CC BY
159
УДК 340.12
ГЛАВА ДЕРЖАВИ У ПРЕЗИДЕНТСЬК1Й РЕСПУБЛ1Ц1
д-р юрид. наук, доц., доцент кафедри теорп держави i права, Нащональний юридичний утверситет iменi Ярослава Мудрого,
Украта, м. Хартв e-mail: [email protected]
ORCID 0000-0003-0546-6187
I. В. ПРОЦЮК,
Проаналгзовано роль г мгсце президента, його повноваження як глави держави, так г глави уряду в систем1 подшу влади в президентськт республщ, розглянуто систему стримувань I противаг у таких республжах. Особливу увагу придшено президентам у республтах, як1 в науковт лтератур1 називаються «суперпрезидентськими».
Ключов1 слова: президентська республша, президент, глава держави, глава виконавчо! влади, парламент, система стримувань i противаг.
Постановка проблеми. Конституцшна реформа, що вщбуваеться сьогодш в Укра!ш, ставить досить широке коло питань щодо визначення вщповщно! форми правлшня, закршлення певного мехашзму подшу влади з вщповщною системою стримувань 1 противаг, що мае налагодити найбшьш ефективну взаемодш центральних 1 мюцевих оргашв влади тощо. У цьому аспект! важливим для укра!нського державотворення е питання обрання найбшьш досконало! для нашо! держави форми правлшня. Одним 1з вар1ант1в е побудова в Укра!ш президентсько! республши з «сильним» главою держави. Тому вбачаеться актуальним проанашзувати повноваження, визначити мюце глави держави в систем1 подшу державно! влади президентсько!' республши, акцентувавши увагу на його повноваженнях 1 взаемодп з шшими органами державно! влади.
Метою 1 завданнями дано! статл е дослщження рол1 1 м1сця глави держави в мехашзм1 функщонування державно! влади в президентськш республщ1, визначення переваг 1 недолтв тако! республши та можливого
закршлення тако1 форми для рiзних держав свггу.
Виклад основного матерiалу. Главою держави в президентськш респyблiцi, як i в шших респyблiках, е президент. Коло його повноважень у президентських респyблiках е досить широким, оскшьки вiн е главою держави i главою виконавчо!' влади. Класичною президентською респyблiкою в науковш лiтератyрi визнаеться США. Тому доцшьно проаналiзyвати, в першy чергу, повноваження президента саме цiеi краши. У розд. 1 ст. II Конституцп США зазначено: «Виконавча влада здшснюеться Президентом Сполучених Штатiв Америки» [1, с. 358].
В основi оргашзацп державноi влади в ydx демократичних державах лежить модель подшу державноi влади, яку, на нашу думку, доцшьно розглядати в трьох аспектах: шституцшному, функцюнальному i структурному. 1нституцшний аспект полягае в тому, що iснyють три гiлки влади (законодавча, виконавча та судова) iз системами вiдповiдних державних органiв для ix здiйснення. Передyсiм для рiзниx органiв передбачено неоднаковий порядок формування i припинення i^ повноважень. На думку А. Шайо, кожна з гшок влади у своему виникненш й припиненнi повноважень в основному незалежна, завдяки чому досягаеться вщокремлення гiлок влади «у початковiй i кiнцевiй стадiяx»: «Президент не може розпустити Конгрес, Конгрес не може змютити президента, Конгрес не може розпустити сам себе, президента можна застрелити, але самi вони повноваження не складають. Сдиним органiзацiйним повноваженням президента щодо Конгресу е те, що вш може скликати його у випадку надзвичайного стану» [2, с. 85].
Крiм того, шституцшний аспект чiтко простежуеться в американському бiкамералiзмi. Необxiднiсть такоi структури парламенту аргументуеться потребою забезпечення штерешв шталв: якщо його нижня палата представляе загальнонащональш iнтереси, то верхня - територш. Президент i кожна з палат парламенту формуються рiзними способами i при виникненнi суперечностей виступають незалежними один вiд одного шститутами. Тому за такоi моделi,
коли i президент, i конгрес обираються народом, необхщна еднють управлшня забезпечуеться високим рiвнем взаемозалежност органiв влади [3, с. 140].
Також суттевим в шституцшному аспект е те, що вс три гшки влади мають рiзнi строки повноважень: палата представниюв Конгресу обираеться на два роки; Сенат кожш два роки оновлюеться на одну третину; президент обираеться строком на чотири роки; члени Верховного суду та шших федеральних суддiв призначаються на посади довiчно.
Функцiональний аспект виявляеться у функщональнш незалежностi гшок влади одна вщ одно!', але водночас в ïx взаемодiï, врiвноваженнi, обмеженнi (взаемопроникненнi) та контролi. Насамперед цим аспектом передбачаються рiзнi владш можливостi. Так, Конгрес не вправi здiйснювати виконавчу й судову влади-функцп, оскiльки тiльки суди здiйснюють функцш правосуддя, але при цьому вони не вправi пiдмiнювати собою законодавця й виконавчi органи. Конституцiйна модель не передбачае первинноï автономно!' нормотворчост iнститутiв виконавчоï влади i програмуе ïx на здшснення виключно функцп. Саме у функцiональному компонентi передбачено мехашзм стримування i противаг, який забезпечуе демократичну й ефективну модель влади в президентськiй республщ.
