CC BY
36Педагог - детермінуючий фактор у вихованні українського філософського світогляду
Пазиніч С.М.
Харківська державна академія дизайну і мистецтв
Анотації:
Розглядуються питання про необхідність розвитку української філософії - теоретичного підґрунтя світогляду і водночас як субстанціональної основи цілісної соціально-просторової системи самодостатньої держави. Обґрунтовується теза про атрибутивну функцію в розвитку національній філософії поняття - «Отчого краю». Порушується проблема про державницький підхід щодо розвитку філософської культури в країні і залучення в цю важливу справу всіх без винятку педагогів і студентської молоді.
Ключові слова:
філософія; глобалізація; «Отчий край»;філософія серця;світогляд; методологія; культура; гносеологія.
Пазынич С.Н. Педагог - детерминирующий фактор в воспитании украинского философского мировоззрения. Рассматриваются вопросы о необходимости развития украинской философии - теоретического основания мировоззрения и в то же время как субстанциональной базы целостной социально-пространственной системы самодостаточного государства. Обосновывается тезис об атрибутивной функции в развитии национальной философии понятия - «Отчего края». Формулируется проблема о государственническом подходе относительно развития философской культуры в стране и привлечения в это важное дело всех без исключения педагогов и студенческой молодежи.
философия; глобализация; «Отчий край»; философия сердца; мировоззрение; методология; культура; гносеология.
Pazynich S.N. Teacher is a condition factor in education of the Ukrainian philosophical world view. Questions are examined about the necessity of development of Ukrainian philosophy - theoretical foundation of world view and at the same time as bases integral to socially-spatial systems of the Free State. A thesis is grounded about an attributive function in development of national philosophy of concept - «Why edges». A problem is formulated about state approach in relation to development of philosophical culture in a country and bringing in this important business all and singular teachers and student young people.
philosophy, globalization, «Paternal edge», philosophy hearts, world view, methodology, culture, gnoseology
Вступ.
Значення філософського аналізу сучасних явищ важко переоцінити, воно не потребує особливих аргументів і коментарів. Це звичайно не означає, що стає зайвим звернення до проблем, які вивчалися раніше: адже в нових умовах традиційні питання інколи повертаються несподіванимигранями, набуваючи непередбаченого звучання. Більш того, є «вічних» питань філософії, які ніколи не втрачають своєї фундаментальності, а тільки постійно переосмислюються в світлі накопичених проблем і виникаючих потреб суспільної практики.
Проблемі національної свідомості присвячена значна кількість філософських робіт. Це перш за все праці Сковороди Г., Франка І., Юркевича П., та інших, а також сучасних вчених (Андрущенко В., Булатов М., Ільїн В., Кремень В., Кудін В., Ничкало Н., Огородник В., Пономарьов О., Табачковський В., Шинкарук В. та ін.), які де прямо, а де опосередковано торкаються в своїх дослідженнях цієї конче важливої, як в теоретичному, так і в практичному відношенні проблеми розвитку сучасної України. Це дає вагомі підстави вважати, що без глибокого дискурсу методологічних, гносеологічних, історичних, аксіологічних та інших аспектів заявленої теми неможливо чітко визначити нові цілі та зміст національного світогляду, його раціональні та прагматичні технології, які б максимально відповідали потребам розбудови сучасної країни.
Така філософська цілісна рефлексія і водночас повсякденна титанічно креативна діяльність педагогів конче необхідна в зв’язку з духовно-моралісними та соціально-політичними реаліями українського суспільства.
Робота виконана у відповідності до плану науково дослідної роботи кафедри соціально-гуманітарних дисциплін.
© Пазиніч С.М. , 2010
Мета, завдання роботи, матеріал і методи.
Мета дослідження. На відміну від вищезгаданих мислителів, філософів автор намагається аргументовано показати достеменне місце поняття «Отчого краю» в системі формування і розвитку національного світогляду. Більше того, аподиктично довести, що воно має стати одним із ключових у розвитку української філософської, етичної й політичної культури. Саме такий методологічний підхід дає змогу оптимально і ефективно, а в моральнісному відношенні і навіть патріотично, обґрунтовувати необхідність глибинного розвитку національної свідомості всіх верств населення. А головним чинником, натхненником і лідером у розв’язання цих нагальних питань духовнокультурного і соціально-політичного розвитку нашої держави повинен стати ПЕДАГОГ.
Результати дослідження.
