CC BY
141
Аналiз культурно-iсторичних передумов формування iндивiдуального стилю педагопчно! дiяльностi майбутнього вчителя дозволяе визначае основнi метапринципи культурологiчного пiдходу, що орiентують педагога в процес вивчення й перетворення цього явища: визнанням самоцiнностi студента як людини, особистостi, iндивiдуальностi; ставленням до нього як до суб'екта професшно! педагопчно! культури; ставленням до педагопчно! освiти як до культурного процесу, рушiйними силами якого е особиспсш значения, дiалог, спiвробiтництво його учаснишв у досягненнi цiлей !хнього культурного саморозвитку; ставленням до ВНЗ як цшсного культурно-освiтньому простору, в якому ввдтворюються культурнi зразки життя студенпв i викладачiв, вiдбуваються культурш под!!, твориться педагогiчна культура й розвиваються суб'екти цiе! культури; ставленням до творчосп й дiалогу як до способiв iснувания й саморозвитку майбутнього педагога в культурно-освпньому просторi ВНЗ.
Л1ТЕРАТУРА
1. Асмолов А. Г. Культурно-историческая психологияи конструирование миров. — М.: Изд-во «Ин-т практ. психологии»; Воронеж: НПО «МОДСК», 1996. — 768 с.
2. Баткин Л. М. Итальянское Возрождение в поисках индивидуальности. — М.: Наука, 1989. — 270 с.
3. Джуринский А. Н. Педагогика: история педагогических идей: Учеб. пособие для высшей школы -М.: Пед. Об-во России, 2000. — 352 с.
4. Дистервег А. Избранные педагогические сочинения. — М.: Учпедгиз, 1956. — 374 с.
5. История педагогики и образования. От зарождения воспитания в первобытном обществе до конца ХХ века: Учеб. пособие для пед. учеб. заведений / Под ред. А. И. Пискунова. — 2-е изд., испр. и доп. — М.: Сфера, 2001. — 512 с.
6. Корнетов Г. Б. Цивилизационный подход к изучению всемирного историко-педагогического процесса. — М.: ИТП и МИО РАО, 1994. - 265 с.
7. Леон-Портилья М. Философия нагуа: исследование источников. — М.: Узд-во иностр. Лит-ры, 1961. — 381 с.
8. Розин В. М. Культурология. — М.: ИНФРА-М, ФОРУМ, 2002. — 344 с.
9. Сластенин В. А., Подымова Л. С. Педагогика: инновационная деятельность. — М.: Узд-во «Магистр», 1997. — 224 с.
Олена ГОЙ
АНАЛ1З ШДРУЧНИКШ З ПЕДАГОГ1КИ ДЛЯ УЧИТЕЛЬСЬКИХ СЕМ1НАР1Й СХ1ДНО1 ГАЛИЧИНИ (К1НЕЦЬ Х1Х- ПОЧАТОК ХХ СТОЛ1ТТЯ)
У статтi здшснена спроба аналiзу змiсту деяких тдручниюв з педагогжи, що були створет у Схiднiй Галичит i використовувались для викладання фахових предметiв в учительських семiнарiях Австро-Угорщини наприктщ Х1Х— на початку ХХ ст.
Проблема належно! тдготовки майбутшх учителiв до професшно! даяльносп завжди була одшею з найактуальшших в педагопчнш освт, адже через змютовний, фахово спрямований тдручник забезпечувалась !х психолого-педагопчна тдготовка.
Метою статт е аналiз та оцшка тдручниюв з педагогики як основного фахового предмета, що використовувались у тдготовщ вчител1в на укра!нських землях Австро-Угорщини в шнщ Х1Х-на початку ХХ ст. Своею увагою ми не обшшли тдручники для вивчення рвдно! (укра!нсько!) мови, враховуючи факт полотзаци освiти в дослiджуваний перiод у кра!.
Для вивчення основ наук психолого-педагопчного циклу студенти вчительських семшарш використовували пiдручники, як1 затверджувалися мшстерством вiросповiдань i освiти у Ввдш. Здебiльшого це були пiдручники польських авторiв.
