CC BY
68
Іван БАЧИНСЬКИЙ
ПРОСВІТИТЕЛІ ПЕРЕЧИНЩИНИ
Історія нашого краю XVIII ст.- початку ХХ ст. пов'язана з життям і творчістю багатьох видатних діячів науки, культури і освіти які відстоювали народні інтереси, дбали за підняття духовного, освітнього, культурного та соціально-економічного рівня населення нашого краю. Деякі з них були або уродженцями Перечинщини, або певні періоди їхнього життя та діяльності пов’язані з нашим районом.
Церковний і культурний діяч, педагог, дослідник історії церкви, поет-сатирик канонік Іван Пастелій народився 21 січня 1741 р. в селі Мала Пастіль - нині село Пастілки Перечинського району. Від назви села згодом прийняв псевдонім Пастелій, а справжнє його прізвище - Іван Ковач.
Освіту здобув у навчальних закладах Ужгорода, Будапешта, Егера, був священиком у Хусті, Мукачеві, Гуменному, Керекні, працював професором етики в Мукачівській богословській школі. Для свого часу він був високоосвіченою людиною і свої знання, талант і здібності поклав розвиток духовності рідного краю. З 1787 по 1790 р. він був генеральним вікарієм Списького вікаріату з осідком в Кошицях, який входив до складу Мукачівської греко-католицької єпархії, яка тоді займала територію, тепер розділену між чотирма державами - Україною, Угорщиною, Словаччиною та Румунією, а тоді була під юрисдикцією Мукачівської греко-католицької єпархії. Закінчив свій земний шлях Пастелій в 1799 р. і похований в Ужгороді.
Своїми працями «Історія Мукачівської єпархії» та «Про походження русинів» заклав основи історичної концепції Закарпаття і започаткував вивчення такої важливої теми як історія церкви краю. Ужгородський науковець Дмитро Данилюк по праву назвав Івана Пастелія предтечею Закарпатської історіографії.
Ще один великий син нашого краю - канонік Іван Чургович народився в селі Новоселиця Перечинського району в сім’ї греко-католицького свя-
щеника Василя Чурговича 26 січня 1791 р. Закінчив Ужгородську гімназію. Родина, бачачи, що здібний до науки, відправила його продовжувати навчання до Будапешта, а згодом - до ужгородської богословської семінарії. У 1817 р. прийняв духовний сан і одночасно почав викладати в Ужгородській гімназії . По двох роках відправився на науку до Відня у Фрінтанеум. Тут у 1823 р. отримує ступінь доктора богослов’я. В 1825 р. його призначають директором Ужгородської гімназії яку очолював до1856 р. Після смерті єпископа Олексія Повчія в 1831р. канонік Іван Чургович управляв Мукачівською греко-католицькою єпархією як капітульний вікарій до висвячення на єпископа в 1838 р. Василя Поповича. В той період він був ініціатором створення кафедрального хору в Ужгороді. Єп. Попович звільнив Чурговича з посади капітульно-го вікарія і назначив директором Ужгородської учительської семінарії, яким він пробув з 1839 по 1861 р. Перебуваючи на посадах директора Ужгородських гімназії та учительської семінарії, залучав до викладацької роботи в ці навчальні заклади кваліфікованих учителів насамперед з місцевої, національно свідомої інтелігентції, аби виховувати учнів, особливо майбутніх учителів, справжніми патріотами свого народу, духовно зрілими і добре підготовленими до практичного життя. З цією метою сам написав кілька праць з теорії та практики освіти, навчання та виховання. Постійно дбав про створення, будівництво в закарпатських селах нових шкіл, забезпечення їх педагогічними кадрами. Помер в 1862 р.
Іван Чургович був одним із плеяди найбільш освічених людей свого часу, володів девятьма європейськими мовами. Залишив після себе бібліотеку яка говорить про наявність в нього філософської ерудиції і про його філософську освіченість, та про коло його думок. Книги бібліотеки говорять про нього як про людину, що стояла високо над рівнем свого оточення і на рівні європейської цивілізації, але при цьому він щирий патріот і свідомий муж своєї доби. Цікаво, що молодша сестра Івана Чургович - Кароліна (1824-1858) була дружиною греко-католицького священика Олександра Шолтиса (1818-1884), який служив в Костовій Пастелі, а з 1872 р. по 1884 р. в селі Заричові. В їх сім’ї родилися дві дочки Ірма та Марія , а також троє синів Іван, Дюла та Олександр.