У сучасних умовах особливу актуальність і не ско-роминущу значущість набувають проблеми зумовлені подальшим поглибленням глобалізаційних процесів. Саме до таких питань належить і комплекс чинників про природу і специфіку національного світогляду, як засобу філософського осмислення і прогнозування дійсності. Отже, питання про місце і роль національної філософії в системі наукового знання стає нині предметом все більш напружених дискусій серед науковців і навіть політиків.
Вельми важливо зауважити, що філософія виокремлює себе від всіх інших наук, які прагнуть пізнати реальні явища такими, якими вони існують самі по собі. Її ж цікавлять ці явища не лише як такі, а головним чином в їх взаємовідношенні з людиною, яка їх пізнає з метою перетворення навколишнього середовища, цебто в діяльному аспекті. Через те, об’єктом філософії є не безпосередність, що вже освоєна в науковій або етичній свідомості, не предмет, яким він є в конкретній науці, а спосіб, яким є цей предмет. Іншими словами, для філософського аналізу соціальної дійсності
- це не просто ассерторична констатація людини і світу, а певне відношення людини до світу, тобто спосіб орієнтації, спосіб усвідомлення людини в світі.
Нас завжди цікавлять ті сліди, які залишає людина в безпосередньому міркуванні, тобто зв’язок її власних думок з її іманентною сутністю. Адже ми добре розуміємо, що всезагального для всіх і назавжди універсалізму в людському мисленні як такого не існує. Універсальне повсякчас виявляється в конкретному і постійно має якусь локальну розмірність. На це, свого часу, акцентував увагу фундатор класифікації культурно-історичних типів цивілізації М.Я. Данилевський у сформульованій ним сентенції: «До універсального ми сходимо тільки через конкретне, національні особливості, через приналежність до культури. Чи означає це те, що існує стільки філософій, скільки народів, культур, цивілізацій»? [1, с. 73]. І тут же ствердно відповідав на своє запитання.
В цьому контексті слід зауважити про те, що українська філософія спочатку свого існування виявляла себе через літературний характер, тобто була філософічною літературою! Саме в отакому проекті вона так спромоглася реалізовувати себе, що її інтелектуального ресурсу, на наш погляд, вистачить ще на багато століть. Тільки ми «чомусь» відносилися та пев-ною мірою дехто відносяться ще й до тепер до цього ресурсу, лише як до літератури, забуваючи, що наша література - це унікальна філософія. Поза всяким сумнівом, у нас була і спеціальна філософська література. Але найвидатніші українські філософи це перш за все літератори. Григорій Сковорода це літератор, Михайло Максимович і Пантелеймон Куліш - літератори, Іван Франко - літератор. А як вони філософічно і ємко писали, які проблеми ставили! Що вартує літературно філософський стиль мови М. Костомарова!
Всі ці та багато інших видатних постатей дають нам підстави дійти висновку про те, що українське філософське мислення має свою особливість, яка полягає в уявленні про те, що істина пов’язана не зі словом, а з образом і що істину швидше можна побачити чим помислити. Іншими словами, її можна скоріше і масштабніше представити як продукт мислення. Тобто, істина - від Бога. Вона, за великим рахунком, не продукт мислення. Такого роду уявлення безперечно обмежують можливості абстрактного понятійного мислення, яке не супроводжується спогляданням. Ось ця, на наш погляд, «панорамність», «живописність» українського дискурсу робить його близьким літературі і одночасно більш-менш віддаленим від класичної термінологічної культури філософії.
Отже, українська філософія виникає і впродовж століть існує як вид літератури. І в цьому сенсі вона віддає перевагу мові розповіді, тоді як європейська класична філософія створюється у формі науки, орієнтованої на мову дослідження. Опис картини світу, того чи іншого явища в українській філософії виступає на перший план, а термінологічне розрізнення подається другим планом. Звідси її філософське мислення не підпорядковане жорстко канонам класичної рефлексії. Тому воно є по перевазі змістовним. І саме в цьому сенсі воно нестійке, знаходиться безперервно в динаміці і в постійному намаганні делікатно обійти строгий
понятійно-категоріальний полон. Уникнути мертвих спорожнілих понять колись і кимось сформульованих і вимовлених з приводу конкретних ситуацій. Тому ми в захваті читаємо і почитаємо тих філософів, які динамічно, розсудливо розмірковують над животрепетними проблемами та й ще в коректній архітектоніці мислення і пластичній привабливій формі.
Тепер поставимо питання дещо інакше: чи повинна українська філософія оперативно відповідати на виклики часу?
