CC BY
65
УДК 316.77
О.П. Воєводін
ІНФОРМАЦІЙНО-АНТРОПОЛОГІЧНА СУТНІСТЬ КУЛЬТУРИ
Стаття присвячена розгляду інформаційно-антропологічної сутності культури. Діахронний аспект висвітлення проблеми дозволив обґрунтувати думку що культура здібна до саморозвитку і самооновлення, постійного породження нових форм і способів задоволення інтересів і потреб людей, що адаптуються до умов життя, які постійно змінюються.
Ключові слова: культура, ідентифікація динаміка, інформаційно-антропологічна сутність
Давньогрецький філософ Демокрит вважав, що сутність феномену культури доречно шукати там, де закінчується природа і починається людина не як біологічна одиниця, а як розумна, моральна істота, здібна до естетичних почуттів. Людина створила світ культури, який співіснує зі світом природи, і серед яких і живе. Штучно розділивши природу і людину, замислимося над питаннями: що складає сутність культури? Де слід її шукати?
При розгляді питання сутності культури прийнято протиставляти науку про культуру і науку про природу. Поняття «природа» і «культура» є ключовими в культурології. Поняття «природа» означає те, що існує незалежно від суспільства і людини, само по собі, тобто є природним (натуральним, єством), об’єктивно існуючим, стихійним за своєю суттю. Природа не має зовнішнього плану власного створення і розвитку. Домінуючою у природі є випадковість. Але коли випадковості повторюються і збігаються у структуру, виникає необхідність, закон, загальні абстрактні форми яких не торкаються суті окремих речей. Такі форми виявляють механічний рух, притаманний природним явищам. Під культурою, навпаки, розуміють усе, що штучно створено людиною й є втіленням її знання і досвіду. У цьому сенсі під культурою розуміють сукупність артефактів — матеріальних і духовних доробків людини і суспільства. Культурними є надприродні (або надбіологічні) механізми передачі людського досвіду. Тобто мається на увазі, що крім генетичного успадкування людині притаманне ще і соціальне — культура.
Розподіл наук про культуру і природу здійснили В. Віндельбанд і Г. Ріккерт (XIX ст.). Як виявилося, науки про природу мають спільну процедуру пояснення, коли невідоме підставляється під вже відоме. Ці науки по своїй суті є монологічними, завдання яких — виявити, узагальнити (провести генералізацію), встановити закони. Науки ж про культуру пов’язані із індивідуалізацією, розумінням смислу, їхнє завдання - зрозуміти, з’ясувати мотиви дій людей. Головним тут виступає не закон, а смисл і цінність. Цінності історичні, мінливі. Є такі цінності, що переходять з епохи в епоху, втім абсолютних цінностей немає. Так звані «вічні» цінності теж історичні, просто час їх функціонування достатньо великий, оскільки вони являють собою загальнолюдську спадщину.
Сутність людської культури за поглядами багатьох вчених складає її діяльнісна основа. Діяльність є універсальним способом існування людини, який вирізняється від інших способів існування всього живого своїм цілеспрямованим практичним характером. Саме діяльність дозволила людині бути такою, якою вона є. Створюючи культуру, людина діє й змінюється в результаті своєї діяльності як суб’єкт. Діяльність є формою соціально-культурної активності індивіда, спрямованої на перетворення дійсності. Існують два види діяльності: практична (матеріально-перетворююча), метою
якої є змінення природи і буття людини, і соціально-перетворююча (духовна), котра змінює соціальну реальність, включаючи і саму людину. Соціокультурна діяльність залежить від спрямованості людської активності, може бути як творчою (формує «другу природу», середовище буття людини, знаряддя праці та ін.), так і руйнівною (знищення природи, міжетнічні конфлікти тощо). Діяльнісний підхід у своїй інтерпретації сутності культури доводить, що онтологічно людина є не стільки продукт природи, скільки результат суспільного виховання і самовиховання. Культура об’єктивує свою сутність у сфері людської діяльності, яка, передусім, виявляється у наступності суспільного досвіду і вдосконаленні людини.
