CC BY
13
in the English Renaissance Literature («Rosalynde» T. Lodge, «A Defiance to Fortune» H. Roberts, «The Adventures of Master F.J.» J. Gascoine, «Venus and Adonis» W. Shakespeare, conny-catching pamphlets by R Greene). So it is not surprising that the semantic field of the woman's image in «Pheander» is widened by way of rethinking and revitalizing old «romance» clichés: contrast in the concept of beauty, women and power, criticism towards men, magic skills of women etc.
This novel is aimed at rethinking gender stereotypes in Renaissance society. It is the first time in Ukrainian literary studies that it appears in the focus of scientific attention. The ideas in the novel are quite up-to-date and stimulating for discussion, even sometimes impudent as for such kind of writing.
This novel reflects the artistic tastes of non-elite reading audience of the Renaissance due to its plain prose style and simplicity of topics and argumentation. A wide spectrum of interpretation of woman's nature is represented in this novel: it covers both Renaissance and mannerism vision of a person. It is shown that the principle of creating a character is up to the laws of «formula» literature and it reflects gender stereotypes of the Late English Renaissance.
The interpretation of women in this novel not only adds the vision of the common picture of the women in Late Renaissance, but also gives way to literary and cultural studies. An active and wise woman of this epoch has become not only the character of the Late Renaissance Literature, but also inspired women to numerous gender-oriented pamphlets aimed at protecting women, dealing with the apology of women's nature and aimed at re-thinking and re-making of the woman's role in society in the following centuries.
Key words: Henry Roberts, woman, novel, Renaissance
УДК 821.161.2-14.09Ткач
С. I. Телешман
Ф1ЛОСОФСЬК1 МОТИВИ Л1РИКИ МИХАЙЛА ТКАЧА
Стаття присвячена аналiзовi фыософських мотивiв лiрики Михаила Ткача. З'ясовано, що з роками поет усе бшьше тяжiв до фшософського погляду на свт i людину. В його поези осмислено проблеми життя i смертi, добра та зла, часу, тзнання, ролi митця й мистецтва. Поет-гуматст, М. Ткач проголошував iдеали добра, справедливости любовi.
Клю^о^^ слова: Михайло Ткач, фшософсьш мотиви, натурфiлософiя, «фiлософiя серця», гуматзм, фольклор.
Постановка проблеми й актуальшсть дослщження. Тривалий час поет Михайло Ткач був «невидимкою» для л^ературознавщв. Не в останню чергу через усенародну славу тсняра, що обернулася клеймом «текстовика». Лише одинищ бачили в ньому самобутнього лiрика. В основному ж фольклоризм Ткачевих творiв розщнювався як гранична простота, в якш годi шукати загадку.
За Е. Соловей, фшософська лiрика Х1Х - ХХ ст. активiзувалася у межах двох стильових течш, одна з яких тяжша до складносп, а шша - до простоти [2, с. 594]. Треба мати на уваз^ що простота, шляхом яко'1 тшов М. Ткач, насправдi також е
складнютю. Адже це умовна простота, простота вираження. Втсм, прозорiсть висловлювання здатна вiзуально применшити заслуги поета як фшософа. Чи не тому вони дос не здобувалися на увагу науковщв? Виняток становить хiба порiвняно новий нарис I. Городинського «Тихо вмирають квiти в сльозах» (2012 р.).
Мета 1 завдання дослщження. Наша студiя покликана виправити цей недогляд i презентувати вiдомого пiсняра в iпостасi митця-мислителя. Ставимо перед собою завдання розглянути фшософсью мотиви лiрики М. Ткача, 1хш джерела й еволющю на матерiалi найповнiшоi збiрки вибраного М. Ткача «Струна» (2002 р.).