Олександр Олександрович Шолтис (1854-1931), племінник Івана Чурговича, двадцять років працював вчителем в с. Тур’я-Реметах. Його жінка Анна Яцкович (1855-1935) теж походить з родини священиків її батько греко-католицький священик Василь Яцкович, а мама Варвара Легеза тітка Іринея Легези— письменника і громадського діяча, який народився 1 квітня 1861р. в селі Тур'я Бистра. Закінчив в Ужгородську духовну семінарії. Працював священиком у рідному селі в с. Кленовому, де розгорнув громадську працю (організував кредитні каси, коопе-
ративи «Братства тверезості»), а також в Порошкові та Тур’я Пасіці. Був автором численних оповідань - гумористичних, психологічно-моралізаторських та соціально-побутових. Помер Іриней Легеза 8 вересня 1929 р.
Великий період життя ще одного громадського діяча, письменника-будителя Івана Сільвая, тісно пов'язаний з Турянською долиною.
Народився він 15 березня 1838 р. в сва-лявському селі Сусково в родині священика Антонія Сільвая та Катерини Легези.
Початкову освіту здобув удома, в Сускові, під керівництвом батька, котрий прагнув долучити сина до церковного життя та церковних обрядів, а тому і в будні, і в свята брав його з собою до церкви. Навчаючись в Ужгородській та Сатмарській гімназіях (тепер Румунія), а потому в богословській семінарії при Будапештському університеті, Сільвай здобув досить високу освіту для свого часу.
Довгий час працював священиком на Свалявщині в селах Сускові та Дусині. А з березня 1881 р. до травня 1899 р. жив на Пречинщині в селі Тур’я-Ремета. Будучи благочинним Туринського церковного округу. Потім його було переведено до Нового Давидкова на Мукачівщині, де служив Богу до самої кончини 13 лютого 1904 р.
Іван Антонович Сільвай є найпродуктивнішим серед письменства нашого краю другої половини XIX ст.: його твори складають чотири об’ємні рукописні томи, більшість з яких, не лише не виходили окремою книжкою, але й не друкувалися в періодиці.
До рукопису не входять 40 надгробних проповідей, що були видані у 1898 р. окремою книжкою, а також принаймі 35 байок, які, мабуть, зберігаються в одній із приватних бібліотечок Ужгорода.
Більшість творів І.Сільвая опубліковано під псевдонімом Уріїл Метеор («Уріїл» - «господнє полум’я»), у тому числі рукопис, названий автором «Сочинения Уриила Метеора». Але псевдонім І.Сільвай взяв не з цензурних міркувань, бо вся тогочасна інтелігенція Закарпаття знала, хто такий Уріїл Метеор. Свій псевдонім він створив суто як бу-дительський, вкладаючи в нього ідею про своє високе покликання -освітити шлях народу, повести його до кращого життя.
Літературна спадщина Івана Сільвая - одне із найпомітніших явищ літературного процесу Закарпаття, проте належної уваги до його літературного спадку не виявлено, значна частина його творів так і залишається невідома широкому читацькому загалу.
Значний слід на Перечинщині залишив і його син о. Сіон Сільвай. Народився 29 січня 1876 р. в Сускові.Був надзвичайно талановитою людиною, писав п’єси, тексти пісень і складав музику до них, був чудовим різблярем, художником. Закінчив гімназію та духовну семінарію в Ужгороді. Прийняв сан греко-католицького священика в 1900 р. У селах де служив, створював народні хори, які під його керівництвом досягали високого професійного рівня та майстерності. Так в селі Воро-чово де досить значний час він був парохом, разом з учителем Миколою Павлишинцем створив чотириголосий хор селян. На сцені зробив постановку ворочівського народного весілля. Хор Ворочева в 1923 р. з тріумфом виступав на театральних сценах Ужгорода, Пряше-ва та Кошиць.
У середині 20-х рр. Сіон Сільвай став керівником відомого на Підкарпатській Русі і далеко за її межами церковного хору «Гармонія», який
приймав участь у всіх важливих культурного життя краю. Помер в 1932 р.
Однодумцем О. Духновича і продовжувачем його патріотичних ідей у розгортанні бу-дительського руху в нашому краї був
о. Олександр Митрак, відомий письменник, журналіст, етнограф і мовознавець. Він народився 16 жовтня 1837 р. в с. Плоскому на Свалявщині у сім’ї місцевого священика Андрія Митрака. Після здобуття початкової освіти в рідному селі десятирічним хлопчиком вступає в Ужгородську шестикласну гімназію, а останні два класи закінчує в м. Сатмарі (сьогодні Сату-Маре в Румунії). Потім навчається в Ужгородській богословській семінарії, після закінчення якої в 1862 р. служив священиком у селах Ільниці, Великих Лучках, Ясенові, Кленовому та Ворочеві. Деякий час (1864-1868 рр.) був й учителем релігії в Мукачівській народній школі.
Літературну спадщину О. Митрака складають кілька десятків віршів, публіцистичних та етнографічних нарисів, статей на різні теми і згадувані збірники фольклорних записів. Зпоміж прозових творів особливо виділяється його нарис «Путевые впечатления на Верховине», в якому автор правдиво показує підневільне життя своїх земляків-верховинців, їх неймовірну нужду і темноту на тлі чудових навколишніх гірських краєвидів.
