CC BY
233
УДК 323.2 (477)
С. В. Рудницький, кандидат філологічних наук, доцент
ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ ІНТЕРЕСІВ ПОЛЬСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ МЕНШИНИ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ: ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ ПЕРЕДУМОВИ
Проаналізовано можливості забезпечення інтересів польської національної меншини в сучасній Україні. Розглянуто її громадянські, культурні та політичні права, наведено приклади реалізації інтересів польської громади, що випливають з можливостей українського законодавства у сфері прав національних меншин. Звернено увагу на суперечливість і неузгодженість українського законодавства у даній сфері, недостатнє забезпечення колективних політичних прав поляків в Україні.
Ключові слова: інтереси польської національної меншини, українське законодавство у галузі прав національних меншин, громадянські, культурні і політичні права національних меншин в Україні, колективні політичні права національних меншин.
Актуальність проблеми. Для Української держави узгодження інтересів національних меншин з інтересами титульної нації становить важливу теоретичну і практичну проблему.
В українській політологічній і правовій літературі є багато досліджень, що стосуються інтересів і груп інтересів [1-3]; є праці, присвячені механізмам забезпечення прав і свобод особи [4] і реалізації прав і свобод громадян [5]; роботи, присвячені правам національних меншин [6] та їх реалізації [7; 8], правовому статусу національних меншин [9; 10; 11], участі національних меншин у політичному процесі [12; 13], не кажучи вже про дослідження, що стосуються польської національної меншини в Україні [14]. Але недостатньо висвітлено питання суспільно-політичних інтересів польської меншини в Україні, у тому числі політико-правові умови їх забезпечення.
Виклад основного матеріалу. Польська національна меншина як етнонаціональна група, що здавна проживала на території України і характеризувалася високою суспільно-політичною активністю, мала усвідомлені групові інте-реси також в УРСР, хоча можливості їх реалізації були обмеженими. З початком горбачовської перебудови з’явилася можливість їх артикуляції, особливо з початком інституціалізації польського руху в Україні, що ознаменувався створенням улітку 1988 р. в Києві у Товаристві дружби і культурних зв’язків із зарубіжними країнами так званої «польської секції», яка невдовзі перетворилася на самостійне Польське культурно-освітнє товариство [15, с. 255].
Інтереси польської громади, що їх почало репрезентувати зазначене товариство, зумовлювалися потребами створення і розвитку нормативно-правової бази для існування організованих форм польського життя; запобігання можливим міжнаціональним конфліктам, створення атмосфери дружби і взаєморозуміння; існування демократичної, правової держави, в межах якої могла б розвиватися польська етнонаціональна група. Поляки України мали також потреби у контактах з етнічною батьківщиною, вивченні польської мови, підтриманні і розвитку культури, збереженні, вживанні та навчанні польської мови і под. [16].
Зрозуміло, що інтереси польської меншини, як і інших національних меншин України, вимагали відповідного забезпечення, тобто реалізації, охорони і захисту (саме так розуміє категорію «забезпечення» відносно прав людини відомий український правознавець О. Скакун [17]), а однією з умов їх забезпечення є наявність відповідної правової бази. На думку М. Шульги, який запропонував періодизацію її створення, до 1989 р. закони України не враховували наявність такого суспільного феномену, як етнонаціональні відносини. Другий етап розпочався в 1989 р. з прийняттям Закону «Про мови в Українській РСР» і продовжувався до 1 грудня 1991 р. У цей період приймались в основному не закони, а декларації, які мали забезпечити підтримку усіма етнічними групами курсу на створення незалежної Української держави. На третьому етапі були
прийняті закони України «Про національні меншини в Україні», «Про освіту» та деякі інші, а четвертий етап охарактеризувався прийняттям Конституції України [7, с. 47-8].