Одним з перших був тдручник А. Лючкiевiча «Шк1льництво на пiдставi iсторичного розвитку та засад виховання вiдповiдно до навчального плану вчительських семшарш», виданий у Львовi в 1872 р. [3]. Вш слугував джерелом знань семiнаристам протягом трьох рок^в навчання. Змiст його, ввдповвдно, складався з трьох частин: виховання, погляд на юторш розвитку виховання i шк1льництво.
Уже перелiк роздiлiв тдручника свiдчить, що вiн вирiшив складне завдання: закласти основи для формування у майбутнiх вчителiв найважливiших понять i закономiрностей педагопчно! науки, знайомив з И iсторieю. Так, розглядаючи питання про необхiднiсть врахування особливостей розвитку дитини у процесi навчання i виховання, А. Лючкieвiч вводив наступну вiкову перiодизацiю: а) до 7 рокш — дитячий вш, б) до 14-15 рок1в — вш пiдлiтка; в) до 22-24 роив — вш юнака, дiвчини [3, 44].
Основне завдання народно! школи автор вбачав не лише в тому, щоб дати дитиш певний обсяг знань, а й у тому, «що школа зобов'язана забезпечити таке удосконалення засобш тзнання, щоб учнi, закончивши И, були готовi зрозумiти, як треба поводитися в житп у будь-як1й ситуацп. Завданням навчання стало забезпечити такий розвиток розумових здiбностей, щоб дитина могла задумуватися над фактами, вмша мислити i самоспйно розвиватися» [3, 46]. На думку автора, навчання, що не будить думку, е бшьш шквдливе, нiж корисне. «Якщо вчитель подае вiдомостi, як1 не дають корист дитинi, то навщо це потрiбно», — зазначив вш [3, 48].
Отже, А. Лючюемч розглядав психолого-педагопчну проблему, котра й ниш е актуальною, — ствввдношення мiж обсягом знань та розумовим розвитком учшв. Автор подав перелш дисциплiн у народнiй школi, яш, на його думку, сприяли би розвитку в датей психологiчних процес1в [3, 200]. На цьому приклада ми бачимо, що педагог робив наголос на необхщносп погоджувати процес навчання iз законами психолопчно! даяльносп дiтей, розвитком у них тзнавальних процес1в — мислення, пам'ят!, уяви, а також врахування психологiчних особливостей кожного учня. Очевидно, що А. Лючкiевiч давав майбутнiм вчителям ключ до виршення багатьох психологiчних проблем з метою досягти ефективносл в навчальному процесi.
Вiв педагог мову й про те, що навчальш плани повинш бути загальнi i затверджуванi вищою владою, однак i школа повинна мати право на внесения сво!х коректив.
Питання методики навчання теж розглядалося автором тдручника. Рiзних предмепв потрiбно навчатися по^зному, хоч необхiдно дотримуватися i загальних пiдходiв, що стосуеться вивчення нового матерiалу i перевiрки знань [3, 200]. В цьому проявляеться бажання А. Лючкiевiча вiдiйти вiд «гербартизму» — так популярного в педагопщ Схвдно! Галичини наприкiнцi Х1Х ст., хоч не ввдкидае педагог i прийнято! тодi ушверсально! схеми формальних ступешв навчання, усталених Й.-Ф. Гербартом та його послвдовниками.
У своему тдручнику А. Лючкiевiч значну увагу придшив особi вчителя, основним завданням якого е «будити i тдтримувати дИ дитини для творення суспшьного добра, виховувати працьовитiсть, мораль, витривалють i присвятити себе для шших». Добрий вчитель мае турбуватися про учшв i поза школою. Учитель, на думку автора, повинен любити дией, бути добрим, лапдним, терпеливим, добре фахово пiдготовленим. Вiн зобов'язаний постшно над собою працювати, розвивати власнi здiбностi i можливостi. Чим кращу пiдготовку отримае вчитель в семшари, тим з бiльшою ввддачею буде працювати. Вчитель повинен не лише сам добре знати науки, а й вмии навчити шших, а тому мае постшно практично вправлятися [3, 202]. Бшьш шж столитя пройшло з часу написання цих вимог до педагога, а чи е вони тепер менш актуальними? Отже, вже тодi наголошувалось, що увагу учня може викликати той педагог, який зацiкавлений навчальною роботою i постiйно працюе над самовдосконаленням.