На відміну від природи, культура є наслідком практичного перетворення природи і людини. Результат такого перетворення має вигляд штучного світу значимих систем (артефактів), що містять у собі сукупність суспільного досвіду. Артефакти — це те, що є продуктом діяльності людини. Так, якщо ліс є природним явищем, то таке явище, як парк, і його місце у людських потребах і цінностях, є вже культурним явищем. Отже, все, що створено людьми, є артефактами. Артефакти є складовими частками матеріальної і духовної культури. Вивченням артефактів займається історія культури, змістом якої є зародження, відтворення, розповсюдження і критика культурних цінностей на базі соціальних потреб, котрі нею ж задовольняються Ціннісне багатство культури, у свою чергу, залежить від інтенціонального багатства індивідів. Інтенцією є спрямованість суб’єкта на світ об’єктів, серед яких інтенсивність одних вище, ніж інших.
У сучасних дискусіях про сутність культури можна також виділити низку типологічних підходів, серед яких на передній план висуваються ті чи інші її характеристики:
> культура як сукупність соціальних досягнень, завдяки яким людина виділяється з природи і виходить за межі біологічної детермінації;
> культура як загальний рівень розвитку суспільства;
> культура як система норм, цінностей і смислів, що відрізняють одне суспільство (спільноту) від іншого і визначають самобутність культури;
> культура як особлива сфера (форма) діяльності, яка виявляється через мислення, художню культуру, норми поведінки та ін.;
> культура як духовний вимір будь-якої діяльності, в якому формуються мотиви, принципи, правила, цілі та її зміст, як духовний компонент суспільного буття.
Однак при всій розмаїтості підходів до розуміння культури в них чітко проглядається давня, як і сама філософія, дихотомія: «речі — ідеї». З одного боку, культура розуміється як сукупний результат людської життєдіяльності, що складає своєрідне тіло» суспільства, його речовий субстрат (про що можна судити навіть за назвою — «ямна культура», «катакомбна культура», «культура багатовалікової кераміки»). З іншого ж боку, не тільки в теорії, але й у повсякденній практиці освіти і виховання культура розглядається як інструмент духовного розвитку людини, реально оформлений в історично конкретну систему духовних цінностей.
Не рятує від еклектики і спроба подати культуру як своєрідну етикетку (код) або індикатор ступеню зрілості суспільства, що «виражає рівень історичного розвитку, який був досягнутий людством»[4, с.294]. Методологічна вразливість такого підходу виявляється відразу ж, як тільки ми здійснюємо спробу використовувати його в аналізі реального культурного процесу: як і ким визначається цей рівень? в якій системі мір, розрахунків, показників можна встановити культурну приналежність людини або суспільства? Усвідомлюючи наявну теоретичну безпорадність такого розуміння культури, автори намагаються конкретизувати його: “культура містить у собі не тільки предметні результати діяльності людини (машини, технічні споруди, результати пізнання, витвори мистецтва, норми права та моралі тощо), але й суб’єктивні людські
сили й здібності, що реалізуються в діяльності (знання та вміння, виробничі та професіональні навички, рівень інтелектуального, естетичного та морального розвитку, світогляд, способи і форми взаємного спілкування людей в рамках колективу й суспільства)»[4, с.294]. У такому випадку поняття «культура» не має свого власного змісту, тому що розчиняється у всіх конкретних формах людської діяльності, стає тотожним поняттю «суспільство». І посилання на рівень розвитку тут виявляються недоречними, як недоречне співставлення по «рівню культурності» народної і професійної музики, культур майя і народів Африки, християнської і мусульманської релігії тощо.
Подолати суперечливість таких концепцій культури можна лише за умов урахування теоретико-методологічних помилок, які припускають автори при їх утворенні. Найбільш розповсюдженою серед таких помилок є наївно-реалістичне, по суті «дитяче» прагнення уявити культуру предметно, у вигляді речей, їх властивостей і відносин, ідей, цінностей, духовних якостей тощо. Наївний реалізм повсякденної свідомості примушує шукати предметний денотат культурі. Але в такому випадку стає неможливим зробити теоретичний стрибок від особливого до узагальненого, тобто абстрагуватися від незліченної множини конкретних проявів культури і виділити універсальне в їх змісті, саме те, що поєднує найрізноманітніші явища у понятті «культура». Як витікає з визначення культури Е. Тайлора, перерахування предметного змісту культури неминуче веде авторів у дурну нескінченність, наближаючи до визначення «культура — це все, що є у суспільстві», або, що теж саме, ототожненню понять культури і суспільства. Не існує специфічно культурного предмета або особливого культурного знання. Не можна відрізнити «культурний стіл» або «культурну формулу» від некультурних. Уявлення про устрій світу, бузувірські форми прикрас або присвяти в дорослих у первісному суспільстві є такі ж безсумнівні прояви культури, як і сучасна наука, мистецтво, техніка, як би не противилася цьому свідомість сучасної людини.
