CC BY
56
УДК 930.1:94(477)"1657/1687"
С. В. Тарасов
ДО ПИТАННЯ ПРО РОЛЬ ДУХОВЕНСТВА В ПОД1ЯХ РУ1НИ.
1СТОР1ОГРАФ1ЧНИЙ АСПЕКТ ПРОБЛЕМИ
Анал1зуеться роль, що була з1грана укра'гнсьшм духовенством в поЫях Ругни. Зроблено висновок про гг об'ективну ощнку зроблену ростською дореволюцтною 1стор1ограф1ею.
Клю^о^^ слова: Ругна, «Малоростська смута», украгнське духовенство,Кигвська митрополгя, украгнська козацька держава, Гетьманщина, боротьба партт, автоном1я, ¡нкорпоращя, ростська ¡сторюграф1я.
Руша - це дуже важливий перюд в юторп украшсько'1 козацько'1 держави. Бшьшють росшських юториюв бачили у процесах Руши («Малоросшсько'1 смути», як вини називали п) боротьбу мiж рiзними класами та станами украшського суспшьства. Це було цiлком у дус юторично'1 науки XIX ст. Пщхщ росiйських дослiдникiв до проблеми ми можемо назвати „соцюлопчним". В ту епоху украшське духовенство безумовно було повинно з^ати важливу роль у поличному життi. Тому воно та його пол^ична дiяльнiсть привернули велику увагу з боку росшсько'1 юторично'1 науки. До того полiтична дiяльнiсть цього суспiльного стану була непоганою шюстращю концепцп,що була запропонована росшською iсторiографieю. С.Соловйов та його послщовники, вважали, що в Укрш'ш йшла боротьба двох партiй (вшськово'1 старшини i народно!'). При цьому, старшинська партiя мала пропольську, а народна -промосковську пол^ичну орieнтацiю.
Росшсью iсторики пiдкреслювали активну роль духовенства у тогочасному поличному життi та прихильшсть бiлого духовенства до московсько'1 пол^ично'1 орieнтацii.
З боротьбою двох партш росiйськi iсторики пов'язували i розкол в украшському духовенствi. На 1хню думку, вище украшське духовенство, що походило зi шляхти, пщтримувало прихильникiв Польщi, бiле духовенство, тюно пов'язане з народними масами, вбачало в царi заступника вiд свавшля шляхти i вiдстоювало союз з Роаею. Так вважали С.Соловйов, Г.Карпов, Е.Замисловський, митрополит Макарш, В.Ейнгорн, Д.1ловайський [11, с. 105; 4, с. 16; 2, с. 364; 6, с. 267-269; 16, с. 96-97; 3, с. 200]. При цьому митрополит Макарш вщзначав, що не все вище духовенство тдтримало I. Виговського [6, с. 269].
Ыщатором змщення 1.Виговського, за С.Соловйовим, став полковник Т.Цюцюра (Цицюра, Цецура), який очолив антигетьманський рух, що почався на Лiвобережжi. Козацтво вщчувало ненависть до поляюв. Тому недивно, що козаки почали переб^ати до Ю.Хмельницького [12, с. 53]. С.Соловйов докладно описував повернення Вшська Запорозького „тд государеву руку". Вш вважав, що виршальна роль цього повернення належала „схщному боку" Украши. Таку ж думку стосовно цього питання мав М.Голщин [1, с. 214]. Так само вважали В.Ейнгорн та Д.1ловайський [16, с. 135; 3, с. 205]. Але при цьому вони особливо звертали увагу на заслуги бшого духовенства. Якщо за С.Соловйовим шщатива сходила безпосередньо вщ Т.Цюцюри, то за В.Ейнгорном вона належала шжинському протопопу М.Филимоновичу (Филимонову) [16, с. 135]. Саме вш зумiв завдяки свош енергл переконати Ижинський полк та мiсто Нiжин знову присягнути царева А це було немало, тому що, за даними юторика, Ижин був найбiльш значним за кшьюстю населення мiстом Украши, а населення
Ижинського полку дорiвнювало однiй шостiй населення тогочасноГ УкраГни. Серед представникiв козацькоГ старшини казали, що iнiцiатива „у доброму дш" належала бiлому духовенству ^ головним чином, нiжинському протопопу [16, с. 142].