Суб'ектний аспект подiлу державно!' влади е певною мiрою поxiдним вщ iнституцiонального та функцiонального аспектiв. Тут варто вщмггити чотири обставини, як мають безпосередне до нього вщношення: по-перше, депутатський мандат е несумюним iз зайняттям державно1' посади, однак це не виключае можливостi партшного единовладдя; по-друге, неоднаковий порядок формування державно-владних шститупв пiдвищуе ймовiрнiсть того, що рiзнi iнститути будуть контролюватися рiзноманiтними полiтичними групами, партiями; сюди ж належить i бiкамералiзм; по-трете, рiвне представництво штатiв (регiональниx полггичних груп i регiональниx iнтересiв) у Сенат створюе децентралiзуючий момент у центральному апарал влади i знижуе ймовiрнiсть того, що законодавчий орган у цшому контролюватиметься однiею
парпею, а рiзний порядок формування Сенату й палати представниюв робить равновiрогiдною як однакову, так i рiзну партiйну бiльшiсть у палатах Конгресу; по-четверте, персональна незалежнють федеральних суддiв вiд полiтичних суб'еклв, якi впливають на ïx призначення (федеральш суддi призначаються президентом за порадою i згодою Сенату бшьшютю в 2/3 голосiв останнього), забезпечуеться тим, що анi Сенат, аш президент не можуть призначати суддiв самостiйно i що вони займають своï посади довiчно.
При цьому конституцшна модель подшу державноï влади в такш президентськiй республiцi, як США, допускае два варiанти ïï практично1' реалiзацiï залежно вiд взаемовщносин мiж законодавчою й виконавчою гшками влади - роздiлене правлiння та однопартшне правлiння.
Перший варiант - роздшене правлiння - характеризуеться належшстю президента й парламентсько!' бiльшостi вщ рiзниx партiй (передбачаеться, що це полггично рiзнi, опонуюючi одна однш партiï або коалiцiï). У цьому випадку президентська полггика е залежною вiд спiввiдношення сил у парламент^ що може бути не на користь президента. 1деться про так зване роздшене правлшня, коли бшьшють у парламент та президент належать до рiзниx полiтичниx партiй. Саме в перюд роздiленого правлiння виявляеться незалежнють законодавчо!' й виконавчо!' гшок державно!' влади одна вiд одно!', з одного боку, й водночас ïx взаемоконтроль - з шшого. Тому для анаизу конституцшно1' моделi органiзацiï державно1' влади в президентсько1' республiцi першочерговим е розкриття тдвалин взаемовiдносин президента та парламенту саме в даний перiод.
Другий варiант: президент i парламентська бiльшiсть належать до одше1' партiï. У цьому разi чiтко простежуеться лише шституцюнальний аспект подiлу державно1' влади, а функцюнальний i суб'ектний вираженi менше. Президент у цьому випадку, по суп, стае основним суб'ектом законодавчого процесу. 1накше кажучи, президент i парламентська бшьшють становлять партшне единовладдя, що утворюеться в царинi дп як законодавчо!', так i виконавчо!'
гшок влади.
За будь-якого варiанту роль президента в президентськш республщ настшьки вагома, що деяк дослщники навль називають його «головна рушiйна сила меxанiзму держави» [4, с. 8]. Причому нерщко президентська влада бувае гiпертрофованою, пiдкоряючи ^6î всi iншi гiлки влади. У цьому випадку говорять про «суперпрезидентську республiку» [5, с. 25].
Уряду, як единого колепального органу, в президентськш республщ не iснуе: функцюнуе лише адмiнiстрацiя президента, що включае мiнiстрiв, якi виконують функцiï його помiчникiв i полiтично вiдповiдальнi перед ним. Посади прем'ер-мшютра в таких державах або немае, або вш виконуе тшьки допомiжно-координацiйну роль: це так званий адмшютративний прем'ер (у деяких крашах, що розвиваються). За офщшним трактуванням президент одержуе мандат на управлшня державою безпосередньо з рук народу, що дае йому право протиставляти себе вшм шшим державним органам i громадським оргашзащям. Усе це ще бшьше тдсилюе його повноваження й пiдкреслюе його незалежнють i самостiйнiсть щодо шших державних оргашв.
Проте президент не е всесильним. Так, у межах функцюнального аспекту подшу державно1' влади важливим елементом системи стримувань i противаг е затвердження (а, вщповщно, можливють незатвердження) парламентом президентських призначень. Цим самим президент i парламент певною мiрою врiвноважують один одного: президент не може призначити того, кого не затвердить парламент, але й останнш може затвердити тшьки ту кандидатуру, яку запропонував президент.