На сьогодні до законодавчої бази у сфері забезпечення прав національних меншин відносять Конституцію України, Декларацію прав національностей України, закони України «Про мови в Українській РСР», «Про свободу совісті та релігійні організації», «Про національні меншини в Україні», «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про вибори народних депутатів України», «Про об’єднання громадян», «Про вибори Президента України», «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів», Європейську хартію регіональних мов або мов меншин, Рамкову конвенцію про захист національних меншин [7, с. 16-17]. Деякі дослідники включають до неї також Закон України «Про громадянство» [18, с. 198-199], Декларацію про державний суверенітет України та Акт проголошення незалежності України і вказують на те, що положення про права меншин вміщено також в Основах законодавства України про культуру, законах України «Про звернення громадян», «Про освіту», «Про видавничу справу», «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» [19, с. 359-340]. До законодавчої бази, що забезпечує інтереси польської громади в Україні, потрібно віднести також Договір між Україною і Республікою Польща про добросусідство, дружні відносини і співробітництво, який містить низку записів, що безпосередньо її стосується [16, с. 375].
На думку Л. Рябошапки, українське законодавство надає національним меншинам право на рідну мову, право вибору і відновлення національності, право мати національне прізвище, ім’я та по батькові, право на релігійну самобутність [11, с. 301-305]; політичні права (право обиратися або призначатися на посади до різних гілок державної влади і органів місцевого самоврядування, на підприємст-вах і в організаціях; право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації [11, с. 310-311]. Він вважає, що культурні права в спорідненні у певній частині з мовними правами становлять право на національно-культурну автономію, елементами якої є навчання рідною мовою чи її вивчення через національно-культурні товариства, створення національ-них культурних і навчальних закладів, розвиток національних культурних традицій, відзначення національних свят, використання національної символіки; задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації [11, с. 313-314].
Існують також інші класифікації прав національних меншин. Так,
В. Мицик поділяє права національних меншин на загальні (основні), серед яких виділяє громадянські (право на життя, право рівності перед законом та право на рівний правовий захист, право недискримінації, право на свободу виявлення поглядів, думки, совісті та релігії, право на громадянство, право на свободу мирних зборів та асоціацій), політичні (право брати участь у виборах, право на участь в управлінні країною і державними справами, право рівного доступу до державної служби), і культурні (право користуватися своєю культурою, право сповідувати свою релігію і виконувати її обряди, право користуватися рідною мовою), спеціальні (особливі), які теж у свою чергу поділяє на громадянські (право вільно вирішувати питання про належність до національної меншини, право на захист від примусової асиміляції) та культурні (право на вивчення рідної мови і навчання рідною мовою, право створювати свої релігійні установи, організації та асоціації, право на культурну спадщину, інформаційні права, право брати участь у діяльності неурядових організацій як на національному, так і на міжнародному рівні, право встановлювати та підтримувати вільні та мирні транскордонні контакти з особами, з якими представників меншин об’єднують спільні етнічні, культурні, мовні або релігійні ознаки чи спільна культурна спадщина) [19, с. 408-410].
Слід наголосити на тому, що більшість науковців, які займаються проблематикою прав національних меншин, зазначають, що права меншин і осіб, які до них належать, здебільшого мають індивідуальний
характер, хоча частина з них (право на існування, право на самобутність, на забезпечення участі осіб, які належать до національних меншин, у процесах ухвалення рішень та у виборних органах як на національному, так і місцевому рівнях, на впровадження форм місцевого самоврядування та певних видів автономії, на діяльність політичних партій національних меншин, на представництво в законодавчих і виконавчих органах) мають колективний характер [19, с. 411-412]. У сучасних умовах, на думку українських науковців, зокрема О. Картунова, П. Муцького [20], І. Попеску [21, с. 146], потребують визнання і забезпечення саме колективні права етнонаціональних спільнот, котрі, як вважає О. Биков, в законодавчих актах України представлені не повною мірою [10, с. 261]. Потрібно наголосити на тому, що загалом внутрішньодержавне позитивне право окремих країн мало що зробило у плані колективних прав меншин [6, с. 83], можливо, через факт, що, на думку А. Колодій, за походженням первинними є саме права особи, а колективні права є похідними [22, с. 55].
