CC BY
52
УДК 821.161.2Жил(045)
К. Г. Сардарян
КОЛЕКТИВНИЙ ПОРТРЕТ ДОБИ (на матер1ал1 книги спогад1в «НошоГепеш» I. В. Жиленко)
У статт1 розглянуто колективний портрет доби (на матергалг книги спогад1в «Иото/впвт» I. В. Жиленко), що е джерелом унтальног 1сторико-культуролог1чно1 ¡нформаци, осягненням часу; з'ясовано, що осмислення цих св1дчень дозволяе зрозумти добу, побачити гг д1яч1в, дае в1дчуття доторку до реалт.
Клю^о^^ слова:мемуари,панорама, хротка доби, щоденников1 записи, портрет, бюграф1чний, Iсторико-культурний контекст.
Окремi аспекти творчого доробку I. В. Жиленко постали в цен^ уваги лггературознавщв, дослщження яких з'являлися здебшьшого у виглядi статей та частин наукових розвщок л^ературознавчого характеру. Розглядали доробок I. Жиленко таю науковщ, як М. Жулинський, Д. Дроздовський, М. Коцюбинська, Д. Кишишвський, В. Сулима, Г. Штонь, М. Штолько. Творчють 1рини Жиленко ще не була предметом системних дослщжень в украшському лiтературознавствi, загальна творчють письменницi дослiджувалася критиками переважно побiчно. Таким чином, актуальн1сть теми роботи продиктована потребою висв^лення творчосп 1рини Жиленко як релевантного сегмента сучасно'1 л^ературно'1 картини.
Метою статп е осмислення художнього вiдображення об'ективно'1 дiйсностi в книзi спогадiв I. В. Жиленко «Homoferiens», визначення естетично'1 вартостi твору та його мюця в украшському лiтературному процесi. Поставлена мета передбачае виршення наступних завдань: на основi етстолярпв та факпв бюграфп мисткинi осмислити соцiально-iсторичнi та духовш реалп минулого та сучасного; звернення до цього щнного твору допоможе зрозумти безпосереднiй та опосередкований вплив юторичних подiй на життя людини.
Характерний для доби шформацшний шар вiдкрився у книзi спогадiв 1рини Жиленко «Homoferiens», бiльша частина яко'1 побудована на листах авторки до п чоловiка Володимира Дрозда, що перебував у вшську, а також вщповщей самого Дрозда та лиспв друзiв до подружжя Дрозд-Жиленко. Варто зазначити, що етстолярп, як формують основу твору, оздобленi сучасними автокоментарями мисткиш. У спогадах 1рини Жиленко виразно окреслюеться образ авторки та п сучасникiв. Листи гармоншно включенi у тканину спогадiв, вони документально тдтверджують духовнi прiоритети авторки та п кореспондентiв. Крiм того, до книги спогадiв «Homoferiens» входять фрагменти творiв, щоденниковi записи, вона позначена рiзноманiтнiстю та фрагментарнiстю, що не дозволяе охопити повноту епохи л^ературно'1 доби, а лише вщкривае неповторну шдивщуальшсть та правдиве юторичне тло зображуваного часу та його творщв.
Цiкавими вкрапленнями у канву твору е гос^ критичнi зауваження щодо стану украшсько'1 лiтератури, культури, преси. Ц мiркування мають вагоме значення для юторп лiтератури, культури загалом. Ощнки максимально об'ективнi, незважаючи на особистi симпатп. У спогадах 1рина Жиленко подае детальнi портрети найближчих друзiв: 1вана Свiтличного, 1вана Дзюби, Свгена Сверстюка, В'ячеслава Чорновола, Опанаса Заливахи, Вштора Зарецького. Поетеса називае сво'1'х друзiв «лицарями без страху та докору», справжнiми чоловшами: «Вони були талановитi i прекрасш» [1,
с. 157]. В не'1 були рiзнi почування до друзiв. Iвановi Свiтличному 1рина Жиленко «плакалася у жилетку», з Вштором Зарецьким - навпаки, поетеса вiдмiчала його шжну, сентиментальну вдачу. Gвгеновi Сверстюку мисткиня присвячувала цикли палких любовних вiршiв.
