CC BY
194
УДК 343.13
М. І. Дерев’янко,
аспірантка
Київський національний університет імені Тараса Шевченка (юридичний факультет)
МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ КРИТЕРІЇ ЗАСТОСУВАННЯ ПРИМУСУ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ
У статті розглядаються основні питання, що стосуються юридичної природи кримінально -процесуального примусу, з’ясовані міжнародно-правові вимоги, що висуваються до підстав і порядку його застосування.
Ключові слова: запобіжний захід, примус, заходи процесуального примусу, досудове слідство.
У ст. 19 Конституції України проголошено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Інакше кажучи, законодавець припускає можливість впливу на поведінку особи шляхом примусу, причому закріпленого виключно в законодавчих нормах.
Законне застосування примусу пов’язується, як правило, з попередньою протиправною поведінкою особи й зумовлюється існуванням інституту юридичної відповідальності. Так, у ст. 68 Основного Закону говориться: «Кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності» [2].
Дослідженням змісту примусу у кримінальному судочинстві займалися такі вчені, як Т. В. Варфоломєєва, В. Г. Гончаренко, Ю. М. Грошевий, В. Т. Маляренко, В. І. Маринів, Г. Д. Мепаришвілі, І. В. Михайловський, М. М. Михеєнко, О. Р. Михайленко, І. Л. Петрухін, М. А. Погорецький, Ф. М. Рудинський, М. Є. Шумило та ін. У той же час проблема відповідності підстав і порядку застосування примусу в Україні розробленим міжнародно-правовим критеріям залишається й досі актуальною. Особливої значущості її вивчення отримало з набуттям чинності нового Кримінального процесуального кодексу (далі -КПК України).
Мета даної статті - визначення загальних міжнародно-правових критеріїв застосування примусу у кримінальному провадженні з метою їх подальшого співвідношення з відповідними положеннями КПК України.
Етимологічне значення терміна «примус» полягає в натиску з чийогось боку, у примушуванні, змушуванні [2, с. 534], тобто ним іменується певний вплив на волю особи для спрямування її поведінки в необхідному напряму.
Аналіз чинного законодавства дає змогу з’ясувати, що стосовно особи може бути застосовано як законний, так і незаконний примус. Зміст останнього ґрунтовно досліджено наукою кримінального права. Так, чинним законодавством України про кримінальну відповідальність примус поділяється на фізичний і психічний і розкривається як спосіб схиляння співучасника до вчинення злочину (ч. 4 ст. 27 Кримінального кодексу (далі - КК України) або як самостійна обставина, що виключає злочинність діяння (ст. 40 КК України). Законний примус у кримінальному праві розглядається в аспекті застосування покарання. Як визнається в ч. 1 ст. 50 КК України, покарання вважається заходом державного примусу, що забезпечується силою державної влади в межах закону і служить ефективним засобом забезпечення виконання кожною особою конституційного обов’язку неухильно додержуватися Конституції й законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Студіювання чинного законодавства дозволяє з’ясувати, що примусові заходи найширшої регламентації набули у процесуальному законодавстві, а саме в положеннях, що закріплюють гарантії належної поведінки суб’єктів кримінальних процесуальних правовідносин. У свою чергу, за суворістю примусових заходів жодна галузь не в змозі конкурувати з кримінальним процесом. Кримінальне провадження складається з різних процесуальних рішень і дій, у тому числі й пов’язаних з обмеженнями можливостей громадян використовувати належні й гарантовані Основним Законом права та свободи. Необхідність таких обмежень обумовлена потребою реалізації завдань кримінального судочинства, закріплених у ст. 2 КПК України. Так, з метою забезпечення виконання свідками, потерпілими, підозрюваними, обвинуваченими, експертами та іншими учасниками процесу своїх процесуальних обов’язків, а також забезпечення доказів, цивільного позову й можливої конфіскації майна слідчі, прокурори й судді застосовують заходи процесуального примусу, передбачені КПК України, зокрема: (а) виклик слідчим, прокурором, судовий виклик і привід, (б) накладення грошового стягнення, (в) тимчасове обмеження в користуванні спеціальним правом, (г) відсторонення від посади, (д) тимчасовий доступ до речей і документів, (е) тимчасове вилучення майна, (є) арешт майна, (ж) затримання особи, (з) запобіжні заходи (ст. 131 КПК України). Очевидним є те, що наслідком застосування примусу у кримінальному провадженні є обмеження прав і свобод особи.