Незважаючи на неповне визнання і зікріплення у законодавчих актах України колективних прав національних меншин, можна стверджувати, що сучасна Українська держава протягом свого існування створила відповідні політико-правові передумови реалізації прав польської національної меншини як однієї з етногруп багатонаціональної Української держави.
Не вдаючись до детальної класифікації прав національних меншин і не торкаючись суперечливих моментів належності окремих прав до загальних чи спеціальних громадянських, політичних і культурних, можна для цілей даної розвідки прийняти загальний поділ прав на громадянські, політичні та культурні. Зрозуміло, що вони взаємопов’язані - так, політичне право на участь в управлінні державними справами тісно пов’язане з реалізацією культурних прав, тому віднесення певних прав тільки до політичних чи культурних є досить умовним.
Якщо до громадянських прав національних меншин віднести право на життя, право рівності перед законом та право на рівний правовий захист, право недискримінації, право на свободу виявлення поглядів, думки, совісті і релігії, право на громадянство, право на свободу мирних зборів та асоціацій, право вільно вирішувати питання про належність до національної меншини, право на захист від примусової асиміляції, то загалом можна говорити про їх реалізацію в Україні, хоча у цій сфері існує низка проблем. Закон про національні меншини передбачає право вільно обирати та відновлювати національність [19, с. 361], але інші законодавчі акти графи національність у паспорті не врахували [11, с. 303-304]. Існують також адміністративні перешкоди щодо реалізації права на національне прізвище, ім’я та по батькові і його фіксування в офіційних документах [8, с. 198-200]. Національні меншини скористалися з права на свободу асоціацій і протягом існування суверенної Української держави виникли численні організації національних меншин [11, с. 312], у тому числі польська. Їх кількість через відсутність наукових опрацювань важко окреслити - лише для Житомирщини, польським громадським організаціям якої присвячене окреме дослідження, можна встановити їх точну кількість - за політологічним підходом тут налічується 36 національно-культурних товариств [23]. Але слід указати на факт, що на сьогодні немає чіткої визначеності стосовно ідентичності з юридичної точки зору паралельно вживаних у Законі «Про національні меншини в Україні» таких понять, як «національні культурні товариства» і «громадські об’єднання національних меншин» як між собою, так і з поняттям «об’єднання громадян», визначеним Законом «Про об’єднання громадян» [7, с. 137-138].
Якщо говорити про політичні права, то загалом слід указати на право брати участь у виборах, право на участь в управлінні країною і державними справами, право рівного доступу до державної служби. Загалом указується на те, що особи, які належать до національних меншин, зокрема й поляки, реалізують дане право, але потрібно зазначити, що йдеться про індивідуальні права осіб, що належать до національних меншин. Якщо
ж говорити про колективні права польської національної меншини і меншин загалом, то у Законі України «Про вибори депутатів до Верховної Ради України» та Законі України «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» національні меншини не згадуються, хоча останній надає право висунення кандидатів на місцевих виборах громадським організаціям. Отже, на загальнонаціональному рівні у законодавчому органі польська національна меншина, як і багато інших етнонаціональних груп, позбавлена політичного представництва. На це, зокрема, вказують Л. Рябошапко [11, с. 313], Г. Луцишин [12, с. 46-47], О. Липчук [7, с. 150-151] , І. Алмаші [8, с. 198-200] та ін.
На думку Г. Луцишин, яка досліджувала участь національних меншин у політичному процесі, для отримання політичного представництва вони повин-ні на загальних підставах створювати власні політичні партії [12, с. 47].
У зв’язку з цим слід звернути увагу на факт, що 10 вересня 2011 р. у Києві за участю 150 делегатів з 23 областей України відбулися установчі збори Партії поляків України, головою якої обрано Станіслава Костецького [24].
Інша згадувана Г. Луцишин можливість - входження у блок з політичною партією, на сьогодні у зв’язку зі змінами у виборчому законодавстві не може бути реалізована, натомість можливою є підтримка кандидата-мажоритарника, звичайно, за умови компактного проживання даної меншини, що у випадку польської групи є проблематичним.
