CC BY
354
Юлiя Кутна
ДОСЛ1ДЖЕННЯ НАРОДНИХ КАЗОК У СВ1ТЛ1 ТЕОРП НАРАТИВНОГО ДИСКУРСУ
У статт1 йдеться про перспективи застосування понять, розроблених теоретиками наративного дискурсу, в досл1дженн1 народних казок. Висвтлюеться багатогрантсть поняття наративу з фокусом на його застосуванш в мовознавстви Наголошуеться на необх1дност1 розширення рамок традицтних л1нгв1стичних досл1джень за рахунок нових тдходгв. Розглядаеться дощльтсть використання тд час л1нгвостил1стичного анал1зу народних казок таких понять та категорт як усний наратив, наратор, спос1б, голос, нарататор, ст1йк1 наративн1 структури, лтгвокул ьтура.
Мова народних казок часто ставала об'ектом дослщжень вггчизняних та зарубiжних лшгвютсв. Проте, дослщження закономiрностей лшгвостилютично! оргашзаци народно! казки лишаються актуальними, зважаючи на розробку нових mдходiв до анатзу традицшних наративiв у сучаснш фшолопчнш наущ.
Поняття "наративу" використовуеться в лшгвютищ, лгтературознавств^ семiотицi, сощологи та шших дисциплiнах (Е. Бенвенiст, Р. Барт, А. Греймас, Ж. Курте, В. Лабов тощо). Щкаво простежити, як розвинулося вчення про наратив у цариш мовознавства. Сучасна наука про мову характеризуеться своерщним подiлом на два поля, що мають рiзнi об'екти та предмети вивчення. Традицшне мовознавство вбачае сво!м завданням опис та вивчення мовно! структури. А вщгалуження науки, що дiстало назву антропоцентрично!, або комушкативно! лiнгвiстики, в центр уваги ставить мовну особистють.
Розвиток антропоцентрично!' лiнгвiстики збiгся з так званим дискурсивним переворотом у гумангтарних науках. А синтез дискурсивно!' й антропоцентрично!' лiнгвiстик дозволяе дослщити, як людина реалiзуе себе в текстовш дiяльностi, при цьому до аналiзу залучаються данi рiзних галузей знання про людину й суспшьство. В результатi вiдбуваеться перенесення акценлв «з мови як системи й тексту як одинищ мови на текст як комушкативну одиницю найвищого порядку, що е не тшьки продуктом, а
також образом й об'ектом умотивовано1 й цшеспрямовано1 комушкативно-nÏ3HaBanbHOÏ дiяльностi» [Дридзе 1980:46-47.]
Тобто, центральним поняттям cy4acHOÏ науки по мову стае поняття дискурсу. У бiльшостi робiт вггчизняних i зaрубiжних вчених склалася традищя, в рамках якоï пiд словом дискурс розумдать цiлiсний мовленневий твiр у рiзномaнiтностi його когнiтивно-комунiкaтивних функцш. Так, наприклад, Н. Арутюнова дае таку дефшщш: «Дискурс (з франц. discours -мовлення) - це зв'язний текст у його сукупност з екстралшгвютичними -прагматичними, сощокультурними, психолшгвютичними та iншими чинниками; текст, взятий у подiевому aспектi; мовлення, що розглядаеться як цiлеспрямовaнa сощальна дiя, як компонент, що бере участь у стосунках людей i мехашзмах ïхньоï свiдомостi (когнiтивних процесах) [Арутюнова 1990: 136-137].
Розрiзняють два типи дискурсу, наративний та ненаративний, або наратив та ненаратив. Британськ дослщники О. Георгакопулу й Д. Гуцос подали основш вщмшносл мiж цими двома рiзновидaми у виглядi тaблицi:
Наративний дискурс Ненаративний дискурс
Послвдовшсть узгодження в час рiзномaнiтнiсть (логiчнa, часова тощо)
Конкретшсть конкретш поди унiверсaльнi iстини
Нормативнiсть порушення й вiдновлення рiвновaги встановлення (через спiр тощо) норми
спiввiднесенiсть реконструйовaнi поди поди, що можуть бути перевiренi
Погляд якоïсь особи безособовий
Контекст обговорюваний постшний
Таким чином, - тдсумовують дослiдники, - наративний дискурс намагаеться втягти наратора та аудиторш в царину взаеморозумшня, посилити зв'язок мiж учасниками. А ненаративний дискурс, навпаки, переймаеться необхщнютю переконати, довести чи спростувати, або просто
презентувати якусь шформащю ^ео^акорои1ои, Goutsos 1997:52]. Вщповщно, цi два типи дискурсу мають вiдмiнну структуру та засоби когезй. Однак, така поляризацiя не перешкоджае взаемоди наративного та ненаративного дискур^в у реальному спiлкуваннi.