Виклад основного матер1алу. Непосвяченим читачам може здатися, що ютини, задекларованi М. Ткачем, лежать на поверхш, що вони тривiальнi. Але, насправдi, праця письменника полягала не лише в огранюванш, а й у видобуванш цього коштовного камiння iз власного життевого досвiду та фольклору й л^ератури. Примiром, у ци^ «Подзвш надп i втрати» прю iстини диктуе особиста трагедiя митця - смерть дружини. А в записниках М. Ткача вщображена робота над фольклором: занотовано тексти деяких народних тсень («I ти гуцул, i я гуцул...», «Мовила-говорила ярая пшениця...», «Горiла сосна, палала...»), детально описано вс етапи гуцульського весшля iз наведенням весiльних пiсень i змалюванням танцiв, а також передсмертш приготування, похорон i сам обряд поховання в гуцулiв. Тут же поет опрацьовуе ушкальне видання В. Шухевича «Гуцульщина» (Львiв, 1899 р.).
Серед Ткачевих виписок iз книги угорсько'1' письменницi Сандор Кемерi «Мо1 прогулянки з Анатолем Франсом» привертають увагу такi мiркування: «1стина - це краса. Це випромшювання краси. Все ж. якщо вибирати помiж красою та правдою, я б не вагався, я обрав би красу, будучи цшком упевненим, що в нш полягае вища та глибша iстина, нiж у правда Лише прекрасне у свiтi ютинне. Якщо ми не осягнемо краси, ми школи не зрозумiемо правди ш в минулому, нi в тепершньому, нi в майбутньому. Краса нас усьому навчае» [3, арк. 36].
Дискуая, що велася з прадавшх часiв, у ХХ ст. була розв'язана на офщшному рiвнi. Наскрiзь лицемiрна радянська iдеологiя однозначно «схиляла» до примату правди, що символiчно закрiплювалося назвою найвпливовiшого друкованого видання в СРСР.
1деологеми правди, волi та щастя добре прижилися на грунт ранньо1 поезп М. Ткача ^ зрiсшись мiж собою, нагадували образ триголового змiя. Але вже незабаром вш поборений i замiнений на муляж, для констраци, так би мовити. А тим часом М. Ткач розбудовував художнш св^ поезп на засадах краси. Якщо правда ошаблонюе доробок письменника, то краса, навпаки, вирiзняе з-помiж iнших, формуе обличчя, вимальовуе стиль. Вочевидь, щеться про зважений вибiр мистецьких орiентирiв: «Iя сказав: шанують правду вс1, / Вона потргбна кожному до краю, / Але найбшьше Iстини в краЫ, /1я красу по правд1 вибираю» [7, с. 98].
М. Ткач осмислено тдходив до змюту, критерпв i мети творчосп. Вш наголошував на сакральнш природi мистецтва, що утверджуеться двома способами: через зв'язок iз Богом («Вщ Бога наша тсня» [7, с. 68], «[...] безсмертя е / Лише у тому, що вгд Бога, словг!» [7, с. 32] та iз сакральними топосами - рщним краем, хатою, дитинством i надшеним сакральною семантикою образом матерi («На великгй Планетг Земля / С малесенький клаптик сушг, / Де усе, що вгд Бога суще, / Мене кличе туди Iздаля, / Де б не був на Планет1 Земля. // Там колисане слово мое, / Закор1нене р1дне древо» [7, с. 72], «Просила мати в солов 'я / Для мене тсню на свтанку, / Щоб доля писана моя /Благословилась на стванку» [7, с. 25]).
Посилення сакрально! семантики вщбуваеться через осмислення особливого мюця, яке повинно посщати мистецтво в житп людини, народу: «На покуть слово
ставить, слово-клич. // Вiзьми його, народе, стань собою / I сам себе в тiм словi возвелич» [7, с. 209]. Але автор змушений констатувати прiрву мiж щеальним, на його думку, станом речей (мюце, гщне мистецтва, - священне) та реальним (у сучасному сустльсга, байдужому i з викривленими смаками, мюце мистецтва - скраю, другорядне): «Читаемо 1з трепетом в газетах, / Хто нас голами часто потша, /1меркне скромне прiзвище поета, / Що виболiв пекучого вiрша» [6, с. 19]. Поезiя «Бшь», яку ми цитуемо, мае публщистичну спрямовашсть i в цшому резонуе з гострими словами на адресу сучасного украшського тсенного мистецтва, сказаними М. Ткачем у численних штерв'ю та статтях на зламi стшть.