Безумовно, ми всі б цього хотіли. Але в такому разі повинен змінитися статус нашої філософії в суспільстві. Це означає, що наша країна повинна прагнути знати, що думають її філософи про динамічну багатоякісну новочасну добу. Проте такого тотального інтересу в Україні не відчувається. А ось на Заході і до нині збереглися значні залишки такої культури. Що ж стосується нашої країни, то у нас навіть потреби такої немає. Прикро, але більшість наших людей хвилює, що думає і як думає з того чи іншого приводу яка-небудь там Вірка Сердючка, чи якийсь вщент заангажований політолог. Скажемо відверто, що це є жахлива масова культура, більше того огидна традиція. І це тоді, коли філософ повинен говорити з всеза-гальних українських позицій про те, що відбувається тут і зараз, екстраполюючи події в майбутнє, а не про те, що було десь і колись. Саме за таких умов і методології можлива зміна культури тих же політологів, адже за рідким виключенням, вона майже нульова, а як наслідок, такий і стан соціально-політичної свідомості і загальної культури у переважної більшості населення країни. Ось скажімо був Шинкарук Володимир Іларі-онович. Чи часто цій світлій і мудрій людині, філософу від Бога давали ефірний телевізійний час? Або візьмемо сучасних талановитих філософів В.Г.Кремень, В.П.Андрущенко, Л.В.Губерський, А.Є.Конверський та інших. Хіба у них владарі запитували: «Філософи, скажіть народові у відкритому ефірі, що ви думаєте з приводу сучасності і майбутнього України?». А вони мали раніше і зараз мають потужний інтелектуальний потенціал спроможний продукувати цікаві думки щодо сьогодення і нашого прийдешнього. Можновладці їх думками не цікавилися як раніше, так і тепер, а шкода! Адже ми пам’ятаємо вислів знаменитого філософа і економіста про те, що ідеї, які оволодівають масами перетворюються в потужну матеріальну силу.
Думки сучасних філософів особливо актуальні в умовах, коли сьогоденна Європа потрапила в безвихідь. І це треба філософічно відверто признати, що вона знаходиться на роздоріжжі між традиційною, в минулому надійною, культурою та ірраціональним, і багато в чому ненадійним і соціально суперечливим модерном. Її терени заселяють люди, які розуміють, що багатогранне життя - це не логічний процес, підпорядкований лінійній залежності і що соціальна нерівність невикорінна, що, як свого часу, наголошував М.Бердяєв «в нерівності корениться джерело життя. Свобода це привілей небагатьох, а коли свобода стає привілеєм всіх, вона перестає бути свободою» [ 2 ]. Тож спрямованість Європи у напрямку створення всім тим, хто потужним плином вливається в цей союз соціальної рівності і справедливості, на наше аподик-
тичне переконання, призведе її до духовного спустошення, а як наслідок і до соціально-економічних потрясінь. Отже , в найближчий час ми матимемо справу з симулякром, імітацією, муляжем «європейської могутності і всезагальної соціальної рівності». Маємо глибоке методологічне переконання стверджувати, що Європа поступово буде вироджуватися на основі власних же принципів всезагальної соціальної рівності для всіх.
В зв’язку з цим виникає умотивоване питання : чи є така вже необхідність принизливо, інакше і не скажеш, впрошуватися в таку Європу, існуючи в географічному центрі цієї ж самої Європи. Хай західно-європейці вирішуютьсвої проблеми, як вважають за потрібне. А нам не треба самим ставати, в котрий вже раз, експериментальним полем, переймати їх практику і будувати щось таке, що буде потребувати ломки людських доль і навіть їх жертв. Чи не пора перепочити від цих чужоземних експериментів над соціальним тілом народу. Чи не краще нам сконцентрувавшись в силі і мудрості та розбудовувати власну, з великими культурними традиціями самостійну, могутню власну державу. Саме сильну, монолітну за духом державу, бо міжконфесійна, між кланова роздробленість, людська байдужість для України означає небуття. Через те ми не можемо дозволити собі бути соціально-економічно і політично слабкими. Звідси, велику, а можливо і визначальну роль в становленні і розвитку потужної держави повинна відіграти національна за духом і змістом філософія. Тому повернення сьогодні до національних витоків у розв’язанні нагальних питань значною мірою може вплинути на подальший соціально-економічний і духовно-культурний розвиток нашої країни, на вельми критичну соціально-психологічну ситуацію в суспільстві.
Отож, поняття «Отчий край» мусить стати одним із ключових у розвитку української філософської, етичної і політичної культури. Саме такий методологічний підхід дає змогу оптимально, а в моральнісному відношенні навіть патріотично, обґрунтовувати необхідність розвитку національної філософії як атрибуту самостійного розвитку української державності.