У президентськш республщ виконавча влада зазвичай правом законодавчо1' шщативи не надшяеться i тому займаеться пошуками рiзноманiтниx шляxiв для внесення законопроекту на розгляд парламенту (наприклад, за допомогою участ представниюв уряду в роботi комiтетiв i комiсiй палат парламенту, але не в засщанш палат). Урядовий законопроект може бути змшено або доповнено парламентарями без згоди уряду. Bd ш
жорстю правила, що обмежують доступ виконавчо1' влади в парламент, покликан захистити самостшнють законодавчо1' влади.
I все ж таки президент е активним учасником законодавчого процесу. Бшьшють законопроеклв надходять на розгляд у парламент саме вщ нього, хоча вш формально й не мае права законодавчо1' шщативи. Квазiзаконодавча шщатива глави держави виявляеться досить часто, зокрема, коли вш направляе в парламент послання, яю мають характер програми законотворчо1' дiяльностi й мютять полiтичнi, економiчнi або сощальш пропозицiï. Ця обставина дозволяе називати президента США «головним законодавцем» [6, с. 131]. Однак при цьому Конгрес вправi вiдxилити будь-якi законопроекти президента, яю той може вносити за сприяння залежних або ствчуваючих йому осiб в обох його палатах [7, с. 441].
Американська модель, з одного боку, не дае президентовi формального права законодавчо1' шщативи, а з шшого - дозволяе перюдично пропонувати на розсуд парламенту таю заходи, яю вш вважае необхщними й корисними. Звщси випливае, що главi держави не заборонено вносити законопроекти, але вш не володiе так званим «авторським наглядом», i парламент вправi змшювати президентськi законопроекти на свiй розсуд.
Потужним засобом впливу президента на законодавчу владу слугуе можливють вiдxилення ним законопроектiв за допомогою вето, що е яскравим прикладом зггкнення прерогатив президента й парламенту. Право вето передбачено розд. 7 ст. I Конституцп США, присвячено1' законодавчш влад^ Президенти досить часто застосовують це повноваження як важшь змши або вiдxилення бшля, користуючись труднощами його подолання. 1з 1409 випадкiв накладення звичайних вето, яю мали мiсце в перюд, починаючи з президентства Дж. Вашингтона й до Р. Рейгана, Конгрес переборов тшьки близько 100 з них. Президентське вето, на перший погляд, урiвноважуе парламентський контроль за виконанням закошв. Проте президентське вето дозволяе не тшьки блокувати непотрiбнi програми, а й бути ствучасником у
програмуванш, здшсненш законодавчо1' влади через вплив на парламент за допомогою цього шструменту. Виходить, що так звана програмована влада контролюе «програшста» i сама задае собi «програму».
Одним iз способiв уникнути президентського вето е включення в законопроект, в якому защкавлений президент, так званого «на1'зника» (rider), тобто положення, яке прямо не стосуеться змюту законопроекту. Такий додаток може юнувати щодо конкретного виду дiяльностi адмiнiстративного вiдомства, однак президент буде змушений повнiстю або схвалити, або вдаилити поданий йому на тдпис законопроект, оскiльки вiн не мае у своему розпорядженш права вибiркового вето (line-item veto) [8, с. 369].
Особливо актуальним вето президента стае в перюд роздiленого правлшня, бо труднощi його подолання можуть виникнути, якщо президент i бшьшють Конгресу належать до рiзниx полггичних партiй. Але дослiдження показують, що коли парламент i президент належать до конкуруючих полiтичниx партш, це не перешкоджае прийняттю закошв [8, с. 55].
У президентських республшах, де глава держави надшений реальною виконавчою владою, вiн самостшно видае нормативнi акти, якi зазвичай не потребують мiнiстерськоï контрасигнацiï. До посилення позицп президента веде i практика делегованого законодавства, передбачена Конститущею США. При цьому оцiнки науковщв з приводу конституцiйностi даного шституту часом полярно протилежнi. Виконавча влада може зростати в основному завдяки 2-м причинам: у силу устшного тиску президента на парламент i добровольного делегування останнiм частини сво1'х законодавчих повноважень виконавчiй владi, вважають деяк дослiдники [9, с. 31]. Ще Дж. Локк, противник такого делегування, свого часу писав, що «законодавчий орган не може передати право видавати закони в чшсь iншi руки. Адже це право довiрене народом i тi, хто ним володiе, не можуть передати його шшим» [10, с. 57]. Таким чином, «влада, передана народом, не може бути переделегована», вважае дехто iз вчених [11, с. 173], а тому прерогатива прийняття закошв е
невщчужуваним правом парламенту, довiреним йому народом.
На практищ президент фактично е одним iз найважливших суб'еклв законодавчо1' функцiï при будь-якому сшввщношенш полiтичниx сил у центральному апарал влади. Описана вище модель подшу державно1' влади не враховуе масштаби прийнято1' в США практики делегування законодавчих повноважень президентовi, прямого внесення в парламент законопроеклв у видi президентських послань i практики накладання вето. Уже цi фактично законодавчi можливостi глави держави не дозволяють вести мову про жорсткий подш влади на законодавчу й виконавчу. А оскшьки США е зразком президентсько1' республiки, то немае тдстав думати, що названi можливост становлять лише специфiку цiеï держави й не характеризують президентську республшу взагалi як таку.