У розумiннi поета мистецтво ввдграе насамперед естетичну роль (поезiя - краса) та роль трибуни (поезiя - правда). Крiм того, окреслена функцiя захисту: «Словам не дам я пересихати, / Не дам, щоб стали немилостивi. // Вони потрiбнi мет не кволi, /А здатш грiм перекричати /1 захистити рту вiд болю, / Над вiчним плином звестись на чати» [7, с. 205]. Приписування мистецтву мапчно! сили ще мщшше закршлюе за образом семантику сакрального, яка необов'язково зводиться до системи християнсько! релЫ'1. Так, у поезп «Турбота» чуемо вщгомш календарно-обрядово! культури украшщв, що зародилася в перюд язичництва: «Мати сорго виЫвала, / Добираючи зерно, / Три стваночки ствала, / Щоб закшьчилось воно. // В першт дощику просила, / В другт - щедрого тепла, / В третт - благосног сили / Для тендтного стебла» [7, с. 201].
Три основш напрями розвитку образу мистецтва визначають три шостас митця: мистецтво як духовна 1жа - поет-хлiбороб («I слово на перо беру, / Як хлiбороб на зуб настня» [7, с. 277]), мистецтво сакральне - художник-ангел («Придивться: за ним розправляються крила, / Як вихоплюе пензлi для того мазка» [7, с. 101]), мистецтво захищае - композитор-вартовий («Стояв маестро, мов чатовий» [7, с. 102]).
Мистецтво здатне змшити людину, вважае поет, розплющити ш очь У «Лисп скрипки до 11 майстра» розповщаеться про те, як хлопець iз незаможно'1 ам''1 змайстрував скрипку з горiховоi дошки. Звюно, дошка могла би згодитися для «потрiбнiшоi» справи (наприклад, тти на ложки, яких у ха^ бракувало), але, попри щ мiркування, батько «пробачив капосниковi грiх», бо тскра Божа блиснула у шибку» [7, с. 36]. М. Ткач зображае психологш просто! людини в гумористичному ключг «Йому звучало в мелодттм чарi, / Що вт музичний виростив горiх» [7, с. 36].
Але це не означае, що поет кепкуе над певною ншвшстю св^огляду (навпаки, пщкреслюе багатство уяви) чи загалом недооцшюе розум селянина. Будучи вихщцем iз сшьського середовища, М. Ткач вiдчував i шанував його мудрiсть. Коли оселився в Киевi та рiдше потрапляв додому, в село Лукачани на Буковиш, то виявив у себе «штелектуальний голод»: «А люди, о Господи!.. Як цiкавi вони, мудрi... Треба мати «к1бернетичну» пам'ять, щоб запам'ятати гх вислови, розумн слова...» [1, с. 1]. У компанп кращих «умiв» Украши (багато з них «осшо» на кшостудп iм. О. Довженка, де поет тривалий час працював) йому не вистачало фшософп, що не з книг, а з життя у едносп з природою.
М. Ткачу близька щея натурфшософського осмислення буття. У вiршi «Бабине лiто», де в образi батька бачимо характер украшського селянина з його найяскравшими рисами - працьовитютю та любов'ю до природи, показове зародження фшософсько! думки (<шн замислився вперше про вiчнiсть» [7, с. 81]) через споглядання змш у природа 1х зютавлено зi змiнами в людському житп на основi спiльного процесу «старшання» та перегуку образiв сивого волосся i павутинки. Упродовж усього твору наростае настрш приреченостi, зумовлений усвщомленням минущостi життя
(«Вгдболгло, що мало болти, / Що цвгло - полягло у покоси» [7, с. 81]. Але в кшщ вщновлюеться баланс мiж тлiнним i вiчним (коли людина, яка вже ввшшла в «осiнню» пору життя, задумуеться про вiчнiсть, то цим наче потверджуе п iснування), що коригуе емоцшне наповнення поези. Вiд з^кнення приреченостi та надп народжуеться тихий ностальгшний смуток.
