CC BY
51
Диякон Олександр МОНИЧ
ДІЯЛЬНІСТЬ МАРАМОРОШСЬКОГО СВЯТИТЕЛЯ ІОСИФА (СТОЙКИ)
Одним із найвідоміших сповідників Православної Церкви на Закарпатті у XVIII ст. був прославлений 9 вересня 2003 р. Румунською Православною Церквою як сповідник Православ’я єпископ Іосиф (Стойка) (1690-1711)1.
Єпископ Іосиф (Стойка) був пострижеником Угольського монастиря і наступником єпископа Мефодія2. Походив епископ Іосиф, так само, які Іоанікій (Зейкан) із місцевого дворянства3. Можливо не був строгого монашого життя, хоча його і неможна звинуватити в безмораль-ності4. Отець Степан Пап пише, що Іосиф Стойка був «священик лібер-тин-свобідний, родом із Чумальова, що біля Хуста, де був парохом. Звідти перейшов до Бичкова, де померла його дружина і він вступив до Угольського монастиря»5. Думку про походження Іосифа (Стойки) з Чумалева розділяє і архімандрит Василій (Пронін). Останній приводить спогади протоієрея Михайла Розмана, який розповідав, що в селі Чумалево, при розбиранні однієї старої хати у 1910-1912 рр. знайшли на ґеренді (балці), запис, що там жив єпископ Стойка, служив в Углі та в Драгові6.
Відомо, що життя єпископа було безпосередньо пов’язане з Груші-вським та Угольським монастирями. При ньому в кінці XVII ст.. була зруйнована Грушівська обитель.
Владика носив особливий титул, який свідчив про давню патріаршу ставропігію Грушівського монастиря: «Иосиф Стойка милостию Бо-жиею архиепископ православный Мараморишский, экзарха ставропигии патриарше от Царьграда Новаго Рима, администратор митрополии Белградской Седмиграда и всей православии во странах Угорс-ких»7. Трохи видозмінений титул єпископа Іосифа подають: отець Іоанн Дулишкович, М. Лучкай та А. Пекар. Зокрема, перший автор наводить такий титул Іосифа: «!осифъ Стойка, Божіею милостию єпископ православный марамор екзарха Ставропигіи патріарх Цареграда но-ваго Рима администратор митрополии Белградскія Семиграда и всей православной Церкви во странах Угорских и прочее»8. У М. Лучкая титул Стойки фігурує наступним чином: «Йосиф Стойка з Божої ласки і преосвященний єпископ Марамороський, екзарх патріаршої ставропігії Царгорода, адміністратор митрополії Белградської, Семиградської тощо»9. У А. Пекара Іосиф титулується, як: «Милістю Божою право-
славний епископ Марамороський, ексарх царгородської патріяршої ставропігії, адміністратор митрополій Білгородської й Почаївської і пр. і пр.»10. Титули єпископа Іосифа зустрічаються і в ставленицьких грамотах від 13 травня 1695 р., 31 березня 1696 р., 2 липня 1704 р.11.
Відомо, що єпископ Іосиф мав велику печатку, на якій було зображення архангела Михаїла і навколо надпис «Йосиф Стойка»12 .
На питання про те, де і ким був висвячений в єпископи Іосиф (Стойка), немає єдиної відповіді. Дослідники розходяться в своїх припущеннях. Михайло Лучкай вважає, що «Йосиф Стойка, невідомо ким і де був висвячений та призначений єпископом; він самовільно захопив церковні посади і звання»13. В. Фенич, о. Степан Пап та архімандрит Ва-силій (Пронін) вважають, що Іосиф (Стойка), був призначений православним єпископом трансильванським князем Михайлом Апафі і єпископську хіротонію над ним звершив Сучавський православний митрополит Досифей14. Цей факт на допиті в квітні 1725 р., констатували і Мараморошські священики15. Підтвердженням законного вибрання і затвердження Трансильванським реформаторським керівництвом Стойки, як єпископа є прохання від 14 травня 1715 р. Марамороської столиці до реформаторської (Трансильванської) консисторії16 .