За основу для ощнки особи вчителя А. Лючкiевiч взяв «Обов'язки вчителя», запропонованi Г. Пiрамовiчем i як1 вперше були видаш в 1787 р., а в Х1Х ст. перевидавалися 9 разiв. В Австро-Угорщинi вони вважались таким же офщшним документом, як i навчальнi плани та шструкцп. Щ обов'язки не втратили свое! актуальносп й нинi.
Загалом А. Лючкiевiч у своему пiдручнику вперше у Схвднш Галичинi порушив питання психолого-педагопчного курсу у професiйнiй освiтi вчителiв, що, безумовно, вiдкрило нову сторшку в теорil i практицi 1х фахово! пiдготовки.
У киизi С. Залеського «Темнота Галичини у свiтлi цифр i факт1в 1772 - 1902» вказано на недостатнш рiвень тогочасно! педагогiчно! лiтератури. Автор наголошував на тому, що «директори i викладачi учительських семiнарiй повиннi би писати i пiдручники, i глибош педагогiчнi працi, статт1, але, на жаль, робили це лише поодинош особи, та i то переважно мужчини-вчител^ хоч жiнок вчительок було набагато бшьше [3, 136]. До таких «мужчин-директорiв» належав, зокрема, М. Барановський — директор учительсько! семiнарi! у Львовi, автор шдручнишв з педагогiки i дидактики, монографш про органiзацiю та дiяльнiсть
педагогiчних навчальних закладiв. Його тдручники стали основним джерелом знань з педагопки i дидактики для студенпв учительських семiнарiй на найближчi пiвстолiття.
У фондах бiблiотек Львова збер^аються окремi працi М. Барановського, зокрема тдручники «Педагопка» (1896, 1902) i «Дидактика, доповнена засадами лопки», для учителiв семiнарiй i вчителiв народних шкiл» (1905). Автор був одним iз тих, хто практично вирiшив проблему забезпечення вчителiв необхiдними пiдручниками, посiбниками, методичними рекомендацiями. Його тдручники з педагопки були единими, що написат польською мовою i рекомендован до використання в учительських семiнарiях.
Обидва (4-е i 5-е) видання пiдручника М. Барановського «Педагопка» за структурою i змiстом не вiдрiзняються мiж собою, але, напевно, дещо ввдмшш вiд попередтх видань, про що свiдчить приписка на титулi 4-го видання: «Видання четверте значно розширене i допрацьоване зарисом психолопчного виховання». Змiстову базу цього тдручника становлять положения, котрi розкривають загальнi питания педагогiки як науки про виховання (роздши 1—1У; У1—Х), i теми, що висвiтлюють найважливiшi вiдомостi з психологi! виховання (У роздш): ознаки людсько! душi, можливосп пiзнания, формування пiзнавального почуття, можливосп i засоби розвитку психологiчних процеив у дiтей [1; 26-27]. Шдходи автора до розгляду загальних питань виховання грунтуються на поглядах ввдомих фiлософiв та мислителiв минулого — Платона, I. Канта i Дж. Локка. Мету виховання М. Барановський визначив, опираючись на погляди Г. Песталоцщ i Г. Пiрамовича, що виразно пiдкреслюе !! релiгiйно-моральну основу. Вш зазначае: «Мета виховання окреслюеться по^зному. Святе Письмо визначае мету нашого життя як наслiдувания життя Бога, а звiдси — виховання мае бути спрямоване на самовдосконалення» [1, 88]. Вiд Песталоццi автор запозичуе таку сентенцiю: «Виховання повинно бути спрямоване на те, щоб дпи були побожш, розсудливi i мали сили виконувати охоче i добре сво! обов'язки щодо Бога i сво!х батьк1в» [1, 3].
У наступних роздiлах пiдручника йдеться про взаемозв'язок бюлопчного i сощального начал в розвитку дитини. Значна увага придшяеться ознайомленню майбутнього учителя з засобами, принципами i методами виховання [1, 88-124]. М. Барановський був прихильником християнсько!, гуманно! педагопки, тому великого значения надавав сввдомш дисциплш без застосування тiлесних покарань. У сво!х пiдручниках вiн неодноразово наголошував, що фiзичне покарания в суспшьному вихованнi е недопустимим.