Тужливо-щемкою нотою завершуеться триптих «ТроИста пiсня», цiкавий розгортанням потршно! паралелi: сад - тсня - життя. Образ- символ саду перебувае в центрi зiставлення тр року з частинами пiснi, що уособлюють перюди життя: «Кохаеться сад у веснянт крас1» - «Заствуе тсню сад» [7, с. 344]; «Повтють плоди, рум'янтть плоди, / Над1еться сад на полття» - «Виствуе тсню сад» [7, с. 344]; «Прощаеться сад з вечорами тсень, / Пускае красу за втрами» - «Доствуе тсню сад» [7, с. 344].
Роздуми поета над буттям часто повертають у рiчище осмислення категори часу та в тдсумку зводяться до питання дiалектики змшного й незмшного, тлшного i вiчного. У сво1х медитащях над проблемою часу М. Ткач висловлюе три основш тези: перша - «час спливае» - мютить конотацiю жалю («час не жде, нгколи час не жде» [7, с. 216], «не летть, лта, так дуже швидко» [7, с. 370]), а друга i третя можуть здатися взаемосуперечливими, хоча, насправд^ швидше доповнюють одна одну - «минуле залишаеться позаду» («що в1дбуло - не вернеться з доргг» [7, с. 239] та «минуле присутне i в тепершньому» («в життг шчого не зникае» [7, с. 88], «минуле наше в час не минуще» [7, с. 127]).
Вщтак виринае мотив пам'ятг «Старг хрести скриплять натуженим квилгнням, /Беруть на пробу душу - чи черства?, - / Неначе хочуть знать, в якого поколтня /Про добрих предк1в пам'ять ще жива» [6, с. 18]. У поезп «На сшьському кладовищЬ», з яко! взято щ рядки, мотив пам'ят! перепл^аеться з мотивом забуття та оголюе проблему людсько! байдужосп. Небайдуж1сть - одна з тих рис, що, за Ткачем, роблять людину Людиною. Також - праця, совють, любов, доброта тощо.
Коли йдеться про взаемини ^ж сином i матр'ю, чоловшом i жшкою, громадянином i Батьювщиною, людиною i природою), то для М. Ткача 1х змют полягае в любовi, чистiй, вiрнiй, високiй. Навiть любов мiж статями - передуам духовна: «Я до твого серця /Кладку прокладу» [7, с. 375]. В тому чист й ця особливють рiзнить Ткачеву лiрику iз багатьма сучасними творами, не обтяженими ш цнотливютю, нi художнiм смаком. До чесп поета вiн не намагався «йти в ногу» з таким часом. Звертаючи свш погляд назад - до етики, естетики й фшософп фольклору, М. Ткач дивився у майбутне, вiрячи, що колись, втомившись вщ безпринципних експеримешив, людина захоче вщтанути душею.
Морально-етичний кодекс лiричного героя грунтуеться на материнському заповт, образ якого бачимо в поезп «Моя дорога». Цей твiр е життевою програмою та одночасно зв^ом, де акцентовано на поняттях чесносп, совiстi - етичних iмперативах поета: «Нехай не гордий на окрасу, / Зате не блудний в матвцях, /Я йшов горбами свого часу /1 не минав людськ серця» [7, с. 198].
Образ горбiв часу добре вписуеться у строкатий хронотоп Ткачевоi лiрики. Чергування рiвнин iз горами й горбами в художньому просторi щонайменше на половину зумовлене максималютською позищею лiричного героя, його настановою на боротьбу, звщси також - картини бур^ шторму тощо. Подекуди вгадуеться зютавлення понять боротьби i пращ. Схоже, спочатку було усвщомлення ютини, що «на шляху крут1 горби, / Як I долини, мусять бути» [7, с. 234]. А далi герой адаптуеться до життя у горбистому свш, звикаючи до нього настшьки, що вже не мислить свгт шакшим та сприймае боротьбу за щоденну працю, i навпаки.
