CC BY
61Фізична культура як дзеркало соціальної історії
Тимошенко Ю.О.
Національний університет фізичного виховання і спорту України
Анотації:
В основі статті - листи жителів УРСР, у яких розкриваються ті чи інші аспекти культивації фізичної культури в повоєнні роки. Зокрема, висвітлюється ситуація з відновлення авіаційного спорту, аероклубів, загалом ситуація в спортивній сфері. Автор, опираючись на метод історичної герменевтики, аналізує листи і крізь призму історії фізичної культури досліджує соціальну історію радянської України. У такому контексті фізична культура виступає складовою частиною історії повсякдення.
Ключові слова:
фізична культура, аероклуби, радянське повсякдення.
Тымошенко Ю. История физической культуры как зеркало социальной истории. В основе статьи - письма жителей УССР, в которых затрагиваются те или иные аспекты культивации физической культуры в послевоенные годы. Так, раскрывается ситуация с восстановлением авиационного спорта, аэроклубов, общая ситуация в спортивной сфере. Автор, опираясь на метод исторической герменевтики, анализирует письма и сквозь призму истории физической культуры описывает социальную историю советской Украины. В таком контексте физическая культура выступает составной частью истории повседневности.
физическая культура, аэроклубы, советская повседневность.
Tymoshenko Y. History of physical culture as a reflection of social history.
The basic of the article consists of the letters of the USSR citizens, which are dedicated to some aspects of physical culture development in the years after the World War II. In particular, the situation concerning renewing air sports, airclubs and in general the situation in sport field is described. The author, within the framework of historical hermeneutics, analyses letters and describes the social history of soviet Ukraine through the view of physical culture. In this context physical culture shows as a part of every day history.
physical culture, air clubs, soviet every day life.
Вступ.
Масив літератури, присвяченої історії повоєнного спорту досить значний, одначе її автори практично не зачіпають питання життя пересічних людей. Це не говорить про слабкість цих робіт - їх авторів просто не цікавило дане питання. Відтак і фізична культура досліджувалася як самодостатнє явище, слабко пов’язане з соціальною дійсністю (окрім офіціозу).
Більше уваги радянському повсякденню і місцю в ньому фізичної культури та спорту приділяється в низці мемуарних робіт (як приклад, Старостін М., Якушин М.), у роботах, присвячених історії того чи іншого спорту, що подається в розрізі соціальної історії (Коршак І., Кисильов) [1]. Проте, в силу об’єктивних обставин вони не позбавлені певних кліше щодо опису радянської дійсності. Натомість, дана розвідка - це один із перших кроків у дослідженні такого складного явища, як повсякденне життя радянських людей першої половини ХХ ст. і місце в ньому фізичної культури. У ній пропонується використати фізичну культуру та спорт як призму, крізь яку можна дослідити історію України радянського часу, опираючись, переважно, на метод історичної герменевтики.
Робота виконана в межах планової теми НДР № 1.2.7.5п кафедри соціально-гуманітарних дисциплін «Сучасна соціально-філософська парадигма фізичного виховання і спорту» (державний реєстраційний номер 0108Ш00908).
Мета, завдання роботи, матеріал і методи.
Метою даної роботи є бажання відкрити нові (маловідомі чи й не відомі) сторінки вітчизняної фізичної культури і спорту, показавши їх в історичному контексті радянського повсякдення повоєнного часу, опираючись, найперше, на архівні матеріали.
Об’єктом даного дослідження є фізична культура в УРСР повоєнного часу.
Предметом - виступає епістолярна спадщина -листи радянських людей, що відкривають нові сторінки історії фізичної культури.
© Тимошенко Ю.О. , 2010
Результати дослідження та їх обговорення.
