CC BY
44Ідеали і шляхи виховання громадянина в контексті європейської думки: історико-педагогічний аспект
Ткачов С.І.
Національний фармацевтичний університет, м. Харків
Анотації:
Актуалізовано проблему громадянськості особистості в українському суспільстві. Аргументовано необхідність вирішення проблеми сучасного громадянського виховання особистості з урахуванням надбань європейської класичної думки. Аналізується виникнення ідеї громадянства у прадавні часи людства. Висвітлено погляди європейських мислителів щодо громадянських ідеалів і шляхів виховання громадянина. Схарактеризовано сутність „суспільної угоди”. Запропоновано ідею створення соціально-виховного простору у вигляді „громадянського вектору розвитку особистості”.
Ключові слова:
ідеал громадянина, шляхи громадянського виховання, теорія „суспільної угоди”.
Ткачов С.И. Идеалы и пути воспитания гражданина в контексте европейской мысли: историко-педагогический аспект.
Актуализирована проблема гражданственности личности в украинском обществе. Аргументируется необходимость решения проблемы современного гражданского воспитания личности с учетом достижений европейской классической мысли. Анализируется возникновение идеи гражданственности в стародавние времена. Изложены взгляды европейских мыслителей на гражданские идеалы и пути гражданского воспитания. Охарактеризована сущность «общественного договора». Предложена идея создания социально-воспитывающего пространства в виде «гражданского вектора развития личности».
идеал гражданина, пути гражданского воспитания, теория „общественного договора".
Tkachov S.I. Ideals and ways of education of citizen in the context of the European idea: historical pedagogical aspect. The article deals with the problem of person citizenship in ukrainian society. Proved the possibility of the decision for the problem of modern person civic upbringing on the base of European classic thought. Analyzed the beginning of the idea of citizenship in ancient times. Presented views of the European thinkers on civic ideals and ways of civic upbringing. Including the characteristic the essence of «social contract». Offered the idea of making social and upbringing enviornment in the form “a citizen vector of person's development”.
the ideal of the citizen, ways of civic upbringing, the theory of “social contract".
Вступ.
Українське суспільство сьогодні потребує консолідованої взаємодії та реальних патріотичних намірів і дій. Це можливо внаслідок об’єднання усіх соціальних верств та представників влади на основі усвідомлення національної ідеї та дотриманням правової, політичної й моральної культури. Поєднання зазначених складників відбивається в такому інтегрованому утворенні особистості, як громадянська культура. Основними засобами її формування є громадянська освіта і громадянське виховання.
В сучасних науково-педагогічних дослідженнях європейський досвід щодо формування громадянськості особистості висвітлено в працях О. Локшиної, С. По-зняк, М. Рагозіна, Р. Фельдхаус та ін. Проте подальший пошук наукового підґрунтя вирішення означеної проблеми потребує уточнення сучасних ідеалів громадянськості на основі врахування конкретно-історичних умов сьогодення і відповідних поглядів й думок представників європейської класичної спадщини.
Робота виконана за планом НДР Національного фармацевтичного університету.
Мета, завдання роботи, матеріал і методи.
Метою статті є висвітлення зародження громадянських ідей та узагальнення поглядів й думок європейських мислителів і педагогів щодо ідеалів громадянськості особистості в історико-педагогічному аспекті.
Результати дослідження.
Виховання громадянина у суспільстві хвилювала людство від часів виникнення самої держави. Ідеалом громадянина вважалася людина, яка активно підтримувала існуючий державний устрій, уряд, дотримувалася юридичних законів, виконувала громадянські обов’язки та чиї громадянські та особистісні якості © Ткачов С.І., 2009
якнайкраще відповідали економічним, політичним та іншим особливостям функціонування створеної державної системи.