Крiм чоловiка, звичайно, були й iншi адресати листування 1рини Жиленко, i то все iмена авторитеты для украшсько1 культури, - Свген Концевич, Свген Сверстюк, 1ван Св^личний, Свген Гуцало, Борис Олiйник, В'ячеслав Чорновiл, Людмила Скирда та шшь Матерiали цi мають неоцiненне значення автентичних вщомостей, е свiдченням зусиль украшсько'1 штел^енцп налагодити культурне життя в атмосферi iдеологiчного пресингу.
В листах та щоденникових записах присутнi досить влучш характеристики окремих культурних дiячiв, оцiнки, лiтературнi портрети. 1рина Володимирiвна з цього приводу зазначае: «Меш закидали, що у мо'х спогадах «ус хорошЬ» Але ж я не брешу. У мене так очi налаштоваш, щоб бачити в людиш передусiм добре. Невже правдивее бачити передусiм - лихе? А втсм, скiльки авторiв, стiльки й бачень. У мене «вс хорошЬ», у когось iншого «всi погаш». От i повнота картини. Мемуари свщчать передусiм не так про час i людей, як про самого автора. Недобра людина, озираючись у минуле, мовби щоразу розгризае ампулу з отрутою, зашитою в комiрцi. Це - коли нечисте сумлшня i нездiйсненi замiри. I вам сво'м згiрклим вiд смертельно1 гiркоти нутром - людина мститься... На людях, на фактах, на лггератур^ на юторп. Мститься i вилiплюе самого себе заново, вщтворюе, мов Фенiкса iз попелу, доброчесним, всевидячим, котрий не вщае кумирiв тощо. I старi плечi аж випростовуються гордовито пiд уявною машиею суддi всiх сво'х сучасниюв. Усiх, окрiм себе. Як я боюсь вщчуття отако'1' мантп на сво'1'х плечах!» [1, с. 343]. 1рина Жиленко пiдкреслюе, що у сво'1'х мемуарах бачила Украшу лицарiв та романтикiв, вона не засуджуе тих, хто наршае на украшську дiйснiсть, хто «перекреслив для себе Украшу», оскшьки й у таких людей е правдивi мiркування, своя правда.
З усього вщбиття факпв, настро'1'в, характеристик, оцiнок, роздумiв, медитацш досить чiтко окреслюються постатi адресата та адресанта, тому ми з легкютю можемо визначити з ким мисткиня веде етстолярний дiалог. Представлений у книзi спогадiв матерiал, що складаеться не лише iз лисив та щоденникових iлюстрацiй, позначений змютовнютю, гармонiйнiстю вплетення до загально'1 канви твору. 1рина Жиленко зазначае стосовно щоденникових запиав: «Вони таки прислужилися. Передуам - менi самiй. Бо це розюш - гортати щ пожовклi сторiнки i читати про нашi мало не щоденнi у той час кавування з Свгеном Сверстюком i нескшченш, прекраснi нашi розмови.» [1, с. 441].
Загалом книга спогадiв «Homoferiens» iлюструе штерес авторки до iсторii та сьогодення, 1рина Жиленко до складу твору залучае щоденниковi записи задля документального розкриття iсторико-культурних фактiв доби. Наприклад, захоплено поетеса нотуе 12.IV.61 р. у щоденнику:
«Людина у космос^
Корабель-супутник з людиною на борту!
Перший космонавт св^у Юрiй Гагарш!
Я плакала. Весь день в^ала всiх з величезним святом! Мене теж уа вiтали. I в голосах чудилися радюш сльози» [1, с. 93].
На основi власного переживання авторка у щоденнику осв^люе сощально-iсторичний факт ки'1'всько1 трагедп, що вiдбувся 13.III.1961 р.: «На Курешвщ прорвало греблю штучного озера. Залш! брудною водою, мулом, багном Курешвка i частина Подолу. Вода стать до чотирьох метрiв. Сотш загиблих. Гинуть пожежнi машини,
танки, солдати, що рятують людей. Курешвку просто змило, зруйнувало. З намулу витягають мертвих жшок, д^ей. Мiлiцiя не пiдпускае близько шкого. Кажуть, що затопило дитячий садок i всi дiти загинули. Серце скавчить i вiдмовляеться в усе це пов1рити...» [1, с. 90].