Такий же настрш, як у М.Филимоновича, за словами В.Ейнгорна, мали майже ус представники бшого духовенства. Винятки - рщюсть. 1сторик наводив приклади, коли духовш особи надавали допомогу росшському вiйську та представникам царськоГ адмшютраци. Серед них - курйозний випадок, коли зшьювський пiп Григорiй приймав участь в оборот Зшькова ^ якщо вiрити джерелу („Акты относящиеся к Южной и Западной Росси". - Т. IV. № 110. - С. 208.), власноручно вбив понад 60 оаб. Священик звертався безпосередньо до „великого государя" за дозволом служити у церкв^ тому що тсля того, що вш наробив, не наважувався служити без архieрейського благословення [16, с. 125-126].
Учень С.Соловйова Г.Карпов, розвиваючи думку свого вчителя, присвятив епископу Мефод^ цшу монограф^. Г.Карпов писав, що у той перюд козацтво здавалося московському уряду „взагалi нездатним, щоб керувати справами свое! краГни" [5, с. 13]. Колишня система воеводського керування, була, за словами юторика, бшьш дiючою. Проте у самш УкраГш вона не мала популярность Тому, хоч уряд не зовам вщмовився вщ воевод, вiн почав розшукувати альтернативнi засоби впровадження свое! пол^ики. Тодi Москва передала Вшсько Запорозьке з усiю УкраГною пщ контроль духовенства, на чолi якого була поставлена людина, що повшстю залежала вiд царського уряду [5, с. 13-14]. I такою людиною став епископ Мефодш (колишнiй шжинськш протопiп М.Филимонович). При цьому Мефодш не був направлений як який-небудь таемний наглядач, навпаки, за словами дослщника, уам, кому належало, було наказано радитися з доглядачем метрополп [5, с. 13].
1сторик вщзначив також, що у епископа не було шякоГ реально! влади. Ус його повноваження полягали у тому, що вш повинен був брати участь у найрiзноманiтнiших справах. Крiм того, вiн повинен був здшснювати посередництво мiж партiями та мирити тих, що посварилися. Як зазначив юторик, шякоГ влади заради впливу на старшину архiерей не мав [5, с. 13].
Крiм того, Мефодш був поставлений епископом у Мос^ митрополитом Птримом, що було порушенням церковних канонiв. Цю обставину використали вороги нового епископа, в першу, чергу Дюшсш Балабан [5, с. 54-56].
Москва, за словами юторика, сподiвалася, що колишнiй шжинськш прототп стане вiрним Г! агентом, тому що буде вщчувати подяку Гй. Мефодiй, зi свого боку, був впевнений у тдтримщ московського уряду, тому що вш сам нав'язав епископа УкраГш, порушивши при цьому церковш звичаГ. Але уа цi розрахунки не виправдалися. В УкраГш, на що звернув увагу дослщник, швидко помiтили, що пол^ично'Г влади епископ не мае, а коли вш звернувся за допомогою до уряду, наслiдком стало незадоволення старшини втручанням духовенства у ГГ справи [5, с. 18].
Г.Карпов вважав, що план Москви мав ютотш недолши. „...Не встигли ще добре розiбратися зi своГм власним Никоном, а вже квапилися зробити точно такого ж для МалороаТ', - писав юторик [5, с. 15]. По-перше, невщомо було, стала б чи ш вшськова старшина тертти владу епископа. По-друге, хто мш поручитися, що сам Мефодш не стане причиною якоГсь новоГ смути. Вчений вважав, що московсью державнi дiячi зовсiм не замислювалися над подiбними питаннями [5, с. 15-16].