Взагалі поняття Отчий край рівною мірою можна віднести до географії, історії, етнології, соціології, філософії. Однак кожна наука вкладає в нього свій зміст і смисл. Так, філософія, на відміну від інших наук, акцентує увагу не на відмітних, специфічних для кожної науки рисах, а шукає підставу, яка робить це поняття загальним, інтегративним. Вона шукає в етнонаціо-нальному загальне, характерне для всього людства, а в загальнолюдському - етнонаціональне, тобто одиничне. У цьому полягає сутність філософської творчості, її методологічного змісту. Таким чином, філософія узагальнює духовний, інтелектуальний, етнокультурний досвід і потенціал у різних його зрізах. Тому поняття Отчого краю, яке існує сотні років, відображає цей сукупний життєвий досвід усього народу, конкретних націй. Народна мудрість по краплинах збирала і «фільтрувала» безліч таких специфічних рис, які в сукупності відмежовували нації від інших соціально-просторових утворень, тобто ідентифікували їх.
Досвід народу виробляв своєрідний світоглядний
орієнтир розвитку націй, що характеризується мовою, психікою, традиціями, культурою, особливостями віри у просторі однієї й тієї ж релігії, наприклад, у християнстві. Філософській еліті залишалося лише правдиво, інтегративно відбити глибинні шари реальних національних відносин, духовний світ і ті матеріальні базисні відносини, на яких виникали й розвивалися специфічні традиції. Однак, зробити це можливо лише за умови адекватного відбиття реальної дійсності. А це означає, що поняття і категорії повинні виникати і розвиватися із тих характерних рис, які найбільш властиві такій спільності людей, як нація, та її атрибуту Отчого краю. Більш докладно про це в [3].
Якщо ж при створенні філософської теорії поняттєво-категоріальний апарат використовується зі стороннього національного простору-часу (який виношений в утробі іншої культури), така теорія являє собою не що інше, як метафізичний сурогат, у якому перекручена національна ментальність, конкретно-історична і філософська сутність дійсності.
Інакше кажучи, така абстрактна, відчужена теорія не тільки не відображає ментальність нації, а суб’єктивно спотворює суть об’єктивних процесів. Як наслідок, її теоретичні висновки, позиції, орієнтовані на матеріальну й духовну практику, досить негативно позначаються на якості освіти, на моральному вихованні, політичній культурі, мистецтві й літературі, економіці та інших аспектах буття і свідомості нації. І це в той час, коли дійсність потребує за влучним виразом В.Г.Кременя «філософії людиноцентризму стосовно обґрунтування практичної необхідності осо-бистісної самореалізації, визначення людини само-цінним центром суспільного буття поза будь-якими пріоритетами»[4, с. 422].
Аналіз ретроспективи розвитку незалежної України свідчить, що в ньому відсутня чітка, ясна для всіх, інтегративна світоглядна концепція. Це зумовлено, на наш погляд, відсутністю в Україні національної за духом і змістом чітко вираженої філософської концепції розвитку. Подібної тій філософії, що існує в США, Німеччині, Франції, Японії і де навчальні курси у вищих навчальних закладах з цієї дисципліни перевершують в декілька раз наші в годино вимірах. Саме тому за великим рахунком і на жаль, ми не є виробниками власної, в повному розумінні цього слова, національної філософії, більш за все ми є споживачами закордонних мудростей, вульгарно вмонтованих в абстрактні суб’єктивні концепти.
Чи не в тому причина того, що країни, які мають свою національну філософію є одночасно і високороз-виненими у всіх аспектах життєдіяльності суспільства? Адже саме через філософію у концентрованому вигляді відбиваються докорінні сутнісні інтереси нації: політична свідомість, правова і етико-естетична культура, патріотизм, гуманізм, велич, а часом і драматизм її духовного стану.
Однією з головних причин нинішнього роздоріжжя, на якому з волі історії виявилася філософська, етична думка України, є те, що абсолютна більшість з нас відразу вийшли з одного поняттєво-категоріального полону і потрапили в інший. І якщо перший (марксистський), як би то не було, все-таки
був прив’язаний до реальних соціально-просторових і організаційних структур соціуму й ефективно сприяв інтеграції націй у єдину спільність - радянський народ, то інший (євро-американський прагматизм, раціоналізм, постпозитивізм і постмодернізм), штучно вмонтовуючись у соціально-філософські та політичні теорії, на практиці сприяє не інтеграції, а дезінтеграції українського народу.