Обмежені історичні знання про первісний світ людей дозволяють припустити, що у додержавний період у житті людини з’являються «неясні» та «розпливчасті» уявлення про ідеали та первісні елементи громадянської освіти і виховання. Вони виявляються в інтуїтивній потребі людей до єднання і готовності до захисту свого існування і благополуччя. Відомий педагог Л.М. Модзалевський (1837-1896), досліджуючи всесвітню історію навчання і виховання, зазначав, що на початку життя людства у так званих неісторич-них народів (народи мисливські, риболовецькі та ін.) мало місце обмежене мислення і бідність розуму. Однак для них характерною була наявність здатності до самозбереження. При цьому виховання не припускало якихось духовно-моральних цілей. Батьки турбувалися тільки про те, щоб дівчинки навчилися покірності, а хлопчики стали самостійними і незалежними у пошуку їжі. Але їх привчали до готовності у будь-яку хвилину захистити інтереси племені
Завдяки переходу до осілого способу життя кількість людей у громадах збільшується від декількох десятків до декількох сотень. У зв'язку з цим посилюються такі аспекти життя, що сьогодні розуміються як соціально-політичні. Незважаючи на простоту громадської організації того часу - відсутність органів управління, має місце чіткий розподіл влади, прав і обов'язків. Керівниками громади були старійшини -найбільш досвідчені люди. У разі виникнення погрози зіткнення з іншою громадою бойові загони очолювали молоді чоловіки. Вони керували військовими діями по заведеним звичаям, керуючись ідеєю загальної користі. Але у випадку порушення цих вимог керівники втрачали владу, їм не підкорялися [2, с. 28].
Педагогіка, психологія та медико-біологічні
Таким чином, стисле вивчення додержавного періоду в історії людства дає можливість наголосити, що на основі міфологічних уявленнях, в яких було реалізовано погляди на місце людини у світі і її моральні ідеали щодо захисту рідної землі, виховання громадянина здійснювалося у примітивних і прагматичних формах життєвої підготовки.
З появою держави проблема вірності та відданості своєму народові залишається актуальною. Ідею про необхідність виховання громадян висловлює грецький філософ Платон (427-347 р.р. до н. е.). Її висунення було зумовлене необхідністю мати відданих людей, які спроможні були б підтримувати державу та активно брати участь у громадській діяльності. Мета виховання, за Платоном, полягає в такому впливі на людину, щоб з дитинства спонукати її “страстно желать и стремиться стать совершенным гражданином”. Таким чином, Платон поклав початок концепціям громадянського виховання у суспільстві, сутність якої в тому, що громадянське виховання здійснюється на основі безумовної відданості людини державним інтересам.
У цьому разі виникає інше питання: як змушувати людей підкорятися інтересам держави. Так, наприклад, Лівій повідомляє у другій книзі своєї історії Рима, що бідні громадяни Рима мали право жити за рахунок державних коштів. При цьому не можна було зобов’язувати громадян виконувати брудну працю.
Перикл, наприклад, роздавав гроші бідним громадянам для відвідування театрів та народних зборів, де розглядалися приватні й державні справи. Держава постійно розв’язувала війни, щоб давати працю бідним і розподіляти загарбані землі поміж ними.
У свою чергу Аристотель висловлював думку про те, що ідеалом громадянського суспільства є держава, що складається із людей середнього соціального верства. Ніхто з них не прагнутиме до чужого добра, як бідні до майна заможних людей. Від цього життя багатих людей проходить у повній небезпеці. Аристотель посилається тут на вислів Фокіліда: “У средних множество благ, в государстве желаю быть средним” [5].
