CC BY
207
УДК 316.7:130.2
К. М. Степико, аспірантка КУЛЬТУРА ЯК СПОСІБ БУТТЯ СУСПІЛЬСТВА
Розглянуто культуру як визначальний феномен буття суспільства. Проаналізовано зв ’язок між культурою та суспільством, виокремлено його загальні риси. Досліджено функції культури та концепції, що вивчають зв ’язок культури і суспільства.
Ключові слова: культура, суспільство, культурна взаємодія, культурні запозичення, культурна дифузія.
Актуальність проблеми. Культура є досить складним для визначення поняттям, адже воно є загальновідомим і має значну кількість конотацій з різноманітними відтінками. У цьому дослідженні нас цікавитиме взаємозв’язок культури та суспільства, а також їх взаємовплив. Звідси ми шукатимемо власне визначення культури, спираючись при цьому на попередні традиції. Визначення культури, яке ми знаходимо у праці українського науковця М.Поповича, видається нам найбільш вдалим та повним: «Певну ясність у розуміння поняття “культура” внесла Всесвітня конференція з культурної політики, проведена під егідою ЮНЕСКО 1982 року. Вона прийняла декларацію, в якій культура тлумачиться як комплекс характерних матеріальних, духовних, інтелектуальних і емоційних рис суспільства, що включає в себе не лише різні мистецтва, а й спосіб життя, соціальні правила людського буття, системи цінностей, традицій і вірувань» [1, с. 3].
Аналіз останніх джерел і публікацій свідчить про те, що проблеми культури достатньо опрацьовані у вітчизняній та зарубіжній науковій літературі. Разом з тим на рівні філософської рефлексії взаємозв’язків
культури і суспільства зазначена проблема потребує деякого уточнення, що і є метою статті1.
Виклад основного матеріалу. «Культурою є “оброблене” середовище проживання людей, яке організоване за допомогою специфічних людських способів (технологій) діяльності та насичене продуктами (результатами) цієї діяльності; світ “оброблених” особистостей, чия свідомість та поведінка мотивуються і регулюються вже не стільки біологічними, скільки соціальними інтересами та потребами, загальноприйнятими нормами та правилами їх задоволення; світ “організованих” колективів людей, які об’єднані загальними екзистенційними орієнтаціями, соціальними проблемами та досвідом спільної життєдіяльності; світ особливих нормативних порядків та форм здійснення діяльності і образів свідомості, що акумульовані та відібрані соціальним досвідом на основі критеріїв їх прийнятності за соціальною ціною та наслідків, їх допустимості з точки зору підтримання рівня соціальної консолідованості спільнот і соціальних цілей, цінностей, правил, звичаїв, соціальних стандартів, технологій соціалізації особистості, які втілені у системах, та відтворення спільнот як стійких функціональних цілісностей, що опредмечені у специфічних рисах технологій та продуктів будь-якої активності людей, що має соціальне значення та є цілеспрямованою; світ символічних позначень та понять, що сконструйовані людьми з метою фіксації та трансляції соціально значущої інформації, знання, уявлення, досвіду, ідей і т. под.; мирних рефлексій буття і його практичного перетворення з метою розширення обсягів виробництва, розподілення та вживання соціальних благ. Культура є продуктом спільної життєдіяльності людей, системою узгоджених процедур та способів їх колективного існування, діяльності та взаємодії, означень та оцінок, консолідації в ім’я досягнення загальних цілей, впорядкованих правил і соціально прийнятних технологій задоволення групових та індивідуальних інтересів і потреб (як матеріальних, так і пізнавальних, символічних,
1 Тема цієї статті безпосередньо пов’язана з тематикою наукових досліджень Національного інституту стратегічних досліджень.
оціночних), що реалізуються у формах людської діяльності» [2, с. 204]. Ми навели це розгорнуте та докладне визначення культури, аби окреслити тематичне коло визначення даного поняття. Як бачимо, змістовний простір культури простягається дуже широко.
Слушним є твердження, що узагальнення поняття «культура» - просто абстракція, яка реально не існує, адже кожне з суспільств надає індивідуального відтінку цьому явищу, а оскільки суспільства різняться між собою, іноді навіть принципово, то й культури будуть різними. Адаптація до природних та історичних умов спричинила формування у кожного суспільства своїх власних шляхів розвитку (на чому наголошував ще Г ердер у праці «Ідеї до історії філософії людства»). Тому існувало й існуватиме різноманіття локальних культур, які є формами соціального буття і реакцією суспільства та людей, що його складають, на виклики оточуючого середовища. Отже, культура є суто людським засобом осягнення світу, за допомогою якого людство здійснює пошук, аналізування та систематизацію інформації. І те, яким чином ці процеси здійснюють локальні спільноти, і є їх характеристикою у площині культури. Дійсно, вихідний матеріал загалом для всіх однаковий, але у процесі оброблення ми отримуємо знання про оточуючу дійсність, яке різноманітні культури розкривають по-різному. Звідси й можна зробити висновок про те, наскільки важливим при інформації є той, хто її сприймає і впорядковує. Звичайно, певні локальні культури дещо схожі між собою через генетичну подібність або через подібні умови виникнення, але все одно різняться між собою.