Не випадково в головах частини інтелігенції і особливо штучно політизованого населення відбувається шумування суперечливих поглядів і дій, спрямованих на миттєву реконструкцію й модернізацію економіки та національної ментальності на якийсь іноземний зразок. Природно, подібні ситуації приводять до політичних смут і політичного протистояння мільйонних мас населення. Драматизм цих протистоянь полягає в тому, що ці маси виступають здебільшого маріонетками і не вирішують свої насущні злободенні питання матеріального і духовного життя. У цій ситуації їм підкидаються ідеологами можновладців утопічні політичні теорії, практичні поради, як у найкоротший період досягти ідилічного щастя для всього українського народу. Такий вал утопій пояснюється відсутністю своєї чіткої філософської, етичної, політичної, національної позиції. На наш погляд, для більшості сучасних філософських концепцій характерна втрата магістральної орієнтації розвитку, загального, універсального принципу аналізу реальних соціально-політичних, економічних морально-естетичних, політичних, релігійних та етнодемографічних проблем сучасної України.
Аподиктично можна стверджувати, що етичні теорії, література, мистецтво, релігія це - народне надбання, у якому в яскравій формі відбиваються специфічні особливості нації. Тому, якщо філософська методологія не посилається на народний (багатогранний у своїй основі) дух, на своєрідність і унікальність його парадигми, вона втрачає свої національні джерела. А якщо це так, то вона не в змозі створити коректну гносеологію і не може бути надійним компасом соціально-прогресивного життя власного народу. Світ XXI століття у його глобалістичному вимірі такий, що нації, не спираючись на власні людські й природні ресурси, на життєдайні корені етносів і власну філософську школу, не можуть розраховувати на самодостатній ефективний розвиток. Філософія може відіграти тут не тільки роль самоусвідомлення нацією своєї ідентифікації, а й сприяти природному, вільному об’єднанню багатьох етносів у єдину, монолітну спільність - український народ. Нині це - найбільш злободенна проблема соціально-політичного характеру яка конче потребує вирішення як на теоретичному, так і на практичному рівнях.
У роздумах про національну морально-етичну теорію, про політичну свідомість і філософію в цілому, можна дійти висновку, що вихідною позицією їх розвитку має стати поняття «Отчого краю». А якщо його включити у простір гносеологічної й методологічної культури, то цілком правомірно йому дати ім’я «Філософії Отчого краю». Що мається на увазі під цим десигнатом? Насамперед, народ, що живе в конкретному історичному соціально-просторовому середови-
щі з властивими йому буттям і соціально-культурним побутом. При цьому побут і буття, хоча й однокорене-ві, але за сутнісним змістом принципово різні поняття. Категорія «побут» відбиває емпіричне повсякденне життя народу в конкретній соціально-просторовій структурі будь-якого селищного утворення, а категорія «буття» виходить за межі статичного простору (території). У категорії «буття» відбиваються глибинні шари народної творчості, пріоритети духовного життя багатогранних за формою і змістом регіонів країни. Така діалектична взаємодія побуту й буття дозволяє досліджувати сутнісні сторони духовних і матеріальних цінностей, а для більшості населення дає світовідчуття і світорозуміння багатогранності життя кожної національності та нації в цілому.
Саме такий методологічний і світоглядний підхід дає змогу крок за кроком пізнавати ті унікальні елементи морального духу народу (різних регіонів України), через який розкривається специфіка національного любомудрія. Недотримання ж цього принципу, призводе до жонглювання абстрактними, пустими поняттями. Такий океан слів, перекриває повітря і простір для мислення. І тоді ми спостерігаємо не самостійні цікаві за змістом думки, а тільки лавину інтерпретацій. Часом складається таке враження, що за цією плутаниною слів людина нічого свого не має. І дійсно, живе в світі така людина витокиякої десь загубилися в її душі. А вона постійно жонглює словами, видаючи це дійство за мудрість. Безумовно, такі логічні ігри корисні для розуму й проти цього навряд чи хто-небудь буде заперечувати. Однак будь-яка теорія, що претендує на об’єктивність і ефективну дієвість, має виходити (прямо чи побічно) із реально існуючих речей і подій, і замикатися неодмінно (безпосередньо або опосередковано) на соціально-економічну і морально - естетичну практику народу.