У першій половині ХХ ст. авіаційний спорт відносився до військово-прикладних видів, що головним своїм завданням ставили підготовку спеціалістів для Червоної (пізніше - Радянської) Армії. В даному контексті цікавим видається дослідження наукової парадигми фізичної культури в СРСР у досліджуваний період, що стане предметом однієї з наступних статей. У межах даної розвідки констатуємо, що ситуація з авіаційним спортом у другій половині 1940-х рр. була досить складно, що має об’єктивне підґрунтя: наявна промисловість зорієнтована на випуск військової продукції, пріоритети держави лежать у відбудові країни, потреби спортивної сфери приймаються владою, проте реальних можливостей їх задовольнити немає.
Для дослідників історії авіаційного спорту цікавим буде дізнатися, що в повоєнній Україні аероклуби діяли у Києві, Одесі, Харкові, Запоріжжі та Сталіно. Як свідчать матеріали, що їх вдалося віднайти у фондах Центрального державного архіву громадських об’єднань України, якісний стан авіаційної техніки в них не дозволяв повною мірою виконати контрольні завдання з підготовки оборонних (так у тексті -Ю.Т.) кадрів, оскільки ремонтна база в них відсутня, а літаки не оновлювалися [2]. Найскладнішою була ситуація з літаками По-2, залишок ресурсу яких загалом по республіці складав у 1947 і 1948 рр. від 44 до 77%, а також із літаками Ут-2 у Київському та Дніпропетровському аероклубах, де залишок ресурсу складав лише 15% від необхідного [там само]. Серед причин цього - об’єктивні чинники післявоєнного життя, що проявилися у недостатньому забезпеченні запасними деталями. Відтак, відсоток несправних літаків був досить значним. Проте, були й об’єктивні чинники коли, зокрема, начальники аероклубів з незрозумілих причин місяцями не вивозили з нафтобаз необхідного авіаційного палива, через що слухачі-авіатори не могли виконати необхідної програми політної підготовки. Зарадити такій ситуації мала допомога ремонтних частин ВПС, що квартирували в УРСР, на базі яких у
проблеми фізичного виховання і спорту № 5 / 2010
жовтні 1948 - березні 1949 рр. планували відремонтувати 80 літаків ДОСАв, а також придбати 25 нових літаків По-2 для українських аероклубів [3]. Як бачимо, впродовж кількох повоєнних років вдалося (краще-гірше) відновити роботу аероклубів, розпочати заняття зі слухачами і поринути у повсякденну рутинну справу, з її постійними тими чи іншими проблемами.
Одначе, цей наратив, що може бути цікавим історикам спорту підводить нас до, власне, основного предмету цієї статті. Досліджуючи архівні матеріали, віднайшов надзвичайно цікавий лист, у якому секретар Львівського обласного комітету КП(б)У просить ЦК КП(б)У відкрити у Львові аероклуб. Він аргументує це тим, що учнівська молодь ВУЗів і технікумів, якої у місті нараховується біля 30 тис. осіб, хоче займатися цим видом спорту; у місті та області біля 3 тис. колишніх військових авіаторів, які також не залишилися б осторонь. Вже зараз, - пише він, - існують примітивні (так у тексті - Ю.Т.) аероклуби з наявними літаками По-2, спеціальним аеродромом і парашутною вишкою [4]. З наведеного уривку бачимо, що незважаючи на повоєнну розруху, брак приміщень і т.д. у Львові на літо 1948 р. вдалося відновити роботу вищих і середніх навчальних закладів, у яких навчалося досить-таки значна кількість студентів. Нагадаю, принагідно, що саме на цей час припадає відкриття і Львівського інституту фізкультури. Поза цим, описуючи «примітивні» аероклуби, партійний очільник згадує і про наявність парашутної вишки. Можемо припустити, що відновлюючи роботу авіаклубів віддається шана моді 1930-х рр., а можливо правильніше - продовжується традиція, коли парашутні вишки були невід’ємним атрибутом навіть звичайних парків відпочинку, не кажучи вже про аероклуби. В такий спосіб можемо говорити про спробу відтворити «колишнє», «довоєнне» життя.
Проте нас цікавить інший уривок, де він зазначає, що «...несмотря на все наши возможности организовать аэроклуб нам было отказано по несколько странным мотивам: потому, что коренное население Западных областей Украины, в данный момент не допускается к службе в Военно-Воздушных Силах Советского Союза» (підкреслено мною - Ю.Т.)[там само].