З урахуванням значущого для особи характеру примусу на законодавчому рівні деталізовано порядок його застосування, який має відповідати ідеям, закріпленим у положеннях Загальної декларації прав людини (1948 р.), Організації Об’єднаних Націй (далі - ООН), Конвенції про захист прав і основоположних свобод Ради Європи (1950 р.) і в Міжнародному пакті про громадянські й політичні права ООН (1966 р.), які ратифіковані Верховною Радою України. У цих документах чітко визначено, що примус повинен обов’язково мати правову основу й відповідати засадам пропорційності, тимчасовості, рівності, підконтрольності суду, інертності щодо кола абсолютно недоторканних конституційних прав і свобод, гласності та ін. Окрім того, чи не найголовнішими умовами застосування примусу є наявність внутрішньодержавних механізмів його оскарження й поновлення прав і свобод особи в разі їх незаконного порушення.
У ч. 2 ст. 29 Загальної декларації прав людини зазначено, що під час здійснення прав і свобод кожна людина може зазнавати лише тих обмежень, які встановлені законом. У ч. 2 ст. 8 Конвенції про захист прав і основних свобод указується, що органи державної влади не вправі обмежувати право на повагу до приватного й сімейного життя, житла, таємниці кореспонденції в інший спосіб порівняно з передбаченими в законі. Зміст термінів «встановлені законом» і «згідно із законом» включає в себе як вимоги до обмежувальних положень
- чітке тлумачення й вичерпний їх перелік, так і вимоги до самого закону - доступність його положень для ознайомлення.
Поняття «чітке тлумачення» означає, що в основі застосування будь-якого обмеження мають бути лише ті критерії, про які йдеться в обмежувальному положенні. У свою чергу, це необхідно розуміти так, «щоб їх значення не виходило за межі звичайного змісту слів, які його формулюють», - зазначено в рішенні по справі «Санді Таймс» проти Сполученого Королівства (1979 р.) [1, с. 64].
У рішенні по справі Малоун проти Сполученого Королівства (1984 р.) розкривається сутність вичерпності обмежувальних положень: «У законі, відповідно, в достатньо чітких формулюваннях мають бути визначені обсяг і порядок здійснення владних повноважень з урахуванням законної мети кожної дії, щоб забезпечити особі відповідний захист від незаконного втручання з боку державних органів» [1, с. 65].
Формулювання «доступність закону» розкривається як постійний вільний доступ до закону будь-якої заінтересованої особи, яка могла б за власним бажанням попередньо передбачити наслідки застосування до себе відповідних положень. Таким чином, підзаконні нормативно-правові акти, в яких містяться обмеження прав чи свобод особи (тим більше нормативно-правові акти, яким надано будь-який гриф обмеження доступу), не мають ознак доступності. З огляду на це можна стверджувати, що лише законом можуть установлюватися обмеження прав і свобод.
Частина 2 ст. 29 Загальної декларації прав людини й ч. 2 ст. 8 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини одночасно з вимогою законодавчого закріплення обмежень передбачають також вимогу до їх застосування як «необхідних у демократичному суспільстві». Мається на увазі, що публічні інтереси, перелічені в міжнародних нормах, здатні виправдовувати правові обмеження прав і свобод, якщо вони є адекватними соціально значущим цілям, тобто мета їх використання має бути відповідною (пропорційною) шкоді, яка ними ж і спричиняється. Саме тому в міжнародних нормативно-правових актах указується не лише на незаконне, а й на свавільне втручання у права і свободи людини й посягання на них. На міжнародному рівні підкреслюється, що з боку окремої особи втручання вважається виключно незаконним, а з боку держави воно може бути як незаконним (якщо йдеться про порушення з боку її посадових осіб), так і свавільним (якщо йдеться про «законні обмеження» з боку держави). Під категорією «свавільне втручання» (чи «свавільне посягання») міжнародна спільнота має на увазі застосовані до особи несправедливі акти, які вчинено з порушенням міжнародних принципів, хоча за внутрішнім законодавством конкретної країни вони можуть визнаватися законними і справедливими [4, с. 135-137].
Окрім того, у справах Європейського суду з прав людини, зокрема, Гендісайд проти Сполученого Королівства (1976 р.) і Гоулдер, Сільвер та інші проти Сполученого Королівства (1983 р.), конструкція «необхідні в демократичному суспільстві» визначена такою, що не може широко тлумачитись і вважатися синонімом термінів «припустимий», «звичайний», «корисний», «розумний», «доцільний» [1, с. 67].
Обмеження, «необхідні у демократичному суспільстві», мають розумітися як такі, що відбуваються на підставі закону, коли вони спрямовуються для досягнення цілей, передбачених законодавчими положеннями, і при цьому не порушується нормальний стан функціонування самого суспільства. Законодавцеві при визначенні засобів і способів захисту державних інтересів належить передбачити лише такі зазіхання на права та свободи індивіда, які в конкретній правозастосовній ситуації виключають будь-яку можливість надмірного їх обмеження і які зумовлюються окресленими в законі цілями.
Правомірне призначення обмежень полягає у тому, що вони мають застосовуватися лише в цілях забезпечення належного визнання й поваги прав та свобод інших людей і задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку й загального добробуту в демократичному суспільстві.