Наративний дискурс широко дослщжуеться у втизнянш та зарубiжнiй фiлологiчнiй науцi. За його основш характеристики визнаються багаторiвнева змiстова органiзацiя, багатоплановiсть викладу, сюжетшсть, представлення його як способу осмислення свггу й водночас конструювання власно! верси реальностi (В. Пропп, К. ЛевьСтросс, К. Бремон, П. Ржер, Р. Барт та iншi). У 1980 рощ виходить монографiя Ж. Женетта «Наративний дискурс». Наратолопчна школа, як одна з впливових методологш i теорiй, розвинулась iз структуралiзму, з особливим фокусом на наратив^ у другiй половинi ХХ столггтя за експанси поетики, риторики, стилютики, герменевтики, семiотики, психолiнгвiстики тощо, тобто, як зазначае А. Корольова, 11 поява стимулювалася великим досвiдом штерпретаци тексту представниками рiзних шкiл та наукових поглядiв [Корольова 2002:10]. Наратолопя дослiджуе природу, форму i функщонування наративу [Ткачук 2002:83].
Згiдно з «Наратолопчним словником», укладеним з огляду на нагальш потреби в^чизняно1 фшолопчно! науки, наратив - це розповщь одше1 чи бiльше дiйсних або фштивних подiй, якi повiдомляються наратором / нараторами одному або кшьком наратованим [Ткачук 2002:73]. Термш е ширшим нiж iншi, що вживаються на позначення окремих наративних жанрiв. Останшм часом вiн застосовуеться у зв'язку з тдвищеним iнтересом до аналiзу, що не спираеться на традицшш класифжаци жанрiв, а перетинае кордон мiж усними та письмовими жанрами.
1снуе велика кiлькiсть форм наративу. По-перше, iснуе надзвичайна рiзноманiтнiсть жанрiв, кожний з яких формуеться найрiзноманiтнiшими засобами. Серед засобiв передачi наративу називаються артикульована мова (усна або писемна), зображення (статичш або динамiчнi), жести й
рiзноманiтнi впорядковаш послiдовностi цих засобiв; наратив присутнш у мiфi, легендi, казках, оповщаннях, епiчних творах, ютори, трагеди, драмi, комеди, пантомiмi, картинах, впражах, фiльмах, новинах, розмовах [Finnegan 1996: 39]. Бшьш того, ця нескшченна низка форм iснуе споконвiку, всюди, в усiх суспiльствах; справдi, наратив починаеться разом з iсторiею людства, всi класи, всi людськi групи мають сво! ютори. Як саме життя, вш просто iснуе, збер^аеться через вiки, мiжнародний, мiжкультурний.
Попри широкий контекст, дослщники в основному придшяють увагу вербально реалiзованому наративов^ Наратологи намагаються виявити унiверсальнi структури наративу, незалежно вщ засобу його передачi та змiсту. 1снуе багато праць з аналiзу письмово! лгтератури.
Але певний iнтерес до усних текс^в також завжди iснував. Це положення тдтверджуеться тим фактом, що наративи становлять велику частку бшьшост зiбрань усно! лiтератури. Крiм того, проптвська «Морфолопя казки», а також праця ЛевьСтросса, яка стосуеться мiфу, традицiйно входять до перелiку класичних праць з наратологи. В певному сенс наратологи тiльки повторюють давно вiдомi факти про наратив. Але вони це роблять з новою силою, з постановкою бшьш конкретних запитань i з бшьш конкретною термшолопею, в ширшому порiвняльному контекст^
Наратологiчнi дослiдження поновили iнтерес до юторш (наративiв), iнодi в поеднанш з iншими пiдходами, i в прямий спо^б, опосередковано вплинули на новпта працi з аналiзу усного наративу. Серед дослщжуваних питань видшяються такi:
1. Закономiрностi поведiнки наративних персонажiв, таких як лиходiй, герой, дарувальник тощо.
2. Закономiрнi рухи в структурi сюжетiв (перегукуються з структуралютським морфологiчним аналiзом).
3. Порядок i послiдовнiсть компонентiв усерединi наративу, як вiн «облямовуеться», та який у нього рiвень «наративностЬ».
4. Змша «голо^в» та поглядiв у наративь
5. Взаемодiя мiж «вигадкою» i «подiею».
6. Наративнi дискурсивнi структури, що характеризуються високим рiвнем стабiльностi.
Отже, мета ще1 статтi - визначення перспектив дослщження народних казок у свiтлi теори наративного дискурсу, виявлення концеплв та понять, що дозволять глибше розкрити особливостi побудови казкових текс^в, закономiрностi функцiонування казкового дискурсу.
За своею суттю наратолопчш студи найбшьше спiвзвучнi з сучасною лггературознавчою теорiею, але поняття, виробленi наратологами, використовуються за межами наратологи, в шших фiлологiчних парадигмах.