Вище згадувалося, що Мефодш був поставлений в епископський сан з порушенням церковних каношв. Дюшсш Балабан та Юрш Хмельницький зумши вмовити Константинопольського патрiарха накласти прокляття на „Мефодiя та тих, що товаришують з ним" [5, с. 56]. Сам епископ Мефодш казав, що це прокляття призвело до багатьох хвилювань серед киГвського духовенства та мирян. Однак Г.Карпов думав, що це ствердження трохи перебшьшене. 1сторик вважав, що саме прокляття не могло
стати причиною смути, але численш вороги колишнього шжинського протопопа могли використати при нагодi цю обставину у своГй боротьбi проти нього [5, с. 60]. Крiм того, серед воропв Мефодiя опинилися не тшьки прихильники Я.Сомка, якого епископ не пщтримував, але й чорне киГвське духовенство [5, с. 60]. Однак ГПзель „iз товаришами" i рашше прокляття, що було накладене на нового доглядача метрополп, знали канони, що забороняли визнавати епископський сан у подiбних оаб. Знали, проте, приймали цього неканошчного епископа, як зазначав юторик. Вони визнавали його, по-перше, внаслщок добрих стосункiв з царем, по-друге, „на тш пщстав^ що при ньому Гм буде жити добре" [5, с. 65].
В iншому випадку незадоволення духовенства, як вважав дослщник, ш на чому не грунтувалося. Мефодiй був зовсiм не схожий на Никона, вш i тсля ИжинськоГ ради не тiльки не поскидав, але i захистив своГх нещодавнiх ворогiв [5, с. 65].
На той факт, що Мефодш був призначений епископом незаконно, звернув увагу i митрополит Макарш. Вш вiдзначив, що незабаром пiсля того, як шжинськш протопiп став епископом, Дюшсш Балабан поставив, користуючись своГм правом, на ту ж саму епархш свого епископа Йосипа Нелюбовича-Тукльського. Це, як зазначав юторик, повинно було служити для уах i для самого Мефодiя постiйним нагадуванням, що вш був поставленим та зветься епископом мстиславським незаконно [6, с. 279]. Крiм того, на початку 1662 р. патрiарх Никон наклав анафему на крутицького митрополита Питирима за те, що вш поставив епископа в чужу церковну область, яка пщлягала константинопольському патрiарху. Ця анафема, як пщкреслив учений, автоматично позбавляла влади i Пiтiрiма, i Мефодiя, якого той рукоположив. Однак у Мос^ цьому не надали значення, тому що Никон у цей час вже фактично вщршся вщ патрiаршества [6, 279-280]. Набагато бшьшу небезпеку становила для Мефодiя анафема, що була направлена безпосередньо в його адресу та походила вщ константинопольського патрiарха. Митрополит Макарш вважав, що у Мос^ про це церковне прокляття дiзналися, можливо, рашше, шж у Гетьманщиш [6, с. 281]. I Москва почала дiяти. 1сторик вважав, що константинопольський патрiарх зняв прокляття з Мефодiя за особистим клопотанням царя. Доказ цього дослщник бачив у тому, що киГвське духовенство, яке ворогувало з мстиславським епископом, через деякий час стало знову спшкуватися з ним i визнало його епископом [6, с. 282].
На думку Г.Карпова, ворожнеча 1.Брюховецького i духовенства почалася з його сварки з епископом Мефодiем. Причина сварки гетьмана з епископом, за припущенням дослщника, полягала у тому, що для Брюховецького, тсля приходу до влади, „ставала важкою Мефодiева отка" [5, с. 104].За словами 1.Розенфельда, гетьман прагнув нанести удар духовенству i навт запропонував царському уряду прислати митрополита з Москви [9, с. 90-104].
