CC BY
70
Шаров О.І. До формування структури бачення «траєкторії вищої освіти» україни в контексті проектно-орієнтованого суспільства I О.І. Шаров I/ Управління проектами та розвиток виробництва: Зб.наук.пр. - Луганськ: вид-во СНУ ім. В.Даля, 2009. - № 2 (30). - С. 70-78.__________________________________________________________________
УДК 005.8:37.014.5
О.І. Шаров
ДО ФОРМУВАННЯ СТРУКТУРИ БАЧЕННЯ «ТРАЄКТОРІЇ ВИЩОЇ ОСВІТИ» УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ ПРОЕКТНО-ОРІЄНТОВАНОГО СУСПІЛЬСТВА
Запропоновано базис бачення майбутнього вищої освіти України з шести складових та якісні вимоги до них у контексті проектно-орієнтованого суспільства. Дж. 13.
Ключові слова: вища освіта, перспективне бачення, проектно-орієнтоване суспільство.
О.И. Шаров
К ФОРМИРОВАНИЮ СТРУКТУРЫ ВИДЕНИЯ «ТРАЕКТОРИИ ВЫСШЕГО ОБРАЗОВАНИЯ» УКРАИНЫ
Предложен базис видения будущего высшего образования Украины из шести составляющих и качественные требования к ним в контексте проектноориентированного общества. Ист. 13.
O.I.Sharov
TO SHAPING VISION STRUCTURE OF THE “HIGHER EDUCATION TRAJECTORY” IN UKRAINE
The six elements vision basis of the higher education future in Ukraine is grounded and qualitative requirements for these elements in the project-oriented society context are suggested.
Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв'язок з важливими практичними завданнями. Розвиток системи вищої освіти України потребує формування її перспективного бачення як важливого інструмента визначення завдань діяльності та шляхів їх вирішення. Це необхідно для реальної інтеграції вітчизняної освітньої системи в Європейський простір вищої освіти і наукових досліджень, що органами державного управління та більшістю науковців визнається пріоритетом [1, 6]. У зв’язку з цим джерелами формування бачення нарівні з українськими концепціями, законодавством, практикою та дослідженнями повинні бути міжнародні (перш-за-все європейські) документи та досвід [13]. Видається цікавим погляд на це з точки зору концепції проектно-орієнтованого суспільства.
Найперше слід сформувати структуру бачення, яка буде в певному сенсі системою координат, що дозволить позиціонувати окремі проблеми та елементи. Дуже важливим є забезпечення якісних вимог до структури бачення: вимірності, незалежності та цілісності. Лише в цьому випадку можна розраховувати на її
використання для розроблення дієвих та реалістичних механізмів трансформації системи, що становить важливе практичне завдання усіх учасників процесу управління вищою освітою.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблеми перспективного розвитку вищої освіти систематично досліджуються багатьма науковцями в галузях освіти та управління. Можна зазначити помітний внесок у дослідження даної тематики, який внесли: І.Вакарчук, Г. Константинов, С.Квіт, В.Кремень, А. Колот, В.Рач, М.Степко, Т.Фініков, Н.Ушакова. Але більшість публікацій з тематики стратегічного бачення є далекими від освітньої сфери, присвячені проблемам у сфері підприємництва і друкуються в різноманітних бізнес-виданнях.
Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми.
Залишається невирішеною проблема побудови алгоритму формування перспективного бачення національної системи вищої освіти України в контексті проектно-орієнтованого суспільства.
Метою цієї публікації є формування структури бачення в контексті проектно-орієнтованого суспільства, яка має забезпечити передумови для проведення порівняльного аналізу майбутнього різних систем вищої освіти.
Виклад основного матеріалу дослідження. У сучасній управлінській літературі тема стратегічного бачення найчастіше розвивається в публікаціях топ-менеджерів про перспективи розвитку керованих ними компаній. Серед них домінуючими є статті описового характеру на матеріалах промислово-фінансової сфери. Для поставлених нами цілей необхідно піднятись на рівень узагальнення поняття бачення, а потім застосувати його до специфічної галузі вищої освіти.
