CC BY
171
Ростислав МАЙОР
НАЦІОНАЛЬНА ПРОГРАМА А. ДОБРЯНСЬКОГО НА СЛОВ’ЯНСЬКОМУ З’ЇЗДІ У ПРАЗІ 1848 р. Й ПРАГНЕННЯ УКРАЇНЦІВ ОБ’ЄДНАТИ ЗАКАРПАТТЯ І ГАЛИЧИНУ В ОКРЕМИЙ «РУСЬКИЙ КОРОННИЙ КРАЙ»
Революційні події у Європі 1848-1849 рр., які ввійшли в історію під назвою «Весни народів», торкнулися й Західної України, яка входила до складу Австрійської імперії. Вони проявилися у пробудженні українського національно-політичного життя, підвищенні рівня національної самосвідомості русинів (українців) та активізації їх боротьби за свої національні та культурні права в Габсбурзь-кій монархії, прагнення об’єднати Галичину та Закарпаття у єдину адміністративно-територіальну одинцю - «Руський коронний край».
Окремих аспектів порушеної автором статті проблеми, у своїх дослідженнях торкалися П.І. Білак та В.В. Пальок2, І.С. Брик3, С.В. До-бош4, С.П. Зеркаль5, М.Ю. Кашка6, І.Г. Коломієць7, М. Наваловський8, С. Пап9, Й. Перені10, П.С. Федор11, В. Шандор12 та ін. Не зважаючи на те, що жоден із зазначених авторів не приділив даній проблемі окремої розвідки, ними було висвітлено ряд важливих аспектів участі українців на Слов’янському конгресі, діяльності А.І. Добрян-ського, спрямованої на реалізацію проекту об’єднання Закарпаття та Галичини, діяльності закарпатської делегації у Відні у жовтні 1849 р. Проте, у висвітленні порушеної проблеми в науковій літературі є чимало неточностей, а ряд важливих питань залишаються маловивченими та дискусійними. До останніх, зокрема, належать авторство українсько-словацьких національних вимог, висловлених на Празькому конгресі словацьким діячем Й.М. Гурбаном, участь А. Добрянського в організації даного з’їзду. Потребує детальнішого висвітлення питання намірів українського діяча домогтися у 1849 р. об’єднання Закарпаття і Галичини в єдиний коронний край та причини відмови українців від реалізації даного проекту.
Однією з кульмінаційних подій революційного періоду в Європі у 1848-1849 рр. став Слов’янський конгрес (з’їзд), який проходив 2-12
червня 1848 р. у Празі, який англійський історик А.Дж.П. Тейлор назвав виявом політики австрославізму - програми, що передбачала перетворення Австрійської імперії на федерацію рівноправних народів, де б всі національності жили вільно під скіпетром династії Габсбургів13. Ініціатива його проведення належала хорватському політику, історику І. Кукулевичу, який 20 квітня 1848 р. у «Народніх хорватських, далмацьких та словенських новинах» опублікував статтю, у якій, наголошуючи на небезпеці, що загрожувала слов'янським народам з боку угорців і німців, звернувся до всіх слов'ян із закликом якнайшвидше скликати загальнослов'янський з'їзд й, заручившись підтримкою Габсбурзької династії, протидіяти політиці німців і мадярів. Ця ідея була підтримана чехами, які вже 30 квітня створили Підготовчий комітет, очолюваний графом Л. Туном, який і мав зайнятися організацією конгресу14. 1 травня комітет звернувся до слов'ян з відозвою «5{оміаше, Вгасіа!» («Брати, слов'яни!»), підписаною 26 особами: П.Й. Шафариком, Ф. Палацьким, В. Ганкою, Л. Шту-ром, Ф.Л. Рігером, К.В. Запом, Я. Добжанським та іншими видатними політичними та громадськими європейськими (передусім чеськими та словацькими) діячами15. У ній лунав заклик всім представникам слов'янських народів Австрії 31 травня 1848 р. зібратися у Празі для обговорення та розробки оптимальних проектів розв'язання спільних проблем, об'єднання зусиль у захисті своїх національних прав16. На думку С. Зеркаля, звернення «5{оміаше, Вгасіа!» було підписане українським політичним діячем із Закарпаття А. Добрянським, який, таким чином, мав бути членом Підготовчого комітету17. Однак, таке твердження, як показує аналіз архівних матеріалів, є хибним, оскільки на самій відозві його прізвище не зазначається18.
