CC BY
378
олена кожолянко
запрошення гостей у весільному обряді українців, молдаван та румунів Буковини
Серед весільних обрядодій важливе місце займав процес запрошення на весілля. Церемонія запрошення гостей на весілля включала урочисте виряджання дочки (сина) на село в супроводі дружок (бояр), власне запрошення гостей, віддячення (грішми, прядивом) і частування наречених. На весілля кликали близьких і далеких родичів, друзів, сусідів, а в минулому, напевне, все село, в чому виявлялося громадське схвалення створення нової сім’ї. Цей звичай відображено в обрядовому фольклорі. Не прийнято було запрошувати гостей під час випадкової зустрічі на вулиці. З приводу цього в народі широко побутувало прислів’я: «Просили на дорозі, щоб не були на порозі». Молоду під час запросин родичі полотном, рушником, повісмом, куркою [4, с. 203].
запрошення на весілля робили за тиждень, а в окремих буковинських селах за день до весілля. В українських селах Буковини запрошували на весілля по-різному. У селах Прутсько-Дністровського межиріччя, а також у рівнинній частині Вижниччини це завдання виконує молода з дружками, а від молодого - дружби молодого. Якщо гуляється спільне весілля молодого і молодої, то запрошувати на весілля ходять дружби молодого. Наприкінці ХІХ ст. обряд запросин на весілля розпочинався з того, що весільний староста просив у батьків молодої благословення на те, щоб молода зі своїми дружками йшла у село запрошувати гостей на весілля [6, с. 193]. Виходячи з дружками з дому, молода починає шлях запросин в напрямі руху сонця, хоча пізніше вона може й змінити цей напрям. Ідучи вулицями села, дівчата співають відповідних до нагоди пісень про мету їхньої подорожі. Передусім вони йдуть до священика і дарують йому хліб спеціальної форми, оздоблений червоними стрічками та ягодами калини. Одночасно молодий так само ходить по селу в супроводі товаришів та рідних і від себе запрошує на весілля. Але його кортеж не має тієї урочистості, яку має кортеж нареченої. Іноді трапляється, що молода зі своїм товариством зустрічається на вулиці з молодим та його кортежем; молоді наближаються один до одного й цілуються. Хоча в більшості сіл молоді намагалися не зустрічатися під час за-
прошення гостей на весілля. Так, у селі Суховерхів Кіцманського району зустріч молодого і молодої на одній дорозі вважалася поганою прикметою й означала погане подружнє життя [8, 1999. Т 25, с. 6]. У селі Довгопілля, коли батьки, поблагословивши сина тричі, пускають його через поріг у село на запросини, свашки співають: / Мамка синка споріжєє / Тай у село відправ’єє / З сілев, хлібом, колача-ми, / З молодими дружбочками. /Іди, сину, по рідочку / Та по близьких сусідочках, / Шоби тя благословити, (2) / На вінчане запросити, / Й на весілля приходити.
В кінці ХІХ - на початку ХХ ст. у більшості сіл Буковини запрошувати гостей на весілля починали у четвер. Перш за все, вранці молода, одягнувши вишиті сорочку і горботку, віночок з різнокольорових квітів на голову і різнокольорові стрічки, які лягали на плечі й досягали колін (так звані коди), йшла просити собі дружку. З двома калачами вона приходила до неї додому (здебільшого це була близька родичка, двоюрідна сестра, молода дівчина) і просила її, щоб та йшла їй за дружку. дружка мала вдягти такий самий одяг, лише без вінка, і йти разом з нареченою до її дому. Вона вважалася першим гостем на весіллі. з тим калачем, який вона одержала від молодої, дружка підходила до матері молодої і говорила: / В щасливу годину, /Як почали, так і скінчити, /Здорово та весело! Перед тим, як іти запрошувати інших гостей, низько вклонившись, молода з дружкою звертались до матері: «Благослови, мати, вийти з цієї хати, село обходити, усіх обпросити».
В першу чергу на весілля запрошували священника, при цьому він отримував від дружок горілку, курку та два колачі (у формі вінка) в подарунок [9, с. 282]. Потім молода разом з дружкою йшла кликати на весілля решту гостей. Спершу намагалися йти кликати в хату до щасливого подружжя. Входячи до хати, дружка говорила такі слова: «Просили вас тато і мама, молода і я вас гарно прошу, щоб ви прийшли на весілля!» За нею молода промовляла аналогічні слова [8, 1999. Т 18, с. 6].