Надзвичайно промовистий факт. Пройшло 10 років як цей регіон приєднали до СРСР, пройшла страшна війна, на яку забирали всіх без регіональних обмежень. І ось виявилося, що не всі українці є рівними перед радянською владою, на представників цілих регіонів вона дивиться з недовірою. З іншого боку - в цьому краї триває громадянська війна, в якій частина українців бореться за свою незалежність. Відтак влада не може покластися на вихідців із цього регіону. Але ж не всі вони були «бандерівцями», то чому їх обмежено у правах ? І де тоді презумпція невинності та справедливість? Цей факт змальовує соціальну політику країни, яку можна охарактеризувати як поділ населення на групи, що протистоять одна одній, а цим протистоянням влада намагається відвернути від себе людське невдоволення. «Розподіляй і владарюй» - кожен слідкує за кожним, плекаючи надію, що саме він
належатиме до тієї групи, яку партія визнає «благонадійною»; що саме він заслужить привілей, а не сусід, який був у полоні, походить із Західної України, перебував на окупованій території...(необхідне вписати). Як унаочнення цього бачимо листи-скарги, де звинуваченнями виступають вищенаведені аргументами. Так, керівник добровільного спортивного товариства «Локомотив» Львівської залізниці як аргумент проти секретаря Львівського вузлового комітету ЛКСМУ в листі зазначає, що «можливо він (секретар) перед державою і змив п’ятно, залишене не ньому перебуванням в окупації, проте керувати людьми він усе ж не повинен» [5]. З іншого листа стає відомо, що досвідченого майстра, який пропрацював на одному з Ворошиловградських заводів 17 років перевели на низько оплачувану роботу через те, що він залишався на окупованій території [6]. І подібних прикладів можемо наводити багато. Відтак, незважаючи на гасла про «солідарність трудящих», про «народну владу» тощо, можемо припустити, що в Радянському Союзі в другій половині 1940-х рр. (як мінімум) насаджувалася політика недовіри і підозри між людьми, яка повинна була не допустити солідарності між ними в неприйнятті тоталітарної системи. За таких умов усе населення Західної України приречене було постійно нести на собі печатку якоїсь провини перед владою.
У згаданому листі віднаходимо ще одну цікаву інформацію. Переконуючи ЦК відкрити аероклуб секретар обкому зазначає, що «в г. Львове после его освобождения от немецких захватчиков и репатриации польського населения, резко изменился качественный состав населения. В даное время, по официальным данным в г.Львове 70% населения - это прибывшие на постоянное местожительства с Восточных областей Украины и других братских республик. Из общего числа студентов ВУЗов и техникумов более 85% является молодежь, прибывшая во Львов из различных мест Советского Союза» [7].
Тема переселення поляків із Західної України не є чимось новим, хоча в СРСР тривалий час про це намагалися не говорити. Інформація, подана в листі вкотре підтверджує думку українських істориків, що міста в Україні не були українськими, більшість у них становили росіяни, євреї поляки (залежно від регіону). З іншого боку, з листа можемо скласти уявлення про масштабність переселенської політики і той момент, що Львів заселяли вихідцями з інших регіонів. До їх географічного окреслення, поданого в листі, варто додати, що цей вибір не був випадковим. Можемо припустити свідому політику заселення одного з центральних міст регіону, де радянська влада не мала значної підтримки, жителями тих місць, де вона пустила глибоке коріння. У такий спосіб якби «розмивалося» національно свідоме населення, створювалася така собі п’ята колона, на яку комуністична влада прагнула опертися в процесі радянізації Західної України. Ці кроки перекликаються з політикою III Речі Посполитої, яка в міжвоєнний період через осадників - польських переселенців в Україні - намагалася зміцнити свій вплив у цьому краї. Відтак, і одна й інша країни, чи пак - влади, сприймали Західну Україну як заво-
йований край, у якому вони можуть закріпитися, найперше, опираючись на переселених сюди своїх прихильників, а не на місцеву людність.