Відозва комітету знайшла широкий відгук: наприкінці травня на з'їзд до Праги прибуло 340 делегатів19. 2 червня він розпочав свою роботу. Його відрив видатний чеський історик П. Шафарик, який і зачитав програму нарад: 1) ознайомитися і порозумітися відносно становища слов'ян в Австрії; 2) розробити програму від кожної народності з її національними та конституційними домаганнями і внести від конгресу петицію до цісаря; 3) затвердити акт федерації, згідно якого всі слов'янські народи Австрії зобов'язувалися жити між собою у згоді, не домагаючись верховенства над іншими, і спільно захищатися від посягань інших народів20. Загалом з'їзд мав на меті об’єднати слов'ян для того, щоб забезпечити захист їх національних прав та не допустити посягання німців на слов'янські території. У той час останні прагнули створити Всенімецький союз, до якого входили б Чехія, Моравія та Сілезія, що загрожувало слов'янським народам асиміляцією21.
Українську сторону на конгресі представляла Головна Руська Рада, яка направила до Праги трьох делегатів: Г. Гинилевича, І. Борисике-вича та О. Заклинського. Вони від її імені виступали за поділ Галичини на дві провінції: Східну - українську та Західну - польську, проти чого гостро виступали поляки, за пропозицію яких остаточно вирішити дане питання мав Крайовий Сейм і Державна Рада22. Українці Закарпаття не послали на конгрес жодного делегата, оскільки за основними їх представниками стежила жандармерія і вони рятувалися тим, що переховувалися на дальніх парафіях або відправилися до Галичини. Так, А. Добрянський з кількома однодумцями знаходилися у свого батька на парафії у Завадці (Спішський комітат), а потім - у священика О. Яницького, на парафії в Мальцові біля Бардиєва23. Та не зважаючи на те, що закарпатський «будитель» особисто на цьому з'їзді присутній не був, свою програму (утворення «Руського коронного краю») конгресу він все-таки запропонував, ознайомивши з нею попередньо Ф. Палацького і Ф. Рігера24. Вона була прийнята з великим натхненням, так як чеські і словацькі лідери в той час також мріяли про створення окремої адміністративно-територіальної одиниці, яка б складалося із Чехії, Моравії й Словаччини25.
На Слов'янському з'їзді вимоги русинів Закарпаття, напрацьовані А. Добрянським, були викладені в петиції (меморандумі) словацької делегації, яку зачитав словацький діяч Й.М. Гурбан26. У ній містилися наступні вимоги: 1) визнання угорською владою словаків та українців окремими народами, забезпечення у сеймі рівних прав між трьома національностями; 2) утворення окремих словацького та руського (українського) сеймів зі спеціальною постійною словацькою та українською комісією, наділеною правом і обов'язком представляти і захищати їхні права, скликати сейм, відхиляти всі розпорядження мадярських міністерств, небезпечних для українців та словаків; 3) надання можливості вільно засновувати народні школи (початкові (елементарні), реальні, міські), вчительські семінарії, гімназії, ліцеї, академії, політехнікум й один університет зі словацькою та українською мовами навчання; 4) відкриття за державні краєві кошти словацько-української кафедри для мадярів та мадярської - для словаків і українців; 5) визнання національної рівноправності всіх народів Угорщини; 6) звільнення з в'язниць незаконно ув'язнених українців та словаків, які захищали свої національні права та недопущення у майбутньому аналогічних арештів; 7) надання права словакам та українцям засновувати товариства, які мали сприяти розвиткові їх національностей27.