У виборах єпископа Стойки брало участь не лише духовенство, але й світські лиця. За словами О.Л. Петрова, «вряд ли бы православное русское и румынское дворянство допустило устранение себя от участия в столь важном деле»17.
Стосовно дати висвячення Стойки теж є деякі розбіжності. За словами о. Степана Папа, останнє відбулося 15 березня 1692 р., після того, як Стойка був обраний на соборі православного духовенства Марамо-рощини18. Пронін вважає, що єпископська хіротонія могла бути звершена скоріше, зразу після того як єпископ Мефодій залишив Мукачівський монастир, а можливо й після його від’їзду в Польщу в 1690 р.19.
В. Фенич вслід за О. Бараном, вважає що хіротонія Іосифа відбулася 15 квітня 1690 р.20. О.Л. Петров вважав, що Іосиф Стойка став єпископом після смерті Мефодія (1693 р.), а, можливо, навіть і при його житті21.
Вперше підпис єпископа Іосифа (Стойки) зустрічається в 1693 р. на антимінсі із села Пилипця. Зокрема на антимінсі містився такий напис: «Олтарь рукодейственъ и благословенъ !осифомъ Стойка, православ-нымъ епископомъ Мараморошскимъ, Ексархою Ставропигіи патріар-шеской, администраторомъ митрополіи Белградской Седмиграда и пр.»22.
Однак, за словами О.Л. Петрова у Пертрушевича є відомість, без вказівки джерела, що Стойка міг бути єпископом і раніше, можливо уже 1691 р.. На камені в храмі Пуциковського монастиря на Волині зображений «фундаторъ святыя обители» пан Андрій Жураковський і
міститься напис про будівництво храму: «Зачатся року Божія 1687, со-вер. 1691». Згаданий храм проти волі Львівського єпископа Іосифа Шумлянського була посвячена Іосифом (Стойкою), єпископом із Ма-рамороша, якого Андрій Жураковський під сильном ескортом супроводжував на Волинь до єпископа Жабокрицького23.
Із раннього періоду правління єпископа Іосифа (Стойки) відомо, що він часто скликав собори благочинних (протопопів), на яких розбиралися церковні справи. Такі собори відбулися в 1698, 1699, 1704 рр. Із цього можна зробити висновок, що форма управління єпископа єпархією була соборна. Суперечки і незгоди між віруючими виносилися на вирішення собору під керівництвом єпископа і в присутності прото-ієреїв24.
Зовсім іншої думки про правління єпископа Іосифа Ю. Жаткович та М. Лучкай. Останній вважає, що «мандрівний єпископ» не був наділений ніякими єпископськими правами і без жодного страху роздавав посади, давав розлучення, благословляв звершувати богослужіння Тре-бушанським пресвітерам двоєженцям Ігнатію та Миколаю і т.д. Автор приводить декілька документів, які про це свідчать25.
Як і всі Мараморошські єпископи, Іосиф (Стойка) деякий час проживав у Грушівському, Угольському, та Кричевському монастирі. Збереглися відомості про те, що проживав єпископ Іосиф і в Чумалеві. Під час відвідування парохій єпископом Маниїлом Ольшавським (1743-1767) люди навіть називають Стойку єпископом Чумалевським 26.
Те, що єпископ Йосиф деякий час жив в Грушівському монастирі, є безперечним. За словами А. Кралицького в 1693 або 1690 р. у Груші-вському монастирі був навіть напечатаний Антиминс єпископа Стой-ки27. На думку архім. Василія, після зруйнування Грушівської обителі в кінці XVII ст. єпископ Йосиф мав декілька резиденцій: с. Чумалево, монастир в Дюлештах (Дюлафалва), Хуст, монастир в Углі та інші28.