Викладене не означає, що інтереси поляків як однієї з національних меншин зовсім не представлені у політичній системі України. Артикулювати і репрезентувати інтереси меншин у політичній системі дозволяють зустрічі з представниками влади на центральному і регіональному рівнях. Так, Г. Луцишин, яка аналізувала участь національних меншин у політичному житті, на основі опитування на початку 2001 р. у західних областях України (Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській, Чернівецькій, Волинській, Закарпатській, Рівненській, Хмельницькій) 28 керівників національних товариств, які представляють найчисельніші та найвпливовіші національні меншини, встановила, що 82 % респондентів часто бувають на зустрічах з органами влади (7 % не мають інформації про такі зустрічі, а 11 % не запрошують) [12, с. 95-98].
Політичне представництво у законодавчій та виконавчій гілках влади, органах місцевого самоврядування частково здійснюється через постійно діючі комісії з питань міжнаціональних відносин і дорадчі органи з представників етнічних громад, але законом про національні меншини досить розпливчасто визначено взаємодію громадських етнічних структур з органами влади; не визначено, за яким принципом мають формуватися постійні комісії з питань міжнаціональних відносин у місцевих радах і кого саме слід вважати представником національної меншини при її формуванні [12, с. 48-49]. На думку автора, який досліджував питання діяльності дорадчо-консультативних органів у зв’язку з інтересами національних меншин в Україні, ради лише частково репрезентують інтереси етносоціальних груп на центральному рівні, а з огляду на особливості законодавства, що стосується органів місцевого самоврядування (у Законі «Про місцеве самоврядування в Україні» поняття «національна меншина», «національно-культурна автономія» чи «національні громадські об’єднання» відсутні [12, с. 137-138]), як і вісутність підзаконних актів у цій сфері; тому на місцевому рівні участь національних меншин у процесі прийняття рішень є вкрай малою [25].
Як компенсаторне явище слід розглядати механізм політичного представництва інтересів поляків в Україні на центральному рівні через польську державу - так, польські парламентарі і представники консульських установ можуть артикулювати інтереси польської меншини України в органах центральної влади України. Інтереси польської діаспори в світі кумулює Консультаційна полонійна рада при Спікері Сенату РП, створена 21 червня 2002 р. (до її складу входить Е. Хмельова, голова однієї з двох загальноукраїнських польських
громадських організацій). Рада надає можливість представлення інтересів поляків України в найвищому законодавчому органі Польщі, що має вагоме значення для підтримки інтересів полонії України зі сторони Польщі - як безпосередньо, так і опосередковано - через міждержавну співпрацю Польщі та України. Попри існування численних інститутів українсько-польського співробітництва, немає спільного органу, діяльність якого була б присвячена комплексу проблем польської національної меншини в Україні, як це, наприклад, має місце в українсько-угорських відносинах, де з 1992 р. діє угорсько-українська міжурядова спільна комісія з питань забезпечення прав національних меншин [26].
Повертаючись до питання політичного представництва польської меншини на місцевому рівні, де можливим є висунення на муніципальних виборах кандидата від громадських організацій, потрібно сказати, що вказана можливість у місцевостях, де поляки проживають компактно, за даними автора, не використовується навіть тими польськими об’єднаннями з всеукраїнським статусом. Загалом наявність проблеми належного представництва національних меншин в органах влади місцевого рівня визнається багатьма дослідниками [11, с. 311].
Забезпечувати інтереси національних меншин на рівні окремих територій може прийнятий 2001 р. закон про органи самоорганізації населення, але він, за оцінками фахівців, є дуже невдалим, оскільки значно ускладнює процес створення органів самоорганізації населення, робить їх залежним від органів місцевої влади. Автору невідомі приклади забезпечення інтересів польської громади в рамках даного закону. Врешті -решт потрібно сказати про національно-територіальну автономію, право на створення якої визнавалося у Декларації про державний суверенітет України і Декларація прав національностей України, але яка не забезпечується через відсутність належної законодавчої бази [8, с. 22].
