CC BY
14
General theory and history of subcultures have become a leading humanities section, which can effect its consideration in various contexts (but primarily in a culturological one). The foundation, the core of the general theory of history and subcultures have become the dominant subculture, specific subcultures (and other cultural) and the mainstream kind of "gulf stream". At the same time, it is important to realize not only the features of different subcultures; many people understand that being a Ukrainian is happiness and responsibility.
Key words: philosophy, culture, subculture, the dominant subculture, the theory and history of subcultures, culturology, ethics, aesthetic, history.
УДК 1П.852:929(450)Ба^
Ю. С. Сабадаш
ГУМАН1СТИЧНА ТА ЕСТЕТИЧНА КОНЦЕПЦ1Я АНТОН1О БАНФ1
В cmammi розглядаеться фыософська естетика А. Банфи Аналiзуються роботи фыософа («Проблеми фшософсько'г естетики», «Мотиви сучасног естетики», «Естетичний досвiд i життя мистецтва», «Нотатки з естетики», «Трансцендентальний принцип автономгг мистецтва», «Щодо музичног естетики», «Проблеми i фундаментальн принципи фшософсько'г естетики»), як мають винятково важливе значення для реконструкцгг творчог еволюцгг А. Банфi.
Зазначено, що оскшьки з усх форм духовног дiяльностi людини мистецтво завжди було пов'язане з життям, а естетика була найважлившою формою сощальностi, А. Банфi приходить до iдег про необхiднiсть теоретичног розробки, наукового обхрунтування та побудови фшософгг мистецтва i фшософсько'г естетики. Наголошено, що Банфi виробляе методологю в процеЫ критичного освоення багатовтовог фшософсько-естетично'г i художньог традицгг. Свое завдання вт бачив у тому, щоб виявити у творчостi гетальних мислителiв i художнишв зм^т епохи, основн лтгг духовного, культурного розвитку того або тшого суспшьства, а то й людства в цшому.
Клю^о^^ слова: культуротворення, гуматстична та естетична концепщя, фiлософiя мистецтва, художнт свт, творча еволющя, цiнностi, культурш проекцгг, естетичне виховання.
Антоню Банфi (1886-1957) - фшософ, талановитий мислитель, який здшснював дослщження з теорп тзнання, лопки, icropii фшософп, гуманютики, етики, педагогики, держави i права. Вщ його допитливого штелектуального погляду не сховалося жодне бшьш-менш помине явище св^ово'1' культури. Принципово важливi процеси культуротворення ставали об'ектом його роздумiв i, зрештою, тсля вщповщного критичного опрацювання активно включалися в теоретичний ужиток. Слщ зазначити, що естетична та гумашстична концепщя А. Банфi недостатньо представлена украшським науковцям. Переклад i видання окремих статей не охоплюють уае'1' спадщини ^алшського естетика, точка зору якого е визначальною для тих фахiвцiв, яю ототожнюють естетику з фiлософiею мистецтва. Оскiльки такий тдхщ подiляеться далеко не вама теоретиками, поглиблений аналiз iдей Банфi може внести в з'ясування зазначено'1' проблеми новi аргументи, чiткiше виявити вс iснуючi «за» i «проти».
Над розробленням фшософсько'1' естетики А. Банфi працював з 1937 по 1947 рш, коли на основi критичного аналiзу фiлософських концепцiй минулого i сучасностi вiн
46
починае виробляти власну фшософсько-естетичну методологiю. У цей перюд А. Банфi публiкуe твори про фшософсько-естетичш погляди Канта, Гете, Гегеля й шших видатних мислителiв, а також пише низку важливих для його творчосп нарисiв, таких як «Проблеми фшософсько! естетики», «Мотиви сучасно'1 естетики», «Естетичний досвiд i життя мистецтва», «Нотатки з естетики», «Трансцендентальний принцип автономй мистецтва», «Щодо музично'1 естетики», «Проблеми i фундаментальнi принципи фшософсь^' естетики» та iн. Ц роботи, мають винятково важливе значення для реконструкцй творчо'1' еволюцй А. Банфь За його словами: «У цих нарисах розвиваеться схема фшософсько'1' естетики; схема проста, але така, що освiтлюе, органiзуе, розкривае себе в безкшечних дослiдженнях, надае мисленню дiалектичну структуру мистецтва, у якш роз'ясняються i концентруються актуальнi проблеми художнього св^у [1, с. 3]».