З вимогою «необхідності в демократичному суспільстві» тісно пов’язана й така вимога до обмежень, як їх тимчасовість. Суть її в тому, що обмеження слід застосовувати лише на відповідний строк, а потім вони повинні обов’язково припинятись. Це пов’язано з відновленням належного стану визнання прав інших і поваги до них, задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку й загального добробуту демократичного суспільства (ч. 2 ст. 29 Загальної декларації прав людини). Отже, застосування обмежень має певні часові межі: їх початок пов’язується з порушенням нормального стану речей у суспільстві, а закінчення
- з його відновленням. За приклад порушення вимоги тимчасовості обмеження можна навести справу Акдівар
проти Туреччини, де дії уряду останньої визнані такими, що порушують ст. 8 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини, так як внаслідок їх застосування пожежею, вчиненою державними посадовими особами, навмисно та назавжди було знищено будинки людей, які не хотіли добровільно переселятися в іншу місцевість [1, с. 81, 82].
Як зазначається у ст. 1 Загальної декларації прав людини, всі люди народжуються вільними й рівними у своїй гідності і правах, а у ст. 2 названого документа вказано, що кожен вправі володіти «всіма правами і свободами, оголошеними Декларацією, без будь-якої різниці щодо раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи суспільного походження, майнового, станового чи іншого положення». Так, у справі Бургхарц проти Швейцарії (1994 р.) Європейський суд з прав людини визнав дискримінацією за статевою ознакою відмову чоловікові, який одружився, в обранні подвійного імені (свого й імені дружини) і прізвища дружини - як подружнього, хоча протилежне - для жінок - допускалось [1, с. 134].
Не повинно бути жодних розбіжностей у визначенні правового положення особи на підставі політичного, правового чи міжнародного статусу країни або території, до якої вона належить, незалежно від того, є ця територія незалежною, підопічною, керованою зовні, несамостійною або в інший спосіб обмеженою у своєму суверенітеті. Саме тому в конституціях та інших законодавчих актах будь-якої демократичної держави оперують переважно такими неконкретизованими термінами, як «людина», «громадянин», «кожен», «особа», «іноземець», «особа без громадянства» та ін.
Справедлива ідея визнання за всіма людьми рівних прав і свобод містить логічне продовження: обмеження мають застосовуватися до всіх однаково. Але в процесі їх використання повинні обов’язково враховуватися вік особи, стан її здоров’я, стать та інші чинники гуманістичного спрямування у випадках, спеціально встановлених законом. Ось чому переконливо можемо стверджувати про існування в міжнародних нормативно-правових актах вимоги недопущення будь-якої дискримінації в застосуванні обмежень.
У ст. 10 Загальної декларації прав людини проголошується, що для визначення своїх прав та обов’язків, установлення обґрунтованості пред’явленого кримінального обвинувачення кожен має право на відкритий розгляд справи незалежним і неупередженим судом з дотриманням усіх справедливих вимог. Указане право передбачено й у ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, за якою повноваженнями санкціонувати обмеження прав та свобод наділяється лише судом. Письмовий дозвіл суду повинен бути єдиною юридичною підставою для позбавлення свободи індивіда чи застосування до нього інших обмежень.
Відповідно до вимог ст. 15 Конвенції про захист прав і основоположних свобод «під час війни в державі або іншого надзвичайного стану, який загрожує життю нації, будь-яка Висока Договірна Сторона може вжити заходів, що за своїм змістом відступають від її зобов’язань за цією Конвенцією, виключно в тих межах, яких вимагає гострота становища, - за умови, що такі заходи не суперечать іншим її міжнародно-правовим зобов’язанням». Про вжиття виключних заходів належить інформувати Генерального секретаря Ради Європи. Оперування ними є недопустимим лише щодо прав, спеціально зумовлених у п. 2 ст. 15 указаного міжнародно-правового акта.
Про порядок використання обмежень ідеться в ч. 3 ст. 15 цієї Конвенції. Зазначимо, що під поняттям «надзвичайний стан» розуміється небезпека, яка є «реальною або неминучою; її наслідки мають бути загрозливими для всієї нації; під загрозою повинно знаходитися продовження нормального життя суспільства; криза або небезпека мають носити виключний характер у тому розумінні, що звичайні засоби чи обмеження, які допускаються Конвенцією для збереження безпеки, здоров’я та порядку, є недостатніми» (про це йдеться в одній із справ 1969 р.) [1, с. 144].
Вимогами ст. 8 згадуваної Декларації передбачено право кожного на ефективне поновлення основних прав компетентними національними судами у разі їх порушення. Інакше кажучи, застосуванню будь-яких обмежень прав чи свобод індивіда має передувати утворення механізму їх відновлення у випадку можливого незаконного порушення. Зокрема, у справі Ювіг проти Франції (1990 р.) неприпустимим було визнано використання як доказів записів телефонних розмов, тому що в самому законодавстві не передбачалося механізму знищення їх матеріальних носіїв у випадку виправдання обвинуваченого [5, с. 15].