У роботах проф. Константинова Г.М. (ГУ-ВШЕ, м. Москва) пропонується оригінальний підхід до визначення поняття бачення, який є зручним для нашого дослідження: «Бачення - це актуалізація майбутнього, визначення «намірів»: що хочеться зробити і чого хочеться досягти. Але бачення, на відміну від цілей, не суха констатація фактів, що виражається в цифрах. Бачення - це емоції, виражені в чіткому, яскравому, багатовимірному та живому образі, який має часові та просторові характеристики» [2]. Цілком очевидно, що наукова стаття не може передати повного і вичерпного бачення майбутнього галузі, проте дає можливість запропонувати його структуру та виділити найбільш важливі тенденції. Використання методів моделювання майбутнього компанії для формування бачення «траєкторії вищої освіти» є цілком виправданим у контексті запозичення сферою освіти найбільш ефективних технологій управління бізнесом.
Питання бачення продукту, проекту та результату докладно досліджено в низці робіт вітчизняних науковців, наприклад [4, 5]. Там обґрунтовано, що бачення продукту проекту є максимально чітке уявлення його майбутнього. Формування бачення є інтелектуальним процесом послідовного уточнення рамок тієї організаційної системи (продукту проекту), яка буде синтезована після завершення проекту.
Важливість «розроблення комплексного і послідовного бачення для майбутнього вищої освіти з метою орієнтації наступних політичних трансформацій в середньо- та довгостроковій перспективі в гармонії з національними цілями соціального та економічного характеру» було визнано першим пріоритетом у політиці вищої освіти розвинених країн. Це відзначено в Резюме «Вища освіта для суспільства знань», яке було оприлюднено за результатами Тематичного огляду ОЕСР по темі вищої освіти (у співпраці з 24 країнами), підготовленого до міжнародної конференції «Роль вищої освіти в
розвитку суспільства знань» (ОЕСР, Міністерство науки, технологій та вищої освіти Португалії, 3-4 квітня 2008 року)1.
Перспективне бачення вищої освіти України можна представити у вигляді сукупності стратегічних намірів керівництва галузі та навчальних закладів, передбачення впливу керівництва держави та уряду, замовників та споживачів, прогнозів розвитку країни та світу, а також гіпотез, які структурують невизначеність та створюють основу для її контролю. Подання структури бачення пропонується здійснити у формі базису, складові якого повинні задовольняти умовам вимірності при оцінюванні, незалежності між собою та цілісності створюваної ними картини майбутнього.
Пропонується розглянути таку структуру бачення майбутнього вищої освіти в Україні:
1) призначення вищої освіти: від підготовки фахівців для потреб економіки (елітна вища освіта) до підвищення якості людського життя (масова вища освіта);
2) внутрішній рушій: від автономності (самоврядність навчальних закладів, академічні свободи для викладачів та студентів) до корпоративності (вертикально інтегровані бізнес-структури з жорсткою ієрархією та контролем згори);
3) економічна основа: від суто публічної (вищу освіту фінансує держава за рахунок податків) до приватної (вища освіта фінансується громадянами та корпораціями понад їх податкові зобов’язання);
4) ступінь відкритості: від автаркії (під гаслами протидії «відпливу мозків») до інтернаціоналізації (космополітизму);
5) ступінь порівняності: від суто національної структури ступенів та мережі вищих навчальних закладів до повністю відповідній сучасним міжнародним тенденціям (наприклад, Болонському процесу);
6) принцип діяльності системи вищої освіти: від функціональної до проектно-орієнтованої.
Надалі наводиться змістовний опис кожної зі складових запропонованої структури, аргументи на користь дотримання вимог стосовно вимірності, незалежності та цілісності бачення.
Першою складовою бачення вищої освіти логічно вважати її головне призначення. На цю роль у різних національних та міжнародних документах можуть претендувати «підвищення якості людського життя» та «підготовка фахівців для потреб економіки». Такі установки є сумісними і тривалий час забезпечують синергетичний ефект для розвитку сучасної людської цивілізації. Сьогодні вони уособлюються в поняттях «масова» та «елітна» вища освіта.
Впродовж століть власників дипломів було обмаль, кожний з них міг розраховувати на поважне місце в суспільстві. Перехід багатьох розвинених країн та низки менш заможних держав, зокрема України, від елітної до масової вищої освіти загострив питання відповідності отримуваних населенням кваліфікацій потребам національних ринків праці. Виникла і розвивається досить жорстка суперечність між пріоритетами громадян і найбільш впливових кластерів суб’єктів господарювання.