Цікавим і неординарним в житті єпископа Стойки є епізод висвячення ним Луцького православного єпископа Димитрія (в монашество Діо-нісія) Жабокрицького та освячення ним на Волині храму Пуциковсько-го монастиря29. Справа в тому, що після смерті в 1695 р. Луцького єпископа Іосифа (Шумлянського), який прийняв унію, на православного єпископа духовенство вибрало вченого Луцького писара Димитрія Жабокрицького. Незважаючи на те, що Жабокрицький був жонатий на вдові, він прагнув, щоб його висвятили з дозволу Московського патріархату, однак патріарх Адріан передав справу на вирішення до Константинополю. Час ішов, а справа так і не вирішувалася. Тоді цю хіротонію погодився звершити Іосиф (Стойка). За словами архім. Василія (Проніна), Іосиф (Стойка) «можливо титулуючись экзархом Константинопольського патріарха, вважав себе правоздатним вирішувати все
від імені патріарха»30. Однак цього посвячення не признали ні уніати, ні православні. Згодом, у 1708 р. Жабокрицький був відправлений до ув’язнення.
За своє єпископське служіння єпископ Іосиф висвятив дуже багато священиків, що звичайно було викликане тими обставинами, в яких опинилося Православ’я на Мараморощині. Так, в 1707 р. необхідність підтвердження в єпископи Іоанна Годемарського мотивувалася тим, що єпископ Стойка багатьох ієреїв рукополагає (так вже понад 60 ієреїв висвятив) і переводить громади на православ’я (16 громад к православ’ю присоединил)31.
Під час правління Годемарського була зроблена спроба перевести Стойку в Мукачівський монастир, однак безуспішно. За словами Ю. Жатковича, «попытка сия не удалася, однако сильно взволновала, как царский, так и папский дворы»32. Архім. Василій (Пронін) вважає, що Ю. Жаткович явно перебільшує значення єпископа Стойки. Ця спроба всього-навсього полягала в тому, що два архідиякони були послані архімандритом Петронієм із Мукачівського монастиря, щоб призвати в нього Мараморошського єпископа Йосифа33.
Виходячи з того, що Стойка був ставленником Трансильванського князя, який за своїм переконанням був протестантом, духовенство не завжди цьому раділо. Тому й не дивно, що Стойку не всі сприймали за єпископа, а духовенство постійно звинувачувало його в тому, що він веде єпархію до кальвінізму34. Однак, спочатку мараморошське духовенство прийняло Стойку за єпископа з умовою, що він буде «рядити єпархією при допомозі єпархіального синоду»35. Проте, за словами А. Пекара, «Стойка погордив єпархіальним синодом і тоді, як духовенство тяготило до унії, він почав схилятися на бік протестантів»36. Тому й не дивно, що з часом між православним кліром і єпископом почали виникати сутички і непорозуміння. Предмет цих непорозумінь був один - прийняття унії з Римом. Коли на єпископа почали «тиснути» Стойка в боротьбі проти унії з Римом, заключив унію з кальвіністами в 1694 р.37 На думку дослідників, це була єдина православно-кальвіністська унія в церковній історії Східної Європи38.
В 1701 р. єпископ був викликаний у Вену. Там йому запропонували перейти в унію з Римом, від чого єпископ, як видно, відмовився39.
Після того, як єпископ не отримав обіцяних привілеїв від Кальвіністської Церкви в Семигороді, «у 1705 році Стойка був скинений єпархіальним синодом з владицтва й переданий до слідчої в’язниці в Хус-тському замку. На основі судового слідства наступного року єпископа Стойку звільнили з управи єпархією, а його маєтки сконфіскував комі-тат»40-
На місце Стойки був обраний румунський священик Іов Цірка, однак через «п’янство й негідне поводження» Цірку зняли41.
У 1710 р. адміністрацію єпархії знову передали єпископу Іосифу. «Духовенство прийняло Стойку з умовою, що князь Раковій затвердить його на владичому престолі»42.
В той самий час князь Франц II Ракоці підняв повстання проти Габ-сбургів. Під час повстання на Стойку посипалися звинувачення в аморальному житті. Ракоці наказав капітану Хустського замку провести розслідування. Частина вірних, переважно румун Марамороша протестували проти цього43.
Єпископ часто писав розпорядження і грамоти на румунській мові. В цьому можна бачити вплив кальвінізму, який вимагав використання народної мови. Під час правління Ракоці, Стойка був вимушений обмежувати свою діяльність44.
Останній раз ім’я єпископа Іосифа згадується в 1711 р.45
З огляду на те, що сповідницька діяльність святителя Іосифа припадає на складні для Православ’я часи впровадження та насадження Ужгородської унії 1646 р., його особистість заслуговує окремої науково-дослідницької уваги.