Отже, ємне поняття «Отчий край» дозволить більш конкретно сформулювати світоглядну, морально - естетичну і соціально-політичну національну ідею. Без неї, як ми бачимо на прикладі нинішньої ситуації в Україні, не відбувається бажане інтенсивне взаємопроникнення регіональних культур, взаєморозуміння і толерантна взаємоповага релігійних вірувань навіть в межах християнства, у межах єдиного національного, державного простору України.
На наше глибоке переконання, «філософія Отчого краю» сприятиме глибинному розкриттю існуючих проблем місцевого, регіонального і загальнонаціонального рівнів; призвичить людину мислити так, щоб вона благоговійно ставилася до таємниць людського життя. Адже людина з’являється на світ саме в Отчому краї, у конкретному соціально-просторовому середовищі, у певному біоенергетичному полі, що залишає помітний слід у її фізичному й духовному розвитку. Дуже важливим положенням для розуміння цієї проблеми може слугувати думка І. Канта про те, що часті переїзди й особливо тривала відсутність у місці свого народження згубно впливають на здоров’я й довголіття людини. Зазначимо, що саме Кант безвиїзно прожив все своє 80-літнє життя у Кенігсберзі. Прикладом свого довголітнього (по тому часу 80 років вважалося довголіттям) життя він довів правоту
цієї концепції. Сучасні антропологи і геронтологи, науково довели філософську здогадку І. Канта.
Дійсно, нас завжди, особливо у зрілих літах, немов магічною силою тягне до Отчого краю. Край, де відбулось велике диво нашого народження; де вперше з подивом ми відчули свій «Я-простір»; де вперше задали собі питання про світоустрій, де зародилися перші акорди індивідуального любомудрія тощо. Дарма деякі теоретики вважають, що наш народ зовсім не причетний до філософської, морально-естетичної та політичної мудрості. Якщо він і не причетний, то тільки до філософії євро-американського прагматизму, позитивізму, екзистенціалізму та інших «ізмів». Це природно, тому що ці філософські школи формувались в іншому просторі-часі і, безумовно, мають право на існування. Однак вони визначають собою лише один із варіантів філософського світорозуміння, кожен з яких виникає в конкретному соціально-політичному, етнічному й еколого-культурному просторі. Проблеми, притаманні цим географічним і соціокультурним середовищам - це проблеми народів, що мешкають на цих теренах, і вони вирішують їх своїми методами і засобами. І дай їм Бог успішно досягти всього того про що вони мріють і до чого прагнуть.
У нас же є своя унікальна ментальність. А якщо це так, то повинні бути і свої морально-етичні та естетичні цінності, своя філософія. І для такого твердження існують всі підстави. Досить згадати, що наша філософія, на відміну від античної, починалася не з натурфілософії, а з антропології. І в цьому її особливість і відмінність від інших напрямків у філософії. Вона зароджувалася як філософія серця. Сутність її полягала не стільки у пізнанні буття, скільки у подиві існуючому буттю. А тому, якщо головне в людині - це серце, то й основою основ людини є глибоко проник-нуте світовідчуття, світосприймання, світоуявлення, світорозуміння і світогляд. Саме це положення є відправною точкою в любомудрих міркуваннях українських мислителів, та й взагалі нашого народу.
Хто читає з належною увагою слово Боже, тому не важко помітити, що в усіх без винятку священних книгах серце людське розглядається як осередок всього тілесного й духовного життя людини. «Серце, як відзначає український філософ у книзі «Філософія серця» П.Д. Юркевич, є найсуттєвішим органом всіх сил, відправлень, рухів, бажань, відчуттів і думок людини з усіма їхніми напрямками й відтінками»[5, с. 71].
Попередник Юркевича, великий український мораліст, мислитель Г.С. Сковорода, у філософії якого пошук щастя, самопізнання людини є центральним. І хоча, на відміну від Юркевича, Сковорода не написав спеціального твору про серце, однак до нього філософ постійно звертається як до субоснови, розглядаючи будь-які моральні колізії й проблеми, що виникають у суспільстві. Наприклад, а в «Дружеском разговоре
о душевном мире» він наголошує про те, що глибоке серце - сутність і зерно наше, і сила, у якій суть життя, що мислення, дух, серце - це і є людина. Саме така антропологічна тенденція, що виникає з глибинних шарів народної мудрості, була характерна для філософських поглядів П. Куліша, М. Гоголя, М. Костома-
рова, Д. Чижевського, В. Вернадського та інших.