Як доскшливий аналiтик Банфi виявляе все найцiннiше в тiй або шшш фiлософсько-естетичнiй системi - будь-то система Канта, Гете, Гегеля чи шшого мислителя. Свое завдання вш вбачав у тому, щоб виявити у творчосп гешальних мислителiв i художникiв змiст епохи, основнi лшй духовного, культурного розвитку того або шшого суспшьства, а то й усього людства. Так, розкриваючи внутрiшню суперечливiсть канпвсько'1' «Критики здатностi судження», А. Банфi простежуе 11 генезис i встановлюе й iсторичну роль та значення. «Зб^ мiж гармонiчно-доцiльною структурою всесв^у та й естетичною значимiстю, що бере початок у фшософй Гребля i вiдноситься до всього неоплатошвського плину епохи Ренесансу, вiдроджуеться наприкшщ XVII ст. у Шефтсберi, знаходить свое теоретичне обгрунтування в системi Лейбнiца i мiстичне висвiтлення в штущй Хемстерхуса, для того щоб iз кантовою критикою постати в новому виглядi в романтичнiй думщ [2, с. 219]». Торкаючись юторичного значення кантiвського вчення, Банфi зазначае: «Але те, що дотепер збер^ае свое значення в каш!вськш естетищ - крiм декiлькох генiальних i надзвичайно проникливих спостережень, - те, заради чого все ще звертаеться до не! сучасна думка, - полягае в ч^кому визначенш проблеми фшософсько! естетики, в зусиллi, спрямованому на з'ясовування принципу самостшносп естетичноi сфери, в усвiдомленнi складного феноменолопчного зв'язку останньоi з духовним життям, особливо з конкретною i рiзноманiтною реальнiстю мистецтва [2, с. 229]».
Дослщжуючи змiст вчень Гегеля i Гете, Банфi зазначае, що гегелiвська концепцiя мае у свош основi мотив революцй духу, що вщм^ае будь-якi претензй на абсолютну важливють позицiй, установок, окремих цiнностей тепершнього, обмежень, культурних проекцiй. Вона схиляеться (1 в цьому полягае й класичний унiверсалiзм) до визнання щеального царства без iсторичноi своерiдностi смаюв, почуттiв, суджень, де кожний стан дшсносп набувае показового змiсту, i звiльняеться вiд окремоi iсторичноi перспективи. А проблематика гегелiвського духу лежить у взаемодй порядку iдеальних змю^в i реальностi. Тут знаходиться i початок безупинного прагнення до внутршнього подолання формальноi досконалостi його класицизму через глибокий реалiзм, як усвщомлення необхiдностi завзятоi працi мистецтва, котре творить i будуе, що е вищою й унiверсальною формою цих взаемовщносин. Те, що Гете розумiе пiд культурою, е саме це усвщомлення iдеальноi значимостi реального, зосередженого навколо мистецтва, значимосп як безпосередносп буття, вiдкритою i iнтуйованою стихшшстю, у широкому сенсi - природою. З цього випливають деяю особливосп гетевськоi культури i насамперед - й унiверсальнiсть (Weltkultur), що тдшмаеться над почуттями i прагненнями, над юторичною обумовленiстю того або шшого розвитку.