На нашу думку, анаизована своерiднiсть функцiонального компонента подшу державно1' влади у вщносинах Конгресу i президента насамперед пов'язана зi специфiкою суб'ектного аспекту. Якби президент не спирався на тдтримку якоюь значимо1' парламентсько1' бiльшостi або якби в певних випадках йому протистояла б значна парламентська бшьшють, вш не м^ би стати основним суб'ектом законодавчо1' шщативи, настшьки часто домагатися делегування йому законодавчих повноважень, а офщшне вето переборювалося б частiше i президенти не зловживали б ним. 1накше кажучи, на практицi перерозподiл нормотворчих повноважень на користь глави держави вщбуваеться настшьки, наскшьки це дозволяе Конгрес, а значить, i виборщ, яю обирають такий склад останнього. Конгрес же дозволяе такий перерозподш не тому, що це запрограмовано конституцшною моделлю, а тому, що президент у певних випадках спираеться на контрольовану ним бшьшють. Основним суб'ектом нормотворчо1' дiяльностi президента робить не конституцшна модель, а реальний феномен партшного единовладдя.
Головною ознакою, яка характеризуе взаемовщносини законодавчо1' й виконавчо!' гiлок влади, у президентськiй республщ в цiлому i зокрема в США,
е вщсутшсть шституту вщповщальност уряду перед парламентом: вш несе вщповщальшсть тшьки перед президентом. Президент також позбавлений права розпуску палат парламенту. За таких умов ефективне управлшня можливе, тшьки коли президент i Конгрес здатш дшти консенсусу з важливих полличних питань. Брак засобiв виршення конфлiктiв мiж ними шституцшним шляхом змушуе ïx погоджувати своï зусилля i знаходити компромюи.
Глава держави з президентською формою державного правлшня полiтично не шдзвггний жодному органу. Навiть процедура iмпiчменту, застосування якоï передбачено конституцiями багатьох краïн, означае вiдсторонення вiд влади президента за вчинення ним злочину, а не за неефектившсть його политики. Сдиним меxанiзмом полiтичноï вщповщальност виконавчоï влади у таких крашах виступають вибори.
Як це не дивно, але у такш республщ парламент мiг би стати домшуючим органом влади, якби не його двопалатна структура. Бiльшiсть елементiв системи стримувань i противаг спрямоваш на стримування виконавчоï влади. На вщмшу вiд них, двопалатнiсть у президентськш республщ е меxанiзмом стримування саме законодавчоï влади. Причин цьому декшька. По-перше, опозицiйна президентовi партiя не обов'язково мае бшьшють в обох палатах. З огляду на рiвнiсть палат при прийнятт законiв вщмова однiеï з них схвалити законопроект може розглядатися як абсолютне вето. У той же час рiвнiсть палат парламенту при прийнятт ршень свщчить, що бiкамералiзм законодавчоï влади змщнюе ïï положення й дозволяе стримувати й контролювати виконавчу владу, тим бшьше, що парламент за цiеï форми державного правлiння (ш верхня, нi нижня палати) розпуску не шдлягае. По-друге, законодавчий процес стае бшьш тривалим i складним, що дае президентовi можливiсть ефектившше використовувати прийоми тиску на законодавшв, наприклад, застосувати «кишенькове вето». По-трете, процедура перегляду Конституцп передбачае шдтримку вiдповiдниx поправок голосами обох палат парламенту. I останне, ршення про iмпiчмент президента не е
прерогативою обох палат.
З огляду на проведений анаиз можна дшти висновку, що за сучасних умов державне правлшня США продовжуе грунтуватися на проголошених ще в перюд ухвалення федерально! Конституцп принципах, першорядне значення серед яких мае подш державно! влади.
Особливим е функцюнування державного мехашзму в президентських республiкаx, що розвиваються, осюльки парламент тут фактично не виступае реальним обмежувачем повноважень президента. Бшьше того, спроби в латиноамериканських кра!нах реалiзувати модель президентсько!' республши наштовхуються також на ще одну серйозну перешкоду - на брак традицп сильно!' судово!' влади, здатно!' стримувати президента вiд диктаторських тенденцш. «У бiльшостi кра!н Латинсько!' Америки обмеження щодо створення й тдтримки незалежно!' судово!' влади ведуть до такого розширення привше!'в виконавчо!' влади, за якого вiйськовi починають розглядатися як основш гаранти миру» [12, с. 270].
Досить сильна президентська влада характерна для кра!н Латинсько!' Америки, де президент, не враховуючи ш принципу подшу державно1' влади, ш ротацiï, займае домiнуючi позицп в державному меxанiзмi. Цьому сприяе висока стутнь персоналiзацiï влади, слабюсть полiтичниx партiй, низька ефективнiсть дiяльностi законодавчих i судових органiв. У цих крашах право президента формувати уряд самостшно й незалежно вщ яких-небудь органiв, як правило, шяк не обмежуеться. Що стосуеться цього права, показовою е ст. 84, п. 1 Конституцп Федеративно1' Республжи Бразилп, яка надае главi держави право «вшьно призначати i змщувати мiнiстрiв уряду» [13, с. 332].