За звичаєм, просили усіх, не минаючи жодної хати в селі, й обов’язково всіх членів певної сім’ї персонально. Заходячи в хату, говорили такі слова: «Просили вас тато, мама і я вас файно прошу, щоб ви прийшли до нас на весілля». Якщо в хаті були дівчата і хлопці, то додавали: «Марійку та Оксанку до вінка, Василя - на браму». Це означало, що в п’ятницю будуть шити вінок, а після вінка - прикрашати ворота. Якщо не заставали хазяїв дома, то крейдою писали на воротах: «Бувмолодий (Буламолода)» [8, 1997. Т. 28, с. 8]. Так запрошують усіх осіб, що їх бажають бачити на весіллі. В малих селах не минають жодної хати, щоб не зайти й не запросити на весілля. Молода
спочатку низько кланяється аж у ноги тому, кого вітає. Потім говорить: «Мій батько, моя мати й я ласкаво просимо вас прийти до нас, побувати на моєму весіллі» [6, с. 194].
Цікавий звичай під час запросин знаходимо у Кайндля [9, с. 282]: ...Після того, як дружби запросять господарів дому, вони їм вклоняються, обмінюються з ними поцілунками, при чому цілують руку як старим, так і молодим, в цей же час, перші цілують їх у лоб чи волосся, а останні - цілують їм руку (при цьому часто відбуваються так, що під час швидкого здійснення цієї дії, люди зіткаються лобами) [9, с. 282]. Перед виходом молодої з хати запрошених нею на весілля господарів, їй дарують дарунки, звичайно шматок полотна, рушник, курку чи хліб, що їх носять з собою під час запросин дружки молодої, які з нею ходять. В окремих випадках молодій додають трохи дрібних грошей. Коли в родині є дівчина, вона пристає до кортежу, як тільки її запросять, і таким чином кортеж стає все чисельнішим [8, 1997. Т 28, с. 4].
Запросивши всіх гостей, дружки з молодою приходять додому. Сумно їм за подружкою, жаль давати її на чужу сторононьку. За звичаєм, старша дружка співає пісню для молодої: / Заплакала старша дружка, / Заплакали обі: / Чи не жаль си віддавати, /Товаришко, тобі? /Ой чи жаль, та й чи не жаль, /Не можу сказати, /Як си будеш віддавати, / Сама будеш знати. / Товаришко й товаришко, /Як ми добре жили, / Мали зерня із горшка, /Ми ся поділили (2). / А куди ми дві ходили, /Ми си не сварили (2). /Лише одним легіником /Ми не поділили [8, 1997. Т 14, с. 2-3].
Коли було запрошено всіх гостей і молода з дружками повертались додому, дружки співали: / Благослови мати, /Нам до хати зайти / Та з нашою молодою вечір провести. / Ой у саду, саду вишенька зів’яла, / Там де наша молоденька та з нами співала / Ой у саду, саду вишенька зів’яла, листячко опало, /Та й ми з твоїм дівуванням та вже й розпрощаймось. / Ой летить зозуля, да вишеньки верне, / Та вже твого дівування ніхто не поверне. / Ой закотилось сонечко он там за горою, /Тарозстаюся, моє дівування, ой та навіки з тобою [8, 1997. Т. 15. с.
4].
З середини XX ст. у звичаї запросин на весілля відбулись деякі зміни. У більшості населених пунктів рівнинної та передгірної зон Буковини стали запрошувати за тиждень до обряду весілля.
На Буковині з особливою шаною запрошували на весілля весільних батьків. Так, у селі Митків вінчальних батьків молоді запрошували так: «Ми просимо вас, батько і матко, і наші родичі, щоб ви нас звінчали, щоб нам не відказали!». При цьому молодята три рази вклонялися, цілували батькам руки і давали їм калачі. Вінчальні батьки повертали ті два калачі і на них клали невеликий подарунок на знак
згоди, потім запрошували своїх майбутніх фінів за стіл і частували [8, 1997. Т. 28, с. 6] (на Буковині вінчальні батьки називають молодих фінами). У селі Млинки Хотинського району ввечері наречений з нареченою, а також зі старшими дружбою й дружкою беруть з собою калачі і йдуть просити вінчальних батьків. Зайшовши до хати, молоді кажуть: «Прийміть від нас калачі, від Бога великі, від нас малі». Вінчальні батьки дякують і пригощають гостей [8, 1997. Т. 15, с. 4].