Пщ час походу короля Яна Казимира на Лiвобережжя представники бшого украГнського духовенства знову показали, на що вони здатш. Переломним моментом королiвського походу стала облога Глухова. Обороною цього мюта, як зазначав В.Ейнгорн, а потiм Д.1ловайський, керували тамтешнi священики, з протопопом 1.Шматковським на чолi [14, с. 6-7; 3, с. 226]. При цьому мешканщ Глухова, за твердженням В.Ейнгорна, були схильш до хиткосп, але I. Шматковський змiг переконати Гх обороняти мiсто [14, с. 6-7]
Говорячи про повстання I. Брюховецького, С.Соловйов, Г.Карпов, П.Матвеев, В.Ейнгорн, Д.Ьловайський звернули увагу на роль пщбурювача, яку з^рав епископ Мефодш [12, с. 351-352; 10, с. 8; 5, с. 156-157; 8, с. 236; 7, с. 58; 15, с. 99; 3, с. 240]. До того часу Мефодш вщдано служив Москва Проте тепер вш ршуче порвав з нею. Г.Карпов, який присвятив епископу спещальну монограф^, вважав, що обставини, яю пщштовхнули його на зраду, були особистого характеру. Поступово Мефодш почав
розчаровуватися в урядi, якому вш служив. Причина цього полягала, за словами юторика, у тому, що, замiсть сво'х планiв, Мефодiю приходилося виконувати урядовi, „школи для нього дуже прикрГ', якi до того ж часто змшювалися „то в той то в шший бк" [5, с. 154]. З цим епископ ще мiг би змиритися, але школи йому доводилося виконувати доручення, яю iсторик називав „цшковито нездiйсненними" для Мефодiя [5, с. 154]. При тому про його особисте самолюбство в Мос^ майже школи не замислювались. За словами дослщника, епископу вiдверто показували, що на нього дивляться як на людину, куплену урядом, „для яко'1 поворот у шшу сторону неможливий" [5, с. 154]. Найбiльшим з таких особистих образ Г.Карпов вважав наказ помиритися з гетьманом [5, с. 154]. Крiм того, повернувшись з Москви на батьювщину, епископ, дiзнався про переговори царського уряду з Правобережною Украшою. Але, за словами вченого, з цих переговорiв Мефодш мiг зробити для себе тшьки той висновок, що у Мос^ не цiнять нi його заслуг, ш його вiдданостi, а, ^м того, „не проти посадити йому на шию Тукальського" [5, с. 155].
1сторик визнавав, що московський уряд доволi безцеремонно ставився до сво'х агешив. Щодо 1.Брюховецького, то вiн опинився в ситуацп, схожш на ту, у якш перебував Мефодiй. Для гетьмана наказ про примирення з епископом був образливим, а переговори Москви з Чигирином були для нього небезпечш [5, с. 156]. У Гадячi епископ i гетьман, забувши, за словами юторика, „колишш благодiяння, i пам'ятаючи лише недавш образи", примирилися для того, щоб знищити московську владу в Укрш'ш [5, с. 156]. Г.Карпов вважав, що Мефодш тдштовхнув 1.Брюховецького до повстання тим, що занепоко'1'в його сво'1'м тлумаченням умов Андрусiвського договору. Потсм вiн „мабуть, тiльки у формi припущення, але висловив думку", що московський та варшавський уряди примирилися для того, щоб з'еднати зусилля для знищення украшського козацтва [5, с. 157]. Г.Карпов тдкреслював, що аптащя епископа Мефодiя не була таемницею для царсько'1 адмшстрацп. Воеводи посилали до нього стршецького голову I.Лопатнiкова, але марно [5, с. 161-164].
Подiбно П.Матвееву, Д.1ловайський вважав повернення Лiвобережжя пiд росшський протекторат подiею закономiрною. Вiн писав навт про „нестримне тяжшня" Лiвобережноi Украши до Московсько'1 держави [3; с. 224]. Пюля повернення П.Дорошенка на Правобережжя, у Лiвобережнiй Укрш'ш почався рух за московський протекторат, який був очолений бшим духовенством та мщанами. Тягар вiд московських воевод та ратних людей здавався мщанам, за словами Д.1ловайського, менш обтяжливим „порiвняно з насильствами та хижацтвом козацько1 старшини i полковниюв" [3; с. 223]. Бiле духовенство не ствчувало прагненням вищо"1 iерархii, що за сво'ми iнтересами приеднувалася до козацько1 старшини [3; с. 223]. Хоч дослщник не дуже акцентував на цьому увагу, з його розповвд можна зробити висновок, що вш вбачав у подiях 1668-1669 рр. повторення подш 1659 та 1663 роюв з ^ею рiзницею, що мiсце нiжинського протопопа Максима Филимоновича поав нiжинський протопш Семен Адамович [3, с. 205, 217, 243].