Культура виникає у якості надприродного (або надбіологічного) способу передачі соціальної інформації і смислів людського досвіду у спосіб колективних рухів, колективного відтворення форм сумісної діяльності. У цьому сенсі згадані вище артефакти мають дві основні форми свого культурного існування — предметну (природню) й людську (смислову). Предметна форма — природний матеріал, речовина, тілесна оболонка предмету культури, те, з чого створюється у процесі матеріально-предметної діяльності артефакт культури. Втім артефакти створюються для задовільнення матеріальних і духовних потреб людей. Тому окрім природної форми вони мають ще і людську (власне культурну) форму, якою і відрізняються від стихійно виникаючих продуктів природи. Саме людська форма надає артефакту культурну цінність. Подібно до природньої людська форма є матеріальною, але на відміну від природньої вона містить дещо більше, аніж природні властивості речі — надособистісні смисли, зусилля, досвід, знання, естетичні смаки багатьох поколінь. Артефакт є символом (знаком), який містить у собі «суму технологій», певну «опредмечену» інформацію, якою користуються люди, що вживають його. Предмет стає «людським предметом», оскільки його містить у собі не тільки природний, а й суспільний зміст, є засобом суспільної комунікації і спілкування людських індивідів, носієм суспільних відносин. Культурно-смислова цінність предмету культури визначається його призначенням, соціальною функцією — бути засобом культурного зв’язку поміж індивідів, посередником, що об’єднує зусилля людей в процесі їхнього сумісного існування. Таким чином, матеріальне багатство суспільства є предметним втіленням практичних зусиль і психологічних здібностей людських індивідів.
Але інформаційний вимір культури потребує додаткових пояснень, пов’язаних з тим, що інформація не є річ чи сукупність речей. Об’ єктивність культури як інформації
загадкова: «вона належить саме речам і подіям, світу феноменів, але її не існує, якщо ніхто чи ніщо не може її сприйняти»[3, с.11]. Тобто, для того, щоб артефакт став фактом культури і здійснив своє культурне призначення він повинен бути використаним, а інформація, що міститься в ньому сприйнятою, або «розпредмеченою». Це є неможливим для тих, хто не володіє «мовою» даної культури, не знає смислового коду артефактів, що її створюють. Так, наприклад, бронзовий меч по-різному виглядає в очах військового історика, археолога, металурга, мистецтвознавця, хіміка, антиквара або прибиральниці музею. Виробництво людиною штучно створеного предметного світу є її власним самовиробництвом і саморозвитком. Тому дійсним змістом предметного багатства суспільства є розвиток самої людини як суспільної істоти, розвиток її творчих зусиль, здібностей, потреб, форм спілкування тощо.
І саме тому, поняття «культура» нерозривним чином пов’ язане з поняттям «людина». Їх розрізнення є надзвичайно складним і конче важливим для розуміння їх теоретичного, а не буденного смислу. Буденна свідомість ототожнює людину з її власним тілом, людським організмом. Існує навіть давня традиція розуміння людини як тварини або обдарованого розумом звіра. Доходить, подекуди, до суперечливого визначення людини як біосоціальної істоти, що явно ігнорує сучасні результати як генетико-біологічних так і соціально-культурологічних наукових досліджень.