Такий підхід до розв’язання проблеми громадянського виховання дещо відрізняється від платонів-ської ідеї самовідданості інтересам держави. У своєму подальшому розвитку він став предтечею такого підходу до розв’язання проблеми формування громадянина у суспільстві, як “суспільна угода”. Теорія “суспільної угоди” - це філософська і юридична доктрина, що пояснює виникнення державної влади внаслідок договору між людьми, які змушені перейти від незабезпеченого захистом природного становища до громадянського. У цьому разі людина зобов’язується виконувати державні закони, при цьому позбавляю-чись частково власної свободи, але натомість отримує право на захист з боку держави. Але необхідно зауважити, що деякі елементи ідеї “суспільної угоди” виникли ще у стародавності. Вони мали місце у ранньому будизмі (УІ-У ст. до н. е.), у вченні Модзи (близько 480-438, 420, 400, 392 або 381 рр. до н. е.), у філософії Епікура та Лукреція Кара.
У найбільш повному своєму розумінні теорія “суспільної угоди” сформувалася в Західній Євро-
пі у XVII столітті. Розквіт епохи Відродження, коли в центрі уваги суспільства постала “величність та краса людини”, ідея необмеженої самовідданості держави бралася під сумнів. Родоначальником нової теорії “суспільної угоди” став Гуго де Гроот Гроцій (1583-1645). Доктрина зазнала певних інтерпретацій від консервативно-захисної у Т Гоббса (1588-1679) до революційно-демократичної у Ж.-Ж. Руссо (17121778), який у книзі “Про суспільну угоду” розробив найрадикальнішу концепцію цієї теорії. Він уважав, якщо держава виникає на основі “суспільної угоди”, то громадяни мають право розірвати цей договір у разі зловживань з боку влади.
У різних варіантах “суспільну угоду” висвітлювали у своїх творах Дж. Локк (1632-1704), Дж. Мільтон (1608-1674) у Великій Британії, Б. Спіноза (16321677) у Нідерландах, І. Кант (1724-1804), І.Фіхте (1762-1814) у Німеччині, Т Пейн (1737-1809) в Америці.
Теорія “суспільної угоди” мала прогресивне значення, бо сприяла подальшому розвитку поглядів і концепцій щодо проблеми співвідношення особистіс-них й суспільних інтересів людини.
Ж.-Ж. Руссо мав протилежну позицію щодо ідей Аристотеля у зв’язку із суперечністю між особистими і суспільними інтересами людини. Він визначає два основних можливих варіанти у формуванні громадянина: можна виховати людину з егоїстичними нахилами, що буде дбати тільки про себе, або громадянина, “живущего для других” [18, с. 27]. Розв’язання всіх державних проблем треба здійснювати, за думкою Ж.-Ж. Руссо, шляхом виховання справжнього громадянина таким чином, щоб з раннього дитинства людина вважала своє існування як частину існування всієї держави [7].
Розв’язання проблеми виховання громадянина нерозривно пов’язане з питанням моральності особистості, тому що чимало філософів пропонують певні погляди щодо громадянського виховання, які засновані на етичних нормах і правилах моральної поведінки людини у суспільстві. Німецький філософ І. Кант висловлював ідею про те, що громадянин мусить підкорятися таким нормам права, які ґрунтуються на високій моралі, має бути активним у їх ствердженні. Він підкреслював, що вислів «пасивнй грмадянин» взагалі є протиріччям до розумінню поняття «громадянин» [1].
Зв’язок проблеми громадянського виховання з моральністю аналізує у своїх творах також видатний філософ і суспільний діяч Альберт Швейцер (18751965). Широкий перелік його професійних та громадських занять (він також був органістом, музикознавцем, теологом, пастором, лікарем) не дає повного уявлення про його унікальну роль в історії людства. А. Швейцера називають генієм людства, великим гуманістом за його безкорисливу діяльність лікарем в Екваторіальній Африці та боротьбу проти атомної зброї.
У своєму творі “Благоговіння перед життям” Альберт Швейцер аналізує уявлення Платона і Аристотеля про ідеал культурної держави. Розглядаючи їхні філософські погляди А. Швейцер доводить, що справжнє розв’язання питання про ідеал культурної держави,
зокрема проблеми громадянського виховання, ґрунтується на нормах етики. Громадський діяч закликає людство до “совершенной доброты”, до проголошення початку “века гуманности” [8].