До культурних прав національних меншин відносять право користуватися своєю культурою, сповідувати свою релігію і виконувати її обряди, право користуватися рідною мовою, право на її вивчення і навчання нею, право створювати свої релігійні установи, організації та асоціації, право на культурну спадщину, інформаційні права, право брати участь у діяльності неурядових організацій як на національному, так і на міжнародному рівні, право встановлювати та підтримувати транскордонні контакти з особами, з якими представників меншин об’єднують спільні етнічні, культурні, мовні або релігійні ознаки чи спільна культурна спадщина. Є всі підстави говорити про забезпечення культурних прав польської меншини в Україні. Так, у співпраці з неурядовими організаціями Польщі, що надають підтримку польській діаспорі, органи державної влади на центральному і місцевому рівнях, польські громадські організації і державні структури здійснюють підготовку і перепідготовку вчителів польської мови, навчання журналістів, керівників польських аматорських колективів, організовують виїзди груп дітей, молоді, членів організацій на історичну Батьківщину для ознайомлення з культурними надбаннями польського народу, засновують і видають ЗМІ, ведуть курси польської мови, проводять культурні заходи, відновлюють пам’ятки матеріальної культури. Слід відмітити, що роль державних установ і органів місцевого самоврядування в Україні і організацій у РП, що підтримують польську діаспору, неоднакова за обсягом і сферами - так, переважна більшість друкованих ЗМІ польської громади підтримується неурядовими організаціями з Польщі, а от у сфері навчання польської мови, досліджень з польської проблематики державні установи відіграють чи не найважливішу роль [16, с. 374].
Українські науковці вказують на проблеми недостатнього фінансування органами місцевого самоврядування національно-культурних товариств, які діють у сфері освіти і культури [11, с. 320]; є фінансові проблеми у сфері забезпечення навчального процесу у школах із навчанням на мовах національних меншин, недостатньо розвинуті інформаційні ресурси і недостатні обсяги випуску друкованої продукції
мовами національних меншин; є проблеми у сфері збереження пам’яток історії і культури національних меншин та ін. [8, с. 198-200].
Удосконалення потребує і саме українське законодавство у галузі культурних прав. Так, на думку Л. Рябошапки, право на рідну мову не відображає права публічно виставляти вивіски, написи та іншу інформацію приватного характеру мовою національних меншин [11, с. 301]; існує проблема застосування місцевими органами влади мови національних меншин у місцях їх компактного проживання [8, с. 198-200]; повноцінній реалізації права на свободу віросповідання перешкоджає проблема неврегульованого права власності нерухомого майна релігійних громад національних меншин [11, с. 304-305; 8, с. 198-200]; є потреба у вдосконаленні правового статусу недільних шкіл національних меншин [8, с. 198-200].
У зв’язку з культурними правами треба окремо розглянути питання національно-культурної автономії. Так, Л. Рябошапка вважає, що культурні права в спорідненні у певній частині з мовними правами становлять право на національно-культурну автономію, і виділяє низку її елементів [11, с. 313-314], хоча й визнає, що система її організаційно-правових форм потребує вдосконалення [11, с. 317].
Інші дослідники вказують на той факт, що чинне законодавство України не містить офіційного визначення поняття «національно-культурна автономія», а лише подає перелік основних прав, які, на думку законодавця, входять до цього поняття, причому громадські організації національних меншин не є формою вказаної автономії. Досі залишається невідомим, через який правовий механізм етнічні меншини можуть реалізовувати своє право на національно-культурну автономію [7, с. 137-138].
Наприкінці потрібно звернути увагу на факт, що недосконалість українського законодавства призводить до того, що деякі норми закону перетворюються на декларації. Унаслідок цього процес самоорганізації меншин виходить за межі правового поля [12, с. 51-52], спричиняє екстериторіальну етнічну автономізацію [7, с. 139].