Авторка представляе увазi загалу цшу галерею постатей, понад тисячу персонаж1в, якi всi разом органiчно вписуються у канву твору, вщтворюючи багатобарвний портрет доби.
Етзоди та обставини особистого життя, пов'язаш з ним подробицi творчого життя, а також суспiльного життя та полгтично1" ситуацп в кршш - все тут мшливе та неоднозначне. Вщчуття болю, сподiвання на краще, iнодi смуток та спалахи безнадп, i врештi, - перемога - все це пройшли та подолали найближчi друзi родини Дрозд-Жиленко.
Чому саме перемога? Бо незважаючи на заборону i обмеження, моментальну реакщю з боку влади, вони зумши зберегти свою творчу iндивiдуальнiсть i вiрнiсть iдейно-естетичним орiентирам.
Юна мисткиня зазначае, що на початку 60-х вони були щасливi сво'м подружшм життям, друзями, творчiстю, молодiстю. Це були часи, «коли було все, ^м зневiри», хоча уже тодi були передчуття, особливо у митщв, якi вiдчувають наперед. Iрина Жиленко тдтверджуе це, наводячи рядки тогочасних творiв: Але скажи, чи ти зi мною поруч
Пройдеш безтрепетно по схрещених мечах? [1, с.150] (Василь Симоненко до кохано1);
Фурхне з кутдошв потеруха,
Коли свисне куля бшя вуха. [1, с. 150] (Лша Костенко); I сама !рина Жиленко написала зловiснi рядки: Бачу все: як летять iз плiч Божих чiл золотi сатурни. Як задмухують чорш свiчi на св^анку в тортурнi. I виходять кати з тдвалу в чорних рясах i при погонах. [1, с. 150] ;
Трохи згодом, коли ще не було натяку на можливють наступних репресш, поетеса пише про Свгена Сверстюка:
0 меая вимерлих крав
З квгткою страждання на чолi? [1, с. 151]
Ще у 1962 рощ поетеса потрапила до реестру «неслухняних», через що п намагалися виховувати у дусi «партiйностi лiтератури». Вона нотуе у щоденнику: «Наша творчють стала небезпечною ^рашкою для держави. Що ж - п зламають... Нi, нiчим абсолютно не вiдрiзняеться наш лад вiд тих диких «утопш»: повний шлунок, голодна душа. Та хоч би шлунок був повний, а то так. И те ш се!» [1, с. 355]. Пщтвердженням крамольносп вiршiв !рини Жиленко були заключнi збори литературного семiнару, на якому юна поетеса проголосила свш вiрш «Партп»: Лозунги, гасла. Пщ 1х маскою Пщлють, зробивши курiнь з партбiлета, В нього ховала серця свастику
1 ткала гасел цишчне плетиво. [1, с. 141].
I хоча навюили ярлик «космополтв» та дорога в л^ературу виявилася складною, I. Жиленко фшсуе: «Цей рiк (1962 р) для мене - рш великих досягнень i великих кривд». I далг «Нi, жити на свт - можна!» [1, с. 142].