Після того, як всіх гостей запрошено, дружби разом з молодим, а дружки разом з молодою йдуть додому, де їм накривають стіл. У подяку за те, що ходили запрошувати на весілля, молода дає дружкам, а молодий - дружбам калач [8, 2000. Т. 2, с. 4]. У с. Кадубівці рівнинної зони Буковини, за попередньою домовленістю, молоді зустрічалися і разом йшли до вінчальних батьків, в дім молодого і, нарешті, до молодої. В кожній домівці відбувалось частування. В батька та матки молоді сідали за стіл разом, а в молодого лише молода сідала за стіл з дружками. Молодий зі своїми родичами пригощав молоду. В домі молодої все відбувалось навпаки - молода пригощала гостей [8, Т. 16, с. 7]. Під час запрошення гостей дружки виконували весільні обрядові пісні, в яких оспівувалися і звеличувалися молоді, звучав мотив розставання з дівуванням чи парубкуванням [6, с. 197]. Так, на Хотинщині, у селі долиняни, перед тим як йти на запросини, дівчата співають: / Ой глянь, моя матінко, / Та на мене, / Чи не болить серденько в тебе, / Що наділи вінок на мене? Коли молода заходить до хати, де має запрошувати гостей, вона тричі вклоняється і говорить: «Просили батько, просила мати, і я прошу: приходьте на хліб, на сіль - на весілля!». Господарі відповідають: Спасибі батькові і мати, спасибі і тобі, молода, / Що нашої хати не обминула. / Щасти тобі весілля відбути і в новій родині щасливою бути! Після запросин молода з дружкою повертається додому. Дочка каже матері: «Ми все село, моя мати, обходили, всю родиноньку обпросили, всю нашу родиноньку, ще найменшу дитиноньку» [8, 1993. Т. 2, с. 4].
В більшості досліджуваних нами сіл, коли молоді виходять з дому і йдуть у село кликати на весілля, то батьки їм услід кроплять дорогу свяченою водою, посипають житом, цукром, дрібними грішми. В деяких селах Хотинського району (Малинці, Грозинці), коли йдуть кликати на весілля, то дружки з дружбами-ватажелами несуть горілку і калачі, а молодий і молода несуть невеликі чарки, перев’язані червоними стрічками й обвиті білими хустинками [8, 1992. Т. 1, с. 12]. У селі Шилівці Хотинського району, якщо сина чи дочку господаря запрошують у дружби, то вони мають прийти на обрядодії в суботу, а якщо просто в гості, - то в неділю. Коли наречений або наречена виходять з хати, господарі дякують їм за запрошення. Виходячи з хати, наречений (наречена) подають руку господарю і той дає їм в
руку гроші. Хрещеного батька запрошують на весілля з великими калачами, за які він платить гроші [8, 1993. Т. 4, с. 4]. У селі Суховерхів Кіцманського району господарі, яких запрошували на весілля, вітали молоду і припрошували сісти у їхній хаті, оскільки, за повір’ям, у цьому випадку й до цієї хати швидше прийдуть старости. А якщо в хаті не було дівчат, - то щоб добро сідало. Посидівши хвилинку, молода з дружками піднімалися, і старша дружка промовляла: «Просили вас мама і неньо, молодий і молода, і я вас файно просю, аби ви прийшли до нас у вісілє». За нею просила друга дружка, а потім молода, кажучи ці ж слова, тільки в кінці називала дату весілля. Господарі дякували дружкам і молодій, даючи їй гроші чи якийсь подарунок (хустку, рушник тощо): «Від нас мало - від Бога багато». Молода дякувала і складала все те у тайстру (торбинку), яку носила старша дружка. Молодий з дружбами запрошував на весілля такими ж словами, йому так само дякували, але їх запрошені не обдаровували, тому вони не носили тайстру [8, 1999. Т. 25, с. 6-7]. У селі Шишківці Кіцманського району на весілля запрошують наступними словами: / Просили вас батько і мати, /До нас на весілля прийти погуляти. /1 ми вас просимо з хлібом та сіллю, /Приходьте, будь ласка, до нас на весілля [8, 2004. Т. 1, с. 1]. У селі Шипинці цього ж району на весілля запрошували всіх дорослих членів певної сім’ї персонально такими словами: / Просили вас неньо, мама, молодий /1 я вас файно просю, / Прийдіть до нас на весілля. / Ви, тітко - у свашки, / Вуйко - на весілля, / Марійка - у дружки, / А Василько - у дружби. Господиня відповідала: Дякуємо неневі, мамі і молодим, що запросили на весілля. / На тобі це полотно, будеш шити молодому сорочку [8, 1999. Т. 26, с. 5]. У придністровському селі Кострижівка за два дні до весілля наречена брала калачі і йшла до своїх сестер чи подружок, заходила до хати і казала: «Просили тебе тато, мама і я тебе прошу, щоб ти пішла мені за дружку».