Аналiз фiлософсько-естетичних поглядiв Гете приводить А. Банфi до висновку про те, що «гетевське усвщомлення культури е крайня межа процесу, що йде вщ Реформацй, через Вщродження, досягае Просвiтництва i, втшюючи в життя його прагматичнi
можливостi, проектуе його ушверсальнють в планi байдужостi, вщчуженосп вiд свiту, де будь-яка реальшсть живе iнтенсивним життям, але у вiдривi вiд свое'1 юторично! доль Немае сумнiву в тому, що в другш половинi XIX ст. реашзм посилюеться i звiльняеться вщ гетевських чар, поступово роблячи ухил в бiк практично! iнтенцiональностi [2, с. 229]». Але вiрним е також i те, вважае А. Банф^ що «гетевський мотив безсторонньо'1 iдеалiзацii реального змiсту, вшьно! i стихшно! життевостi всупереч будь-якiй ощнщ створюе фундаментальний художнiй критерiй, пануе над смаком i художньою творчютю, сто1ть у пiдмурку ново'1 фшософи культури, вiд Дiльтея до Зiммеля, i прагне, очищуючись, розчинитися в крайньому релятивiзмi, багатому чуттевiстю i тонкою аналiтичнiстю...[2, с. 229]».
Якщо для Гете, зауважуе Банфi, людська культура мае свою основу в свщомосп зразково'1 значимостi кожного аспекту живого всупереч властивосп практичних оцшок деформувати його, а культурна дшснють створена з форм, вiдповiдно до яких ця значимють дiстае свого конкретного здшснення, то мистецтво е серед цих форм найбiльш ушверсальною i радикально дiючою. Воно перебувае в центрi культури як гарантия проти фiлiстерства. Таким чином, феноменология художньо'1 рефлексп вiдбивае у Гете феноменологию усвщомлення свободи, тобто цшшсть людини.
Характерно, що коли криза сучасно'1 культури з особливою силою пщкреслюе боротьбу рiзноманiтних фiлософських шкш i напрямкiв, А. Банфi пильно i скрупульозно вивчае захiднi фшософсько-естетичш та культурологiчнi концепци, щоб через аналiз 1хшх гносеологiчних i сощальних коренiв пробитися до реальних проблем, якими дихае i пульсуе життя сучасного, пронизаного непримиренними протирiччями i соцiальними катаклiзмами свiту.
Заслуговуе на увагу конструктившсть його дослщницько! позици: критикуючи рiзноманiтнi напрямки сучасно'1 йому захщно'1 естетики i мистецтва, Банфi вказуе, що сутнiсть мистецтва повинна бути знайдена в глибинах буття i фундаментальних вiдносин життя. Дотепер у цш сферi панували два основш естетичнi мотиви: романтизм i класицизм. «Усе iнтерпретуеться у вщповщносп з двома принципами: романтизмом i класицизмом, дiонiсiйським й аполлонiвським [1, с. 25]». Дшсно, в сучаснш захiднiй естетицi мистецтво iнтерпретуеться або романтично - як вираження вшьно'1 суб'ективност (Лютцелер, Карлiнi, Бозанкет), як абсолютне Нщо, як принцип вшьно'! уяви (Сартр), або класично - як одкровення вiчного щеального порядку - абсолютний Розум, що управляе св^ом (Мартен), або як переплетшня цих двох мотивiв -романтичного i класичного. Проте, як справедливо вщзначае А. Банфi, сучасна метафiзика мистецтва «лишае вiдкритою теоретичну проблему штегрального бачення [1, с. 69]» ^ як наслiдок, залишаеться «вшьний простiр для фiлософськоi естетики 1, с. 71]».