Крiм того, листи I. Жиленко до В. Дрозда е цеглинками, без яких неможливо вибудувати загально'1 правдиво'1 юторично-культурно'1 концепцп. Листи та щоденниковi шюстрацп Iрини Жиленко щнш передусiм своею iнформативнiстю. Ми маемо справу з лггописом подiй, осмислених авторкою твору. Листи !рини Жиленко до Володимира Дрозда та щоденники поетеси, що входять до складу «Homoferiens», - це реальна хрошка тогочасних буднiв, що вiдображае атмосферу 60-х роюв ХХ ст., це дорогощнш свiдчення про час, про проблеми тодшнього суспiльства, деякi з цих проблем, на жаль, не втратили актуальносп й сьогоднi. На сторшках твору Iрини Жиленко постають не лише будш, а й картини щоденно'1 працi митцiв на л^ературнш нивi в атмосферi тотал^арного режиму. Читач стае свiдком безлiчi прикладiв борiння за кожне написане чи сказане слово. Ось нотатки, що свщчать про цензурш митарства митщв:
«Бiльше боюсь за Дзюбу, Сверстюка i за Володьку з Валеркою. Ц прiзвища оточенi стшою зловiсного мовчання i вiдчуження. 1х iгнорують. Чи надовго? Дзюба висловив щкаву думку, що справжня л^ература здебiльшого завжди була рукописною. Якщо перемогти в собi бажання власно'1 популяризацп i «слави», то весь св^ насипле нам на хвют солi» [1, с. 357];
«Упорядковую книжечку дитячих вiршiв. У збiрнику молодих (у «Держлiтвидавi») Федя общяе менi 700 рядкiв. Сьогоднi пщу до нього змiщати з посад «бопв», яких ну нiяк не можна протягнути в друк (маю на увазi вислови: «О Боже!», «Бог бачить...», «Боже борони!», навггь «Бог його знае...») » [1, с. 102].
У книзi спогадiв Iрини Жиленко фрагментарно зринае характеристика певного перюду доби: «В амдесят роки зiйшла на мене божественна байдужють до суспiльного визнання, повне примирения з недрукабельнютю. Ирвана...» i мисткиня записуе у щоденнику: «Немае нi матерiального благополуччя, нi затишку, ш дозвiлля, нi успiху -шчопсшько. А що ж е ? - Життя, творчiсть, любов, материнство. Отже - щастя! » [1, с. 626]. Поетеса впевнена, що в найтяжчi часи людина знайде чому рад^и, чим захоплюватися, за що дякувати Богу i що оствувати. Цi оптимiстичнi щоденниковi шюстрацп авторка записувала на та страхiтливих подiй 70-х рокiв. Для !рини Жиленко головне у житп - творчiсть. У тi часи вона хотша, аби про не'1 забули, але ж це не влаштовувало «вищеньких», вони намагалися навернути п до «смердючого корита» щеолопчно-мундирно'1 поезп. I хоча поетесi пропонували «заявити про свое громадянське обличчя» поки ще не пiзно, !рина Володимирiвна Жиленко не пiддавалася подiбному «вихованню», навiть пiд загрозою того, що п твори нiколи не надрукують.
Видавцi вимагали вiд митця бадьоросп та вiри у майбутне, печальна тонащя Жиленкових творiв не тдходила пiд тогочасну iдеологiю, тому мисткиня не сподiвалася на друк сво'1'х творiв. У тi часи безкорисливо писала не лише !рина Жиленко: «Безкорисливютю мене заразили друзi, яю не очiкували нагород за свою дiяльнiсть i за свое страдництво» [1, с. 629].
70-тi роки поетеса характеризуе як глибоку нору. 1972 рш пришс арешти украшсько'1 штел^енцп, у своему щоденнику I. Жиленко записуе: «Давно меш не було так тяжко! Нещодавно заарештовано Св^личного, Сверстюка, Стуса, Плахотнюка, Чорновола, !рену Стасiв i ще кшькох - я ж усiх не знаю. Кажуть, що одинадцять чоловш. Поки що? Я не знаю, в чому 1'х звинувачують. 1х немае в чому звинувачувати, о^м того, що це - найкращi молодi сили Укра'1'ни, i в такш якостi вони заважають. Хочеться вiрити, що минеться .Полякають i вiдпустять.» [1, с. 643]. То був перюд гнiтючоi атмосфери безнадп, у щоденниках поетеси вiдповiднi записи про виховування та таврування митщв на пленумах, конференщях та зЧ'здах. Шпигування, обшуки, опаплюжування у пресi, викреслення з лiтературного процесу, загрози i страх:
Хто вщав страх - той тлш i прах.
Той раб свойого центоробiжжя.