Опосередковано про це може свідчити і географічна приналежність львівських студентів, про яку зазначає секретар обкому. Хоча в даному випадку відзначаємо, що така політика не була винятково львівською новацією. Впродовж усієї радянської історії прослідковуємо прагнення влади до якомога більшого переміщення людей, щоби вирвані зі свого звичного середовища вони ставали більш залежними від влади на новому місці, виступаючи такими собі комуністичними культуртрегерами. В контексті піднятого питання відзначу, що саме в такий спосіб створювали і Львівський технікум фізичної культури (на базі якого через рік відкриють інститут) - Український республіканський комітет у справах фізичної культури та спорту при Раді Міністрів УРСР вирішив навесні 1945 р. перевести до Львова 50 студентів із Дніпропетровського технікуму фізичної культури, які й стали першими студентами новопосталого навчального закладу [8].
Нагадаю, що підставою для написання цих сторінок став лист із проханням відкрити аероклуб. Натомість, він унаочнив не стільки проблеми авіаційного спорту, скільки соціальну політику в Західній Україні радянської влади, виопукливши проблему недовіри до українців з її боку.
Іншу сторону фізкультурного повсякдення в повоєнній Україні бачимо в листі слухача партійної школи ЦК. Принагідно зазначу, що серед слухачів цієї школи не було випадкових людей, це така собі еліта того часу - партійна номенклатура середньої та вищої ланок. Сам стиль листа показує, що його автор переконаний у тому, що його почують ба більше - мусять почути. В цьому проявився один із міфів радянської доби, що живий і досьогодні - про народоправство в Країні Рад. Проте, на самому листі немає відміток адресата, які б свідчили, що на нього якимось чином відреагу-вали - його просто підшили в архів з іншою вхідною документацією. Завдяки цьому ми маємо свідка (але не німого) повсякденного фізкультурного життя в повоєнній Україні.
Перш за все, підходячи до аналізу листа відзначаємо, що автор пише без помилок, будує правильні речення, закінчує його славицею владі - все це вказує на його освіченість та певний кругозір. Це не було чимось унікальним, одначе й безграмотних листів із цього періоду також достатньо. Сам лист написано на листках паперу, акуратно вийнятих, можливо, із записної книжки чи зошита, невеликого формату. Звертаю увагу на цей факт свідомо, оскільки для повоєнної епістолярної спадщини звичним фактом було написання листів будь-де: між рядками тексту, вирваного з книги аркуша; на газеті поверх тексту; на звороті плакатів, географічних карт тощо, власне на будь-якому «огризку» паперу, що міг донести до адресата думки автора. З одного боку, така ситуація віддзеркалює низку проблем повоєнної країни з дефіцитом найнеобхідніших товарів. З іншого - унаочнює радянську культурну тенденцію бачити й цінувати в листі, найперше, його
утилітарну функцію - перенесення інформації.
Із аналізованого зразка можемо скласти уявлення про тодішній стиль побудови листа, адресованого владі. Серед іншого він пише, що «регулярно бывая на стадионах не видел новых имен. В легкой атлетике, например, громадное большинство первых мест занято спортсменами с довоенным стажем. Это говорит о слабой работе с новичками, а способной молодежи очень много.Характерно, что на детских соревнованиях выступало большинство лишь для того, чтобы отбыть номер. [...] Особенно чувствуется отсутствие смены у футболистов «Динамо». Киев же почему-то пополняет ряды своих футбольных команд главным образом, за счет способных спортсменов других городов. В Москве и Московской области не только имеются детские команды при каждом обществе, но и проводится работа с так называемыми «дикими» командами.Из таких «диких», «уличных» команд выросли такие талантливые футболисты как Карцев (Динамо) и др.