С.Соловйов, а за ним П.Матвеев та Д.1ловайський звернули увагу на роль, яку зкрало бше духовенство, i, в першу чергу, протопш С.Адамович, який повщомив уряд, що основна маса народу Украши не вимагае виводу московських воевод [10, с. 12-14; 7, с. 59; 3, с. 244]. За словами П.Матвеева, саме з Щ€1 причини Москва виршила провести „чорну раду", що надало ш можливють нейтралiзувати старшину [7, с. 8]. Вш зазначав також, що головна боротьба на Глухiвськiй радi розгорнулася не мiж Д.Многогрiшним та Г. Ромадановським - людьми простодушними i неписьменними, а мiж „умшими дипломатами, якi стояли за ними" - Л.Барановичем та А.Матвеевим [7, с. 7].
Вище йшла мова про роль, яку, на думку росшських юториюв, ввдграло укра1нське духовенство у справi повернення Лiвобережжя тд росiйський протекторат.
В.Ейнгорн у своеГ працi звернув увагу на роль, яку зюрало духовенство у роки гетьманства Д.Многогршного. Силою обставин поавши посаду гетьмана, Д.Многогршний не мав необхiдних якостей для того, щоб керувати державою, тому вш постшно потрапляв пiд вплив рiзних духовних осiб [16, с. 786]. Не вважаючи себе здатним вести переговори з Москвою самостшно, вш передоручав це представникам духовенства. Так вш сам, на думку дослщника, подав Малоросшському приказу щею пiдпорядкувати гетьмана керуванню якогось з вщданих Москвi iереiв [16, с. 787]. Бути посередником мiж царем та гетьманом, як зазначав юторик, було дуже вигщно, тому що такий посередник отримував нагороди з обох боюв. Багато хто з представниюв духовенства стали насправдi агентами Москви, що керувалися ГГ шструкщями i мали „тайних та явних помiчникiв" [16, с. 787].
За словами В.Ейнгорна, на початку гетьманування Д.Могогршного його керiвником був Л.Баранович. Вiн не був призначений Москвою, а дiяв скорiше за власним бажанням. У Мос^ навряд чи були задоволеш постiйними скаргами архiепископа на порушення Глухiвських статей. Тому, хоч Л.Баранович удостоГвся царськоГ похвали, Малоросшський приказ, за словами юторика, при першiй нагодi доручив наглядати за гетьманом та керувати Гм Семену Адамовичу, який був бшьш податливим. При цьому „архiепископу зовам не дали пом^ити, що дiяльнiстю його незадоволенi" [16, с. 786]. На Л. Барановича була покладена мiсiя збору вщомостей про внутршне становище УкраГни, а на ГПзеля - про становище у Польщi i Туреччинi [16, с. 786]. Дослщник пiдкреслював, що Москва добре запам'ятала, чим обернулася ощадливють стосовно Мефодiя, i тому тепер не шкодувала подачок i намагалася н в якому разi не ображати представниюв украГнського духовенства [16, с. 786-787].
Поступово вплив духовенства зрю до такоГ мiри, що став викликати роздратування i у правлячоГ верхiвки, i у головноГ маси населення. Але ГСамойлович, що поав мiсце Д.Многогрiшного, дуже швидко зрозумiв, що може обходитися i без посередниюв у стосунках з Москвою. Пюля цього, як вказував дослщник, духовенство втратило той виключний стан, який мало за чаав Д.Многогршного [16, с. 792-793]. Одним з найважливших подш гетьманства I.Самойловича став перехщ КиГвськоГ митрополп до складу Московського патрiархату.