В абсолютнш бiльшостi латиноамериканських краш, яю е президентськими республiками, президент е головою уряду, очолюе Кабшет мiнiстрiв, який, у свою чергу, не мае конституцшного статусу, а його склад, порядок формування, функцюнування й вщповщальнють установлюються президентом на пiдставi поллично!' практики. Традицiйно Кабшет мiнiстрiв i
розглядаеться самим президентом, i трактуеться латиноамериканскими науковцями як суто робочий орган при ньому, тобто як своерщний апарат його помiчникiв [14, с. 15].
У багатьох африканських державах, як також е президентськими республшами, у руках президента, який, як правило, е лщером правлячо!, а часто i взагаи едино! легально дiючоi партп, концентруеться величезна влада, що дозволяе йому практично одноособово виршувати бiльшiсть питань державного управлiння. Будучи фактично незмшним i единим носiем виконавчо! влади, президент у будь-якш iз цих кра!н не зобов'язаний реагувати порадам якого-небудь органу чи посадовця. Не випадково у науковш юридичнiй лiтературi подiбнi монократичнi республiки одержали найменування «президентськ монархи» або «суперпрезидентськ республши».
Суперпрезидентська форма державного правлiння мае на увазi не тiльки значш повноваження президента, що закрiплюються текстами конституцш, а й реальне здшснення !х на практицi. Низка латиноамериканських конституцш уповноважуе президента «уособлювати нацш» або ж проголошуе його верховним главою наци. Такий його конституцшний статус уже шдкреслюе його безумовне верховенство в системi найвищих оргашв державно! влади й управлiння.
Bd латиноамериканськi конституцп проголошують президента, о^м як главою держави й уряду, i верховним головнокомандувачем збройних сил кра!ни. В умовах Латинсько! Америки цi ознаки (до реч^ властивi й звичайнiй президентськiй республщ) створюють могутню концентрацiю влади в руках одше! особи - президента. Важливе значення мае керiвництво ним збройними силами, оскшьки армiя завжди вiдiгравала й дотепер продовжуе виконувати значну роль у державному й полггичному житт латиноамериканських кра!н.
Важливим чинником, який значно пiдсилюе вагому роль президента в так званш суперпрезидентськш республiцi, е його значш надзвичайш повноваження, якi можуть бути ефективно використаш практично у будь-яких
критичних ситуащях, починаючи вщ мiждержавного збройного конфлжту й заюнчуючи внутршшми заворушеннями. Причому дiапазон використання президентом його надзвичайних повноважень набагато ширший, ашж у президентсьюй республщ американського зразка i застосовуеться частше й ефективнiше, нiж в шших регiонаx.
Суперпрезидентська форма державного правлшня функцюнуе в умовах значно! (порiвняно зi США) слабкостi законодавчо! влади [15, с. 149] i ïï майже повного шдпорядкування президентовi. Як показав досвщ кра!н «третього свпу», в умовах авторитарного режиму президентсью декрети можуть ставати взагалi ледве не основним законодавством кра!ни. Наприклад, у Пакистанi та Бангладеш тд час военного становища, коли представницью органи практично не функцiонували, законодавчий процес здшснювався виключно за допомогою президентських декрепв, причому в такий спошб вносилися навiть змiни до конституцш цих держав. До того ж в ушх латиноамериканських кра!нах, де прийнята президентсько-республiканська форма державного правлшня, встановлено право законодавчо! шщативи президента й (або) членiв утворюваного ним колепального органу. Часто це право президент уповноважений здшснювати в непрямий спошб через мiнiстрiв (у Гондурас^ Панамi, Сальвадорi) або цим правом надшеш лише мiнiстри чи орган виконавчо! влади у складi мiнiстрiв у цiлому (в Болiвiï, Колумбiï, Коста-Рiка, Уругва!) [16, с. 29]. У крашах Середньо! Азп, де президент визнаеться главою держави й виконавчо! влади, вш може розпускати парламент фактично на свш власний розсуд (у Казахстан^ Узбекистан^ [17, с. 92-93].
На сьогодш в рамках загальних процесiв демократизацп спостерiгаеться тенденцiя до обмеження школи надзвичайно широких законодавчих повноважень президента в багатьох крашах, що розвиваються. Показовою щодо сказаного е Конститущя Бразилп 1988 р. [13, с. 333], якою право глави держави видавати нормативш акти, яю мають силу закону, обмежено. Президент Бразилп тепер може видавати лише тимчасовi розпорядження, яю негайно
повинш бути представлен на затвердження Конгресу i як втрачають свою силу, якщо вони не одержали законодавчого затвердження останшм протягом 30 д1б.
Проте, суперпрезидентська форма державного правлшня в сучасних умовах - це фактично незалежна, неконтрольована на практищ законодавчою або судовою гшками влади система правлiння, основною межею яко!' е гiпертрофованi президентськ повноваження.