Таким чином, приступаючи до побудови фшософи мистецтва, Банфi насамперед визначае, що якраз систематичне фшософське мислення е вшьною вщ абстрактного схематизму рацюнальною iнтеграцiею будь-якого знання. Фшософська естетика повинна виходити передусiм з передумови загальностi естетичного досвщу в безкiнечному розмаiттi його аспекпв, планiв, вiдносин i цшностей, отже, виходити з реального життя людей, з життя суспшьства. Три критери - емпiричний, дiалектичний i систематичний -приводять фiлософське мислення до визначення естетичного закону. «Естетичнють (esteticita), - пише А. Банф^ - е принцип унiфiкацii i розвитку досвiду [1, с. 71]», принцип його аналiзу i реконструкци. 1дея естетичностi дозволяе розглядати мистецтво як рiзноманiтний досвiд, як проблематичну структуру, самостшна цiннiсть яко'1 визначаеться естетичним щеалом або iдеею естетичносп, що вiдбивае свiтогляд людини або людський св^.
Оскшьки мистецтво е конкретною культурною об'eктивнiстю естетичного досвщу, то для фшософсько'1 естетики, пщкреслюе А. Банфi, важливо мати методичний критерiй, щоб осягати закони розвитку художньо'1 реальностi. Проте естетична сфера знаходить свою едшсть не стшьки в однозначному й абсолютному бутп, скiльки в проблемах, що стосуються рiзноманiтних аспектiв реальностi i виражаються в цiнностях i iдеалах. Ц проблеми е аспектами духовно'1 долi людини, яка завдяки свош дiяльностi змiнюе себе i свiт та створюе за допомогою мистецтва свою власну реальшсть, тобто утверджуеться в нш.
Лiтература i мистецтво наочно демонструють свою творчу мiць i велич тодi, коли вторгаються в ус сфери реального життя i людсько'1 свiдомостi. Вони вводять в щ сфери новий досвiд, новi мотиви, здiйснюють переоцiнку цiнностей i водночас ставлять перед собою новi проблеми, опановують новий змiст, реалiзують новi форми. Естетично трансформований досвщ стае iдеальним орiентиром у зрозумшш свiту i людини. Лiтература i мистецтво розкривають життя i спрямовують його розумшня в конкретно-юторичнш значимостi й обумовленостi. Не випадково в умовах глибоко'1 кризи гумашзму в сучаснiй культурi так гостро висуваеться вимога естетично'1 реконструкцп, оскшьки «етична проблема в п тотальности е проблема економiчна, юридична, виховна i моральна [1, с. 72]».
Завершивши розроблення основних положень фшософп мистецтва, Банфi з 1947 по 1957 роки проводить серйозш дослщження з конкретних проблем фшософи мистецтва. 1снуюче впродовж столiть iдеалiстичне i метафiзичне протиставлення видiв мистецтва «чистих» i «нечистих», «високих» i «нижчих», або «низьких», можна було дезавуювати лише на основi нового пщходу до усiх видiв мистецтва, розглядаючи 1'х у единiй системi, де кожний вид виконуе певну сощальну функцiю, вирiшуе специфiчнi художнi завдання, реалiзуе певний соцiально-етично-естетичний i гумашстичний змiст. Iдеалiстичнiй естетицi А. Банфi протиставляе внутрiшне багатство i розматсть змiсту твору мистецтва, що являе собою суцiльний, органiчний, довершений художнш свiт, який е вiдбитком i вираженням об'ективного реального свiту. Завдяки цьому традицiйнi вiдносини мiж твором мистецтва i цiннiстю змiнюються: не цшнють е пiдмурком складного й первюного генезису твору мистецтва, а твiр мистецтва - споконвiчним началом i генезисом усiх естетичних цшностей. Навiть категорiя прекрасного, на якш основувалися протягом тисячолiть всi щеалютичш i метафiзичнi фiлософсько-естетичнi побудови, квалiфiкуеться лише як один iз рiзновидiв естетичного змiсту. Та й самi естетичнi цiнностi знаходять справжнiй сощальний i моральний змiст, стаючи в один ряд з почуттевими, техшчними, формальними, iнтелектуальними i соцiальними цшностями, що становлять багатющу гаму твору мистецтва.