Аналiзуючи змiст пiдручника педагога, знаходимо тдтвердження фiлософсько-педагогiчних поглядiв та iдей Герберта, Мшлера, Фребеля та iнших зарубшних фiлософiв i педагопв, що мали значний вплив на розвиток педагопчно! думки схщно! Галичини наприкiнцi Х1Х ст.
На змiну пiдручникам М. Барановського в першш декадi ХХ ст. приходять бiльш сучаснi в той час книги. Одна з них — праця С. Матусяка «Вшомосп з педагогiки i дидактики», видана у Львовi в 1912 р., а в доповненому виглядi перевидана в 1917 р. Ця книга стала основним фаховим посiбником для семiнаристiв Ш-1У курс1в, де предмет «Педагопя» вважався основним. Шдручник будуеться за вiдомою нам схемою, але з певними нововведениями. Перший роздал повтстю присвячений психологi! дитини, розвитку психiчних процес1в у школяр1в. У роздiлi «Дидактика i методика» автор ставить запитання: «Хто мае вчити? Чому вчити? I як вчити?». Сам же даючи вщповщь на поставленi питания, педагог стверджуе мету дидактики [4, 36].
Нововведениям автора е роздш «Народна освпа», де зроблена спроба охарактеризувати систему освггшх закладiв на укра!нських землях в Австро-Угорщиш — починаючи з народних шил i зак1нчуючи гiмназiями. Особливу увагу С. Матусяк акцентуе на вчительських семiнарiях як основному закладi плекання педагогiчно! громади. Вш стверджуе, що цi семiнарi! — саме л навчальнi заклади, де молодь зростае в моральности навчаеться людяносп i терпiння [4, 6].
Завершальним е роздiл «Вчитель», в якому автор детально описуе завдання, що постають перед педагогом. Особливу увагу звертае на особисп чесноти вчителя i його професшний рiвень. Його майстернiсть повинна бути рiзноплановою, бо здебiльшого в селах вш самостiйно навчае найрiзноманiтнiшим галуззям знань — вiд релiгi! до математики [4, 100].
Огляд тдручнишв А. Лючкiевiча, М. Барановського i С. Матусяка, що протягом багатьох роив були основними пошбниками для психолого-педагопчно! пiдготовки майбутнiх педагогiв, дае тдстави зробити деяк1 висновки.
Автори зумiли в той час чггко сформувати ochobhí завдання вивчення педагогики: наочне ознайомлення з можливостями людського органiзму засобами розвитку цих можливостей; опанування засад виховуючого навчання i методик вивчення окремих предметв; вироблення навичок роботи з методичними посiбниками при опрацюваннi окремих предметв та ознайомлення з тдручниками для початково! школи; засвоення натстоттших моменпв з юторй педагогiки; вивчення нормативних документа про школу; вправляння у проведеннi уроюв тощо.
На початку ХХ ст. тдручники зазнали змш у зв'язку з розвитком фшософп, педагогiки, психологи, дидактики, соцюлоги, як1 безпосередньо або опосередковано впливали на формування та закрiплення теоретичних i практичних знань студенпв.
Однак загалом у крщт бракувало спещальних пiдручникiв, не завжди вiдповiдали вони вимогам часу, недостатньо було навчальних книг, створених вичизняними авторами. Останне призвело навиь до того, що стiйкi педагогiчнi поняття почали зникати з ужитку, а натомiсть з'являлися нов^ введенi в обiг зарубiжними вченими. Пiдготовка вчителiв для загальних народних шил на професшному р1вш полiпшувалася. Автори пiдручникiв для вчительських семiнарiй постiйно працювали над 1х удосконаленням.
Л1ТЕРАТУРА
1. Baranowski M. Pedagogika do wzytku seminarjow nauczycielskich i nauczycieliszkol lusowych. — Lwow, 1896. — 149 s.
2. Zaleski S. Cemnoya Galicyi w swietle cyfr s faktow (1772-1902). — Lwow, 1904. — 212 s.
3. Luczkiewicz A. Szkolnictwo na podstawie historycznego rozwojni zasad wychowania, podlug planu prezepisanego dla seminarjow nauczycielskich. — Lwow, 1872. — 278 s.
4. Matusiak S. Wiagomosti z pedagogoki i dudaktyki. — Lwow, 1917. — 120 s.