Лiнгвоцентрична парадигма вивчення наративних форм (аспект сшввщнесення мова-текст) вважаеться традицшною. II лопка заснована на вивченнi функцiонування мовних одиниць i категорiй, що впливають на вибiр автором наративно: перспективи твору, а також на визначення його наративно: форми. По сут^ це той аспект, що становив основу традицино* стилютики, стилютики мовних одиниць, естетики слова [Корольова 2002:19].
Зрозумшо, що в багатьох випадках попередш дослщження також зосереджувалися на проблемах тексту й форми, але останшм часом дослщники усного наративу бшьше наголошують на соцiальному контекст^ самому виконаннi твору та аудитори, так само як i на ролi наративу, наратора та його аудитори (у випадку з казками - на ролi тексту народно* казки, казкаря / казкарки та аудитори слухачiв / читачiв). Деяк дослiдники розглядають нарацiю як реалiзацiю мовленневого акту, приеднуючись до теоретиюв дискурсу.
Як можна помiтити, сучасш дослiдження усного наративу перегукуються з працями прибiчникiв етнографiчного пiдходу до вивчення народних казок (А. Лорд, Л. Дей, Р. Бауман та ш.), що також
придшяють увагу процесовi казковох розповiдi, вивчаючи акт розповда в певнiй спiльнотi або культур^ В етнографiчному дослiдженнi холютична концепцiя, що е основою морфолопчного аналiзу, мiстить в собi всю систему
розповщання юторш у суспiльствi. Ochobhï концепти цього методу -розповщач icTopiï, акт розповiдi та контекст (мовна особистють, мовленнева дiяльнiсть та сощокультурний контекст - у термiнах комунiкативноï лiнгвiстики). Таким чином, вважаеться, що на мовленневш дiяльностi окремих шдивдав та соцiальних iнституцiях, якi сприяють цiй дiяльностi, грунтуеться наративна традищя певноï культури [Bauman 1992:111].
Розглянемо детальшше поняття та категорiï наратологи, як можуть бути плiдними тд час дослiдження казкового дискурсу.
Передусiм, слiд зазначити, що розглядати народну казку в термшах наратологiï доцшьно вже тому, що в працях багатьох зарубiжних дослiдникiв вона визначаеться як наратив. Наведемо деяк з визначень.
Народна казка за Р. Бауманом - це «усний наратив, що розповщаеться селянами, представниками нижчих сощальних кла^в, або людьми, як е носiями традицш» [Bauman 1992:101].
С. Томпсон, один з укладачiв мiжнародного каталогу казкових типiв, зазначае, що в англшськш мовi термш народна казка (folktale) е дуже широким i включае всi види традицшного наративу [Thompson 1967:408].
За В. Бескомом: «народна казка - це наратив у проз^ що сприймаеться як вигадка» [Finnegan 1996:148].
По-друге, казкар, або розповщач традицшно1' ютори, в термшах наратологи може розглядатися як наратор, тобто той, хто розповщае. «Наратор бувае бшьш чи менш явним (експлщитним), обiзнаним, всюдисущим, самосвiдомим i надiйним, вш може розмiщуватися на бiльшiй чи меншш дистанцiï вiд наратованих ситуацш i подiй, персонажiв i/або нарататора» [Ткачук 2002:84]. Biдповiдно, при розглядi казкового дискурсу можна провести типологш нараторiв, при цьому в основу типологи мае бути покладено мовленневу поведшку наратора, а витоки тако!' диференцiацiï слiд шукати в рiзних характеристиках осiб самих казкарiв. Наразi етнографiчними дослiдженнями доведено, що для аналiзу побутування народних казок у природному середовишд, де казкар розповщае казку певнш аудитори, мають
значення особа наратора, його вш, стать, сощальш характеристики. Та сама казка оформлюеться у вщмшш наративи в устах рiзних нараторiв, навiть того самого наратора в рiзнi перюди його життя та за рiзних обставин. Тому е доцiльним дослщження казкових дискур^в з огляду на характеристики особи, що 1х продукуе.
З категорiею наратора пов'язанi також iншi поняття, такi як спо^б i голос. При розглядi категори способу (дистанцiя або модус, перспектива чи точка зору, що керують наративною iнформацiею [Ткачук 2002:128]) розрiзняють два типи оповiдi: д1егетична (iсторiя, побудована за верховенством оповiдача) i мiметична (мовлення i дiалог як мiметичний запис чшхось думок та ^в) [Genette 1980:163]. Таким чином, àiœemuHnuu та MÎMemuHnuu тип onoeiài - поняття, що дозволяють визначити, в який споЫб у народнш казщ органiзуеться дискурс наратора та дискурс персонажiв, зокрема, з якою метою в суцiльно розповiдних частинах тексту з'являеться пряма мова, або чому одш наратори для передачi мови чи думок персонажiв надають перевагу прямiй мовi, а iншi непрямiй.