Розбiжностi мистецтв i жанрiв А. Банфi вiдносить до сфери рефлексп, що являе собою момент критично'1 свiдомостi, пов'язаний зi структурним аналiзом, риторикою i смаком як творчою дiяльнiстю. У цьому зв'язку вш вказуе на хибнiсть недооцiнки каношв як системи керiвних розпоряджень, що визначають загальний смак i якють продукци художника. Народжуючись з конкретного художнього досвщу, заснованого на певному звича!' i певнiй соцiальнiй структур^ вони розвиваються в напрямку самовщновлення, створюючи тривкий органiзм, що обумовлюе творчу дiяльнiсть i, часто надовго переживаючи сощальну структуру, яка його породила, дае початок академiчному консерватизму.
А. Банфi вщзначае, що мiж мистецтвом i прекрасним, тобто естетичною щннютю, iснуе безсумнiвний зв'язок, обумовлений юторичним процесом. 1хне зближення е продуктом певного стану цившзацп i культури, що реалiзувався в старогрецькому мистецтвi, де людське життя пщдавалося процесу iдеалiзацii, вiдбилося в нш i в нiй же
знайшло свое натхнення. Про це свiдчить монументальнiсть афшського Акрополя i взагалi грецьких храмiв та палацiв, проекти планування мют, де скасовуеться мiфiчно-емблематична символша традицiйноi конструкцп i 11 закошв, на змiну якiй приходить геометрична гармонiя. Пiдтверджують це i скульптурш втiлення богiв та геро^-в як прояв вищо! гуманностi. Варто лише пригадати характеры риси епосу i трагедп, типовiсть самих обставин i подiй, як стае зрозумiлим значення зразковоi iдеалiзацii «образотворчого мистецтва». Можна уявити, наскшьки абсурдною виглядала б спроба вивести окремi види мистецтва з ще! мистецтва, але настшьки ж поверховою е i думка про те, що iхне розрiзнення безвiдносне щодо життя i дшсносп мистецтва. Банфi переконаний в тому, що вся система мистецтва i його жанрiв грунтуеться на визначальному досввд «образотворчого мистецтва», який реалiзуеться в цiй системi вiдповiдно до естетичного принципу щеашзаци, що вщповщае ще прекрасного.
Виходячи з цього неважко зрозум^и природу i характер розмежування мистецтв i художнiх жанрiв. Вони вказують на лшп розвитку художнього через сукупшсть змiсту, форм, функцш, цiнностей, тем, технiчних прийомiв, з яких, загалом, i складаеться мистецтво. Завдяки такому нормативному тдходов^ вщповщно до якого традицiйно визначаються i характеризуються окремi види мистецтва й окремi жанри, розкриваеться необхщшсть вщповщно! iдеалiзацii. Проте саме щ елементи змiсту, форми, технiки, щнносп вiдповiдно до конкретноi соцiальноi i культурно! функцп через жанри надають характерну, специфiчну значимiсть структурi самого мистецтва, ставлять перед ним нову проблематику, вщкривають новi шляхи розвитку.
Чималий штерес становить банфiевське розумшня i розв'язання проблеми художньо! типовосп. Не вступаючи в дискусп, що велися i тривають дотепер навколо ща проблеми, фiлософ пiдтверджуе, що ушверсальнють типовостi в мистецтвi вiдрiзняеться як вiд унiверсальностi понять, так i вiд унiверсальностi алегорiй, яку вш характеризуе як фантастико-емоцiйну ушверсальнють. Таке обмеження А. Банфi визнае корисним, але грубим, хоча i цшком достатнiм, щоб не вдаватися ш до чуда генiя, ш до «трансцендентального синтезу». Адже ушверсальнють художньо-типового, говорить Банфi, залежить вщ мiжсуб'ективних чинникiв, вiд суспшьно-юторично! i людсько! основи. Так, типовiсть Ахшла або Антигони, Фарiанта або Отелло, Дон Юхота або Тартюфа, отця Горю або князя Андрiя корениться в суспшьнш свiдомостi, яка штерпретуе, символiзуе i посилюе й. Звщси популярнiсть або, краще сказати, жива людська природа цих титв.