Тому в крашах Швденно1' Америки президентська форма правлiння, як правило, передбачае неможливють переобрання президента безпосередньо на наступний термш. Це також суттева вщмшшсть вiд президентсько1' форми правлiння зразка США, яка передбачае можливють переобрання глави держави. Така заборонна норма теоретично спрямована проти можливого встановлення диктатури президента, а на практищ перебування його на посадi всього один строк шдкреслюе силу i значушдсть президентсько1' влади, ставлячи ïï фактично в рамки неконтрольовано1' державно1' системи.
Принцип ротацiï, закрiплений в деяких конститущях, мае, безперечно, певний демократичний потенщал, тому що служить своерщною противагою всевладдю президента, протидшчим трансформацiï конституцiйного правлiння глави держави в режим особисто1' диктатури. Однак не треба абсолютизувати його позитивне значення. Як тдкреслював шмецький юрист К. фон Бойме, навпъ найлiпшi намiри законодавцiв часто призводять до вельми сумних наслщюв. Biн наводить за приклад кiнця 60-70-х рр. ХХ ст., де
неможливють переобрати на черговий строк сильного й популярного в кра1ш президента Е. Фрея сприяла приходу до влади такого досить слабкого политика, як С. Альенде, й подальшому колапсу вше1' полгтично1' системи [18, с. 58].
Незважаючи на прагнення окремих краш, що розвиваються, модифшувати i пристосувати до сво1'х умов модель класично1' президентсько1' республiки, остання все-таки залишаеться в основному суто американським феноменом, для усшшного функцюнування якого необxiдна цiла низка умов як-
то: достатньо високий рiвень полггично! культури, ретельно розроблена i збалансована система стримувань i противаг та ш У суспшьствах, яю не мають глибоких демократичних традицш, президентська форма державного правлшня може сприяти авторитаризму, корупцп й полггичнш нестабшьносл.
Обрання президента й парламенту всенародним голосуванням призводить до того, що кожен iз цих шституив стае власником всенародного мандата. «Подвшна демократична лептимнють» - поняття, введене Х. Лшцем [19, с. 49], - у випадку розбiжностi позицп президента й парламенту породжуе певнi проблеми. Виникае запитання: хто в подiбнiй ситуацп мае бiльше пiдстав виступати вщ iменi народу - президент чи опозицшна йому бiльшiсть у парламент? Ось тут закладено зерно конфлшту, яке може прорости в кризу державно! влади в цшому. Тому варто вщзначити унiкальнiсть досвiду США: у подiбниx конфлiктаx завжди вступав у дш меxанiзм погоджень i переговорiв. Президент США, не маючи у своему розпорядженш важелiв примусу, змушений переконувати, причому «...переконувати ошб, якi володiють чималим, а iнодi й просто значним потенцiалом опору президентсьюй волЬ> [20, с. 12].
У цш формi державного правлшня тдзвггнють, тобто мiри й засоби забезпечення вщповщальност виборних iнститутiв державно! влади перед громадянами, максимiзована. Виборщ вiддають сво! голоси за президента, який не може бути усунений внаслщок змши спiввiдношення сил у парламент^ У наявностi прямий зв'язок мiж вибором, зробленим електоратом, та його очжуваннями щодо керiвництва.
Незалежнють влади може бути позитивно оцшена лише у випадку мщно!' й ефективно! системи стримувань i противаг, подiбно американськiй. Ця модель оргашзацп державно! влади дозволяе опозиц^' грати свою роль, не загрожуючи при цьому урядовш стабiльностi. Звичайно, у випадку багатопартшност, коли президент опираеться на парламентську меншють (роздiлене правлшня), можливе вповiльнення законодавчого процесу й навт значний конфлiкт гiлок
влади [21, с. 140-146]. Але якщо президентська партя й сам лщер усвщомлюють небезпеку цього конфлшту й нездатнють правити поодинщ, досягнення консенсусу повинно виявитися кращим виходом. У цьому й полягае одна з причин устшного функцюнування ще1' форми державного правлшня лише в розвинених правових державах, таких як США, у державах з розвиненими демократичними традицiями - елементами, яких повнютю або частково бракуе в крашах Латинсько1' Америки й Африки, як обрали для себе цю модель оргашзацп державно1' влади й тому доволi часто стикаються з полличними катаклiзмами.
Крiм перелiчениx ще одшею з причин успiшного функцюнування президентсько1' республiки у США е висока роль Верховного суду, заснована на дп прецедентного права. За умов високого рiвня поллично1' культури ця модель створюе умови для достатньо стабшьного функцюнування поллично1' системи. Президентська республша, будучи простою й рацюнальною, формально створюе можливостi для ефективного контролю парламентом виконавчо1' влади внаслщок нездатностi глави держави розпустити парламент (що реально втшюеться лише в рамках американсько1' моделi). Кабшет президента мае двi суттевi переваги перед полличним кабiнетом у парламентських крашах: а) на урядовi посади найчастше призначаються фаxiвцi в певнш галузi, якi вже довгий час працювали в системi вiдповiдного мшютерства чи вiдомства i знають специфжу його роботи; б) тут може використовуватися мехашзм так званих «патронатних призначень» - замiна ключових посадових ошб у вищому керiвництвi оргашв виконавчо1' влади на приxильникiв глави держави.