Який там в бюа творчий шлях
В страшну епоху бездорiжжя? [1, с. 26]
Шзшше, на початку нового тисячол^я, поетеса вносить корективи в розумшня природи поколiння шiстдесятництва, пояснюе молодшому поколшню: «Шiстдесятникам пощастило увiйти в л^ературу в час найвищо' потреби суспшьства в поези. В цьому наше величезне щастя. 61-й - 62-й роки винагородили нас (наперед!) на вс наступш лихол^я. За щ три роки сонця ми зросли ^ полiтично, i культурно), змщнши i загартувались. Викорчувати шютдесятництво з радянського лiтературного поля вже було неможливо.
В роки, про яю я зараз пишу, термш «шiстдесятники» тiльки народжувався i вживався переважно з негативним забарвленням нашими недругами поряд з шшими ярликами: «тротехшки», «штукарi», «верлiбристи» «космiчно-гiперболiчнi» поети тощо. Шiстдесятництво - не течiя, i тим паче - не «школа». Це був рух опору штел^енцп, дух бунтарства, що об'еднував абсолютно рiзних - i за манерою вiршування, i за жанром, i навiть за родом дiяльностi - людей. Але, безперечно, основою шютдесятництва був пошук нового: нових виражальних засобiв i нового св^огляду. Шiстдесятники - кожен по-своему - несли нове!
... Космос шютдесятництва занадто великий, аби назвати вс його планети. Тому я, не претендуючи на ушверсальшсть, пишу лише про свое оточення, про тих, кого знала, любила, читала i перед ким - схилялась. Поетсв багато, але своерщних митщв -одинищ. Тих, як мають неповторний тембр голосу, не схожий ш на який шший. Тих, кого втзнаеш iз пiврядка. Тих, яю е не просто виробниками вiршiв, хай навiть наймодернiших, - але яю е Особистiстю - сонцем свого окремшнього творчого св^у.
Наступнi поетичнi поколiння (постшiстдесятники, ймдесятники.. .а найбiльше представники сучасних поетичних течш) звинувачують шiстдесятникiв у соцiологiзмi й ортодоксальность !ншими лiтератори 60-х роюв бути не могли.» [1, с. 124].
!рина Жиленко пiдкреслюе, що поколшню шютдесятниюв не вистачало свободи, тому саме про не'' вони i писали (за винятком само'' Iрини Жиленко). Це поколiння зазнало вс прояви радянського часу, вони були спрагл до «культури, знань, свщомосп», тому шлях 'х до самоосв^и, культури - справжня перемога та подвиг: «.Добре зараз молодим л^ераторам, перед якими зараз вщкрита вся св^ова культура, а головне своя - укра'нська, - зневажливо говорити про мо'х ровесникiв, що ми виросли iз росiйськоi культури. З цього приводу Лесь Танюк у сво'х спогадах влучно зазначив, що завдяки росшськш культурi ми не зросли деб^ами. Росiйська поезiя, росiйськi переклади зарубiжноi класики, фшософп, модерново1 лiтератури, лiтературнi й фшософсью журнали змушували мислити й осмислювати, виховували смак i спонукали до творчосп. Тодiшне росiйське лiтературне життя було набагато вiльнiшим, бо «що можна мамi - не можна лялЬ». Взагалi, як на мш погляд, ганити чужу культуру -означае виказувати свою лакейську закомплексованють i вiдчуття другорядностi. Це -злобшсть мстивого холопа. Благородна душа завжди визнае переваги, навiть ворога. А ми ж то з росшською культурою не воюемо» [1, с. 126].
У спогадах воскресають колоритш детал^ промовистi факти щеолопчного пресингу на митцiв. Нестерпна атмосфера щйолопчно'1 заангажованостi пiдтверджуеться наступним листом !рини Жиленко до Володимира Дрозда. !рина Жиленко не могла зiзнатися на роботi, що 1и сподобався фшьм Антонiонi «Затемнення», бо редактор визначив цей фшьм як «щейно ворожий». У тоталiтарнiй атмосферi вщбувався постiйний бiй митця з цензурою за сво' рядки, за свою точку зору.