В Киеве ведь тоже много ребят играет на бульварах и причем - это наиболее ярые, если так можно выразиться, любители спорта, они тратят большие деньги, чтобы приобрести мяч (підкреслено мною -Ю.Т.), но почему-то никто не может помочь им стать настоящими спортсменами. Между прочим, с такой категорией ребят работает спортивный клуб известной миру команды «Расинг» (Франция) и это дало свой результат. .Наблюдая за спортивной жизнью столицы Украины, я ни разу не видел афиши о встречах по футболу детских и юношеских команд. Может быть эти встречи и были, но о них не знает детвора. А такие матчи в Москве привлекают народу не меньше, чем матчи взрослых команд» [9].
Досить змістовний уривок. Автор упевнено говорить про проблеми, ніде немає сумніву в своїй правоті, що може характеризувати людину, яка звикла вказувати на недоліки в роботі, керувати людьми, знає ціну своїм словам. Проводячи паралелі з Москвою та областю, не береться до уваги, що Київ два роки був у окупації, вся інфраструктура тут знищена (лист написано у вересні 1945 р.) тому й порівняння не досить коректне. Хоча для істориків спорту це порівняння може свідчити про той факт, що у московському регіоні в довоєнний період вдалося вибудувати ефективну систему роботи з дітьми щодо підготовки футбольних кадрів і ця система, переживши військове лихоліття, продовжувала працювати у повоєнний період. Обізнаність автора з ситуацією в Москві дає підстави припускати, що на навчання до Києва автор приїхав якщо не із самої столиці СРСР то, принаймні, з Центральної Росії. Упевнений, наставницький тон листа, опосередковано, може це підтверджувати - все-таки говорить «старший брат».
Згадка про «дикі» команди дітлахів у містах вкотре підтверджує той факт, що футбол був масовим захопленням дітей. Не залишимо без уваги й указівку автора листа на те, що захоплення це було «дорогим задоволенням». Відповідно до прейскуранту роздрібних цін на спортивні товари, затвердженого у серпні 1945 р., камера футбольна коштувала - 50 руб., а по-
проблеми фізичного виховання і спорту № 5 / 2010
кришка футбольна із юфти чи хрому ручної роботи -425 руб. [10] (Для порівняння: бухгалтер держстраху в 1945 р. отримував зарплату в розмірі 500руб. на місяць; сім’я отримувала пенсію за загиблого на фронті - 200 руб./міс.; учень товарознавця - 200 руб./міс). Хоча, переважно, грали не так футбольними м’ячами, як дитячими гумовими і тим, що вдавалося для цього пристосувати.
Надзвичайно цікавою є згадка про «Расинг». З одного боку це показує обізнаність людини у футбольній сфері, показує, що автор листа цікавиться цією грою -він бачить різницю між спортивним клубом і футбольною командою. Більше того, що в Радянському Союзі футбольні новини були, до певної міри, доступними широкому загалу. Проте не це головне. Цікавим є контекст, у якому згадується французька команда. Вона ставиться у приклад (!) - буржуазна команда; команда професіоналів, які грають за гроші - радянським командам як треба працювати з дітьми. Звертаю увагу, що до цього прикладу вдається партійний функціонер. Можливо, перед нами унаочнення тимчасового послаблення тоталітарного режиму в перші повоєнні роки. Пізніше, десь від 1948 р. із посиленням ксенофобії та відновленням масових репресій у країні, міжнародні зв’язки радянських спортсменів послабшають і подібних порівнянь фахівці не зможуть собі дозволити аж до смерті Сталіна.
Можемо припустити, що це зумовлено тим, що Франція, Де Голль, сприймалися в СРСР ближчими ніж інші країни-союзники. З іншого боку, згадка про «Расинг» може бути відгуком про зустріч цієї команди з радянськими футболістами у січні 1936 р. То була одна з перших ігор з професійними командами Європи і, хоча пройшло багато часу, вона могла закарбуватися в пам’яті вболівальника. Проте, як би там не було, з наведеного уривку ми бачимо про відносну поінформованість радянських людей зі спортивним життям за межами країни.