На противагу думці ряду істориків, які вважають, що автором руських програмних вимог у меморандумі Й. Гурбана був А. Добрян-
ський28, дослідниця М. Кашка заперечує таке твердження, оскільки, на її думку, наступні програмові заяви і документи А. Добрянського, що стосуються руського питання у революції 1848-1849 рр., істотно різняться з меморандумом Й. Гурбана. Спираючись на аналіз лише однієї праці політика (а точніше, на якомусь невідомому скороченому варіанті «Проекту політичної програми для Русі австрійської» 1861 р.), вона стверджує: «В програмах А. Добрянського ми ніде не знаходимо мотиву спільних дій русинів і словаків, або навіть створення якихось спільних державних органів. Така співпраця суперечила концепції А. Добрянського»29. На такій підставі автора вважає, що меморандум Й. Гурбана був лише його ініціативою й не був спільним програмним документом словаків і русинів Угорщини30.
Однак, мусимо зазначити, що А. Добрянський насправді співпрацював з представниками словацького національно руху ще з початку 1840-х рр. Детальний аналіз його національно-політичних програм31 і політичної, зокрема парламентської, діяльності32 показує, що упродовж більш як 50 років він стояв на захисті національно-культурних і політичних прав словаків33, висував проект створення окремого змішаного Русько-словацького комітату34 та автономного Чеського національно-адміністративного району, де б проживало чеське та словацьке населення Габсбурзької монархії35, брав участь у створенні «Словацької матиці»36 і т. д. Таким чином, міркування М. Кашки про те, що український політик не співпрацював зі словацькими діячами чи його програми не торкалися словацького питання й не передбачали розв'язання спільних зі словаками національно-політичних проблем, виглядає непереконливим. У зв'язку з чим ми притримуємося думки тих істориків, які стверджують, що виголошений Й. Гурбаном меморандум є спільною національною програмою русинів і словаків, а А. Добрянський був його безпосереднім автором чи співавтором37.
Повертаючись до розгляду виголошеного на конгресі Й. Гурбаном меморандуму, підкреслимо, що зазначений у ньому перелік вимог свідчать про те, що українці й словаки вимагали рівних прав з угорцями. В той час слов'янські народи ще вірили, що Л.Л. Кошут буде дотримуватися політики рівноправності та демократії, а це, у свою чергу, зміцнювало їх надію на можливість майбутньої реорганізації Австрії у федерацію рівноправних держав. Слід наголосити й на тому, що на Слов'янському конгресі словацький вчений та суспільний діяч Л. Штур пішов далі вищезазначеної петиції. Він вимагав, щоб з'їзд боровся за збереження слов'янських народів, а не Австрійської монархії: «Наша ціль полягає в тому, щоб зберегти себе. Перш за все ми повинні служити собі, а не іншим. До цього часу Австрія стояла, а
ми гинули. Що сказав би світ, якби ми не турбувалися ні про що, крім збереження Австрії! З загибеллю Австрії ми не загинемо»38. Невідомо, як відреагував би на ці слова А. Добрянський. Однак, беручи до уваги той факт, що він, ще перебуваючи в Чехії, висував ідею реорганізації адміністративно-територіального устрою Австрії за національним принципом39, можна припустити, що їх позиції у питанні необхідності збереження та захисту слов’янських народів монархії від загрози повної асиміляції та втрати власної національної самобутності під тиском пануючих націй в імперії повністю збігалися. Відмінність полягала лише в тому, що Л. Штур припускав можливість самостійного і незалежного існування слов’янських народів після розпаду Австрії, а український діяч - ні, оскільки єдину можливість збереження слов’ян Австрії бачив у федеративній перебудові імперії40. Таким чином, ідеї словацького діяча мали більш радикальний характер й виходили за межі федеративної концепції А. Добрянського, обмеженої рамками габсбурзького легітимізму.