Слщ зауважити, що президентська республша не е iдеальною формою правлшня. Для тако1' республiки у взаемовщносинах вищих органiв влади е можливють виникнення безвиxiдноï ситуацй'. Президент може не мати достатньо1' кшькост голосiв у парламентi, щоб вш мiг провести в життя свою програму. Biн може лише, користуючись правом вето, перешкодити парламентовi схвалити його власну законодавчу програму. Таким чином, на вщмшу вiд парламентсько!'
форми правлшня, президентська тапъ у co6i можливють nporapi4 мiж законодавчою i виконавчою гiлками влади i провокування конституцiйноi кризи. Bipor^mcTb останньоi бiльша, коли президент i парламентська бiльшiсть належать до рiзних партiй чи полiтичних рухiв. Може скластися ситуацiя бездiяльностi законодавчоi i виконавчоi влади, коли анi президент, аш парламент не зможуть провести своiх власних програм. У крашах переходного типу, до яких вщноситься й Украiна, при нерозвиненостi полiтичноi системи, за вiдсутностi належноi пол^ично!' i правово!' культури цiлком можливою була б така ситуацiя. Крiм того, як вiдмiчаеться в лгтератур^ в умовах посттоталiтарних суспiльств «у президента i уряду е велика спокуса не витрачати час на пошуки компромiсiв з парламентом, а, перетворивши його в чисто декларативний орган, швидко проводити реформи. Але вщ посилення авторитарностi рукою подати до ново! диктатури» [22, с. 277].
Список лггератури:
1. Конституции зарубежных государств: Великобритания, Франция, Германия, Италия, Европейский союз, США, Япония, Индия : учеб. пособие / [сост. сб., пер., авт. введ. и вступ. ст. В.В. Маклаков]. - 5-е изд., перераб. и доп. - М. : Волтерс Клувер, 2006. - 896 с.
2. Шайо А. Самоограничение власти. Краткий курс конституционализма / А. Шайо ; пер. с венгер. - М. : Юристъ, 2001. - 292 с.
3. Мельниченко В. Розподш i едшсть влади. Заруб1жна практика i потреби Украши / В. Мельниченко // В1че - 2000. - № 9. - С. 136-155.
4. Bailey Harry A. The American Presidency: Historical and Contemporary Perspectives /
A. Bailey Harry, М. Shafritz Jay. - Chicago : Dorsey Press, 1988. - 451 p.
5. Энтин Л. М. Разделение властей: опыт современных государств / Л. М. Энтин. - М. : Юрид. лит., 1995. - 174 с.
6. Мишин А. А. Государственное право буржуазных стран и стран, освободившихся от колониальной зависимости : учебник / А. А. Мишин. - М. : Изд-во МГУ, 1976. - 382 с.
7. Графский В. Г. Всеобщая история государства и права : учеб. для студ. вузов, обучающ. по спец. «Юриспруденция» / В. Г. Графский. - М. : Норма-Инфра, 2000. - 730 с.
8. Бернам Уильям. Правовая система США / Уильям Бернам. - 3-е изд. ; науч. ред.. засл. профессор права им. Рэймонда Райса В. А. Власихин ; пер. с англ. А. В. Александров,
B. А. Власихин, А. Л. Коновалов, А. А. Мишин, Е. Д. Провоторова, Д. С. Таратухина, О. А. Шварц ; при участии А. Н. Руссова. - М. : РИО «Новая юстиция», 2006. - С. 1216.
9. Janda К. Legislative Power versus Delegates Legislative Power / К. Janda, J. Berry, J. Goldman, E. Huff // Georgetown Law Journal. - 1937, Jan. - P. 49-51.
10. Локк Дж. Избранные философские произведения : в 2 т. / Дж. Локк ; под общ. ред. А. А. Макаровского. - М. : Соцекономлитиздат, 1960. - Т. 2. - 532 с.
11. Saeger R. T. American Government and Politics / R. T. Saeger. - Dallas, 1998. - 422 р.
12. Остром В. Смысл американского федерализма. Что такое самоуправляющееся общество / В. Остром ; пер. с англ. ; предисл. А. Облонского. - М. : Арена, 1993. - 320 с.
13. Конституции зарубежных стран / сост. В. Н. Дубровин - М. : Юрлитинформ, 2001.
- 448 с.
14. Орлов А. Г. Высшие органы государственной власти стран Латинской Америки : учеб. пособие [для вузов] / А. Г. Орлов ; Моск. гос. институт междунар. отношений (Ун-т). -М. : Анкил, 2001. - 148 с.
15. Чиркин В. Е. Государствоведение : учебник / В. Е Чиркин. - М. : Юристъ, 1999. -
400 с.
16. Шаповал В. М. Конститущя i виконавча влада / В. М. Шаповал. - К. : Юршком 1нтер, 2004. - 80 с.
17. Павленко Р. М. Парламентська вщповщальшсть уряду: св^овий та украшський досвщ / Р. М. Павленко. - К. : Вид. дiм «КМ Академiя», 2002. - 253 с.
18. Van Beyme K. America as a model: The impact of amcrican democracy in the world / К. Van Beyme. - Gower : Publ. Company, 1987. - VI. - 137 р.