Висновки. З початком суверенізації України у політичній сфері виявилися інтереси польської меншини як однієї з національних меншин, котрі вимагали відповідного забезпечення. що викликало процес створення правової бази у галузі етнополітики. Сучасне українське законодавство загалом забезпечує громадянські, політичні і культурні права поляків в Українській державі, причому найповніше забезпечені саме громадянські і культурні права. Меншою мірою забезпечено політичні права, насамперед колективні, зокрема право на політичне представництво. Це пов’язано з тим фактом, що законодавство України, так само як і законодавство багатьох європейських країн, мало що зробило у галузі колективних прав національних меншин. Численні неузгодженості і недоопрацювання, що існують в українському законодавстві у сфері прав національних меншин, відсутність ефективного забезпечення частини цих прав породжують компенсаторні явища у галузі реалізації інте-ресів польської меншини. Неузгодженість і суперечливість українського законодавства у деяких випадків виводять процеси самоорганізації меншин за межі правового поля, спричиняють процеси екстериторіальної етнічної автономізації.
ЛІТЕРАТУРА
Сіренко В. Ф. Інтереси і влада / В. Ф. Сіренко. - К. : Оріяни, 2006. - 536 с.
Сабанадзе Ю. В. Групи інтересів у перехідних суспільствах : монографія /
Ю. В. Сабанадзе. - К. : Логос, 2009. - 208 с.
Радченко Л. М. Політичні інтереси: об’єктивно-суб’єктивна детермінація і механізми реалізації : дис. ... канд. політ. наук / Л. М. Радченко. - К., 2009. - 192 с.
Волинка К. Г. Механізм забезпечення прав і свобод особи: питання теорії і практики : дис. ... канд. юрид. наук / К. Г. Волинка. - К., 2000. - 177 с.
Снігур І. Й. Механізм реалізації права громадян на участь у здійсненні державної влади : дис. канд. юрид. наук / І. Й. Снігур. - К., 2007. - 225 с.
Муцький П. П. Концептуальні підходи та політико-правові засади забезпечення індивідуальних і колективних прав національних меншин : дис. канд. політ. наук / П. П. Муцький. - К., 2006. - 218 с.
Липчук О. І. Інституційні засади реалізації прав етнонаціональних меншин в Україні : дис. ... канд. політ. наук / О. І. Липчук. - Чернівці, 2009. - 187 с.
Алмаші І. М. Реалізація прав національних меншин в Україні : дис. ... канд. юрид. наук / І. М. Алмаші. - Ужгород, 2006. -227 с.
Нікітюк В. О. Статус етнонаціональних меншин (порівняльно-правовий аспект) / В. О. Нікітюк. - К. : Естет, 1996. - 186 с.
Биков О. М. Конституційно-правовий статус національних меншин в Україні : монографія / О. М. Биков. - К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2001. - 354 с.
Рябошапко Л. І. Правове становище національних меншин в Україні (1917-2000) : дис. ... д-ра юрид. наук / Л. І. Рябошапко. - X., 2002. - 450 с.
Луцишин Г. І. Національні меншини у політичному житті України : дис. ... канд. політ. наук / Г. І. Луцишин. - Львів, 2002. - 190 с.
Балута Т. П. Групи інтересів у політичному процесі сучасної України : автореф. дис. ... канд. політ. наук / Т. П. Балута. -Одеса, 2010. - 18 с.
Калакура О. Я. Поляки в етнополітичних процесах на землях України у XX столітті / О. Я. Калакура. - К. : Знання України, 2007. - 508 с.
«Jak trudno bye Polakiem»: Як важко бути поляком» / Авт. концепції Є. Шалацький. - К. : Голов. спеціаліз. ред. літ. мовами нац. меншин України : Спілка поляків Украї-ни, 1997. - 336 с.
Рудницький С. В. Чинник українсько-польської співпраці у процесі реалізації інтересів польської національної меншини в сучасній Україні / С. В. Рудницький // Політологічний вісник : зб. наук. праць. - К. : ІНТАС, 2011. - Вип. 52. - С. 371 -382.