Промисловий капітал не потребує ані масової вищої освіти, ані збільшення питомої ваги підготовки фахівців з гуманітарних та соціальних наук. Він забезпечує значну частину збору податків, успішно лобіює свої галузеві інтереси в державних органах і може неформально контролювати національні уряди. При цьому капітал не зацікавлений у зростанні вартості робочої сили і не потребує великої чисельності дуже кваліфікованих (високооплачуваних!) працівників. Для традиційних галузей промисловості з високим рівнем концентрації капіталу
адекватною залишається елітна вища освіта з ухилом на технічні та природничі науки. Проте, традиційна промисловість поступово програє змагання за пріоритети в освітній сфері і передусім своїм працівникам, які прагнуть забезпечити наступному поколінню більш цікаву, безпечну і перспективну зайнятість. Розуміння цього для них корелює з відомою закономірністю стосовно скорочення зайнятості в промисловості при залученні до неї нових інвестицій (автоматизація, роботизація виробництва).
Це характерно для усіх видів виробничої діяльності (промисловість, сільське, лісове господарство, будівництво тощо), які забезпечують 39,3% ВВП та 40,5% зайнятості населення в Україні2.
У сфері послуг значна частина працівників зайнята безпосереднім обслуговуванням клієнтів. Ефективність такої роботи часто пропорційна освітньо-культурному рівню працівника, що обумовлює попит на вищу освіту. Проте в багатьох випадках здобута освіта оцінюється не за якістю професійної підготовки, а за загальним рівнем освіченості людини та її готовністю до розвитку: відомий стереотип вимог до офісних працівників - вища освіта (байдуже яка аби був диплом) та володіння комп’ютером, рідше - іноземною мовою. Активний розвиток сфери послуг та її домінування в сучасних економічних системах зумовили перехід від елітної до масової вищої освіти. З цілком прагматичних міркувань домінуючою стала вища освіта з порівняно меншою собівартістю (не плутати з цінами!), тобто соціально-економічна, управлінська, юридична та гуманітарна. Це цілком корелює з розвитком вищої освіти на користь «підвищення якості людського життя». Було б правильним у сучасних умовах назвати цю освіту прагматичною.
Підготовка фахівців з переважної більшості технічних та природничих спеціальностей потребує значної лабораторно-експериментальної бази, що значно здорожує навчання. Крім того, масова вища освіта стала доступною багатьом особам з посередніми успіхами в шкільному навчанні, для яких опанування точних наук є проблематичним.
У національному та світовому масштабах зростає питома вага сфери послуг у ВВП та зайнятості, що підтримує розвиток масової та прагматичної вищої освіти. Є підстави вважати, що цей процес буде продовжуватись поки інвестиції у сферу послуг будуть сприяти створенню там нових робочих місць. Лише масова автоматизація та роботизація сфери послуг (що не видається реальним ближчим часом) може спричинити зміну тенденції.
З сфери послуг останнім часом стали відокремлювати високоінтелектуальні види професійних послуг (послуги інвестиційних банків, аудит, управлінський, податковий, бухгалтерський та інформаційний консалтинг, юридичні та маркетингові послуги, маркетингові дослідження, підбір та оцінка персоналу тощо) [11] з високим рівнем доходів та конкурсним відбором працівників. Цей сегмент ринку праці потребує лише висококваліфікованих працівників з вищою освітою, причому конкурсний відбір працівників сприяє мотивації молоді до здобуття якісної вищої освіти. Привабливість та зростання цієї сфери обумовлюють не тільки престижність вищої освіти (переважно прагматичної), але й інтерес молоді до вищих освітньо-кваліфікаційних рівнів та наукових ступенів. Схожою є ситуація з освітою, наукою, охороною здоров’я, хоча значно менший рівень доходів у цих сферах обумовлює гірший відбір працівників і відповідні перспективи.
Привабливою є ідея балансу між різними галузями вищої освіти, що відповідає перспективним потребам національної економіки. У разі його
невизначеності більш раціональною поведінкою є орієнтація на пріоритети вступників [10], а не на лобістські успіхи навчальних закладів.