Загалом же на конгресі було розроблено кілька проектів федерації слов’янських народів у межах Габсбурзької монархії, однак жоден з них не був остаточно затверджений. Так, проекти К. Лібель-та й М.О. Бакуніна не прийняли, бо вони охоплювали слов’ян, котрі проживали за межами Австрії. Відкинули й проект Ф.А. Заха, який охоплював усі народи Австрії41. Більшість із розроблених проектів включали в себе два основні пункти: забезпечення повної національної рівноправності всіх народів імперії і перетворення Австрії, не порушуючи її кордонів, на федеративну державу під скіпетром Габсбурзької династії (монархії). У зв’язку з цим вважаємо слушними зауваження А.Дж.П. Тейлора про те, що Слов’янський конгрес поєднував австрославізм із слов’янським націоналізмом42. На жаль, жодний з обговорюваних проектів не був остаточно й офіційно схвалений та реалізований з’їздом, оскільки вже 12 червня 1848 р. він був дочасно розпущений у результаті проведення у Празі військових дій між австрійським військом та чеською гвардією43. Таким чином, надії, які покладалися українцями та іншими народами на з’їзд у Празі, їх прагнення добитися національної рівноправності та перетворення Австрії на федерацію не здійснилися. Однак, було досягнуто й позитивних результатів. Як зазначає один з найвидатніших політичних діячів Галичини кінця ХІХ - першої половини ХХ ст. К.А. Левицький, своєю присутністю на конгресі українська делегація на міжнародному рівні заявила, що руський (український) народ, який був тоді маловідомий і вважався частиною польського чи російського народу, є самостійною нацією, готовою до боротьби за свої політичні та національні права44.
А. Добрянський та інші західноукраїнські діячі під час «Весни народів» сподівалися отримати підтримку у розв’язанні національного питання з боку Відня, який йшов їм на зустріч лише тоді, коли йому це було вигідно. Та чи мали українці в цей час інший шлях, чи могли вони одержати допомогу від Л. Кошута, який був одним з лідерів угорської революції, виступав проти офіційної австрійської влади і прагнув до проголошення незалежності Угорщини? Чи могли українці надіятися на те, що Кошутове повстання, яке переросло в революцію, забезпечить свободу і рівноправність для всіх народів Угорщини? Як показала історія, ні угорська революція, яка декларувала «рівність, братерство і свободу», була спрямована на те, щоб мадяри закріпили свою владу над іншими національностями в Угорщині. Угорські революціонери на чолі з їх лідером повністю ігнорували права немадярських національностей Угорського королівства і цим відкинули їх на бік консервативних сил, віденської влади та імператорського двору45.
А. Добрянський був переконаний у тому, що Л. Кошут не надасть українцям, як і іншим слов’янським народам імперії, жодних прав і до їхніх вимог не прислухається. У такій ситуації можна було покладатися лише на власні сили та надіятися на хоча б мінімальну підтримку з боку Відня. При цьому український політик добре усвідомлював і слабку позицію українців Закарпатті і відсутність там достатньої кількості відданих національній справі громадсько-політичних діячів. У зв’язку з цим він спрямував свої зусилля на налагодження контактів і співпраці з єдиною у той час українською національно-політичною організацією на західноукраїнських землях - Головною Руською Радою у Львові, членом якої був з самого початку її утворення, та розробці спільної національно-політичної програми розв’язання національних проблем українського населення Габсбурзької монархії. З цією метою він розробив проект об’єднання Закарпаття з Галичиною46 й, перебуваючи у Львові, брав активну участь громадсько-політичному житті Галичини, зокрема у діяльності Головної Руської Ради47.
5 квітня І849 р. на надзвичайному засіданні Головної Руської Ради він виступив з петицією, яку від імені русинів, які населяли Угорщину, мав передати імператору. У ній містилася пропозиція об’єднання Закарпаття з Галичиною. Члени Ради підтримали дане клопотання й прийняли рішення від імені Головної Руської Ради вислати до Відня спеціальну депутацію, яка б і представила цей проект цісарю48. Аналізуючи ці події, український історик та публіцист А. Кущинський справедливо зауважив: «... маємо приклад, коли власне закарпатець (А.Добрянський. - P.M.) дав ініціативу домагатися національної
волі й соборності для західних українських земель та потягнув за собою і представників Галичини»49. Однак, у зв’язку з тим, що з невідомих нам причин вислати окрему галицьку депутацію до Відня Рада не змогла, відомий громадсько-політичний діяч Т.І. Леонтович під час її чергового засідання 20 квітня висунув пропозицію, аби перемишльський єпископ та інші русини, які в той час перебували в австрійській столиці, приєдналися до депутації, очолюваної А. Доб-рянським50. Невдовзі український діяч передав галицькому губернатору графу А.Р.О. Голуховському відповідний меморандум, щоби той вручив його цісарю51.