На даний час окремих праць на українській мові, присвячених діяльності святителя, немає. У цій замітці зроблена спроба зібрання найбільш повного варіанту життя та діяльності святителя Іосифа (Стойки), яке існує на сьогоднішній день у Закарпатській історіографії. Однак і ці крупиці не дозволяють нам зробити широкі об’єктивні висновки про діяльність Мараморошського святителя.
Сподіваємося, що в майбутньому історичні пошуки та тісніші зв’язки з Румунською та Молдавською Православним Церквами принесуть нові матеріали та дозволять більш глибше описати діяльність вказаного владики та зробити значні доповнення до його біографії.
БІБЛІОГРАФІЯ
1. Дулишкович Іоанн, отець. Историческія черты Угро-Русскихъ. Т. III. Унг-вар, 1875-1877.
2. ЖатковичЮ. Епископы Мараморошские // Листок. N° 22. 15 ноября. Год VII.
3. КралицкийА. Следы книгопечатания монастыря Грушевского // Научный сборник Галицко-русской Матицы. Вып. II. Львов, 1865.
4. Кралицкий А. Список монастырей чина св. Василия Великого // Научный сборник Галицко-русской Матицы. Вып. I. Львов, 1865.
5. Лучкай М. Історія Карпатських русинів. Historia Carpato-Ruthenorum. Т. III. Ужгород: Видавництво «Закарпаття», 2000-2002.
6. НедзельскийЕ. Очерк карпаторусской литературы. Ужгород, 1923.
7. Пап Степан, отець. Історія Закарпаття. Т II. Івано-Франківськ: Видавництво «Нова Зоря», 2002.
8. Пекар Атанасій, ЧСВВ. Нариси історії Церкви Закарпаття. Т I. Рим; Львів: Видавництво Отців Василіян «Місіонер»,1997.
9. Петров А. «Старая вера» и унія въ XVII-XVIII вв. Пояснительная записка // Матеріальї для исторіи Угорской Руси. Т. II. СПб., 1906.
10. Пронин Василий, архимандрит. История Православной Церкви на Закарпатье. Свято-Николаевский Мукачевский монастырь: ОРП «ФЛоксйю», 2005.
11. Фенич В. До питання про історію взаємовідносин між єпископами Мука-чева і Марамороськими православними центрами // Румунсько-українські відносини: історія і сучасність. Satu Mare, 1999.
12. Фенич В. Церква на Закарпатті (середина XVII - початок XVIII ст.) // «Молодь Україні» (Наукові записки молодих вчених Ужгородського державного університету). Т. III. Ужгород, 1994.
13. Филип Дорофей, митрополит Пражский и всея Чехословакии. Насильственное введение унии в Закарпатье 1646-1649 гг., боротьба с нею и ее ликвидация в 1949 году; развитие Православной Церкви до сего дня в Закарпатье. Диссертация на соискание ученой степени кандидата богословия Ленинградской Духовной Академии. Пряшев, 1964. (Машинопись).
ЛІТЕРАТУРА
1. Пронин Василий, архимандрит. История Православной Церкви на Закарпатье. Свято-Николаевский Мукачевский монастырь: ОРП «ФЛокаХіа», 2005. С. 252.
2. Див.: НедзельскийЕ. Очерк карпаторусской литературы. Ужгород, 1923. С. 45; Пронин Василий, архим. Указ. соч. С. 253; Петров А. «Старая вера» и унія въ XVII-XVIII вв. Пояснительная записка // Матеріальї для исторіи Угорской Руси. Т. II. СПб., 1906. С. 33.
3. Петров А. Указ. соч.Т. II. С. 36.
4. Пронин Василий, архим. Указ. соч. С. 253.
5. Пап Степан, отець. Історія Закарпаття. Т. II. Івано-Франківськ: Видавництво «Нова Зоря», 2002. С. 235.
6 Пронин Василий, архим. Указ. соч.Т. II. С. 253 - 254.
7. Петров А. Указ. соч. С. 34; Пронин Василий, архим. Указ. соч. С. 254.