У сво'1'х спогадах Iрина Жиленко подае багато подiбних колоритних епiзодiв, що iлюструють iдеологiчний пресинг. Iнодi митцям доводилося у сво'1'х листах користуватися iронiею, недомовками для маскування заборонених думок, умовиводiв. У листах вщбито хвилi арештiв 1965 i 1972 рокiв. За листами та щоденниковими записами можна вщстежити песимютичний настрiй мисткинi, читачевi передаеться вщчуття загрози та страху, це вщчуваеться у самiй формi нотаток.
У листах !рини Жиленко до чоловша та друзiв задокументовано нагнiтання психолопчного пресу на особистiсть, зафiксовано трансформаций що вiдбувалися з колишнiми друзями тд впливом обставин. Можна стверджувати, що реакщя Iрини Жиленко на подiбнi факти була не викривальною, а констатуючою. Етстоляри е панорамою настро'1'в, медитацiй, суджень, вони е значущими для розумшня iнтелектуального щабля автора, тому ми пщкреслюемо людинознавче значення цього жанру.
На сторшках книги спогадiв Iрини Жиленко зафiксовано трагед^ загальнонацiонального масштабу - Чорнобильську катастрофу та слщ, що залишився на душах людей. !рина Жиленко об'ективно показуе глобальну подiю, пережиту Украшою, через призму не лише власно'1 свiдомостi, а й загальнолюдського горя. Роздш книги спогадiв I. Жиленко «Diesirae» (день гнiву) е красномовним та переконливим вщлунням Чорнобильсько'1 катастрофи в украшськш лiтературi. Авторка зображуе настро'1 загалу, взаемини мiж людьми, вщчуття безвиход^ незахищеностi, безпорадностi. Ь щоденникових записiв поетеси (30.IV. 86 р.):
«.За якихось 150 км - отакий апокалшсис! Втсм, яю там кiлометри? Апокалiпсис - повсюдний, вш i тут, побiля мене. Зазирае через плече в оце мое писання, схиляеться над моею дитиною...
«Загибель Помпе!» - проспше. А тут - тиха, нечутна хода смерт^ яка зо дня у день видивлятиметься чергову жертву, не гребуючи ш рослиною, ш дитиною. I все ж таки меш хочеться сподiватись! Тому i заволочувала вчора город, хоч Володя сказав, що ш жодного овоча з цього городу нам уже не юти...
Все втрачае смисл. I ми вже не д^и Бож^ а злий, приречений мурашник. Я не зможу захистити ш цей сад, ш сво'1'х дгтей, нi душу людську. Все вмирае. I першим -мистецтво» [1, с. 676].
Але недописаний вiрш !рина Володимирiвна все-таки завершить, оскшьки мисткиня не любила незавершеносп нi в чому, але на тривалий час залишить перо, бо «роздвоення мiж раем весни i пеклом трагеди розривае серце» i пiдсумовуе: «Бiльше я не буду писати вiршi. Вiршi - це гра, а ми увiйшли в дорослу реальшсть, в якiй треба не розпускатись, а зiбрати вс сво'1 сили, бо в нас - д^и» [1, с. 677].
Засудження iнформацiйного зашморгу, цинiзму влади (4^. 86 р.): «Христос Воскрес!
Така холодна паска. В Америщ - молебен за Украшу. Слухала i ридала. Що нас жде? Ще й свiтовi пiднесли подаруночок. Бо навт в Японii пiдвищена радiацiя. В Турцii, в Iталii. Весь св^ кричить i хвилюеться. А у нас «тишь да гладь, божья благодать!» Мовчання. Ияких засторог, порад, повщомлень. Для чого тривожить людей? Хай здихають потихеньку, без тривог. » [1, с. 678 ].
Спорожнше мюто, панiка, неможливiсть вшхати з Киева, роздуми над причинами трагеди i як пiдсумок - слова л^ньо'1 сусiдки, що виявилися прозiрливим розумiнням становища людства: «Земля отруена надовго, не на рш-два. Далеко i надовго ми з не'1 не втечемо. Нiкому i нiде ми не потрiбнi. Та й самi не зможемо покинути свою землю назавжди. Все одно будемо юти плоди нашо'1 земл^ бо як не будемо юти - помремо» [1, с. 681].