У той час династія була у важкому стані і потребувала допомоги. Закарпатський діяч розумів, що цей момент потрібно використати для об’єднання Закарпаття й Галичини, оскільки добитися цього за інших умов буде важко. Оскільки на меморандум українців не приходила відповідь, А. Добрянський наприкінці квітня І849 р. вирішив поїхати до Відня, щоб особисто обговорити питання створення «руської провінції» з віденським урядом. Однак далі як до заступника міністра внутрішніх справ (за іншими даними, самого міністра внутрішніх справ52) О.М. Баха його не допустили. Результат переговорів виявився катастрофічним для українського політика. Під час розмови заступник міністра внутрішніх справ сказав А. Добрянсько-му, що «уряд не може дозволити, щоб Угорська Русь власними силами звільнилася від влади угорців, так як це обов’язково призвело б до непорядків, і що бажаному об’єднанню Австрійської Русі протистоять важливі державні інтереси»53.
Не зважаючи на отримання негативної відповіді, уже в жовтні І849 р.54 (тобто після неповних двох місяців придушення угорської революції) до Відня направилася закарпатська делегація, щоб представити урядові та імператору Францу Йосифу І свої національно-культурні вимоги. На думку С. Добоша, ініціатором даного заходу був А. Добрянський55. За іншими даними, австрійське міністерство видало таємний наказ з вимогою вислати закарпатцям таку депутацію56. У самому джерелі (рукопис О. Яницького, який описує ці події) не має чіткої відповіді на дане питання. Зазначається лише, що безпосереднім поштовхом до вислання депутації став приклад інших народів імперії, які після забезпечення їм у Конституції 4 березня І849 р. національної рівності вважали своїм моральним обов’язком висловити за це імператору вдячність посередництвом своїх депутацій57.
Після прибуття 9 жовтня до Відня члени делегації, до якої входили А. Добрянський, В. Добрянський, Й. Шолтис, О. Яницький, М. Вися-ник і В. Алексович, зустрілися з українцями Галичини та словацьким
урядовим радником міністерства внутрішніх справ Я. Главачем58. Пі -сля того як були вислухані їх зауваження та пропозиції, закарпатська делегація 13 жовтня оформила остаточний зміст своєї петиції до імператора у вигляді меморандуму «Пам'ятника русинів угорських», який був підписний кожним членом делегації і пізніше опублікований у «Зорі Галицькій»59. На думку М. Русинко, цілком ймовірно, що в початковій версії петиції, сформульованій ще в Закарпатті, була зафіксована важлива вимога про об’єднання Закарпаття та Галичини, від якої, після наради у Відні з галицькими діячами та Я. Главачем, закарпатці вирішили тимчасово відмовитися60. Так, у меморандумі зазначалося: «Ми маємо наших братів у Галичині, вірних русинів, і до них передусім звертається наше серце, і ми бажаємо з ними об’єднатися політично і адміністративно в окремий "Руський коронний край"»61. Після цього О. Яницький вказав на причини тимчасової (допоки не покращиться державне становище Австрії та зникнуть перепони до об'єднання Галичини і Закарпаття) відмови депутації від обстоювання ідеї об’єднання західноукраїнських земель: по-перше, Конституція 4 березня не передбачала зміни кордонів адміністративно-територіальних одиниць держави; по-друге, небажання ускладнювати й так непросте внутрішньополітичне становище в Австрії62.