Наголосимо, що головне місце в механізмі поновлення прав і свобод особи має посідати суд. Так, Європейський суд з прав людини у справі Де Вільде, Оомс і Версип проти Бельгії (1971 р.) визнав порушенням права на опротестування в суді законності арешту або затримання (ч. 4 ст. 5 Конвенції про захист прав і основоположних свобод) відсутність у законодавстві засобів судового захисту проти рішень державних органів щодо примусового тримання волоцюг у спеціальних закладах [1, с. 29].
У справі Аксой проти Туреччини (1996 р.) Європейський суд з прав людини зазначив: «Поняття «ефективний засіб правового захисту» (що використовується у ст. 13 Конвенції про захист прав і основоположних свобод) має включати в себе окрім виплати компенсації у випадках, коли це є необхідним, ще й детальне й ефективне розслідування, яке повинне відтворити справжній стан речей, а також покарати винних...» [1, с. 140]. Як бачимо, обов’язковою умовою правового захисту від порушень прав і свобод особи є не лише їх повне поновлення, а й установлення й покарання винних у цьому.
На підставі викладеного можемо зробити деякі висновки. На міжнародному рівні існують опрацьовані критерії законності застосування примусу. Згідно з вимогами міжнародно-правових актів законним треба вважати застосування примусу, якщо він: (а) має правові підстави, (б) його цілі пропорційні
(відповідні) спричиненій (у майбутньому) шкоді, (в) діє тимчасово, (г) не припускає будь-якої дискримінації, (д) підконтрольне суду, (е) не застосовується до абсолютно недоторканних прав і свобод (визначених, зокрема, у ст. 64 Конституції України), (є) учиняється лише після того, як розроблено й використовується механізм поновлення порушених прав і свобод, (ж) може в законний спосіб бути оскарженим.
Усі ці критерії належить враховувати у вітчизняному законодавстві. Водночас запровадження (імплементація) норм міжнародного права у право окремої країни, незалежно від способу (рецепція чи трансформація) не повинно відбуватися механічно, без урахування загальних принципів міжнародного нормативно-правового акта, складником якого вони є, а також традицій і принципів законодавства країни. Тому подальшими розвідками з розглянутої проблематики можуть стати: розкриття співвідношення обмежень прав і свобод особи, закріплених у КПК України, з обмеженнями, передбаченими основними міжнародними нормативно-правовими актами, дослідження детального змісту примусу у кримінальному процесі й аналіз проблем імплементації міжнародних засад застосування примусу з метою їх успішного вирішення.
Список літератури: 1. Гом 'єн Д. Короткий путівник Європейською конвенцією з прав людини I пер. з англ. Т. Іваненко й О. Павличенка. - Л.: Кальварія, 2000. - 182 с. 2. Конституція України. 3. Новий тлумачний словник української мови. - Т. 2: К-П. - [Вид. 2-ге, випр.]. I уклад. В. Яременко, О. Сліпушко. - К.: Аконіт, 2006. - 926 с. 4. Ответственность личности перед обществом и ограничение прав и свобод человека, предусмотренные в статье 29 Всеобщей декларации прав человека: вклад в дело свободы личности в рамках закона I/ Исследование подготовленное Эрикой-Ирен А. Дасс, специальным докладчиком Подкомиссии по предотвращению дискриминации и защите меньшинств. - Нью-Йорк: ООН, 1983. - 254 с. 5. Прослушивание телефонов в международном праве и законодательстве одиннадцати европейских стран I сост. Е. Е. Захаров.
- Харьков: Фолио, 1999. - 152 с.
МЕЖДУНАРОДНО-ПРАВОВЫЕ КРИТЕРИИ ПРИМЕНЕНИЯ ПРИНУЖДЕНИЯ В УГОЛОВНОМ
ПРОИЗВОДСТВЕ Деревянко М. И.
В статье рассмотрены основные вопросы, касающиеся юридической природы уголовно -процессуального принуждения, выясняются международно-правовые требования, выдвигаемые к основаниям и порядку его применения.
Ключевые слова: мера пресечения, принуждение, меры процессуального принуждения, досудебное следствие.
INTERNATIONAL LEGAL CRITERIA IN CRIMINAL ENFORCEMENT
OF PRODUCTION Derevjanko M. I.
In the paper there are considered the main issues relating to the legal nature of the criminal-procedural coercion. As a result of the conducted analysis of established international legal requirements which are put forward to the grounds and the procedure of its application.
Key words: measure of restraint, coercion, the measures of procedural coercion, pre-trial investigation.
Надійшла до редакції 19.11.2012 р.