Вимірним показником масовості вищої освіти є відсоток молоді, яка здобуває вищу освіту.
Другою складовою бачення вищої освіти є внутрішній рушій, що забезпечує її розвиток у сучасному світі швидких змін. Це питання є вельми важливим з огляду на:
- тисячорічну університетську традицію, що засвідчує наявність надійного рушія;
- показову консервативність академічної спільноти, що засвідчує ефективність рушія при наявності серйозних «гальм»;
- швидкий науково-технічний прогрес, що засвідчує потужність рушія та його результативність.
Тривалий час внутрішнім рушієм вищої освіти безальтернативно виступав потяг людства (в особі його найбільш освічених представників) до пізнання. Дослідження здійснювались індивідуально або в групах типу «наставник-учні», їх результати швидко вбудовувались у навчальний процес. Практично мова йшла про високу самовмотивованість викладачів та студентів, які спроможні максимально скористатись різноманітними можливостями (свободами) для розвитку досліджень часто всупереч власним економічним інтересам. Це було можливо завдяки достатній кількості фанатиків науки та популярності наукових занять серед заможних верств населення, особливо в XVII-XIX ст.
Основу старих університетів складала академічна свобода студентів та викладачів, а також автономія навчального закладу, що передбачала неабиякий ступінь незалежності закладу від державних інстанцій (суверена). Університет виступав корпорацією перед державою, відстоюючи свої привілеї, але прибутковою організацією не був.
Сучасний університетський рух спрямований на відновлення та збереження ліберальних традицій, але вже з урахуванням модернових зрушень у цінностях академічної спільноти [9].
Поступова трансформація наукової та викладацької роботи на різновид престижної професійної діяльності (з другої половини XIX ст.), зберігши вагомість потягу до пізнання (за рахунок традицій та етики), додала рушій прагнення професійного та матеріального успіху. Останнє обумовило повільне зближення університетських спільнот із бізнес-організаціями. Чимало сучасних університетів стали вертикально-інтегрованими корпораціями (об’єднання освітніх послуг різних рівнів, наукової та суміжної діяльності) з домінуванням бізнесових підходів до управління, організації діяльності та самої основної діяльності. Новий рушій певною мірою відкидає традиційні цінності, але дозволяє зберігати їх основу та досягти вищого рівня економічної ефективності університетської діяльності. Вплив чималих фінансових вливань держави та промисловості забезпечує обмін самовмотивованості на добробут.
Впродовж ХХ ст. відбулось два серйозних поштовхи корпоратизації університетів:
- гонка озброєнь, що перетворила науку в інструмент державної політики, а університети в «кузню» мілітарних кадрів;
- перехід від елітної до масової вищої освіти, що погіршило якість шкільної підготовки студентського контингенту та сприяло віддаленню викладання від дослідницької роботи на користь наближення до масового виробництва.
У сьогоднішньому світі продовжується внутрішня боротьба між автономністю та корпоративністю університетів. У переважній більшості закладів можна знайти ознаки обох рушійних сил, проте автономність у чистому вигляді стала екзотикою.
У разі узурпації внутрішньоуніверситетської влади його керівником внутрішнім рушієм закладу залишається корпоративність, оскільки автономія стає реальним чинником розвитку лише в разі дотримання свобод усіх учасників процесу.
Внутрішній рушій не піддається виміру або числовій оцінці, проте його реальний стан може бути визначений експертним шляхом.
Економічна основа вищої освіти є важливою складовою бачення, що природно пов’язано з розвитком соціальних функцій сучасної держави.
З одного боку, запорукою доступності та швидкого розвитку вищої освіти є публічне фінансування (державне, муніципальне, за рахунок окремого податку тощо). З іншого боку, ефективність та клієнтоорієнтованість є вищими при домінуванні приватного фінансування системи (плата за навчання, благодійні пожертви, замовлення на дослідження тощо). Вибір моделі економічної основи галузі відповідає базовим цінностям суспільства та пріоритетам національної системи державного управління. У переважній більшості країн вища освіта отримує змішане фінансування, проте його пропорції різняться дуже помітно. Наприклад, у межах ОЕСР публічне фінансування в 2004 році в середньому становило 76%, але в Південній Кореї трохи більше 20%, у США менше 40%, в Японії, Австралії до 50%, а на іншому полюсі в Данії, Фінляндії та Греції понад 95%3.