За день до весілля наречена з двома дружками ходила по селу і запрошувала на весілля. В ХІХ ст. запрошували усіх жителів села. Якщо молода обминула якусь хату, то господарі могли проклясти її словами: «Аби ти ще раз віддаваласи і нас запросила» [8, 1997. Т. 14, с. 3]. У селі Витилівка Прутсько-Дністровського межиріччя молодий з дружбами, заходячи до хати, запрошував так: «Просили вас батько та мати, і я вас файно прошу, аби прийшли до мене на весілля». Запрошений бере рушник, який, за звичаєм, має дати молодому після запрошення, і промовляє: «Дякуємо батькові, мамі і тобі, що ти нас запрошуєш на весілля». Даруючи молодому рушник, господар каже: «Бери, це тобі на першого господаря» [8, 1997. Т. 5, с. 4]. У селі Ставчани Кіцманського району молода носить з собою повісмо (нитки з конопель) і пов’язує на воротах у тих людей, яких не було вдома, щоб вони знали, що їх приходила запрошувати молода на весілля [8, 2002. Т. 1, с. 6]. В бага-
тьох припрутських селах Буковини (Стрілецький Кут, Ревне) у суботу вдома у нареченої збираються ватажки та дружки, друзі нареченої, зазвичай однакова кількість ватажків та дружок. Останні «помічають» ватажків квітами, хусточками: з лівого боку зав’язують їх на руку або чіпляють на груди. У ХІХ - на початку ХХ ст. ватажки мали дерев’яні топірці, до яких прив’язувалися хусточки та квіти. Потім їх саджають за стіл і частують. Обирається старший ватажок, який керує весіллям. Ватажки розходяться запрошувати гостей. Традиційне запрошення на весілля відбувалося таким чином. Заходячи в дім, ватажок говорить: «Вас запрошують молоді, їх батьки, посажені батьки та я назавтра на весілля до ... (вказує до кого), а післязавтра на "пропій" (приходить, хто хоче, та продовжує святкувати весілля і в понеділок) на таку-то годину, в тому-то місці». Запрошені дякують ватажку [6, с. 200]. Після того, як всіх запросили, ватажки збираються в молодого та «рапортують», що зроблено. Молодий їм дякує та частує. У селі Черешенька Вижницького району у п’ятницю після обіду у молодого (молодої) збираються дружби (дружки), молодь. Кожен дружба (дружка) приходить з двома калачами, зав’язаними у білу плятину (хустку). Дружба (дружка) розв’язує хустку, просить молодого (молоду) прийняти їх, шанобливо вклонившись. Молодий (молода) дякує, приймає калачі, цілується з гостями і запрошує до хати. В хаті молодь співає пісню: / Казав ти мені, кленовий листочку, / Що не маєш обпадати, /Казав ти мені, рідний батьку (рідна ненько), /Що не маєш віддавати.Або: / Ой куди, молоденька (молоденький), ся збираєш, / Що так красно головоньку вбираєш? З приходом останнього дружби (дружки) всіх запрошують до столу, щедро частують. Після цього дружби (дружки) дякують за гостину і вирушають з молодим (молодою) просити на весілля. Мати молодого (молодої) дає їм по калачеві. Кожен перев’язує через отвір у калачі білу хустку і бере у праву руку. В молодого (молодої) і старшого дружби (дружки) цих калачів по два. Виходячи з хати, співають: Доріжечками, кладочками, / Там йде молодий, (2) /Там йде молода (2) / З своїми дружечками / А павочки у три рядочки / Зозулька попереду /Павочки собі защебетали, / Зозулька закувала. /Дружечки собі та й заспівали, /Молоденька заплакала. / Дружечки собі та й заспівали, /Бо тепер їм до того. /Молода собі та й заплакала, / Та вона має чого. / Іди, іди, моя доню, не барися, / Та й додому ще з-за сонця повернися. Перед заходом сонця дружби молодого й дружки молодої збираються в домовленому місці, розламують свої калачі і всіх частують [8, - 2000. - Т. 7, с. 11].