В філософській антропології розглядаються декілька концептуальних визначень людини: біологічних, психологічних, соціологічних, релігійних, моральнісно-
естетичних, паранаукових і навіть містичних. Однак культурологічний підхід потребує власної методології в розумінні цього складного питання. В теорії прийнято розрізняти поняття «людина», «індивід», «особистість». Індивідуальне тіло, як це не
парадоксально з точки зору здорового глузду, ще не є людиною. Людиною не народжуються, людиною становляться. Природнім шляхом народжується тіло, яке впродовж 23-25 років формується у дорослого індивіда. Тіло складається із сумісної діяльності близько шести мільярдів клітин — відносно самостійних живих організмів, які керуються існуючою від народження генетичною програмою. Але гени відповідають лише за синтез білку і нічого соціального у собі не містять і якщо тіло не пестувати й культурно не виховувати з нього самотужки аж ніяк не виросте людина. Не можна зрозуміти людину із тіла. Соціально-культурна сутність індивідуальної людини виникає завдяки наявності в неї надбіологічної сфери суспільної свідомості і формується упродовж засвоєння індивідуальним тілом соціальної програми колективно контрольованих дій. Академік М. Дубінін спеціально підкреслює: «У людини немає і не може бути двох сутностей; виходячи з надр тваринного світу вона набуває єдину — соціальну — сутність. Біологічна підструктура, яка діалектично взаємодіє із соціальною, складає нижчу форму руху матерії»[1, с.14]. Якщо сутнісні сили тварини є біологічними, то у людини вони суто соціальні. Тому, говорити про наявність біосоціальної сутності людини, на нашу думку, означає припускатися суперечностей, що є неправильним. Ще Маркс іронічно зауважував, що «сутність "особливої особистості" складають не її борода, не її кров, не її абстрактна фізична природа, а її соціальна якість» [2, с.242].
Але також неправильним було б ототожнювати з людиною як такою («людиною взагалі») окремого людського індивідуума, який є лише частковою, «одиничною людиною» і вбачати сутність людини в цих поодиноких, абстрактно вирваних суспільних властивостях. Насправді ж окремий індивід є біологічним носієм об’єктивних, над-особистісних, колективних соціальних смислів або, в іншому вислові, схем соціальних рухів. Сутність же «людини взагалі», «людини як такої» складає сукупність усіх суспільних відносин (тобто знань, вмінь, дій, оцінок, відчуттів) яка існує об’єктивно у вигляді над-особистісних смислів і соціальних регуляторів
колективних дій, яка розподілена поміж окремих індивідів і не залежить від жодного з них. Для визначання й здійснення історичної типології «людини взагалі» в теоретичній культурології прийнято іменувати її по темпоральним, соціальним або етнографічним ознакам - первісна людина, антична людина, середньовічна людина, буржуазна людина, американська людина. Навіть у піснях співали: «Высокие горы сдвигает, I Меняет течения рек I И гордо по жизни шагает I Советский простой человек!». Людина, це записаний в тілесних нейронах і артефактах культури досвід предків якій керує (вільно або безвільно) рухом даного тіла.
Коли ж індивідуальне тіло в процесі імітації і наслідування вчиться рухатися відповідно до об’ єктивних зразків, норм і вимог власне людського руху, то неминучими стають відхилення, як правило у бік недосконалості, від таких зразків, що, у свою чергу, створює індивідуальну неповторність, унікальність окремого людського індивідууму. Таким чином людський індивід є частковою людиною, живим організмом, діяльність якого відбувається на підставі багаторічного вишколу відповідно до закладених у мозок програм соціального руху.
Людський індивід, як поодинока людина, тобто, тіло, котре, по-перше, морфологічно «збудоване по-людськи» і, по-друге, засвоїло частину соціальних норм, знань, цінностей, вмінь і навичок соціальних рухів, не існує ізольовано від інших індивідів, а в сумісному, технологічно визначеному, суспільно і культурно регламентованому русі постійно відтворює колективні смисли, щомиті «оживляє» всезагальне людське, або, що теж саме, інтерсуб’ єктивно розподілену, існуючу суто соціально, як Король Лір, Гамлет, граматична норма або всякий інший соціальний стандарт Людину. Якщо тіло рухається «по-людські» - воно рухається культурно, а якщо в своєму русі воно керується біологічними інстинктами, то такий рух визначається як «природний» або некультурний. Звідси витікає, що людська чуттєвість, як і розумність, має не уроджені біологічні, а соціально і культурно зумовлені форми -«культурні константи», що забезпечують як однаковість світосприйняття окремих речей так і загальних «картин світу» багатьох окремих індивідів, що належать до даної спільноти та можливість їх порозуміння і об’ єднання зусиль в практичній і соціодуховній діяльності.