Захищаючи національні та політичні права свого закарпатців, депутація зазначала у «Пам'ятнику русинів угорських» наступні вимоги: 1) оголошення Конституції 4 березня на всій території, заселеній русинами; 2) визнання руської народності в Угорському коронному краї; 3) виділення окремої руської адміністративної області; 4) запровадження руської мови в школах і адміністрації на цій території, створення руських гімназій та відкриття в Ужгороді Руської академії за державні кошти, а також надання русинам Угорщини можливості навчатись у Львівському університеті; державні посади в руських округах мали займатися переважно корінними русинами, а тим, хто руською мовою не володів, таких посад не надавати; 5) видання разом з галицькими русинами у Відні «Вісника», при необхідності за державні кошти; 6) скасування обмежень на друкування книг кирилицею; 7) зрівняння русинських чиновників, священників, вчителів і дяків стосовно зарплати у відповідності із зарплатою і чином з іншими жителями краю; 8) надання русинам можливості служити в армії на офіцерських посадах і в адміністративних органах у Відні; 9) забезпечення в армії місця для капеланів греко-католиків; 10) пропорційне представництво русинів в адміністрації тих округів, у яких вони є тільки меншиною63.
Вимоги української делегації носили справедливий і досить поміркований характер, оскільки не відходили від закріплених у Кон-
ституції 4 березня положень, але саме на них і базувалися. І4-І9 жовтня вони були представлені комісару Угорщину К. Герінгеру, майже всім міністрам та імператору Францу-Йосифу I64. Останній, тримаючи в руках переданий йому делегацією «Пам’ятник русинів угорських», сказав: «Мені дуже приємно чути побажання народу русько-угорського, народ руський завжди був вірний Австрійському дому, і тому можете бути впевнені в тому, що ваші виправдані бажання будуть виконані»65.
Поїздка закарпатської делегації до Відня дала позитивні результати. Австрійська влада частково задовольнила українські вимоги. Зокрема, внаслідок проведеної адміністративно-територіальної реформи І849 р., згідно якої Угорщина була поділена на п’ять військових дистриктів, був сформований (у складі Кошиць-кого воєнного дистрикту) «Ужгородський (Руський) округ». До нього увійшли Марамороський, Угочанський, Березький та Ужанський комітати і прилеглі райони Земплинського, Шариського, Списького та Абу-Торнянського комітатів з переважаючим українським населенням66. Очолив його чех I. Віллец, а референтом і урядовим радником при окружному Ужгородському наджупані був призначений А. Добрянський, який фактично і управляв округом, оскільки I. Віллец тільки фігурував на чолі уряду67. А це мало неабияке значення для подальшого розвитку «Руського округу» в національній, культурній та політичній сферах.
Підсумовуючи вищесказане зазначимо, що висунута А. Добрян-ським програма об’єднання Галичини і Закарпаття не отримала підтримку з боку віденської влади. Та попри це вона, як і спільна українсько-словацька програма на Слов’янському конгресі І848 р. у Празі, посідає чільне місце в історії суспільно-політичної думки того буремного періоду. Будучи ще відносно молодим, але вже визнаним не лише в Західній Україні, але й у Центральній Європі, політичним та громадським діячем, А. Добрянський розробив першу національно-політичну програму в Закарпатті, у якій порушив «українське питання», разом зі своїми однодумцями вивів його за межі простих декларацій, за межі невеликого закарпатського регіону та підніс його на той рівень, де воно отримало загальноєвропейський розголос. Завдячуючи Слов’янському конгресу, русини (українці) на міжнародному рівні заявили про себе як про окремий народ. Події, які відбулися у період «Весни народів», були яскравим прикладом процесу українського національного пробудження. Вони сприяли зміцненню зав’язків між Галичиною та Закарпаттям, піднесенню рівня національної самосвідомості та консолідації русинів, утворення «Руського округу».
ПРИМІТКИ
1. Білак П.І. Роль А.І. Добрянського в суспільно-політичному Русі Закарпаття в середині та другій половині ХІХ ст. // Сагра^ка - Карпатика. Вип. 3. Ужгород. 1995. С. 46-47.
2. Брик І. Слов'янський зїзди у Празі 1848 р. і українська справа. Львів: НТШ, 1920. С. 72-81.
3. Добош С. Адольф Иванович Добрянский: очерк жизни и деятельности. Пряшев: Дукельская типография, 1956. С. 36-39.