Навт у таких жахiтливих умовах украшщ жартують, мисткиня подае безлiч анекдотiв того перiоду. Спiльна безвихщна бiда пробудила в митцiв найкращi пориви душi: мужнiсть, любов, бшь, гнiв, силу. На червневому письменницькому з'iздi Iван Драч виступав i за укра'нську мову, i за Чорнобильську трагед^, i за iншi болючi проблеми та грiхи перед нащею.
Вiдгомiн iсторичних подiй вщбито в умовиводах поетеси (19. VII. 86 р.): «Держава винищуе нас атомним («мирним») прогресом, вбивае наших д^ей по афганiстанах, мордуе найкращих (!) у таборах. А ми - безпорадш. А скажемо «гав!» -так ще й отримаемо палицею по хребту. Будь-яю перетворення - безглуздя, бо яке б овече, мирне суспшьство ми не вимiряли i не сотворили, все одно рано чи тзно вiвця народить вовка, ми такими е генетично. тупик» [1, с. 703].
Авторка передае хрошку культурних подш, що пов'язаш iз вторгненням 'х у життя суспiльства.
Погляньмо на кшець ХХ - початок нового тисячол^я пiд кутом зору !рини Жиленко. Мисткиня констатуе той факт, що пов^ря насичене агресiею, сучаснш цившзацп бракуе морально!' складово!', тдкреслюе непристосованiсть «мужiв шляхетних» до ринкових вщносин. Досить образливим е байдуже ставлення до митщв, з легкою iронiею поетеса зазначае: «генпв iз дiаспори ще сяк-так спогадуемо, бо 1'хш iмена пiдтримуванi зарубiжним катталом. А вiтчизняних укра'нських митцiв тримае лише Господь» [1, с. 722].
Цей перюд поетеса характеризуе як «ринкову епоху». Скептичне ставлення до пол^икуму, сум за колишнiм мютом-штел^ентом Киевом, зникнення чи навiть виродження духовносп засмучуе ЛЮДИНУ СВЯТКУЮЧУ. !рина Жиленко зауважуе:
«Колись я вже писала, що ненавиджу ненавид^и. Почуття ненавистi переношу тяжче, нiж гшертошчний криз. Тому майже не дивлюсь по телевiзору всiлякi дискусп, на яких собачиться страхолюддя, хижаччя i вiдвертi вороги Укра'ни. Iншi можуть сприймати все це, як «цирк». А я хвор^. I боюсь. За д^ей сво'х. За Украшу. За свш рiднiсiнький Ки'в, який з року в рш убивають нелюди в iм'я наживи. Ки'в був мютом-iнтелiгентом. Книги, мистецтво, чудесш парки i сади, старовинш вулички, музе!', симфонiчнi концерти в придншровських парках. Мовби вiйни не було, а наш Ки'в нахабно i жорстоко завойовано i сплюндровано. !деш вулицею i нiчого не бачиш (ш неба, нi земл^ за тупими, цинiчними бiлбордами, за лiмузинами (щодня до Киева ввозиться 80 тисяч все нових i нових «тарганiв»), за безликими офюами та банками, якi обсiли увесь центр, витюнивши людськi оселi, книгарш, дитсадки.» [1, с. 766].
Згадуе сумний 1992 рш, «коли рахувалась кожна ложка i кожен ковток. I ми були немов оглушеш страхом перед майбутшм i тривогою за д^ей. Я пам'ятаю, як засмутилась, замастивши свш ошатний шарфик долонею, на якш, мов у в'язня концтабору, було наквецяно чорнилом номер: 139. Мш номер у черзi за м'ясом.» [1, с. 28].
Ь сумом констатуе письменниця, що вщ iсторичних мiсць в Киевi залишаються лише ру'ни та солодю спомини; можновладцями, що не мають шани до творшь людства, продаються книжковi крамницi на Хрещатику, парковi зони, майстернi митцiв. Не менш плачевний стан сучасно!' лгтератури: «.Сучасна лiтература - не лгтература, а лiтературщина - млявий, хоч i хтивий, словесний онанiзм. Жива л^ература живиться життям, а не його вщбитком в iнформацiйному дзеркалц не культурологiчним базiканням i, звюно, не Iнтернетом.» [1, с. 767].