Гостро i всебiчно А. Банфi розглядае проблеми художнього виховання, яке мютить у собi комплекс складних питань, пов'язаних з осмисленням того, як вщбиваеться життя, його проблематика в музичних творах, театральних спектаклях, у образотворчому мистецтв^ в архiтектурних спорудах тощо. Розв'язання проблем художнього виховання потребуе, на думку А. Банф^ не тшьки чiткого й анал^ично глибокого естетичного усвiдомлення структури мистецтва, але й усвщомлення його сусально'].' спрямованостi. Зосереджуючись на фаховому мистецтв^ А. Банфi звертае особливу увагу на розвиток самодiяльного мистецтва. Вщомо, що в добу Просвiтництва аматорство культивувалося з метою прищеплення практичних навичок (малювання) i з метою виховання св^ських манер (музика i поезiя); в добу романтизму - з метою духовного розкриття особистосп. На даний час необхiднiсть систематичного i методичного розвитку самодiяльного мистецтва диктуеться не тiльки просвiтницькими завданнями, але i бiльш важливими потребами людсько'1 культури i насамперед необхщнютю забезпечення безупинноi змiни поколiнь митщв.
Серед серйозних проблем, якi необхщно розв'язувати, А. Банфi називае проблему поширення художностi як сукупностi складних форм, спроможних надати художньо-
виразного змюту формам, знаряддям, актам сьогодшшнього життя, яке так швидко оновлюеться. Переважання суспшьного характеру працi веде до звуження сфери декоративного мистецтва на користь мистецтва функцюнального. Суспiльне життя потребуе нових вiдносин, нових форм вираження i пропонуе новi знаряддя виробництва. Завдяки свош внутрiшнiй дiалектицi на щ вимоги активно вiдгукуються мютобудування, архiтектура, сучасний дизайн, технiчне креслення тощо. Особливого значення Банфi надае вторгненню технiки в процес удосконалення естетичних можливостей радiо, кiнематографа, телебачення. Ц засоби масово'1 шформацп ввдграють найважливiшу роль у справi поширення i популяризацп творiв мистецтва, л^ератури, драматурги, музики.
Таким чином, розгляд сощальносп мистецтва, багатства його структури i розвитку дозволив А. Банфi показати невичерпнiсть сфери естетичних дослщжень. Фiлософiя мистецтва А. Банфi вплинула i продовжуе впливати на теорш i практику сучасно! фшософп, естетики i мистецтва. У свош фшософськш теори естетики Банфi поставив низку таких серйозних проблем, як стввщношення сощально'1 i художньо'1 кризи, роль мистецтва в 1'х подоланнi; мистецтво як генератор сощальних iдей i цiнностей, його функци у формуванш шдивщуально'1 i суспшьно'1 свiдомостi; юторична визначенiсть, спадковiсть i типовiсть творiв мистецтва, 1'хш взаемовiдносини з сощальнютю; взаемозв'язок народного i фахового мистецтва; естетичне виховання i виховання мистецтвом; мистецтво i науково-технiчний прогрес; роль мистецтва i художника в сучасному свт, у формуваннi ново'1 чуттевосп, нового мислення, ново'1 культури.
Список використаноУ л1тератури
1. Banfi A. I problemi di una estetica filosofia / A. Banfi ; a cura di L. Anceschi. -Milano ; Firenze : Parenti, Navara, 1961. - XXXVIII, 379 p.
2. Banfi A. Filosofia dell'arte. Editori Riuniti / A. Banfi. - Roma, 1962. - 367 p.
Стаття надшшла до редакцп 05.05.2016
Sabadash J.