5. Зеркаль С. Українська земля і нарід за Карпатами. Париж: Українська Громада у Франції, 1976. С. 178-179.
6. Кашка М.Ю. Етнополітичний розвиток русинів-українців Закарпаття (середина XVIII ст. - 1867 р.): Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата іст. наук: 07.00.01. Ужгородський національний університет. Ужгород, 2008. С. 124-125, 128-130, 140-142.
7. Коломиец И.Г Очерки по истории Закарпатья. Ч. 2. Томск: Издательство Томского университета, 1959. С. 143-144.
8. Наваловський М. Українці й Слов'янський конгрес у Празі 1848 року. Харків: ДВУ, 1930. 60 с.
9. Пап С. Історія Закарпаття. Т. III. Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2003. С. 284-285.
10. ПерениЙ. Из истории закарпатских украинцев (1849-1914). Budupest: Akademiai К^о, 1957. С. 43-45.
11. Федорь П.С. Краткій очерк деятельности А.И. Добрянскаго. Ужгород, «Школьная помощь», 1926. С. 5,10.
12. Шандор В. Закарпаття. кторично-правовий нарис від IX ст. до 1920. Нью-Йорк: Карпатський Союз, 1992. С. 122.
13. Тейлор А. Дж. П. Габсбурзька монархія 1809-1918. кторія австрійської імперії та Австро-Угорщини. Львів: Класика, 2002. С. 66.
14. Наваловський М. Назв. праця. С. 37.
15. Центральний державний історичний архів України, м. Львів (ЦД!АЛ України). Ф. 180. Оп. 1. Спр. 21. Арк. 5.
16. Там само.
17. Зеркаль С. Назв. праця. С. 178.
18. ЦД!АЛ України. Ф. 180. Оп. 1. Спр. 21. Арк. 5.
19. Зеркаль С. Назв. праця. С. 178.
20. кторія політичної думки галицьких українців 1848-1914. На підставі споминів. Написав д-р Кость Левицький. Львів, 1926. С. 33-34.
21. Там само. С. 34.
22. Там само. С. 34-35.
23. Пап С. Назв. праця. С. 284.
24. Федорь П.С. Указ. соч. С. 5.
25. Там само.
26. Цит. за: Пап С. Назв. праця. С. 284.
27. Брик І. Назв. праця. С. 73; Пап С. Назв. праця. С. 284.
28. Пап С. Назв. праця. С. 284-285; Добош С. Назв. праця. С. 36; Білак П.І. Назв. праця. С. 46.
29. Кашка М.Ю. Назв. праця. С. 125.
30. Там само.
31. Programm zur Durchführung der nationalen Autonomie in Österreich (Fon einem Slaven). Wien, Verlag des «Parlamentär», 1885. S. 60.
32. Dejiny Slovenska Zv. 3: (od roku 1848 do konca 19. storocia). 1. vyd. Bratislava: Veda, 1992. S. 545.
33. Майор Р Парламентська діяльність А. Добрянського в угорському сеймі та його боротьба проти мадяризації національних меншин Угорщини в 1861-1868 рр. // Проблеми історії країн Центральної та Східної Європи: збірник наукових праць / [редкол.: В.С. Степанков (головн. ред.) та ін.]. Кам'янець-Подільський: Кам'янець-Подільський національний університет ім. Івана Огієнка, 2012. Вип. 3. C.126-130.
34. Несколько словъ о желашяхъ угорско-русскаго народа, которы из-далъ на немецкомъ языке г. Адольфъ Ивановичь Добрянскій и сократилъ въ русскомъ переводе Иванъ Мироновичъ. Въ Веднъ. Въ печатне армянскаго манастиря. 1861. С. 10-11.
35. Programm zur Durchführung der nationalen Autonomie in Österreich (Fon einem Slaven). Wien, Verlag des «Parlamentär», 1885. S. 60.
36. Добош С. Назв. праця. С. 92; Kronika Slovenska 1: Od najstarsich cias do konca 19.storocia / Dusan Kovac. 1. vyd. Bratislava: Fortuna Print, 1998. S. 507.