Духовно проникаючи у таїнства Отчого краю, ми безпосередньо торкаємося джерел буття. Це пояснюється просто. Адже він привертає (з раннього дитинства) наше серце до щирого, найчастіше інтуїтивного, пізнання себе у світі та світу у собі. Найближче, рідне, унікальне національно специфічне зосереджує в собі увесь багатогранний, баготоякісний світ явищ. Саме в цьому куточку української землі людина формує святі почуття духу, добра, достоїнства, совісті, честі, любові до чудового, унікального місця на нашій планеті.
Сам дух Отчого краю сприяє вихованню належним чином майбутніх політиків, формує у них прагнення діяти в інтересах своєї країни та її народу. Тому дисонансом, відчуженням відносно до Отчого краю є дії переважної частина сучасних наших політиків, які дбають лише про власні корисливі інтереси, а не про розквітання рідного краю.
І тут недоречно наполягати на тому, щоб людина виражала свої унікальні почуття буття тільки за допомогою єдиної для всіх мови. Адже Отчий край не може бути одним для всіх, у кожного він єдиний і неповторний, від того й існує колосальна безліч діалектів, відтінків, які й дозволяють виразити цю гаму почуттів, емоцій, морально-естетичних переживань, навіяних унікальним колоритом рідного краю. Можна впевнено стверджувати, що як розмовляє народ у конкретному соціально-етнічному середовищі, так говорить і саме Буття цього простору і навпаки.
Тому, використовуючи ментальний потенціал Отчого краю, ми прилучаємося до вершини суспільної свідомості тих, хто живе в ньому. Цим самим ми укореняємо наш дух і думки народу, осягаємо те таємниче в ньому так, що ніяким абстрактним метафізичним конструкціям це не під силу. Тому що людина живе не в абстрактному, а в реальному просторі-часі свого унікального Отчого краю.
Саме тут доречно згадати про специфічні риси українського дому, про своєрідність української присадибної ділянки тощо, адже людина пов’язуючи такі матеріально-просторові структури, максимально реалізує через них свій інтелектуальний, морально-естетичний, життєвий потенціал. Вона утверджує себе в конкретному соціумі як індивідуальність. Тому, створюючи життєвий простір за своїми особистими канонами, узгоджуючи його з унікальним навколишнім середовищем, вона створює себе й своє національне за формою й змістом буття.
Треба підкреслити, що простір як феномен, відмінний від території, ніколи не буває індиферентним стосовно людини. Його вплив позначається як на рівні статичного простору, так і на архітектонічному творенні його. Іншими словами, простір або виховує людину, прищеплюючи їй певні морально-естетичні цінності, або розбещує її смак. Нейтральним, індиферентним, стосовно людини, простір ніколи не буває.
Однією з інтенцій Отчого краю є виразна спрямованість людини на подолання дуалізму сьогодення і майбутнього. Така спрямованість пов’язана з тим, що людина шукає сенс і сутність буття в природному, реальному світі. А якщо це так, то вона розраховує на власні сили переважно визначеному просторово-
часовому середовищі рідного краю і не сподівається на умоглядне світле майбутнє. Саме тому український народ споконвіку свято ставився до своєї землі. Тож для переважної більшості земля - це не тільки сільськогосподарські угіддя або сфера економіки й рекреації. Земля для нас українців овіяна історичним, міфічним, моральним, естетичним і філософським духовним змістом.
На жаль, останнім часом ця багатовікова традиція деформується у свідомості значної частини людей. Доходить навіть до того, що рідні, унікальні українські чорноземи (перлина України) намагаються (правда, поки на рівні обговорення політиками у Верховній Раді) продавати іноземним громадянам. Як відомо, до чужого завжди відчужене відношення. Порятунок нашої Землі - це наш громадянський обов’язок, обов’язок наших громадських діячів і політиків. Адже Отчий край своєю іманентною сутністю сприяє ціли-тельству душ наших співвітчизників.
Інколи нас дивує, що на раціональному рівні розуміння всі нації сприймаються відносно схожими за зовнішніми ознаками і основними соціокультурними функціями. Проте якщо все це сприймається на почуттєвому рівні, то всі нації помітно відрізняються одна від одної.
Парадоксально звучить, але осмислити своє, здавалося б, найближче, рідне на раціональному рівні неможливо. Тоді виходить, що й навчити національному неможливо. І все-таки його можна осягти, наскільки нам відомо, шляхом понад чуттєвого переживання. Як писав Гоголь, це інтуїтивне знання (національне), що дає благодать співучасті в Бутті свого народу. Класична дефініція, чи не так? Дається, а вірніше тут доречно було б сказати, прищеплюється це святе почуття в пенатах нашого Отчого краю і неодмінно за титанічною участю наших педагогів - tertium non datur.