8. ДулишковичІоанн, отець. Историческія черты Угро-Русскихъ. Т. III. Унг-вар, 1875-1877. С. 28.
9. Лучкай М. Історія Карпатських русинів. Historia Carpato-Ruthenorum. Т. III. Ужгород: Видавництво «Закарпаття», 2000-2002. С. 133.
10. Пекар Атанасій. Нариси історії Церкви Закарпаття. Т. I. Рим; Львів: Видавництво Отців Василіян «Місіонер», 1997. С. 70.
11. Петров А. Указ. соч. Т. II. С. 34.
12. Див.: Лучкай М. Вказана праця. С. 133; Пронин Василий, архим. Указ. соч.
С. 255.
13. Лучкай М. Вказана праця. С. 133.
14. Див.: ФеничВ. До питання про історію взаємовідносин між єпископами Мукачева і Марамороськими православними центрами // Румунсько-українські відносини: історія і сучасність. Satu Mare, 1999. С. 190; Пап Степан о. Вказана праця. С. 235; Пронин Василий, архим. Указ. соч. С. 253.
15. ДулишковичІоанн, о. Указ. соч. С. 63 - 73; Петров А. Указ. соч.Т II. С. 34.
16. Петров А. Указ. соч. Т. I. С. 22; Петров А. Указ. соч. Т. II. С. 34.
17. Петров А. Указ. соч. Т. II. С. 36.
18. Пап Степан о. Вказана праця. С. 235.
19. Пронин Василий, архим. Указ. соч. С. 253.
20. Фенич В. Вказана праця. С. 190.
21. Петров А. Указ. соч. Т. II. С. 33.
22. Там же.
23. Петров А. Указ. соч. Т. II. С. 33 - 34.
24. Пекар Атанасій, ЧСВВ. Вказана праця. С. 70; Пронин Василий, архим. Указ. соч. С. 253.
25. Див.: ЛучкайМ. Вказана праця. С. 133 - 134; ЖатковичЮ. Епископы Мараморошские // Листок. N° 22. 15 ноября. Год VII. С. 256.
26. Пронин Василий, архим. Указ. соч. С. 254 - 255.
27. Кралицкий А. Следы книгопечатания монастыря Грушевского // Научный сборник Галицко-русской Матицы. Вып. II. Львов, 1865. С. 111-114; Див. також, його ж: Список монастырей чина св. Василия Великого // Научный сборник Галицко-русской Матицы. Вып. I. Львов, 1865. С. 52.
28. Пронин Василий, архим. Указ. соч. С. 256.
29. Филип Дорофей, митрополит Пражский и всея Чехословакии. Насильственное введение унии в Закарпатье 1646-1649 гг., боротьба с нею и ее ликвидация в 1949 году; развитие Православной Церкви до сего дня в Закарпатье. Диссертация на соискание ученой степени кандидата богословия Ленинградской Духовной Академии. Пряшев, 1964. (Машинопись). С. 75.
30. Пронин Василий, архим. Указ. соч. С. 255.
31. Пронин Василий, архим. Указ. соч. С. 256.
32. ЖатковичЮ. Вказана праця. С. 183.
33. Пронин Василий, архим. Указ. соч. С. 256.
34. Пап Степан о. Вказана праця. С. 235.
35. Пекар Атанасій, ЧСВВ. Вказана праця. Т. I. С. 70.
36. Там само.
37. Фенич В. Вказана праця. С. 190.
38. Фенич В. Вказана праця. С. 190; його ж: Церква на Закарпатті (середина XVII - початок XVIII ст.) // «МолодьУкраїні» (Наукові записки молодих вчених Ужгородського державного університету). Т. III. Ужгород, 1994. С. 30 - 44.
39. Пронин Василий, архим. Указ. соч. С. 257.
40. Пекар Атанасій, ЧСВВ. Вказана праця. Т. I. С. 70.
41. Там само.
42. Там само.
43. Дулишкович Іоанн, о. Указ. соч. С. 61-76.
44. Пронин Василий, архим. Указ. соч. С. 257.
45. Дулишкович Іоанн, о. Указ. соч. С. 28.