HUMANISTIC AND AESTHETIC CONCEPTION BY ANTONIO BANFI
The article considers the philosophic aesthetics by A. Banfi. The philosopher's works ('The Problems of philosophic aesthetics', 'Motives of the modern aesthetics', 'Aesthetic experience and the live of the art', 'Notes of the aesthetics', 'Transcendental principle of the autonomy of art', 'Considering music aesthetics', 'Problems and fundamental principles of the philosophic aesthetics' etc.), which have executively important meaning and reconstruction of the creative evolution by A. Banfi are analyzed.
It is marked that among all the ways of person's spiritual activity art was always connected with life, but aesthetics was always the most important way of socialization; A. Banfi comes to the idea of the theoretical development, scientific grounding and constructing the philosophy of art and philosophical aesthetics. The author of the article stresses that A. Banfi worked out his personal methodology in the process of critical mastering centuries-old philosophical, aesthetic and artistic traditions. His personal task Banfi considered in the fact to find out in the works of brilliant thinkers and artists the sense of the epoch, basic ways of spiritual, cultural development of this or that society or even of the whole mankind. For example, disclosing inner contradictoriness of the Kant's critics of capability ofjudgment, Banfi retraced its genesis and at the same time established its historic role and sense.
Criticizing different trends of modern western aesthetics and art - naturalistic, psychological, feminine etc. - Banfi points out that the essence of art should be found in the depth and fundamentals of the relationship of life.
The aesthetic idea allows, as Banfi points, to consider art as various experience, as independent experience that kills person's world view or personal world.
The concreteness of its sense and the range of problems derive their strength from real life and from life of culture. That's why the sense of real life and culture define the sense and the character of the art. In connection with the fact that modern state of culture is characterized by radical gap, art consequently can't avoid the same state.
Literature and art especially demonstrate their creative strength and greatness when they intrude in all spheres of real life and personal consciousness: they implement in these spheres new experience, new motives, they also implement revaluation of values and at the same time they put new problems before themselves, they comprehend new sense and realize new forms. Aesthetically transformed experience becomes ideal guideline in understanding the world and people: literature and art reveal and aim to understanding of life itself in its concrete historical significance and conditionality.
Key words: culture formation, humanistic and aesthetic conception, philosophy of art, artistic world, creative evolution, values, cultural projections, aesthetic upbringing.
УДК 130.2
М. Ю. Чикарькова
О БИБЛЕЙСКОЙ СОСТАВНОЙ ПОНЯТИЯ «ДУХОВНОСТЬ»: ПРИОБРЕТЕНИЯ И ПОТЕРИ ФИЛОСОФСКОЙ МЫСЛИ
В статье анализируются античные и библейско-христианские истоки понятия «духовность», выявляется исконная определенность греко-римского взгляда на духовность представлением об извечности и неуничтожимости материи, в то время, как библейское сознание строится на признании сотворенности и бренности материального мира, трансцендентности Бога и Его Царства (Вечности), и ставит своей задачей достижение человеком ангельского состояния. Со временем глубина расхождения между церковным спиритуализмом и ценностями светского, секуляризированного общества возрастает; игнорирование дифференциации душевного (мир человека) и духовного (Богообщение), которая была введена христианством, становится обычным; душевное начинает последовательно осмысливаться как духовное. На ситуацию наслаивается рост неоязыческого движения, все более ширящееся влияние экзотических религий Востока и мощнейшая по своему масштабу вульгаризация представления о духовном в массовой культуре. Но уже хотя бы принцип плюрализма, свойственный постмодернистскому мышлению, исключает игнорирование важнейшей составной европейской культуры - библейско-церковного опыта.
Ключевые слова: духовность; плотский, духовный и душевный человек; церковная и карнавальная культуры; секуляризация; подмена понятий.
В секуляризированной научной мысли с эпохи Просвещения господствует тенденция искать истоки любой философской категории исключительно в греко-римской античности, и эта тенденция основана на давнем иррациональном стремлении европейца нивелировать и «задвинуть» на задний план другую важнейшую составную европейской духовности - библейско-христианскую концепцию мира и человека - т. е. сместить точку отсчета, общепринятую до XVIII века. Соответственно понятие