37. Пап С. Назв. праця. С. 284-285; Добош С. Назв. праця. С. 36; Білак П.І. Назв. праця. С. 46.
38. Цит. за: Добош С. Назв. праця. С. 37.
39. Там само. С. 29.
40. Проекть политической програмы для Руси австрійской. Львовь, Став-ропигійскій институт, 1871. 44 с.; Аидинъ. Где выходъ? Wo hinaus? // Славян-скій Векъ. Вена, 1901. № 14. С. 6-7.
41. Тейлор А. Дж. П. Габсбурзька монархія 1809-1918: Історія Австрійської імперії та Австро- Угорщини. Львів, 2002. С. 66.
42. Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914... С. 35.
43. Там само.
44. Пап С. Назв. праця. С. 305; Клочурак С. До волі. Спомини / Степан Клочурак. Нью-Йорк: Карпатський Союз, 1978. С. 17.
45. У проекті не йшла мова окремо про Буковину, адже вона упродовж 1786-1849 рр. входила до складу Галичини. 1849 р. Буковину перетворено в окремий коронний край імперії.
46. Головна Руська Рада (1848-1851): протоколи засідань і книга кореспонденцій / За ред. О. Турія, упорядник У Кришталович та І. Сворник. Львів: Інститут історії церкви Українського католицького університету, 2002. ХХХІУ С. 10.
47. Там само. С. 119-120.
49. Кущинський А. Закарпаття в боротьбі (Спогад). Буенос-Айрес: Видавництво Юліана Середяка, 1981. С. 18.
50. Головна Руська Рада (1848-1851): протоколи засідань... С. 122.
51. Адольфъ Ивановичъ Сачуровъ-Добрянскш // Наука. Вена. 1887. № 2. С. 82; Памятник русинов угорских // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. 1972. № 6. С. 70.
52. Адольфъ Ивановичъ Сачуровъ-Добрянскш // Наука. Вена. 1887. № 2. С. 82
53. Цит. за: Аристовъ Ф.Ф. Карпато-русскіе писатели. ИзслЪдоваше по неизданнымъ источникамъ. Т. 1. М., 1916. С. 148; Коломиец И.ГУказ. соч. С. 144.
54. Высланста русинов угорских в Відни пред высоким министерством и всесвітльїм єго величества троном діланя місяца октобрія 1849 // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. 1972. № 6. С. 66.
55. Добош С. Назв. праця. С. 43.
56. Русинко М. кторія «Висланства русинів угорських у Відні 1849 р.» // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. 1972. № 6. С. 64.
57. Высланста русинов угорских в Відни пред высоким министерством и всесвтым єго величества троном діланя місяца октобрія 1849 // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. 1972. № 6. С. 67; Русинко М. Вказ. праця. С. 64.
58. Высланста русинов угорских в Відни... С. 66-68.
59. Памятникъ русиновъ угорскихъ // Зоря Галицка. Львовъ. 1849. № 90, 91.
60. Русинко М. Вказ. праця. С. 65.
61. Памятник русинов угорских // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. 1972. № 6. С. 70.
62. Там само. С. 70.
63. Там само. С. 70-71.
64. Майор Р.І. Діяльність закарпатської делегації у Відні 1849 р. й утворення «Руського округу» // Наукові праці Кам'янець-Подільського національного університету ім. !вана Огієнка: !сторичні науки. Кам'янець-Подільський: Аксіома, 2011. Т. 21. С. 221-222.
65. Послушаніе торжественное Высланства у его величества всемило-стивейшего царя Франц !осифа !-го // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. 1972. № 6. С. 82.
66. Макаренко Н. Закарпаття під тиском мадяризації: 1867-1914 рр. // Наукові записки Ыституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. !.Ф. Кураса НАН України. К., 2008. Вип. 37. С. 176.
67. Отход Вісланства русинов угорских з Відня - Домов // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. 1972. № 6. С. 86; Лелекач М. Нові причинки до політичної діяльності А. Добрянського // НЗТП. Ужгород, 1938. Річник 13-14. С. 160.