Крім того, оскільки культура є засобом осягнення світу, вона також консолідує суспільство за допомогою реалізації колективних і індивідуальних потреб та інтересів, часто сама ці потреби та інтереси зумовлюючи. Культура постійно породжує нові культурні форми (елементи, за допомогою котрих створюється, зберігається та передається зміст суспільного життя - знання, цінності, регулятиви), які сприяють задоволенню потреб та інтересів людей, в такий спосіб вона адаптує людство до умов оточуючого середовища, що
змінюється. Цікаво, що часто ці зміни є історичними, а отже, зумовленими самими людьми, тобто люди змінюють історію, що викликає потребу в появі нових способів існування в історії; в такий спосіб ми отримуємо безперервний процес, в якому культура є інструментом осягнення певного боку дійсності. Розвиваючись, культура ускладнює рівень соціальної організації та форми функціонування даної спільноти, і цей розвиток призводить до прогресу в культурі. І хоча спрямованість до прогресу закладено в культурі потенційно, вона не обов’язково реалізовуватиметься на практиці. Для цього необхідне поєднання багатьох чинників, деякі з яких неможливо раціонально пояснити, але це поєднання може і не виникнути. Тому прогрес є можливим явищем, але аж ніяк не обов’язковим. І дійсно, в історії людства існують і існували різноманітні локальні культури, що знаходилися на різних щаблях розвитку. Наприклад, деякі країни Західної Європи та країни Сходу послідовно пройшли у своєму розвитку всі стадії - від архаїчної до постіндустріальної. Можливо, на цій підставі ми можемо вважати їх культури більш досконалими та добре розвиненими, певним орієнтиром для інших, але, керуючись настановами толерантності та діалогічності, ми не вважатимемо цей чинник основним у характеристиці розвитку культур.
Розглядаючи схематично розвиток культур, можна виокремити такі стадії:
1) первинну, коли сформувалася основна одиниця суспільства - сім’я і функціонування суспільства регулювалося за допомогою норм та ритуалів, які базувалися на родинних відносинах;
2) архаїчну, коли виокремився етнічний тип соціальної організації, що був територіально-сусідським і, власне виникла культура, а засобом соціальної регуляції були племінна міфологія та традиції, які вона зумовлювала;
3) доіндустріальну, в якій переважали станово-ідеологічні та політико-конфесійні суспільні форми, а суспільство регулювалося за допомогою санкціонованого релігійного насильства;
4) індустріальну, де основою організаційного та культурного виміру суспільства стали державність та соціальні страти, а головним регулятивом -соціально-економічні інтереси;
5) постіндустріальну, коли форми соціальної організації розвиваються до транснаціональних політико-економічних об’єднань, а функціонування суспільства регулюється за допомогою інформаційної діяльності, що призводить до формування нового типу культури - масового.
Очевидним є те, що різні культури людства знаходяться на різних щаблях історичного розвитку, і ті, культури, що у своєму розвитку досягли останньої стадії, справляють певний вплив на ті, що зараз знаходяться на стадіях попередніх. Науковці й дотепер не можуть пояснити той феномен, чому одні культури розвиваються далі, а інші переходять до стадії гомеостазу з навколишнім середовищем або просто зникають. І навіть процес розчинення однієї культури в іншій неможливо оцінити однозначно - з одного боку, унікальна культура зникає і, таким чином, людство втрачає ті культурні здобутки, які б воно могло отримати з її розвитком, а з другого - вона виступає матеріалом для розвитку іншої, більш сильної культури, яка є в цей час пріоритетнішою. Тому тут не може бути однозначних етичних оцінок. І незважаючи на те що в кожній культурі є своя система захисних механізмів, які бережуть її від надто інтенсивного культурного впливу, вона часто не спрацьовує. Так, сформоване почуття культурної ідентичності не завжди може вберегти від розчинення слабшої культури в більш сильній.