Далі у своєму листі автор критикує непунктуаль-ність організаторів спортивних змагань і свят, говорячи про затримки без пояснення причин їх початок на 18-45 хвилин, інколи годину [11]. «Чому так відбувається?» - ставить він запитання. І продовжує: «Теперь
о культуре: ее еще мало. Я уже не говорю, как неприятно видеть шатающуюся публику на футбольном поле перед матчами и в перерыве; о «штурмах» поля после окончания матча, хотя блюстители порядка и выставлены в качестве «фигур». Странно, например, ожидать рекорда в беге на 100 метров, проводимого во время футбольного матча (я имею в виду финал на всеукраинской спартакиаде), когда участник должен заботиться больше о том, как бы его не сбили, а не о рекордах»[там само].
На основі наведених фактів складається уявлення про досить таки «вільну» атмосферу «боління» на стадіоні, поведінку вболівальників. Якщо згадати про випадки бійок уболівальників із гравцями чи між командами [12], то можемо говорити про не надто високий загальний рівень культури людей того часу. Про це саме говорить у своєму листі в газету «Советский спорт» композитор Д.Шостакович, змальовуючи си-
туацію на стадіонах [13].
Окремо треба сказати і про організацію змагань, яку критикує автор листа. Опираючись на низку інших архівних матеріалів, важко не погодитися з тим, що часто організатори змагань відбували номер, проводили їх для того, аби відзвітуватися про виконану роботу. Це є даність тієї епохи - вчасно вдало відзвітуватися. Адже ефективність роботи керівників спортивних комітетів, товариств, переважно, оцінювали саме по їх звітності: чи виконали планові показники; чи зустріли змаганням (парадом, показовими виступами) чергову річницю революції (конституції, армії тощо); чи виконані показники соціалістичного змагання. Оцінювалася, найперше, масовість учасників, кількість проведених заходів і вже потім якісний результат, показаний на них. Звичайно, що так було не скрізь, і не завжди. Дуже багато залежало від людей, а хороших людей завжди більше.
З іншого боку, не будемо забувати, що у повоєнні роки з усіх розваг, доступних широким масам радянських людей, найскоріше відновлюється спорт, особливо футбол. Відтак, глядачі ринули на стадіони. Це була загальна тенденція повоєнної доби в усьому світі - люди прагнули насолодитися миром. Одначе, в СРСР така увага спрямовувалася, переважно, на футбол. А тому організатори легкоатлетичних змагань, аби залучити глядачів на свої заходи, проводили змагання перед футбольними матчами або ж у перерві між ними. Скажемо, в 1947 р. легкоатлетичні змагання мали передувати футбольній зустрічі ЦДКА-«Динамо» (Тбілісі). Змагання мали розпочатися за дві години до футболу й квиток на них давав право подивитися також і футбол (цікавий маркетинговий хід як сказали б тепер). Проте, за годину до початку матчу, тих які прийшли подивитися легкоатлетичні змагання попросили залишити стадіон, незважаючи на той факт, що змагання ще не закінчилися. Більше того - і самих легкоатлетів вигнали. Саме образливе для вболівальників було те, що в усіх, хто залишав стадіон відбирали квитки, аби вони не змогли повернутися на футбол [14]. Можливо саме один із таких прикладів
і згадує автор листа, який, як бачимо, відносився до шанувальників різних видів спорту. Проте, як випливає з наявних матеріалів, винятково показова сторона будь-яких заходів (у нашому контексті - спортивних) у тодішньому повсякденні грала дуже важливу роль.
Закінчується лист традиційним посилом до міжнародної ситуації: «Международное положение Украины сейчас, в связи с окончанием войны, вызовет большие международные связи спортсменов. Советский флаг украинской республики спортсменам Украины и, в первую очередь - Киева, придется защищать с достоинством. А это особенно требует культуры вплоть до мелочей во всей физкультурной работе. Этого же требует борьба за мировые рекорды»[15].