У селі Верхні Луківці передгірної зони Буковини на запросини дружби і дружки несли з собою горілку й калач. Якщо господар випив горілки, то він обов’язково приходив на весілля, якщо не пив, то не приходив [8, 1997. Т. 25, с. 5]. У селі Мілієве цієї ж зони запрошу-
вати до себе на весілля молода починала у вівторок. У той час, коли молода збиралась йти запрошувати гостей, для неї співали такі пісні:
Вставай, вставай, молоденька, на ноги, / Бери свої воріженьки під ноги. /Гей у село, молоденька, у село, / Щоби було годиноньці весело. / Ой червона калинонька гілля гне, / А вже наша молоденька в село йде. / Ой червона калинонька з кранками, /Файна наша молоденька з дружками. / Ой червона калинонька, багрів цвіт, /Засіяла молоденька на весь світ. Коли молода виходила з хати, рідні й сусіди наспівували: Прошу до мене, / Близькі й далекі, / Дам я вам їсти й пити, / Лиш перестаньте,(2) / За мене говорити. /Лиш перестаньте,(2 ) За мене казати, /Бо я з милим йду, (2) /Уже ґаздувати. Молода в цей день запрошувала лише сусідів. Вона частувала дітей весільним калачем. Господарі дому теж щедро пригощали молоду. Після цього присутні виконували традиційний танець гуцулка [8, 1999. Т 6, с. 2]. У селі Мариничі (Путильщина), коли молодий йде на запросини (на кликання), всі присутні йому співають: / Ой червона калиночка гіле гне, / А молодий Василечко поклін б’є, /Перед Дудиком і мамков злегенька, / Шо вни єго викохали змалечку. / Шо вни єго змалечку годували, / Вид вогню та й вид води встерігали, (2) / Та й барвінковий віночок придбали. / Закувала зозулечка над ставом, / Виріжєї мамка сина у село, /Будеш синку ба й по селі ходити, / Родиночку на весіль просити. А молодій співають так: / Ой ступила молоденька з порога, / Та бувай-ко моя мамко здорова, / Та не плач-ко моя мамко за мною, /Бо не всьо я забираю з собою, /Бо не йду я ридна мамко косити, / А йду гостей на весілє просити. / Ой червона калиночка гіле гне, / А вже нашя мо-лоденка в село йде, / Та буде вна по селу ходити, / Та й до себе всю родину просити. /Мамка доню споріжєї / Та й у село виріжєї, / З солев-хлібом, колачами, /З молодими дружечками, / Іди доню по родочку / Та й по близьких сусідочках, / На вінчєнє запросити, / На весілє приходити. А коли молода, йдучі на запросини, виходила з подвіря, для неї співали: / Журилиси ворижечки, / Журилиси люди, / Шо на моїй головочці, / Вінчика не буде. /Прийшла така годиночка, / Шо я вінчик ношу, /1 всіх добрих сусідочків, / На весілє прошу. /Прийдіт, прийдіт сусідочки, / Буду вас приймати, / Прийдіт, прийдіт добрі люди, / До моєї хати [8, 2004. Т 2. с. 7].
На Буковинській Гуцульщині (Путильщина), йдучи на запросини, дружби беруть горіхи, горілку і з тим виходять за князем (молодим). Спочатку йдуть до священика, якому передають калач і гуску солі, щоб просити благословення і кликати на весілля. Від священика йдуть до родичів і знайомих запрошувати на весілля. Дружби йдуть з князем, а дружки - з княгинею. Запросини звучали так: «Просили тато, просили і мама, просит пан молодий (молода) і ми просимо, шо-сте були ласкаві приходите сегодни на зачінанє, увечіріх на зводини, на весіль,
на пропій». На це домашні їх віншують, а на відході говорять: «Ідіт здорові!» Так ходять запрошувати аж до вечора [8, 1998. Т 3, с. 5].