19. Линц Х- Дж. Достоинства парламентаризма / Х_ Дж. Линц // Пределы власти. -1994. - № 2-3. - С. 41-51.
20. Нойштадт Р. Президентская власть и нынешние президенты / Р. Нойштадт ; пер. с англ. - M. : Ab Marginem, 1997. - 464 с.
21. Лейпхарт A. Конституционные альтернативы для новых демократий / А. Лейпхарт // Полис. - 1995. - № 2. - С. 140-146.
22. Теория права и госудаства : учеб. / под ред. Г. Н.Манова. -М. : БЕК, 1995. -336 с.
Процюк И. В. Глава государства в президентской республике.
Проанализированы роль и место президента, его полномочия как главы государства, так и главы правительства, в системе разделения властей в президентской республике, рассмотрена система сдержек и противовесов в таких республиках. Особое внимание уделено президентам в республиках, которые в научной литературе называются «суперпрезидентскими».
Ключевые слова: президентская республика, глава государства, президент, глава исполнительной власти, парламент, система сдержек и противовесов.
Protsyuk I. V. The head of state in a presidential republic.
The article analyzes the role and place of the president, his plenary powers of both Head of state and Head of government in a system of division ofpower in a presidential republic. A system of checks and balances in such republics is considered. Particular attention is spared to the presidents of the republics that in literature are named as "super presidential".
Key words: presidential republic, president, head of state, chief of executive power, parliament, the system of checks and balances.
Надгйшла до редколегИ 21.09.2015 р.
Розширена анотащя статт Процюка 1горя Валершовича на тему: «Глава держави у президентськш республщЬ»
Protsyuk I. V., Doctor of Legal Sciences, Associate Professor of Theory of State and Law Department, Yaroslav Mudryi National Law University, Kharkiv
An extended abstract of a paper on the subject of: THE HEAD OF STATE IN A PRESIDENTIAL REPUBLIC
Statement of the problem. Tasks of this article are researching role and place of the President in the mechanism of government functioning of presidential republic, determining advantages and imperfection of possible building such republic for different states of the world, including for Ukraine.
Relevance of the research. Realization of constitutional reform in Ukraine raises the question of determining the best form of government for our state. One of variants there is a possible construction in Ukraine presidential republic with a "strong" president. Therefore, analysis of plenary powers, determination the place of the Head of the state in a system of division of government power of presidential republic, pointing attention to his plenary powers and cooperating with other public authorities is relevant.
Analysis of recent researches and publications. Studies of both national and foreign researchers of this issue end of 20 beginning of 21st centuries are analyzed in the article.
Aim of the article. The aim of the article is an analysis of plenary powers of the Head of state in presidential republics, determination his relationship with other state agencies for decision of necessity and possibility of forming such republic in states with other forms of government.
The main material. The article analyzes the place and role of the Head of state in a presidential republic, who is the President in presidential republic. The range of
his power quite wide as he also is the chief of executive power. As the USA is the classic presidential republic in literature, as powers of the President of this country analyzes first of all.
In basis of organization of state power in all democratic countries is a model of division of state power that is analyzed in 3 aspects: institutional, functional and structural. Institutional aspect consists in that there are three branches of power (legislative, executive and judicial) with systems of corresponding public authorities for their implementation.
The functional aspect is in functional independence of the branches from each other, but at the same time in their interaction, balancing, limitation and control. The author analyzes two variants of the relationship between the legislative and executive branches of power - divided rule (president and parliamentary majority belong to different political parties) and single-party rule and the second variant - the president and the parliamentary majority belongs to the same party. In the functional aspect the Head of state in presidential republics endowed with broad powers - such as the right of veto, delegated legislation, direct or indirect legislative initiative etc.
The article also reviews the structural aspect of the division of powers, which is in fact that the president and the government from one side and Parliament from the other direction are independent one from another and are not subordinate in direct, each of them based directly on the mandate of the people.
The author also considers in the article presidential republics of Latin America, Africa, where the president is the Head of government, leader of the ruling and often a single legally existing party, heads the Cabinet of Ministers, which in its turn has not constitutional status and its structure, order of forming, functioning and responsibilities are established by the President on the basis of political practice and he concentrates huge power that allows him almost alone solve most issues of public administration. Similar monocratic republic received the name "superpresidential republics".
The author draws attention that the presidential republic can function effectively only at the presence constant democratic traditions, high legal and
political culture of the society, independent judiciary.
Conclusions of the research. Presidential republic is a state with the clearest fixing of principle of division of the government power, president and parliament are almost independent from each other bodies, as get the mandate of trust directly from people. However, they can effectively restrain each other in the process of plenary powers realization. Thus efficiency of functioning such state system based on democratic traditions is possible only at presence of the developed civil society, high legal and political culture, proper functioning of independent judicial system. In the states of transition type, to that Ukraine belongs also, such State will be either ineffective, or turn into the state with extremely strong president of authoritarian or semi-authoritarian state-legal regime.
Key words: presidential republic, president, head of state, chief of executive power, parliament, the system of checks and balances.