У другій половині ХХ ст. у світі домінувала тенденція зростання питомої ваги публічного фінансування, що зумовлювалось логікою переходу до масової вищої освіти, розширенню соціальних функцій держав у багатьох кранах (передусім європейських), а також наявністю потужного соціалістичного табору з повним одержавленням освітньої галузі [8, 12]. Останні 10-20 років намітилась протилежна тенденція, що пов’язано з обмеженістю державних ресурсів для випереджаючого зростання витрат у вищій освіті (перевага віддається середній освіті), наголосом на якості підготовки фахівців та проведення досліджень, а також з розвитком і розширенням приватного сектору галузі в багатьох країнах світу.
Для розуміння бачення економічної основи вищої освіти важливими є питання наявності свободи університетів у використанні публічного фінансування, а також питомої ваги плати за навчання в приватному фінансуванні. Відсутність фінансової автономії університетів в частині використання публічного фінансування несе загрозу втрати ефективності системи, а надмірна частка плати за навчання в приватному фінансуванні штовхає навчальні заклади до логіки бізнес-структур. На жаль, обидві ці загрози в повній мірі стосуються вітчизняної вищої школи.
Дуже важливою є координата відкритості, хоча вона певною мірою носить неформальний світоглядний характер. Автаркічність чи інтернаціоналізованість вищої освіти визначаються не стільки галузевими особливостями системи, скільки рівнем відкритості та демократичності усього суспільства. Оцінка останнього є суцільно політичною і значною мірою залежить від власного місця знаходження оцінювача.
Одним з показників відкритості можна вважати питому вагу іноземних студентів у вищих навчальних закладах країни. Цей показник піддається викривленню за рахунок економічної аберації - економічної привабливості країни як можливого місця наступної трудової діяльності студента і внаслідок політичної аберації - цілеспрямованої діяльності держави по залученню іноземних студентів, яким надається можливість безоплатного або кредитного навчання.
Другим кількісним показником відкритості може бути питома вага іноземців серед викладачів вищих навчальних закладів. Цей показник менше піддається економічній та політичній аберації, проте сильно залежить від місцевих традицій.
Участь науково-педагогічних працівників у міжнародних наукових дослідженнях, публікації в найкращій науковій періодиці, наявність міжнародних відзнак та премій є важливими показниками інтернаціоналізації національної освітньої системи, які активно використовуються в різноманітних рейтингових порівняннях. Наявність у них показників участі навчальних закладів у громадських організаціях або врахування неконкурентних національних відзнак є ознакою замкненості освітньої системи.
Популярним аргументом на користь автаркічності освітньої системи є протидія «відпливу мозків». Сьогодні ці процеси набули глобального характеру і тягнуть відчутні матеріальні та моральні втрати менш розвинених країн на користь економічних гігантів світу. Реальні досягнення в протидії таким втратам мають хіба що країни з жорстким адміністративним регулюванням виїзду громадян за кордон, що завжди пов’язується з тоталітарним або авторитарним режимом.
Ступінь порівнянності структури ступенів та мережі вищих навчальних закладів не є очевидною самостійною координатою в базисі бачення вищої освіти. Ззовні здається, що її можна звести до певної комбінації розглянутих вище складових. Проте повною мірою цього не відбувається через багатоваріантність шляхів розвитку саме структури ступенів та мережі ВНЗ.
Лише за останні 20 років вітчизняна вища школа працювала з трьома різними структурами ступенів вищої освіти:
- до 1991 року існував один ступінь (сьогодні його часто характеризують як вищу освіту здобуту до запровадження ступеневої вищої освіти), що прирівнюють до нинішнього освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліста (можна знайти аргументи для прирівнювання як до магістра, так і до бакалавра);
- у 1992-1996 роках система налічувала два ступені (освітньо-кваліфікаційні рівні молодшого спеціаліста та спеціаліста), а нові освітньо-кваліфікаційні рівні бакалавра та магістра в цей час були надто екзотичними;
- з 1997-1998 років, коли було сформовано сучасну структуру освітньо-кваліфікаційних рівнів (молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр).