Звичайно, культури, носії яких займають панівне становище, впливають на розвиток культур, що такого становища не мають. Більш чисельні представники певної культури справляють значний вплив на менш чисельних представників; це твердження є незаперечним фактом. Тут ми стикаємося з проблемою донора та реципієнта у культурі, що формується при взаємодії культур. Культури взаємодіють між собою, впливають одна на одну, формуючи у процесі взаємодії нові культурні форми, цінності і т. под. Цей процес є довготривалим, займає десятиріччя та відбувається на різних рівнях.
Рухаючись за логікою Г. Аванесової, можна виокремити такі рівні: етнічний, національний, цивілізаційний. Їх втілення забезпечується різними структурами, що з’являються у процесі розвитку суспільства. «Етнічний рівень взаємодії характерний для відносин між локальними етносами, історико-етнографічними, етноконфесійними та іншими спільнотами. На національному рівні взаємодії переважно виконують державно-політичні структури. Цивілізаційний рівень взаємодії набуває спонтанно-історичної форми, однак на цьому рівні можливі найбільш суттєві результати в обміні духовними, художніми та науковими досягненнями. В повсякденній практиці спілкування країн та народів світу найчастіше перехрещуються процеси та відносини, що характерні для всіх трьох рівнів взаємодії» [3, с. 120].
У процесі культурної взаємодії зміни зазвичай відбуваються, крім мови, суспільного життя та інтелектуальних аспектів, ще й у традиціях та звичаях, а вони, як відомо, є основою культурного фундаменту суспільства, і зміни в них ведуть до досить значних змін у всьому суспільстві. Тому, звичайно, логічно було б дійти до того, що культурна взаємодія має бути чітко контрольованою та добре обґрунтованою. Але через недосконалість людської природи ми часто не можемо охопити весь масштаб перетворень та наслідки, до яких вони призведуть. Отже, невідомо, якому способу взаємодії віддати перевагу: мирному, добровільному або примусовому, який реалізується «згори» і переслідує певні цілі.
Культурна взаємодія здійснюється за допомогою культурних запозичень та культурних дифузій. Мирний характер культурна взаємодія має, якщо вона здійснюється шляхом культурного запозичення. Запозичується не все, а тільки те, що є близьким культурі-реципієнту, що допоможе їй погресувати та що є їй вигідним, відповідає потребам даного етносу та те, що задовольняє ті потреби, які не можуть бути задоволені наявним у культурі. Перш ніж відбувається процес запозичення, здійснюється культурний відбір. І дійсно, те, що має бути запозичене, спочатку мусить бути осмислене та відібране. Але іноді процес культурного відбору має стихійний характер через об’єктивні
умови. Зміни приймаються вибірково через низку причин. Наприклад, культура-реципієнт ще не готова до прийняття інновацій, якими володіє культура-донор; нові елементи можуть зруйнувати культуру, що вже існує, або ідеологія не дозволяє запозичувати нові елементи і характеризує їх як чужорідні; також самі члени суспільства можуть вважати, що вони не потребують запозичень. У такому разі треба заздалегідь підготувати середовище для змін у ньому. Тобто, в культурі-реципієнті мають існувати суб’єкти, що будуть зацікавлені не тільки у перенесенні чужого досвіду, а й в його поширенні та захисті. Бажано, аби переваги від культурного запозичення перевищували переваги від відмови від нього. Але часто трапляється так, що ті варіанти, які були вигідні в теорії, на практиці не спрацьовують.
Що стосується класифікації культурних запозичень, то ми додержуватимемося такої класифікації: «Вони можуть бути стихійними та некерованими, такими, де відсутній свідомий вибір культурних інновацій, та цілеспрямованими і свідомими» [4]. Процес культурного запозичення, якщо воно відбувається не стихійно, а осмислено, протікає у таких стадіях: спочатку відбувається пошук відповідних зразків, потім створюється проект запозичення, він критично осмислюється та відшліфовується і відбуваються практичне запровадження та забезпечення економічної і політичної підтримки. Звісно, у запровадженні культурних інновацій є свої нюанси, наприклад, чим сильніше нав’язується нововведення, тим більший опір здійснюватимуть представники культури-реципієнта. Тому мають бути враховані особливості національних характеристик культури-реципієнта, з якою взаємодіє культура-донор.
Стихійні форми культурних запозичень виникають самі по собі, є незапланованими та некерованими, їх неможливо раціонально обґрунтувати. Стихійні форми потребують більше часу, аби бути втіленими, натомість організовані втілюються швидше, оскільки їх втілення здійснюється за допомогою владних структур. Хоча організовані форми культурного запозичення запроваджуються швидше, їх результати тримаються не такий
тривалий час, як при стихійних формах, адже в останньому випадку процес є бажаним та органічним.