У такому випадку виникає дивна закономірність. Людина, будучи відчуженою (з будь-якої причини) від національного духу, завжди попадає у загальнолюдське середовище як сторонній елемент. Чужа серед своїх, вона попадає в культурний вакуум і поступово зникає як особистість, як історичний персонаж Буття у всіх її вимірах. У цьому драма й трагедія людей, які не пройшли через своєрідну філософську школу Отчого краю. А коли це явище стає масовим, це вже велика драма нації.
Тому певна частина так званих народних депутатів так віддалена від народу, оскільки вона втратила дух Отчого краю. Тому й не дивно, що практична діяльність цих політиків відчужена від нагальних проблем та інтересів народу і рідної країни.
Таким чином, якщо Батьківщину неможливо зрозуміти на раціональному рівні, то досить просто її любити. Отож саме філософія, Отчого краю максимально сприяє формуванню й розвитку цієї гами святих патріотичних почуттів. Любов - це потужне джерело й рушійна сила розвитку не тільки почуттєвого світу людини, але і його успішного раціонального пізнання. У зв’язку з цим, доречною уявляється мудра думка Августина Блаженного в його «Сповіді» про те, що ми пізнаємо лише настільки, наскільки любимо[6, с.86]. Рідні пенати разом з педагогом саме й сприяють цьо-
му навчанню через багаторівневу систему предметнопрактичного споглядання і дієве творення. У цьому святодійстві пробуджується в людині шляхетна честь і совість Батьківщини. Тому по праву логіки можна назвати Отчий край ядром нації, вихідною позицією філософських міркувань, у яких яскраво відбиваються істотні сторони Буття народу.
Звідси, національна філософія може ефективно розвиватися, і заявляти про себе на міжнародному рівні як специфічна школа, напрямок або плин тільки тоді, коли вона буде ґрунтуватися у своїх загальних висновках на реальному Бутті свого народу. У протилежному випадку ми будемо брати «в оренду» філософські системи Заходу і Сходу, але не зможемо осягти сутнісні сторони власного Буття. Як наслідок, ми не зможемо чітко визначити стратегічний шлях власного економічного, соціально-політичного й морально-естетичного розвитку. Саме в такій ситуації нині перебуває країна.
Висновки.
Таким чином, узагальнюючи розмисли і проника-ючись патріотичними почуттями, можна відзначити: по-перше, тільки через власну національну філософію як теоретичну основу світогляду та ідеологічну форму суспільної свідомості, країна може усвідомити себе як цілісний, самодостатній соціально-просторовий організм;
по-друге, філософія, включаючи в свій арсенал найважливіші елементи різноманітних сфер прояву як інтелекту людини, так і світу її емоцій, завдячуючи високому статусу педагога, споконвіку грала і грає роль квінтесенції всієї духовної культури суспільства;
по-третє, тільки винятково державницький підхід до розвитку філософської культури всіх верств населення і в першу чергу студентської молоді та вищезгаданий методологічний підхід до аналізу дійсності, згідно нашій впевненості, забезпечить самостійній Україні прогресивний сталий розвиток. А як наслідок,
і на цьому ми наголошуємо, Україна займе гідне місце та відповідно пристойне визнання у просторі сучасних високо розвинутих країн сучасної всесвітньої цивілізації.
Подальші дослідження планується провести у напрямку вивчення національних духовних і мораль-нісних цінностей як умови підвищення філософської світоглядної культури.
Література.
1. Данилевский Н.Я Россия и Европа. / Н.Я. Данилевский - М., 2003. - 346 с.
2. Бердяев М. А. Философия неравенства / М. А. Бердяев. - М., 1997.
3. Пазиніч С. М / Рідний край як першоджерело розвитку філософської та етико-політичної культури сучасного соціуму України // Проблеми та перспективи формування національної гуманітарно-технічної еліти: зб. наук. пр. / Нац. техн. ун-т «Харк. політехн. ін-т» ; — Х.: НТУ «ХПІ», 2006. — Вип. 12 (16). — С. 137-145
4. Кремень В.Г. Філософія національної ідеї / В.Г Кремень . -К.,«Грамота» 2007. - 576 с.
5. Юркевич П.Д. Философские произведения / П.Д Юркевич.-М., «Правда» 1990. - 670 с.
6. Августин Блаженный. Исповедь / Блаженный Августин. -М.,1998. - 264 с.
Надійшла до редакції 07.03.2010р.
Пазиніч Станіслав Миколайович sport2005@bk.ru