Як бачимо, на цьому етапі написання листа відчуття стилю трохи залишило автора. Цікавий його месідж щодо важливості культури для підтримання міжнародних зв’язків чи побиття рекордів, а не як невід’ємної риси нормального життя будь-якого суспільства. І в цьому контексті, його критичні зауваження щодо по-
ведінки вболівальників, організації змагань видаються трохи надуманими. Цей абзац унаочнює традиційний радянський дуалізм: є міжнародні стосунки, де необхідно вести себе певним чином, і є поведінка всередині держави, в якій допускаються певні відхилення від загальноприйнятих у світі.
Симптоматично, що в листі не згадано ні Сталіна, ні комуністичну партію, а Радянський Союз присутній лише в прив’язці «советский флаг Украинской республики». Натомість постійно присутні слова «Україна», «український», що в довоєнній семантиці важко було уявити. Відтак знову повертаємося до тези щодо послаблення тоталітарної системи в перші повоєнні роки, й очікування людей щодо пом’якшення режиму в країні. Цим можемо пояснити впевненість автора у розширенні міжнародних зв’язків спортсменів. В минулому, в 1930-х рр., підстав для такої впевненості шукати нема чого. Тому й бачимо притаманну всім людям оптимістичну впевненість у кращому майбутньому, яке обов’язково прийде після страшних лихоліть. Очікування на краще пронизували в повоєнні роки й український народ, про що свідчать останні речення цього листа.
Висновки.
Даний матеріал показує, що соціальне життя людей - комплексний феномен, важливою складовою якого, поза сумнівом, виступає фізична культура. Аналізуючи лише одну з його сторін, ми, одночасно, можемо відкрити всю повноту цього явища. Досліджуючи якийсь із аспектів фізичної культури, ми, свідомо чи ні, розкриваємо історію країни, де вона культивувалася; історію людей, які нею займалися, зокрема, й історію радянського повсякденного життя.
Перспективи подальших досліджень. Повоєнне життя в СРСР аж до смерті Сталіна - це час відновлення жорстоких репресій, згортання деяких перспективних напрямків радянської науки. Стосовно ж фізичної культури й особливо спорту - можемо говорити, що це перехідний період, час зміни їх парадигми. В силу того, як усе більше науковців звертатимуться до такої цікавої, багатогранної й малодослідженої теми, обов’язково переглядатиметься низка, колись здавалося б непорушних істин, створюючи об’єктивну картину радянського повсякдення і місця в ньому фізичної культури.
Список використаних джерел:
1. Див.: Старостин Николай. Футбол сквозь годы. - М., 1972; Якушин Михаил. Вечная тайна футбола. - М., 1988; Коршак И. Старый, старый футбол. - М., 1975.; Кисилев. 70 футбольных лет. - Л., 1970. та інші.
2. Центральний державний архів громадських об’єднань України (надалі - ЦДАГОУ). - Ф.1. Оп.83. Спр.132. Ар.225
3. ЦДАГОУ - Ф.1. Оп.83. Спр.132. Ар.226
4. ЦДАГОУ - Ф.1. Оп.83. Спр.132. Ар.156
5. ЦДАГОУ - Ф.7. Оп.2. Спр.2330. Ар.25
6. ЦДАГОУ - Ф.7. Оп.5. Спр.719. Ар.239-240
7. ЦДАГОУ - Ф.1. Оп.83. Спр.132. Ар.157
8. ЦДАГОУ - Ф.1. Оп.83. Спр.23. Ар.19, 195
9. ЦДАГОУ - Ф.1. Оп.83. Спр.23. Ар.158-159зв
10. ЦДАГОУ - Ф.1. Оп.78. Спр.263. Ар.9
11. ЦДАГОУ - Ф.1. Оп.83. Спр.23. Ар.160-161
12. ЦДАГОУ - Ф.1. Оп.83. Спр.23. Ар.56,71;
ЦДАГОУ - Ф.7. Оп.9. Спр.158. Ар.33,56
13. «Советский спорт». - 1946. - 4 июня
14. «Советский спорт». - 1946. - 2 августа
15. ЦДАГОУ - Ф.1. Оп.83. Спр.23. Ар.162
Надійшла до редакції 22.04.2010р. Тимошенко Юрій Олександрович tymoshenko@mail.ru