Поет прославляе передусiм хлiборобську працю, розмiрковуючи над 11 знаковою роллю в долi людства: «Цшую мудреть рук, що в перв^ну добу / Мойого предка тдняла на ноги. //[...] Вт з першим хлiбом людятсть здобув» [5, с. 48]. Однак поняття пращ та боротьби потрактоваш поетом не лише як зовшшш процеси, а й як поди внутршнього життя, зосередженого в серщ: «Покладу свое серце на хвилю морську. //Хай заб 'еться воно у борн за життя» [7, с. 318].
М. Ткач - представник украшсько! «фшософп серця». Вш тдшмае внутршне над зовшшшм, духовне - над плотським, емоцшне - над рацюнальним. Домiнантний у доробку М. Ткача образ серця трактуеться насамперед як центр духовного життя людини, осередок емоцiй i почуттiв. Вищий рiвень iндивiдуалiзацii полягае в надшенш серця здатнiстю пам'ятати («Пам'ять серця не згуби» [7, с. 12]), думати («На серц важу ктину одну» [7, с. 66]). Злиття емоцшного й рацюнального компонент спонукае бачити серце повшшим, самодостатшшим, уже не лише почуттевим центром, а загалом центром, еством людини. У вiршi «Поворот ЗемлЬ» висловлено, сказати б, вищий стутнь поклонiння серцю - ототожнення його з людиною: «У мить таку себе не половинь, /А серце все клади на чашу» [5, с. 69].
I саме з ще'1 позицп - позицп змудршого серця - поет визначае, що людиш потрiбно для щастя: «Людин потрiбно повтря i сонця, /1 хата потрiбна - чотири стти. // А в сттах щоб втна - не темн втонця, / А в хатi добро i солодк сни. //1пахощi свiжого хлiба в гостит, / Над хатою м^яця мудре чоло... // Людин потрiбне людське тепло /Й широт, як тсня, обтми гостинн» [7, с. 327]. Але М. Ткач визнае узагальнешсть сво!х мiркувань, коли помiчае тих, що «жадають собi ттьки хлiба i слави» [7, с. 272]. У творi звучить нищiвна критика: «Нтчемю i бiднi! Холодн й пустИ // Життя вас розтопче, як гадь на путт [7, с. 272]. За основний «^х» тут приймаеться вщдалешсть вщ земль Тому на противагу - «лиш тi на землi /Житимуть люди велик й малi, / Хто [...] завжди розумiв гг матiрну мову, / Хто нею з колиски пропах, / Хто землю несе на руках!» [7, с. 272]. У такий споаб автор акцентуе на цшносп зв'язку iз землею. По суп, вщ нього виводиться людяшсть, добро в найширшому розумшш.
Шукаючи коршь зла, М. Ткач виходить iз християнських поглядiв на св^, але водночас припускае недостовiрнiсть бiблiйноi юторп про всесв^нш потоп. За Бiблiею, потоп став Божим покаранням за ^хи людства, i з-помiж уах людей було врятовано единого праведника Ноя iз ам'ею. Але поет вважае: «Даремно думати, що Кагн /Не Ыв колись до Ноя в човен» [7, с. 88]. Ця «поправка» допомагае йому побачити причинно-наслщковий зв'язок, обгрунтувати концепщю глобально! тяглосп («В життi нчого не зникае, / Щось не бувае iз тчого» [7, с. 88]), зокрема й iз тяглосп зла: «Чинити Кагнове дто / Взяли за фах його нащадки. // Як без душi лишити тшо, - / Вовт засвогли початки» [7, с. 88]. Поет намагаеться розв'язати проблему протистояння добра i зла через введення у твiр мотиву Божо! кари.