Наратологiчна категорiя голосу (сукупшсть знакiв, що характеризують наратора i загалом наративний акт, керують вщношеннями мiж розповiданням i наратованими подiями [Ткачук 2002:31]), яка вказуе на присутнють чи вiддаленiсть наратора вщносно iсторiï, яку вiн розповiдае, дозволяе розглянути наративш функцiï казкаря, пов'язаш з вiдтворенням казкарем сюжету ютори в традицiйний спосiб, та екстранаративш функци казкаря, пов'язанi з його власною особою, потребами аудитори та вимогами комушкаци (особливо пщ час усного виконання казок). Розгляд ^eï категори пiд час аналiзу казкового дискурсу дозволить дослщити доцiльнiсть використання наратором рiзних мовних засобiв з метою досягнення певного комушкативного ефекту.
В опозицш до поняття «наратор» знаходиться поняття нарататора (наратованого) - того, кому наратують, як це приписано в текст [Ткачук 2002:72]. Хоча при аналiзi художшх творiв нарататора не ототожнюють з
реальним читачем або одержувачем, у випадку з народними казками нарататор завжди е стабшьною категорiею i, на наш погляд, зб^аеться з аудиторiею казкаря, при цьому характер та склад цiеï аудитори впливае на характер наративу, що його продукуе казкар. Вщповщно, деяк мовностилютичш особливостi казок мають бути обумовлеш особливостями цiльовоï аудитори, тобто нарататора. Вочевидь, тут доцшьним буде розрiзнення мiж нарататором-дитиною й дорослим, особою з кола наратора й чужинцем.
Як i iншi традицшш наративи, перевiренi часом, народна казка мютить наративнi ducKypcueHi структури, що характеризуются «високою когнiтивною стiйкiстю, зокрема, вони достатньо легко сприймаються ^вень розумшня), запам'ятовуються й репродукуються (мнемотичний рiвень), а також (ре)конструюються (рiвень творення мовлення)» [Краснопьорова 2004:7]. При цьому вони мають дослщжуватися в межах певноï лiнгвокультури.
Отже, дослiдження народноï казки як наративного дискурсу передбачае розгляд таких понять та категорш як усний наратив, наратор, спо^б, голос, нарататор, стшю наративнi структури, лшгвокультура. Контекст дослiдження при цьому стае значно ширшим, нiж шд час традицiйного текстово зорiентованого дослщження.
Б1БЛ1ОГРАФ1Я
1. Арутюнова 1990 - Логический анализ языка: Противоречивость и аномальность текста: [Сб. ст.] / АН СССР, Ин-т языкознания; Отв. ред. Н. Д. Арутюнова — М., 1990. — 278 с.
2. Дридзе 1980 - Дридзе Т. М. Язык и социальная психология: [Учеб. пособие для вузов по спец. "Журналистика"] / Т. М. Дридзе; Под ред. А. А. Леонтьева. — М., 1980. — 224 с.
3. Корольова 2002 - Корольова А. В. Типолопя наративних кодiв iнтимiзацiï в художньому текст / Кшвський нащональний лшгвютичний унт. — К., 2002. — 267с.
4. Краснопёрова 2004 - Краснопёрова И. А. Когнитивно-лингвистический анализ устойчивых нарративных структур: Автореф. дис. ...канд. филол. наук: 10.02.19. - Ижевск, 2004. - 22 с.
5. Ткачук 2002 - Ткачук О. Наратолопчний словник. - Тернопшь, 2002. -173 с.
6. Bauman 1992 - Folklore, cultural performances, and popular entertainments / ed. R. Bauman. - New York, Oxford, 1992. - 313 p.
7. Finnegan 1996 - Finnegan R. Oral traditions and the verbal arts: a guide to research practices. - London, New York, 1996. - 284 p.
8. Georgakopoulou, Goutsos 1997 - Georgakopoulou A., Goutsos D. Discourse analysis: an introduction. - Edinburgh University Press, 1997. - 208 p.
9. Genette 1980 - Genette G. Narrative discourse: an essay in method: transl. from French. - N.Y., 1980. - 285 p.
10. Thompson 1967 - Thopmson S. Motif index of folk literature: a classification of Narrative elements in folktales, ballads, myths, fables, mediaeval romances, exempla, fabliaux, jest-books and local legends. - Kopenhagen, 1967.
SUMMARY
The article deals with the perspectives of application of the narrative discourse theory on the folktales research. The scope of the topics which narratology covers is revealed. It is suggested that such notions as oral narrative, narration, mood, voice, narratee, stable narrative structures, linguaculture should be introduced in the linguistic analysis of folktales.