Сучасна структура ступенів вищої освіти в Україні є механічним поєднанням радянських (щоб не сказати гумбольдтівських) традицій (ОКР спеціаліста) та сучасної європейської практики (ОКР бакалавра та магістра) з присмаком національного конформізму (ОКР молодшого спеціаліста в сучасному вигляді мало нагадує бакалавра з коротким циклом навчання в розвинених країнах). Лише зараз на завершальному етапі Болонського процесу здійснюються реальні кроки щодо відмови від рівня спеціаліста.
Таким самим шляхом з пострадянських держав пішла хіба що Російська Федерація, але значно пізніше і з більшим рівнем консерватизму (збереження «спеціалітету» виглядає рудиментом). Різні стратегії реформування структури вищої освіти обрали інші сусіди України по СНД: у Республіці Білорусь збережено середню спеціальну освіту та запроваджено двоциклову вищу освіту (рівні спеціаліста та магістра); у Республіці Молдова запроваджується двоциклова вища освіта (рівні бакалавра та магістра) за європейським зразком.
Ці факти ілюструють можливість побудови дуже різноманітних структур освітніх ступенів при близьких інших параметрах бачення розвитку систем вищої освіти. Домінування дворівневої системи (бакалавр, магістр) у більшості країн світу демонструє формування однакових структур ступенів при досить різних баченнях освітніх систем.
Аналогічні міркування можна навести на прикладах наукових ступенів. До цього часу Україна зберігає два наукових ступеня, але вже в проект змін до Закону України «Про вищу освіту» внесено чергове паліативне рішення: трансформувати науковий ступінь кандидата наук в освітньо-науковий рівень доктора філософії (третій цикл вищої освіти за Болонським процесом) та зберегти його статус наукового ступеня разом з другим науковим ступенем доктора наук, що залишиться національною особливістю країни в європейському освітньому просторі.
У зв’язку з високим рівнем заполітизованості питання про мережу ВНЗ на нинішньому етапі доцільно залишити це питання для подальших досліджень.
Останнім за переліком, але об’єднуючим за змістом є принцип діяльності системи вищої освіти. В світі існують різні системи вищої освіти, в яких домінують або взаємодіють різні принципи діяльності, зокрема проектно-орієнтований. Зараз посилюється тенденція до набуття суспільством ознак проектно-орієнтованого, що передусім обумовлено швидким науково-технічним розвитком та глобальним переходом від індустріального до інформаційного суспільства.
В Європі переважає функціональний принцип діяльності, який історично обумовлений віковою традицією розвитку системи вищої освіти в регіоні. Порівняно нові університети активно експериментують з принципами своєї діяльності, але багато старих закладів з усталеними джерелами фінансування схильні до більш консервативної позиції. Болонський процес активізує цей пошук завдяки досить дискусійному спонуканню усіх установ галузі до диверсифікації джерел фінансування. Внаслідок цього університетський менеджмент має запроваджувати сучасні методи та моделі управління, зокрема рухатись до проектно-орієнтованого принципу діяльності навчальних закладів.
Більш активно використовують проектно-орієнтований принцип діяльності в Північній Америці та країнах Азіатсько-Тихоокеанського регіону. У першому випадку це обумовлено амбітністю лідерів світового розвитку, а в другому прийнято виклик глобального лідерства і здійснюється чимало запозичень найбільш сучасних управлінських технологій. При цьому всюди найбільший ефект досягається в разі побудови гармонійного сполучення різних принципів діяльності та готовності до швидкого впровадження організаційних новацій.
Розвиток концепції проектно-орієнтованого суспільства створює умови для активного використання відповідних принципів діяльності у відкритих для змін систем вищої освіти.
У країнах СНД дослідження проблем диверсифікації принципів діяльності системи вищої освіти зараз знаходиться на етапі переходу від запозичення досвіду розвинених країн до формування власного бачення шляхів розвитку як національних освітніх систем, так і окремих освітніх установ [7] чи регіонів [3]. Важливою перепоною для впровадження проектно-орієнтованих принципів діяльності в освітній системі Україні є неспроможність до цього урядових структур, які не мотивуються до системних трансформацій управлінських практик.