У світлі сказаного, стає очевидною теоретична неспроможність і помилковість дотепер домінуючої в підручниках парадигми гносеологічної робінзонади, згідно до якої людський індивід як substantia cogitans (пізнавальна субстанція) нібито самостійно здійснює суб’єктивно-індивідуальну пізнавальну зустріч з об’єктивно існуючою substantia extensa. При цьому суб’єкт пізнання визначався у якості примхливо-хиткої tabula rasa, себто, як такий, що пасивно відтворює унікальні і випадкові впливи зовнішнього світу. Всупереч поширеним в психології і теорії пізнання забобонам про існування нібито «чистої», відкритої для зовнішнього світу рецептивно-почуттєвої здатності душі отримувати уявлення, оскільки вона якимось чином піддається зовнішньому впливу, для сучасної нейротипології культури є безсумнівним і експериментально підтвердженим той факт, що не існує ніяких цілковито нейтральних суттєвих даних початку всілякого досвіду. Думка про їхнє існування є продуктом спекулятивної абстракції (видумки, помилкового абстрактного уявлення) Нового часу. Насправді ж сприйняття світу окремою людиною формується під тиском надособистісних культурних констант, які створюють притаманну належній культурі Картину світу в свідомості індивіду, але самі як такі не піддаються раціональному поясненню. В своїх підвалинах культурна й надособистісна об’єктивність окремих смислів продиктована імперативністю колективно охоронюваних зразків людського руху: смисл граматичної норми «ча», «ща» складає саме спосіб каліграфічного або артикульованого руху, так само як «зелене світло» дозволяє рух, а «червоне» забороняє його. Тому об’єктивно «людина як така» існує у безлічі колективно схвалених і
4б
контрольованих кожним окремим індивідом соціальних рухах, форми яких постійно наслідуються і традиційно передаються в суспільстві.
У додаток слід зауважити, що не всякий індивід є особистістю. Якщо пересічний індивід є спрощеною, а подекуди й хибною калькою того чи іншого виду (або професії) людини як такої, то «особистість» це такий індивід, який створює нову, або вдосконалює вже існуючу програму соціальних рухів. А для цього він повинен мати можливість свободи уособлення в культурному співтоваристві, а також свободи критичної діяльності по відношенню до сталих форм рухів. Тобто, особистістю може бути лише такий індивід, який уособлюється в суспільстві й пропонує соціально виправдану й ефективну форму покращення життя інших індивідів. Створюючи нові форми соціального руху особистість набуває власне, по-справжньому людське, а не уроджене біологічне, «обличчя», згідно до якого відрізняють особистостей і почасти присвоюють індивідуальні людські імена, як то «мічурінська методика», «таблиця Менделєєва», «ленінська гвардія (рух)» тощо. В залежності від дійовості свого впливу на рухи інших членів суспільства, кількості культурних адептів і епігонів, послідовників і наслідувачів, а відповідно й масштабів соціальних перетворень, особистості визначаються як «малі», «пересічні», «видатні», «геніальні». Але, в той же час, суспільство застерігає, ізолює, або зовсім знищує тих особистостей, що своїми діями загрожують існуванню культурного руху і суспільства в цілому.
Таким чином, відносно людини культура є способом прояву її соціального руху, в якому кожного разу відбувається, по-перше, постійне відродження й оживлення людських смислів, тобто, самої людини, а, по-друге, постійне створення матеріально-предметних способів (типів, форм) людського буття.
Тому, принциповим і ключовим для розуміння сутності культури є порівняння і співставлення понять «культура» і «суспільство».
Культура не є щось самостійне, існуюче предметно, як фізичне явище, саме по собі. Культура існує лише як властивість, момент, спосіб, у який здійснюється і розвивається суспільство.
Як справжній perpetuum mobile (вічний двигун) культура існує тільки там, де є історична наступність. Зі зникненням традиції зникає і культура. Тварини також використовують досвід попередніх поколінь, але цей досвід закладений у генетичній програмі, що успадковується організмом. На відміну від генів, культура являє собою сукупність не успадкованої інформації і тому здатна, з одного боку, до необмеженого росту, акумулювання інформації безлічі поколінь, а з іншого боку — до необмеженого перебору і синтезу елементів (варіантів) цієї інформації. Культура - це специфічна форма соціального руху і розвитку, суть якої полягає у нескінченному відтворенні досвіду попередніх поколінь.