С.Соловйов i Д. ¡ловайський вказували на те, що формальна сторона була оформлена при активному сприянш турецького уряду, який у той момент був защкавлений залишати мирш стосунки з Роаею [13, с. 377-378; 3, с. 512]. Зазначеш юторики пiдкреслювали активну роль, яку з^ав у щеГ подii I.Самойлович [13, с. 373376; 3, с. 511-512]. Д. Тловайський стверджував, що перепiдпорядкування вщбулося „мирно i без завад" [3, с. 512]. Вш спростив ситуащю.
За словами I. Розенфельда, Москва для виконання свого плану скористувалася боротьбою гетьмана з духовенством, яке боялося утратити своГ права i вшьносп. Тому Мос^ довилося у такш ситуацГГ зiтхнутися з найсильшшою опозицiею духовенства [9, с. 97-98]. Дослщник звертав увагу на те, що хоч вшьносп духовенства були офщшно пщтверджеш, умови, на яких киГвська митрополiя погодилася приеднатися до МосковськоГ патрiархii, одразу ж почали порушуватися [9, с. 98]. Найважшшим наслщком реформи 1685 р. вчений вважав позбавлення духовенства його пол^ичноГ ролi [9, с. 99].
Слiд зазначити, що вказана проблема не отримала у росшськш iсторiографii такого висв^лення, на яке можна було б сподiватися. Тому що до моменту перепщпорядкування КиГвськоГ митрополii не були доведет ат праця митрополита Макарiя, анi серiя статей Г. Карпова про КиГвську митрополiю. Монографiя Г. Ейнгорна також майже не торкаеться цього питання, тому що воно знаходиться поза ГГ хронологiчними межами.
В. Ейнгорн писав, що хоч украшське духовенство всшяко чинило отр приеднанню кшвсько! митрополп до Московського патрiархату, дiяльнiсть деяких його представниюв, що виконували доручення московського уряду, призвела наприкшщ царювання Олексiя Михайловича до того, що залежшсть Кшвсько! митрополп вiд Константинопольського патрiарха, яка i ранiше була майже номшальною, фактично припинила iснувати. У Мос^ робилися деякi справи, що стосувалися укртнсько! церкви. У Москвi був призначений один украшський епископ, другий - поставлений у сан митрополита, у Мос^ проводилась цензура церковних книг, написаних у Киев^ кшвське духовенство пщтримувало зв'язки з московським патрiархом. „У таких умовах вже недалеко було i до формального пщпорядкування Кшвсько! митрополп Московському патрiархату..." - зазначив iсторик [16, с. 1028]. Дослщник звернув увагу на ту обставину, що, коли закшчилося царювання Олекая Михайловича, стосунки украшського духовенства з московським урядом стали дуже рщкюними, приеднання Кшвсько! митрополп все ж вiдбулося. Це сталося „наприкшщ першого десятирiччя пiсля смерт Олексiя Михайловича з iнiцiативи московського уряду i за сприянням гетьмана, хоча малоросшське духовенство вельми недвозначно вщмовилося взяти на себе шщативу у справi вилучення Кшвсько! митрополп з-пщ благословення константинопольського патрiарха".
Пщводячи пiдсумок сказаному, потрiбно визначити, що роль яку зшрало украшське духовенство в подiях Руши була важлива. У перюд «смути» представники цього стану мали дуже велику суспшьну вагу, i тому що користувались у тогочасно! козацько! державi безумовним авторитетом, i тому що у тогочасному суспшьсга вони вдшялися своею освiтою та полiтичним досвщом, а деякi показали себе як талановш! полiтичнi агiтатори. Але з утратою Украшою автономii, в процеа iнкорпорацii 11 Росiйською державою, духовенство неминуче повинно було лишитися свого поличного впливу. Пращ росшських дослщниюв iлюструють цей процес досить об'ективно.
Список використано1 л1тератури
1. Голицын Н.С. Всеобщая военная история новых времен. / Н.С. Голицын. -Спб., 1878. - Ч. 1/2. - Отд. 1. - 279 с.
2. Замысловский Е.Е. Лекции по русской истории, говоренные доцентом Санкт-Петербургского Императорского университета Егором Егоровичем Замысловским в 1877-8 учебн. году / Е.Е. Замысловский. - [Напис. от руки. Литографировоно]. - СПб., [1878]. - 400 с.