Соціально-правовий механізм забезпечення (реалізації, охорони та захисту) прав людини / Скакун О. Ф. Теорія держави і права : підручник / пер. з рос. - X. : Консум, 2001. - 656 с. [Електронний ресурс]. - Режим доступу http://politics.ellib.org.ua/pages-1608.html
Baluk W. Koncepcje polityki narodowosciowej Ukrainy. Tradycje i wspolczesnose / W. Baluk. - Wroclaw, 2002. - 278 s.
Мицик В. В. Міжнародно-правові засади й інституційні механізми захисту прав національних меншин : дис. ... д-ра юрид. наук / В. В. Мицик. - К., 2004. - 465 с.
Картунов О. Зародження і становлення нової підгалузі права / О. Картунов, П. Муцький // Право України. - 2000. - № 8. - С. 107-112.
Попеску І. На шляху до цивілізованого полінаціонального суспільства / І. Попеску // Віче. - 2000. - № 5. - С. 142-156.
Колодій А. Демократичний націоналізм і лібералізм про права нації і права особи / А. Колодій // Укр. варіанти. - 1997. - № 2. - С. 46-61.
Інформаційно-аналітичне видання «Полонія Житомирщини» /за ред. С. В. Рудницького. - Житомир, 2007. - 220 с.
Tworzymy parti^ // Dziennik Kijowski. Pismo spoleczne, ekonomiczne i literackie. - 2011. - № 17 (480). - С. 1-2 [Електронний ресурс]. - Режим доступу http://www.dk.com.ua/cat.php?cat=2
Рудницький С. В. Громадські ради як інституціалізація суспільно-політичних інте-ресів національних меншин в Україні / С. В. Рудницький // Держава і право : зб. наук. праць. Юрид. і політ. науки. - К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2010. - Вип. 47. - С. 657-663.
Рудницький С. В. Інститути українсько-польської співпраці і реалізація інтересів польської національної меншини в сучасній Україні / С. В. Рудницький // Нова парадигма : журн. наук. праць / голов. ред. В. П. Бех. ; Нац. пед. ун-т. ім. Н. П. Драгоманова ; творче об’єднання «Нова парадигма» - К. : Вид-во НПУ ім. Н. П. Драгоманова, 2011. - Вип. 100. -
С. 206-216.
ОБЕСПЕЧЕНИЕ ОБЩЕСТВЕННО-ПОЛИТИЧЕСКИХ ИНТЕРЕСОВ ПОЛЬСКОГО НАЦИОНАЛЬНОГО МЕНЬШИНСТВА В СОВРЕМЕННОЙ УКРАИНЕ: ПОЛИТИКО-ПРАВОВЫЕ ПРЕДПОСЫЛКИ
Рудницкий С. В.
Проанализированы возможности обеспечения интересов польского национального меньшинства в современной Украине. Рассмотрены его гражданские, культурные и политические права, приведены примеры реализации интересов польского сообщества, которые вытекают из возможностей украинского законодательства в сфере прав национальных меньшинств. Обращено внимание на противоречия и несогласованность украинского законодательства в данной сфере, на недостаточное обеспечение коллективных политических прав поляков в Украине.
Ключевые слова: интересы польского национального меньшинства, украинское законодательство в сфере прав национальных меньшинств, гражданские, культурные и политические права национальних меньшинств в Украине, коллективные политические права национальных меньшинств.
IMPLEMENTATION OF SOCIO-POLITICAL INTERESTS OF THE POLISH MINORITY IN CONTEMPORARY UKRAINE: POLITICAL AND LEGAL
CONDITIONS
Rudnytsky S. V.
Possible interests of the Polish minority in modern Ukraine are analyzed in the article. Its civil, cultural and political rights are considered, examples of interests realization of Polish community which arise from the opportunities of the Ukrainian legislation in the field of minority rights are given. The attention is paid to contradictions and inconsistencies of the Ukrainian legislation in this area and to the lack of collective political rights of Poles in Ukraine.
Keywords: the interests of the Polish national minority, Ukrainian legislation in the field of minority rights, civil, cultural and political rights of national minorities in Ukraine, collective political rights of national minorities.
