. Коловрат-Бутенко (Змиевское научное краеведческое общество), член-корреспондент МОО «Петровская академия наук и искусств».
Статья прислана 20 декабря 2015 года.
21