Традиційним у буковинському українському весіллі було відвідання нареченими цвинтаря і вшанування померлих родичів. Так, у селі Топорівці рівнинної зони Буковини молода в суботу напередодні вінчання у весільному вбранні разом зі своїми дружками та в супроводі музик іде на цвинтар. Музики виграють маршову мелодію, а молода, зустрічаючи по дорозі односельців, вклоняється їм. На цвинтарі музики перестають грати, а молода кланяється могилам своїх померлих родичів і просить благословення. Так само вирушає на цвинтар у суботу і молодий, щоби вклонитися своїм померлим родичам [8, 2004. Т. 20, с. 8].
Повертаючись додому окремо один від одного, молодий і молода відвідують домівки своїх близьких родичів і запрошують їх на весілля (дідусів і бабусь, братів і сестер, дядьків і тіток, які живуть окремо в межах села). Подібна обрядодія в кінці XIX - першій половині XX ст. мала місце в більшості сіл Буковини.
Дещо відмінним від українського було запрошення гостей на весілля у весільному обряді молдаван і румунів Буковини. У молдавських та румунських селах мав місце звичай, коли ходили запрошувати батько молодого і молодої, а також весільний свідок-староста. Зміст запрошення був таким: «Vâpoftim sâ luati parte la nunta copiilor noçtri (finilor) la ora $i familia cutare» («Просимо вас взяти участь у весіллі наших дітей (наших фінів). У такий-то час, такої родини»)
У молдавських селах Балківці, Ванчиківці, Костичани Нижнього Буковинського Попруття запрошення на весілля відбуваються за день до шлюбного дня весілля. Запрошують з боку молодого родичі його батьків і з боку молодої - так само родичі її батьків. Запрошують лише чоловіки. Молодь на весілля запрошують хлопці-дружби (ватажели). Запрошують і з боку весільних батьків-нанашок - відповідно родичі останніх і теж чоловіки.
Ось декілька текстів запрошень: Mirele nostru vestit / Eri prin mine v-a poftit, /Sâ faceti o cale $-o cârare / Pân-la curtea dumisale /La un scaun de odihnâ /§i mai multâ voie bunâ./ Câ $i el de multe or / Vâ va sta într-ajutor. / Eu sunt sol împârâtesc /La curtea lui vâ poftesc / §i dacâ mâ veti asculta, / Cuçma din cap mi-oi lua, / Pân-la pâmânt m-oi pleca, / Pe Dumneavoastrâ v-oi ruga , Sâ faceti bine sâ veniti, / Dar sâ nu bânuiti. (Наш відомий жених / Запросив через мене вас /Прийти до його дому / На відпочинок, /Бо й він вам допоможе, /Коли матимете потребу. / Я царський посол, / До його фортеці / Запрошую, / І якщо мене послухаєте).
Stâpâni de casâ, / Poftim, mâ rog, pânâ afarâ sâ iasâ! / Iaca s-a rugat socrul mare $i soacra cea mare, / Cuconul mire $i cuconita mireasâ /§i eu
- / Poftim cu fete, cu feciori / Sâ ne fiti de ajutor! (Господарі хати, / Прошу вийти на вулицю! Ось попросили батько й мати жениха, / Молодий і молода, / І я теж - / Просимо з дівчатами і хлопцями / Прийти нам на допомогу!)
Gazdâ, gospodari! / S-a rugat cuconul mire / §i cucoana mireasâ, / §i noi binevoitori/Poftim la nuntâ!(O ґазди, господарі! / Попросив пан молодий, / І панночка молода, / І ми просимо - / Запрошуємо на весілля!)
В окремих районах Буковини існував звичай відправляти на запросини гостей кінний кортеж молодого в супроводі дружбів [3, с. 86]. Так, у селі Динівці Новоселицького району на весілля запрошують у суботу. Молода разом зі своїми дружками йде запрошувати своїх гостей. Молодий разом з двома дружбами на конях їздять по селу і запрошують своїх гостей. Молодий з дружбами в’їжджають на конях на подвір’я і говорять: Cine-i gospodar de casâ /Poftim nuna-n prag sâ iasâ (Хто господар дому? Просим вийти на подвір’я) [8. 1996. Т 10, с. 10]. У селі Черлена, запрошувати на весілля починають з весільних батьків (nunii mari). Батьки молодих печуть пару калачів, солодощі, беруть пляшку і ввечорі призначеного майбутніми весільними батьками дня йдуть у супроводі молодих їх запрошувати.