Висновки з даного дослідження. Для побудови перспективного бачення розвитку вітчизняної вищої освіти необхідно визначити базис цього бачення, що дозволить використати надалі сучасні методи моделювання майбутнього.
Запропоновано такий набір складових базису - структуру бачення майбутнього вищої освіти:
- призначення вищої освіти;
- внутрішній рушій системи вищої освіти;
- економічна основа функціонування галузі;
- ступінь відкритості системи вищої освіти;
- ступінь порівнянності національної структури ступенів та мережі ВНЗ міжнародним тенденціям:
- принцип діяльності системи вищої освіти.
Обґрунтовано вимірність та незалежність складових структури. Її цілісність може бути підтверджена або спростована лише на етапі розгорнутого аналізу бачення.
Перспективи подальших розвідок у даному напрямку. Логічним продовженням цієї публікації буде аналіз національних систем вищої освіти країн, які можуть бути модельними для формування перспективного бачення системи вищої освіти України, в контексті запропонованої структури бачення та концепції проектно-орієнтованого суспільства.
ЛІТЕРАТУРА
1. Ющенко В.А. Освітні перспективи України / В.А. Ющенко // Вища школа, 2008. - № 10.
- С. З.
2. Корпоративное управление и экономический рост в России / [Беликов И.В., Гавриленков Е.Е., Константинов Г.Н., Кочетыгова Ю.В., Медведева Т.М., Тимофеев А.В.]. - Национальный совет по корпоративному управлению, М., 2004. - 120 с.
3. Борзенко-Мирошниченко А.Ю. Платформа моделирования процесса развития регионального образования / А.Ю. Борзенко-Мирошниченко // Управління проектами та розвиток виробництва: Зб. наук. пр. - Луганськ: вид-во СНУ ім. В.Даля, 2008. -№4(28). - С. 5З-60.
4. Бушуев С.Д. Модели и методы стратегического развития организаций от видения к реальности / С.Д. Бушуев, Н.С.Бушуева // Управління проектами та розвиток виробництва: Зб. наук. пр. - Луганськ: вид-во СНУ ім. В.Даля, 2005.- №4(16). - С. 5-13.
б. Бушуева Н.С. Модели и методы проактивного управления программами организационного развития: монографія / Н.С. Бушуева. - К: Наук. світ, 2007. - 199с.
6. Вакарчук І. Мета реформ у вищій школі - якість і доступність освіти / І. Вакарчук // Вища школа. - К.: Вища школа, 2009. - № 4. - С.З-30.
7. Грудзинский А.О. Проектно-ориентированный университет. Профессиональная предпринимательская организация вуза: монография / А.О. Грудзинский. - Нижний Новгород: Изд-во ННГУ, 2004. - 370 с.
8. Железов Б.В. Организация финансирования высшего образования в странах ОЭСР: основные тенденции и опыт для России / Б.В.Железов, В.С.Вахштайн, Т.А.Мешкова http://www.ecsocman.edu.ru/db/msg/181114.html.
9. Колот А. Трансформація чинників розвитку вищої освіти: причини, природа, змістові характеристики/ А.Колот // Вища школа. - К.: Вища школа, 2008. - № 1. - С.47-55.
10. Кремень В. Філософія людиноцентризму у світлі національної ідеї / В.Кремень // Вища освіта України. - К.: Педагогічна преса, 2009 - № 1. - С.5-12.
11. Скотт Марк К. Фирма профессиональных услуг. Руководство для менеджера по максимизации прибыли и сто мости / Марк К.Скотт. - М.: ЗАО «Олимп-Бизнес», 2004.
- 272 с.
12. Орлова Е. Сравнительный обзор финансирования исследований в вузах различных стран / Е. Орлова // Вопросы экономических наук. - 2008. - № 2. - С. 80-84.
13. Шаров О.І. Проблеми розвитку системою управління вищою освітою України в сучасних умовах / О.І. Шаров // Управління проектами та розвиток виробництва: Зб. наук. пр. - Луганськ: вид-во СНУ ім. В.Даля, 2008. - №4 (28). - С. 47-53.
Стаття надійшла до редакції 22.01.2009 р.