Суспільство — це, насамперед, люди, які володіють свідомістю, і продукти їх діяльності. Соціальні закономірності реалізуються лише у свідомій діяльності людей, повинні бути в тій чи іншій формі усвідомлені людьми. В процесі цієї діяльності відбувається «опредмечування» соціальної інформації в матеріальному субстраті суспільства: його предметна фізична форма перетворюється в культурну форму, яка містить у закодованому («скам’янілому») вигляді досвід соціальної діяльності. Практичне застосування і використання подібного роду речей пов’язане з «розпредмечуванням» закодованого в них соціального досвіду, його актуалізацією і наступним «опредмечуванням» у соціальній діяльності. В цьому безперервному «опредмечуванні» та «розпредмечуванні» суспільної інформації і схована фундаментальна сутнісна характеристика культури.
Суспільство, зусиллями своїх творчо активних членів, постійно виходить за межі вже існуючих рівнів культури, підіймає її на новий щабель. Об’єктивними показниками рівня культури окремої людини (чи суспільства в цілому) є ступінь універсальності,
загальнолюдської значущості її знань і навичок. Чим вони ширше, тим людянішою є людина. Де і як виявляється культура? Культурними феноменами є культура виробництва і економічна культура, політична культура, правова культура, моральна культура, релігійна культура та ін.
Отже, найбільш суттєвими характеристиками культури є наступні. Культура є універсальним явищем людського життя. Культура є реалізацією людяності у сумісній життєдіяльності людей. Культура є способом соціального руху і відтворення суспільного досвіду в колективній життєдіяльності людей. Культура не успадковується генетично, а засвоюється за допомогою научання. Культура існує як інформаційно-смислове наслідування і кожного разу відтворюється у свідомості людини. Культура знаходить свій матеріальний вираз у цінностях, правилах (нормах), звичаях, традиціях. Існують різні культури - етнічні, релігійні, соціальні та ін. Культура динамічна, здібна до саморозвитку і самооновлення, постійного породження нових форм і способів задоволення інтересів і потреб людей, що адаптуються до умов життя, які постійно змінюються. Культура функціонує в якості фундаменту для самоідентифікації суспільства і його членів (усвідомлення їх носіями свого групового та індивідуального Я, розпізнання «своїх» і «чужих» у взаємодії з іншими культурами і народами). Культура — надзвичайно складне і багатобічне явище, що виражає всі сторони людського буття, як позитивні, так і негативні. Культура — це те, що гідне передачі від людини до людини.
Список використаної літератури
1. Дубинин Н.П. Что такое человек I Н.П. Дубинин. - М.: Мысль, 1983. - С. 14.
2. Маркс К. Избранные произведения в 3-х т I К.Маркс, Ф.Энгельс. - М.: Изд-во политической литературы, 1970. - Т. 1. - С. 242.
3. Попович М. Аналітична філософія культури I М. Попович II Культурологічна думка. - № 1. - 2009. - С. 11
4. Философский энциклопедический словарь I гл. ред. Л.Ф. Ильичев , П.Н. Федосеев [и др.]. - М.: Сов. энциклопедия, 1983.
O. P. Voevodin INFORMATION ANTHROPOLOGICAL ESSENCE OF. CULTURE
The article is devoted informative essence of culture. It is well-proven that a culture is selfupdate.
Key words: шіШгє, anthropology, information, dynamics
УДК 94(477+075.8)
О. В. Головко РЕЛІГІЙНІСТЬ В УКРАЇНІ: СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ ВИМІР
Статтю присвячено проблемам релігії як соціо-культурного явища сучасної України як вагомого чинника процесів етноінтеграції та етноідентифікації, оскількі релігія нерозривно пов’язана не тільки з культурою, а також із державою, державною ідеологією та політикою. Аналізуються конфесійний розподіл території України та ставлення його керівництва до сучасного культурного розвитку.
Ключові слова: релігія, конфесія, культура, толерантність.
Передумова ефективної гуманітарної політики - глибокі знання духовних потреб, психології різних соціальних груп і класів, врахування в законодавчій і управлінській діяльності вітчизняного і світового досвіду свободи совісті. Щодо змісту самої