3. Иловайский Д.И. История России. Отец Петра Великого: Алексей Михайлович и его ближайшие преемники / Д.И. Иловайский. - М. : Чарли, 1996. -624 с.
4. Карпов Г.Ф. Киевская митрополия и московское правительство во время соединения Малороссии с Великою Россией. 1654-1661 гг. Статья вторая: Дионисий Балабан митрополит Киевский / Г.Ф. Карпов. - М., 1874. - 45 с.
5. Карпов Г.Ф. Киевская митрополия и московское правительство во время соединения Малороссии с Великою Россией. Ст. 3 : Мефодий Филимонович. Епископ Мстиславский и Оршанский, блюститель Киевской митрополии. (1661-1668 года) / Г.Ф. Карпов. - М., 1876. - 200 с.
6. Макарий (Булгаков) митрополит Московский и Коломенский. История Русской церкви / М. П. Булгаков. - М. : Изд-во Спасо-Преображенского Волоколамского монастыря, 1996. - Кн. 7, т. 12. - 672 с.
7. Матвеев П. Артамон Сергеевич Матвеев в приказ Малой России и его отношение к делам и людям этого края / П. Матвеев // Русская мысль. - 1901. - Авг. -С.1-23; Сент. - С. 46-75.
8. Матвеев П. Москва и Малороссия в управление Ордина-Нащокина Малороссийским приказом / П. Матвеев // Русский архив. 1901. - Кн. 1. - С. 219-242.
9. Розенфельд И.Б. Присоединение Малороссии к России (1654-1793): [Историко-юридический очерк] / И. Б. Розенфельд. - Пг. : Изд. Петроградского Политехнического ин-та Императора Петра Великого, 1915. - 192 с.
10. Соловьев С.М. Лазарь Баранович. Из истории Южно-Русской митрополии / С. М. Соловьев. - М., 1862. - 15 с.
11. Соловьев С.М. Лекции по русской истории ор. пр. С. Соловьева 1867/8 года / С. М. Соловьев. - 292 с.
12. Соловьев С.М. Сочинения : в 18 кн. / С. М. Соловьев ; [отв. ред.: И. Д. Ковальченко, С.С. Дмитриев]. - М. : Мысль, 1990. - Кн. 6, т. 11/12 : История России с древнейших времен. - 671 с.
13. Соловьев С.М. Сочинения : в 18 кн. / С. М. Соловьев ; [отв. ред.: И. Д. Ковальченко, С.С. Дмитриев]. - М. : Мысль, 1990.. - Кн. 7, т. 13/14 : История России с древнейших времен. - 701 с.
14. Эйнгорн В. Иван Андреевич Шматковский протопоп глуховский и его сношения с московским правительством. 1653-1673 гг. Страничка из истории малорусского духовенства / В. О. Эйнгорн. - К., 1892. - 19 с.
15. Эйнгорн В. О. Отставка А.Л. Ордина-Нащокина и его отношение к малороссийскому вопросу / В. О. Эйнгорн // Журнал Министерства народного просвещения. - 1897. - Ч. CCCXIV. - Ноябрь. - Отд. 2. - С. 118-169.
16. Эйнгорн В. Очерки из истории Малороссии в XVII в. Сношения малороссийского духовенства с московским правительством в царствование Алексея Михайловича / В.О. Эйнгорн. - М., 1899. - 1104 с.
Стаття надшшла до редакцп 08.05.2012.
S. V. Tarasov
THE ROLE OF CLERGY IN THE LIGHT OF THE RUIN. THE ROLE BY THE UKRAINIAN CLERGY IS ANOLYSED THROUGH THE EVENTS OF THE RUIN
The results of the show. The conclusion obout the objective appraisal of the Russian pre-revolutionary historiography.
Key words: The Ruin, Little Russian revolution, Ukrainian clergy, Kievan metropole, Ukrainian Cossack state, Hetmansshina, party struggle , autonomy, incorporation, Russian historiography.