М. Ткач був фшософом-гумашстом. Упродовж усього творчого шляху вш переймався проблемами сощально! нерiвностi («Пюня матерЬ», «Верховинська легенда (за народними переказами)», «Тим i живемо») та свободи («Монолог вiрнопiдданого поета», «Невигадана балада», «Хай кв^не життя», «Вiд Бога»). Незважаючи на осягнення прикрих iстин про плекання брехш та байдужостi в суспшьсга, поет пiдносить над усiм вiру в людську доброту: «Я с^зь тду. I всюди чоловт / Подасть, як братов^ попити з глека» [7, с. 319]. Вш вiрить у самоцшшсть людини i вустами лiричного героя заявляе: «[...] Я ж не порохня» [7, с. 303].
У поезп М. Ткача проголошено цiннiсть життя: «Життю складаю золоту цту» [7, с. 11]. Промовистий факт вщмови вщ науково-техшчного прогресу,
втiлюваного шляхом людських жертв: «[...] заклинаю наймудргшг / I незбагненнг в1дкриття, / Якщо вони во Iм'я тиш1, / Яка за межами життя» [7, с. 90]. Тут же, в единому поривi гшву та вщчаю, оприявнюеться те високе мюце, яке поет приготував для людини - мюце Творця: «Нгякий Бог не допоможе, / I чорта кликати дарма, /Бо ж хто 1х вигадати може, /Якщо людей н1де нема» [7, с. 90].
Образ смерт присутнш у Ткачевих творах вщдавна. Але в нас^зну тему вона вперше виростае у вiршах про вшну. Тема смерт осмислена тут проникливо i здебшьшого в народному ключь Однак високий стутнь узагальнення до певно! мiри сковуе весь той емоцiйний i художнiй потенцiал, яким володiе поет. Трагедiя в особистому життi зривае разом щ замки i прочиняе дверi до iнтимного, гострого розумшня смертi. I надалi, як нам уявляеться, лiричний герой нiби продовжуе стояти у двернш коробцi, усвщомивши, дивуючись i таемно голублячи в серщ вiдчуття свое! рiвновiддаленостi чи, краще сказати, однаково! близькостi до життя i смертi. Несподiвано для читача св^лий, життерадiсний поет завершуе довгоочшувану збiрку «Зазим'е» вiршем «Епiтафiя», де лiричний герой уявляе картину власно! смертi: «В1дтду, минуся, в1длечу мовчанням, / Наче лист кленовий на останнт круг. // Лиш вгдлуння серця голосним ячанням / Упаде на камгнь, що спинив мгй плуг» [4, с. 108]. У поези «Не св^илось шяк, не свгтало...» з циклу «Подзвш надп i втрати», де тема смерт зазнае найбiльшого розвитку, оте, здавалось би, власноруч форсоване зближення зi смертю пояснюеться емоцшним станом героя: «Вгднгмаюсь щоденно вгд повт, /Щохвилинно чогось не стае, / I спливае, мов св1ч1 церковт, / В1дн1маеться серце мое» [7, с. 142].
Найщкавшим, сказати б, програмним твором iз погляду цшюного осмислення фшософських категорш життя i смерт! е вiрш «Струна», яким вщкриваеться однойменна книга. Коли рашше лiричний герой ставився до смерт з недовiрою та страхом, реагував бунтом, то тепер - начебто примирився з нею, прийняв як частину буття: «Життя мое бринить мет струною / М1ж двох вершин - початком I к1нцем. //1смерть моя народжена з1 мною, / Як I життя - дарована Творцем» [7, с. 11]. Примирення зi смертю вщновлюе внутршню рiвновагу, повертае спокш, повертае героя до життя: «Свгдомий доконечност1 таког, / Я все ж не втратив спраги до життя» [7, с. 11]. I до читача повертаеться знайомий М. Ткач, поезiя якого уславлюе життя, лише пом^но змудрший, уже не просто св^лий iзсередини, а ще й осяяний вщнайденими ютинами.
Висновки. «В ньому уживаються велика дитина з фшософом» [8, с. 10], - писав про М. Ткача В. Фольварочний. Лiричний герой М. Ткача справдi сприймае св^ ^зь призму дитячо! чистоти, доброти, чутливосп, чесносп. Дитиншсть у такому розумшш грунтуеться на народних щеалах, «запозичених» поетом iз фольклору. Саме звiдси бере початок фiлософiя М. Ткача.