Починаючи з середи, запрошують решту гостей. Якщо особа, що запрошує, з боку молодого, то він каже: «Va poftit socrul cel mare la nunta feciorului» («Запросив вас батько молодого на весілля свого сина»). А якщо той, що запрошує, - з боку молодої, то каже: «Va poftit socrul cel mare la nunta fiicei» («Запросив вас батько молодої на весілля своєї дочки») [8. 1999. Т 11, с. 4].
У селі Несвоя весільне свято починали дружби, пов’язані рушниками, вони ходили по селу, запрошуючи людей на весілля: I-au rugat jupâna mireasâ (ori mirele) / Cu pârintii de casâ / §i eu - poftiti, vâ rog / La veselia noastrâ! (Просила наречена (або наречений), /Батько й мати, /І я запрошую вас, будь ласка, / Завітайте на весілля) [8. 1999. Т 17, с. 8]. У селах Синівці і Дубівка Глибоцького району на весілля запрошують дружки: Va poftit mirele §i mireasa /Nunii cei mari / §i socrii cei mari / Dacâ aveti bunâ plâcere / Sâ veniti mâine la nuntâ/ (Запрошують вас молоді /Наречений і наречена, / Батьки і вінчальні батьки молодих: / Приходьте завтра на весілля!) [8. 1995. Т. 11, с. 5; 1995. Т. 12, с.4]. У селі Нижні Петрівці Сторожинецького району в суботу вдома у нареченої збираються ватажки та дружки, друзі нареченої. Зазвичай однакова кількість ватажків та дружок. Останні «помічають» ватажків квітами, хусточками: з лівого боку зав’язують їх на руку або чіпляють на груди. У ХІХ - на початку ХХ ст. ватажки мали дерев’яні топірці, до яких прив’язувалися хусточки та квіти. Потім їх саджають за стіл і частують. Обирається старший ватажок, який керує весіллям. Ватаж-
ки розходяться запрошувати гостей. Традиційне запрошення таке: за-ходячи в дім, ватажок говорить: «Вас запрошують молоді, їх батьки, посажені батьки та я назавтра на весілля до ... (вказує до кого), а післязавтра на "ргіроі", (приходить хто хоче та продовжує святкувати весілля і в понеділок) на таку-то годину, в тому-то місці». Запрошені дякують ватажку. Після того як всіх запросили, ватажки збираються в молодого та «рапортують», що зроблено. Молодий їм дякує та частує [8. 1999. Т. 19, с. 16].
Отже, в обряді запросин переплітаються різні регіональні традиції. Тут спостерігається як особисте запрошення родичів молодими, так і через посередників (дружби, старости, батьки). Обряд зберіг архаїчні риси, такі як культ померлих пращурів, прощання молодої з громадою тощо. Як бачимо, в усіх селах, де проводилось дослідження особливостей весільного обряду, запросини на весілля мають деякі відмінності, але вони несуттєві і на загальний розвиток весільного обряду особливо не впливають.
В сучасних умовах на Буковині, як і по всій Україні, традиційні запросини гостей на весілля зазнали певних змін. Тепер поширеною формою запрошення у місті й на селі є весільна листівка. Найближчих родичів і односельців наречені запрошують особисто. Якщо у наречених є спільні знайомі, сусіди і т.д., то вони запрошують їх разом.
джерела та література
1. Борисенко В.К. Локальні особливості дівич-вечора у традиційному українському весіллі // Народна творчість та етнографія. 1984. № 4.
2. Весілля: У 2 кн. К., 1970.
3. Здоровега Н.І. Нариси народної весільної обрядовості на Україні. К., 1988.
4. Казимир Е.П. Из свадебных и родинных обычаев Хотинского уезда Бессарабской губернии // Этнографическое обозрение. 1907. № 1-2. С. 203.
5. Кожолянко Г.К. Етнографія Буковини. Т. 2. Чернівці: Золоті литаври, 2001.
6. Кожолянко О.В. Запрошення на весілля як елемент весільної обрядовості населення Буковини кінця ХІХ - початку ХХ ст. // Питання стародавньої, середньовічної історії, археології та етнології. Т. 2 (18). Чернівці: Прут, 2004. С. 192-204.
7. Лозинський Й. Українське весілля. К., 1992.
8. Матеріали етнографічної експедиції Чернівецького національного університету. 1993-2005 рр.
9 Kaindl R.F. Die Hochzeitsfeier bei den Ruthenen in Berhometh am Pruth (Bukowina) // Globus. Sonder-Abdruck aus Band LXXXV № 18, 1904.