На межi тисячолiть «справжнi» стосунки мiж людьми виродились, на що справедливо вказуе мисткиня: «.Чимдалi глухшають стiни мiж людьми. Замiсть життя - екрани монiторiв, мiкрофони у вухах i брехливi, цинiчнi ЗМ! Люди не пишуть
листiв i щоденникiв (бо оте, що «всобачуеться» в 1нтернет пiд виглядом щоденникiв, то шяю не щоденники, а випендрьож на публшу). Люди вже не знають себе, не аналiзують, не шукають, не страждають i не радеть. Цивiлiзацiя (iдеологiя задоволення плотi) i прискорення життевого темпу нищать духовшсть, яка - не у плутанинi фiлософсько-теософського словесного павутиння, не в ерудицп, а в постшному осяяннi свiтлом Божим, в труд^ ясностi i чистой помислiв, у «святому невмiннi жить, змагатися, гршить» [1, с. 767].
Отже, етстолярш тексти е голосом доби rid когорти людей, до яко'1 належать митцi, вони е шструментом для творчо'1 реалiзацii i спiлкування духовно спорiднених людей. Можна говорити про те, що листування та нотування допомагало митцевi самостверджуватися, виживати в умовах тотал^арного режиму та не загубити себе в добу ринкових вщносин. Етстолярп е часткою юторп, принаймнi особистов цю тезу стверджуе 1рина Жиленко: «...я не претендую на повноту та всеосяжшсть картини. Я пишу тшьки про те i про тих, з ким життя мене часто зводило, i хто був (i е!) зiркою першо'1' величини у небi мое'1' пам'ятi» [1, с. 331].
З уах фактiв, епiзодiв, роздумiв, оцiнок, характеристик досить чггко окреслюеться портрет доби з ii певними особливостями пол^ично'1' ситуацп, культурного й, зокрема, л^ературного життя суспшьства, портретами дiячiв. Представлений у rami спогадiв «Homoferiens» епiстолярний архiв вщзначений смисловою еднiстю. 1рина Жиленко вщбивае багатоголосся, рiзнi прояви життя та мистецтва 60-х, 70-х, 80-х, 90-х роюв ХХ ст., дае характеристику початку ХХ1 ст.
Дослщження украшського лiтературного процесу друго'1 половини ХХ - ХХ1 ст. неможливе без детального опрацювання багато'1 л^ературно'1' спадщини тако'1 визначно'1 постатi, як I. В. Жиленко. Як щнний внесок у нащональну культурну скарбницю, ii творчють потребуе подальшого вивчення.
Список використаних лггератури
1. Жиленко I. Homoferiens: Спогади / I. Жиленко ; передм. М. Коцюбинсько'1'. -К. : Смолоскип, 2011. - 816 с.
2. Жулинський М. Та, що молиться Боговi вiршами / М. Жулинський // Жиленко I. €вангелiе вщ ласпвки: вибр. твори. - 2-е вид. - К.: Пульсари, 2006. - С. 4-30.
3. Коцюбинська М. Вшно у сад: «Вибране» !рини Жиленко / М. Коцюбинська // Мо'1 обри: У 2-х т. Т. 1. - К.: Дух i лiтера, 2004. - С. 106-122.
4. Коцюбинська М. Х. Листи i люди: роздуми про етстолярну творчють / М. Коцюбинська . - К.: Дух i лгтера, 2009. - 584 с.
Стаття надiйшла до редакцп 1.11.2013
K. G. Sardaryan
GENERALIZED PORTRAIT OF A DAY (based on the book of reminiscences «Homoferiens» of I. V. Zhylenko)
The article deals with a generalized portrait of the epoch(based on the book of reminiscences «Homoferiens» of I. V. Zhylenko), which is a source of unique historical and cultural information as well as comprehension of time. It is assumed that the knowledge of these issues provides understanding and full recognition of the epoch and people who represent it that provides a touch to reality.
Keywords: memoirs, panorama, chronicle of a day, diary notes, portrait, biographical, historical and cultural context.