Продовжуючи гумашстичш традицii i традицii «фiлософii серця» в украшськш лiтературi, поет машфестував особливост1 украiнського свiтогляду як опору в боротьбi проти грядущо! аморальность
М. Ткач пройшов шлях вщ поета до поета-фшософа, добровiльно «тдписавшись» на Сизiфову працю, «застереження» вщ яко! звучить у самому словi фiлософiя: не мудрiсть, а любов до мудросп, що означае вiчнi пошуки iстини. Ось - сповщь поета: «I свт в стобарвтм оЫянт, /1 антисвт, /1 в1чно ти / У в1чн1м т1м протистоянш /Вол1еш Iстину знайти. // Стосот вагань встосоте важиш / На терезах добра I зла, / Та не злукавиш I не скажеш, /Що думка Iстини сягла» [7, с. 16].
Список використано1 л1тератури
1. Антонюк-Гаврищук G. Тут пахне медом, свГтом i свгганням... / G. Антонюк-Гаврищук // Буковинське Bi4e. - 2010. - № 90. - С. 1 ; Antoniuk-Havryshchuk Ye. Tut pakhne medom, svitom i svitanniam... / Ye. Antoniuk-Havryshchuk // Bukovynske viche. -2010. - № 90. - S. 1.
2. Лексикон загального та порiвняльного лiтературознавства / за ред. А. Волкова,
0. Бойченка, I. Зварича та ш. - Чершвщ : Золот литаври, 2001. - 636 с. ; Leksykon zahalnoho ta porivnialnoho literaturoznavstva / za red. A. Volkova, O. Boichenka,
1. Zvarycha ta in. - Chernivtsi : Zoloti lytavry, 2001. - 636 s.
3. Особистий архiв Михайла Ткача. Записник ; Osobystyi arkhiv Mykhaila Tkacha. Zapysnyk.
4. Ткач М. Зазим'е (НовГ поезп) / М. Ткач. - Чершвщ : Прут, 1997. - 111 с. ; Tkach M. Zazymie (Novi poezii) / M. Tkach. - Chernivtsi : Prut, 1997. - 111 s.
5. Ткач М. На смерекових вгграх : лiрика / М. Ткач. - Кшв : Рад. письменник, 1965. - 112 с. ; Tkach M. Na smerekovykh vitrakh : liryka / M. Tkach. - Kyiv : Rad. pysmennyk, 1965. - 112 s.
6. Ткач М. Пристрасть : поезп / М. Ткач. - Кшв : Молодь, 1968. - 72 с. ; Tkach M. Prystrast : poezii / M. Tkach. - Kyiv : Molod, 1968. - 72 s.
7. Ткач М. Струна : вибране / М. Ткач. - Кшв : Кшв. правда, 2002. - 488 с. ; Tkach M. Struna : vybrane / M. Tkach. - Kyiv : Kyiv. pravda, 2002. - 488 s.
8. Фольварочний В. На калинових вгграх / В. Фольварочний // Час. - 2002. -6 груд. - С. 10 ; Folvarochnyi V. Na kalynovykh vitrakh / V. Folvarochnyi // Chas. - 2002. -6 hrud. - S. 10.
Стаття надшшла до редакцп 18.04.2018.
S. Teleshman
PHILOSOPHICAL MOTIFS OF MYKHAILO TKACH'S LYRICS
Mykhailo Tkach is best known as a talented songwriter in Ukraine and abroad. Unfortunately, his poetry was not taken seriously, but simply, as texts for songs. Consequently, it was not read and studied seriously. Especially it is true about so-called «serious» component in poetry - philosophical motifs. It should be considered as significant drawback, because his motifs permeate the entire poetic heritage of M. Tkach.
Therefore this article does not deal with philosophical lyrics as one of the four (or more) whales of traditional division of lyrics into philosophical, intimate, landscape and patriotic. The point is to find philosophical principles in poems that belong to different thematic groups, in the whole poetry, and to prove the philosophical nature of M. Tkach's mentality. That is the global purpose of this research. As for the specific tasks, they involve analysis ofphilosophical thoughts in Tkach's poetry, their genesis and evolution.