Справжнім подвижництвом можна назвати велику працю Митрака як мовознавця-лексикографа - кількарічне збирання матеріалів, укладання і видання великооб’ємних перекладних словників «Русько-мадярського» (1881 р.) і «Мадярсько-руського» (1922 р. - останній вида-
но вже після смерті автора). Основною джерельною базою для цієї наукової праці послужила зібрана ним лексика русинських народних говорів у Свалявщині, Мукачівщині, Ужанській і Турянській долинах Перечинського району. Помер 17 березня 1915 р. в с. Росвигово.
В когорті народних будителів Закарпаття помітне місце займає о. Євген Фенцик, чия творча діяльність як поета, прозаїка і драматурга, журналіста, історика літератури і публіциста припадає на другу половину ХІХ ст. Народився 1844 р. в сім’ї сільського священика с. Малої Мартинки на Свалявщині.
Навчався в Ужгородській і Сатмарській (нині місто Сату-Маре в Румунії) гімназіях, затим на богословському факультеті Віденського університету. Під час університетських студій у Відні він зацікавився історією та культурою слов’янських народів і пройнявся ідеєю їх єднання, відвідував гуртки цього спрямування.
Здобувши вищу освіту, з 1869 р. став працювати сільським священиком у закарпатських селах Богаревиці, Буківці, Дусині, Порошкові, Великому Раковці та Горінчеві де і помер в 1903 р.
Літературна спадщина Є. Фенцика досить різноманітна своєю тематикою і жанровою широтою. Він був автором численних поетичних, прозових і драматичних творів, публіцистичних нарисів та етнографічних статей, перекладів і фольклорних записів, укладачем церковних проповідей. Свої різножанрові твори і краєзнавчі праці друкував в ужгородських і львівських газетах.
Прогресивною і плідною є також Фенцикова видавнича і журналістська діяльність. У 1885 р. він заснував журнал «Листок», який редагував до останніх днів свого життя. У часописі публікувалися його власні та інших авторів літературно - та історико-краєзнавчі розвідки, науково-популярні статті. Уклав також для народних шкіл п’ять підручників з русинської граматики, історії, арифметики, природознавства, фізики, а для віруючих — «Молитвослов» і «Литургику».
ДЛЯ НАПИСАННЯ ЦІЄЇ ІСТОРИЧНОЇ РОЗВІДКИ ВИКОРИСТАНО СЛІДУЮЧІ ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРУ
1. Бендаси Стефан, Бендаси Даниїл. Священики-мученики, сповідники вірності. Ужгород: Патент, 1999. - 234 с.
2. ДанилюкД. Іоанн Пастелій - предтеча закарпатської історіографії // Луч-кай М. Історія карпатських русинів. Т. 5. Ужгород, 1999. С. 5-16.
3. МагочійПавло Роберт. Формування національної свідомості: Підкарпатська Русь (1848-1948). Авторський переклад з англійської. Ужгород: Поличка «Карпатського краю», 1994. - 296 с.
4. Мишанич О.В. Карпати нас не розлучать. Ужгород.: Срібна Земля, 1993. -282 с.
5. ПекарАтанасій В., ЧСВВ. Нариси історії Церкви Закарпаття. Том ІІ. Внутрішня історія. Рим-Львів: Видавництво отців Василіан «Місіонер», 1997. - 492 с.
6. Потушняк Федір Михайлович. Я і безконечність (Нариси історії філософії Закарпаття). Упоряд. та післямова Р. Офіцинського. Ужгород: Ґражда, 2003. -127 с.
7. Сабов Євменій. Хрестоматія церковнославянських и угрорускихъ литера-турних памятников с прибавленим угроруских народних сказок на подлинных наречиях. Унгвар: Книгопечатный фондъ епархии Мукачевской, 1893. - 232 с.
8. ЧучкаПавло. Ужгородська гімназія. Історія, матеріали, спогади. Ужгород: СП ТОВ ПоліПрінт, 2001. - 269 с.
9. Данні з родинного архіву та сімейного генеалогічного дерева автора.
Святой источник Иоанна Сочавского в г. Белгород-Днестровском ежегодно посещает большое число паломников. По преданию, источник забил на том месте, где впервые ступил на днестровский берег трапезундский купец, принявший здесь мученическую смерть за Христа в XIV в. На этом же месте находится подземная церковь, сооруженная в XV в. Рядом с церковью выстроена купальня. Иоанн Сочав-ский стал первым святым Молдавского княжества. Св. Иоанн Сочав-ский издавна считается покровителем Молдавии и торговли. Он глубоко чтим в Запрутской Молдове (Румыния), Молдавии, Буковине, Южной Бессарабии. В кафедральном Вознесенском соборе Белго-род-Днестровского находится частичка нетленных мощей Иоанна Со-чавского.