Отже, у філософських роздумах А. Швейцера зріють ідеї створення світового суспільства, членами якого стануть гідні громадяни, носії справжніх етичних норм, добра та гуманності.
В ХІХ-ХХ століттях, в умовах стрімкого розвитку науково-технічного прогресу, міжнародних зв’язків виникли такі концепції громадянського виховання, основою яких є ідея про те, що член суспільства має формуватися як частина цілісного діючого організму. Вона виявляється в теоретичній спадщині філософів Ф. Рейна, Ф. Паульмена, Г. Кершенштейнера. Важливе місце у зазначеній ідеї займає свідомість людини. Наприклад, педагог і філософ Дж. Дьюі центром своєї педагогічній концепції вважав виховання заповзятливих і свідомих громадян, процвітаючих у житті людей. а французький педагог Селестен Френе висловлював думки про те, що треба виховувати громадянина, “который сознавал бы свои права и обязанности и сумел бы выполнить функции активного члена демократического общества” [10].
Висновки.
Таким чином можна наголосити, що у практиці суспільства та у поглядах європейських філософів і педагогів виховання громадянина перш за все основувалося на етичних нормах. Важливою передумовою та запорукою формування громадянськості особистості .є взаємовигідні відносини людини із державою, а шляхи громадянського виховання є за своїм характером практичні й прагматичні.
На основі європейського досвіду й ідеалів громадянства в Україні необхідно створити соціально-виховний простір у вигляді «громадянського вектору розвитку особистості», який передбачає:
• орієнтир на досягнення громадянського суспільства шляхом консолідації політичних й економічних зусиль;
• довіру й повагу до національних й загальнолюдських цінностей, до історичного минулого, до людей старшого покоління;
• поєднання державних програми громадянської освіти і виховання з освітніми програми регіонального, місцевого рівня і на рівні навчальних закладів.
Подальша перспектива дослідження полягає в необхідності вивчення національного досвіду формування громадянськості особистості, оскільки використання зарубіжного досвіду громадянської освіти і виховання потребує науково-прогонозованого підходу й розробки відповідної моделі вирішення означеної проблеми в ре-аляіх сучасного українського суспільства.
Література.
1. Кант И. Сочинения: В 6 т. / И. Кант. - Мысль, 1965. - Т. 4, ч. 2.
- С. 302.
2. История политических и правовых учений: Учеб. пособ./ Под общ. ред. В.С. Нерсесянца. - М.: Изд. НОРМА, 2000. - с. 28.
3. История педагогики и образования. От зарождения воспитания в первобытном обществе до конца ХХ в. / Под ред. А. И. Пискунова. - М., 2001. - с. 12-14.
4. Модзалевский Л.Н.. Очерк истории воспитания и обучения с древнейших до наших времен: В 2-х ч. - Спб.: Алетейя, 2002. -Ч.І. - С. 43-44, 35..
5. Мир философии. Книга для чтения: В 2 ч. - М.: Политиздат,
1991. - Ч. 2. - С. 414-416, 298, 154.
6. Платон. Сочинения: В 3 т. / Платон. - М.: Мысль, 1972. - Т 3 -С. 107, 365.
7. Руссо Ж.-Ж. Педагогические сочинения: В 2 т. / Ж.-Ж. Руссо. -М.: Педагогика, 1981. - Т. 1-2. - С. 27, 97.
8. Швейцер А. Благоговение перед жизнью: Пер. с нем. / А. Швейцер; Под ред. А. А. Гусейнова и М. Г. Селезнева. - М.: Прогресс,
1992. - С. 509.
9. Философский энциклопедический словарь. - М.: Совет. энцикл., 1983. - С. 232.
10. Френе С. Избранные педагогические произведения / С. Френе.
- М.: Прогресс, 1990. - С.144.
Надійшла до редакції 25.09.2009р.
Ткачов Сергій Іванович sport2005@bk.ru