The first true impression of this poetry is that it is based on national ideals and «mother's will». But the poet's notebook shows us the other sources of his growth in philosophical sense. These are literary sources and dramas of his private life. M. Tkach reflects on the eternal problems: life and death, good and evil, the role of the artist and the art. He wonders what is more important - beauty or truth, and doesn't follow the rules of his time when solving this problem. He is also deeply interested in the motif of time, in the problem of balance between temporary things and eternity, this motif is often considered in naturphilosophical vision.
Despite the bitterness of some philosophical discoveries, Tkach's poetry is truly life-affirming, optimistic, even maximalist in the positive sense. It inspires to work devotedly, to fight the circumstances every day and to win this fight with honour. M. Tkach has always
stood on the humanistic basis. He proclaimed the value of human life and freedom. The lyrical hero in M. Tkach's poetry is an excellent example of kind, honest, charitable, emotional and romantic character, who «thinks with heart» (M. Tkach continued traditions of «philosophy of heart» in Ukrainian literature). Like many poets before and after him, M. Tkach began his life in literature with observing the life around, but then he found pleasure in the analysis of it. His experience and professional skill have made these analisis more and more deep over the years.
Key words: philosophical motifs, natural philosophy, «philosophy of heart», humanism, folklore.
УДК 398.41(477)
О. М. Тиховська
ПСИХОАНАЛ1ТИЧНИЙ АСПЕКТ ОБРАЗУ ВОДЯНИКА В УКРАШСЬКШ М1ФОЛОГП
У статтi осмислюеться образ водяника як персотфтований образ архетипу ТШ. Крiзь призму психоаналiзу розглянуто народн демонологiчнi вiрування Закарпаття (на основi фольклорно-етнографiчно'г розвiдки Ф. Потушняка «Демоны въ народномъ втрованш», 1940р.). Водяник трактуеться як уособлення страху людини перед стихiею води, нетзнаною частиною гг власног душi, деструктивним аспектом психти, який може зруйнувати впорядкований лад звичного життя.
Клю^о^^ слова: архетип, водяник, демонологiя, мiфологiя, психоаналiз, страх, Тть, фольклор.
Народш уявлення про воду й легенди та повiр'я про дивовижних ютот, яю е жителями водно! стихи, вщображають прадавш вiрування украшщв про св^отворення, дуалютичшсть природи божества, боротьбу темряви i св^ла, яка в мiфах постае метафоричним переосмисленням внутршнього становлення людини через взаемод^ добра i зла в й душi та асимшящю темного акег^о людини. Вода - це першосгаая, з яко! у бшьшосп свгтових мiфологiй починаеться процес св^оворення. Вона асощюеться з жшочим началом i хаосом, у первюних водах зароджуеться життя (Праяйце, тсок, з якого демiурги творять землю.), i внаслщок цього вщбуваеться структурування впорядкованого космосу.
У народних вiруваннях украшщв збереглися уявлення про демошчних ютот, яю живуть в рiчках, озерах, ставках, джерелах i волод^ть дивовижними здiбностями, отриманими в спадок вщ могутньо! стихи води. Найвщомшими е русалка (образ дiвчини-потопельницi), водяник (господар водойми), потерчата (утоплеш дiти, яким не вдалося пройти окреслений життевий шлях). Найбшьшою владою i силою з-помiж них надшений чоловiчий персонаж - водяник. Про цей образ згадували у сво!х розвщках О. Афанасьев, А. Гештор, В. Гнатюк, А. Конох, Д. Корнш, О. Порiцька та iншi дослiдники. Про специфiку образу водяника у вiруваннях Закарпаття написав Ф. Потушняк у розвщщ «Демони в народному вiруваннi» (опублiкована 1940 р. в газет «Русское слово», №26-27). Стаття закарпатського фольклориста ще не була предметом