Культурні дифузії є взаємним проникненням культурних особливостей одного суспільства в інше при їх контакті. Він може не мати жодного наслідку для обох культур, а може справляти вагомий вплив на обидві культури або тільки однобічний вплив. Дифузія може поширюватися за допомогою міграції, туризму, діяльності місіонерів, торгівлі, війни, наукових конференцій, торговельних виставок, обміну студентами і фахівцями та ін.
Дифузія за своїм напрямком може бути різною - горизонтальною та вертикальною. Горизонтальна поширюється між декількома групами, що є рівними за статусом (етносами, наприклад), тому її можна назвати ще й міжгруповою. Вертикальна ж дифузія відбувається між суб’єктами з нерівним статусом, тому її називають стратифікаційною. Слід зазначити, що культурна дифузія може відбуватися не обов’язково між країнами та народами, а й між групами та класами.
Розглянемо докладніше функції культури. Функції, які виконує культура, тісно пов’язані з необхідністю існування суспільства та людини в ньому. Далі ми підемо за класифікацією, що була запропонована у статті «Суспільство, культура і людина» [2].
1. Функція соціалізації - формування та виховання людини. Людина, виділившись із царства природи, стає все складнішим і складнішим елементом за рахунок нашарувань соціального характеру. Розвиток та відтворення людства відбуваються завдяки передаванню та розвитку культури. Неможливо уявити людину поза культурним середовищем. Традиції, звичаї, вміння, навички, ритуали, обряди та ін., що утворюють колективний соціальний досвід, впливають на формування особистості поза її бажанням, вона несвідомо приймає їх. «Культура при цьому дійсно виступає як «соціальна спадковість», яка передається людині і значення якої в жодному разі не менше за біологічну спадковість» [2].
2. Інформаційна функція - культура накопичує різноманітні знання, інформацію та передає їх від покоління до покоління, в процесі чого вони вдосконалюються, переоцінюються, переосмислюються та забезпечують поступальний розвиток людства. Таким чином, вона є його соціальною та інтелектуальною пам’яттю.
3. Регулятивна функція - встановлює та організовує відносини між людьми. Реалізується через системи норм, правил та законів моралі і суспільства. Тут культура виступає не просто як багаж певної інформації та знань, а як регулятив, що справляє вплив на формування суспільства.
4. Комунікатівна функція - здійснюється за допомогою мови, яка є головним засобом спілкування. Разом з природною мовою всі сфери культури - наука, техніка, мистецтво - володіють своїми специфічними мовами, що зумовлені особливостями їх характеристик.
5. Аксіологічна функція - формує у людини ціннісні потреби та орієнтації, сприяє оформленню власної системи цінностей, що дозволяє їй орієнтуватися у житті. Критерієм оцінювань виступають звичайно власні переконання людини, які накладаються на етичні та естетичні цінності.
6. Творча функція - створення нового та переосмислення і вдосконалення старого. Відповідає за формування нових цінностей, норм, правил, знань, традицій - усього того масиву, що рухає вперед розвиток людства.
7. Компенсаторна функція - пов’язана з відновленням фізичних та духовних сил людини, психологічним розвантаженням та організацією дозвілля.
Таким чином, культура накопичує і зберігає весь досвід людства, що відповідає її сфері та сприяє адаптації людини у суспільстві. Тому культура є надзвичайно важливим утворенням, яке має принципове значення і допомагає людству розвиватися. Наприклад, переконання фрейдистів у тому, що культура як штучне утворення людського суспільства робить людей невдоволеними та нещасними через потребу підкорятися певним законам, у певному розумінні є слушним, але якщо б не існувало заборони на
кровозмішення, то людство не вижило б взагалі. Тому всі регулятиви, що існують у суспільстві, є необхідними, інакше вони б просто не прижилися.
Досліджуючи взаємозв’язок культури та суспільства, ми спиратимемося на класифікацію Пера Монсона, який виділив чотири основні підходи.
Перший підхід виходить з того, що суспільство превалює над окремим індивідом. Суспільство є системою, яка не може бути зведена до дій та думок окремих індивідів, не може бути ними пояснена - структура не може бути зведена до її складових. Ці погляди розвивали О. Конт, Е. Дюркгейм, структуралісти (Т. Парсонс) та представники школи теорії конфлікту (Л. Козе та Р. Дарендорф).
Другий підхід є повною протилежністю першого. Його представники вважають, що основним у суспільстві є індивід, тому дослідження його внутрішнього світу та функціонування у суспільстві є фундаментом для дослідження суспільства. Засновником цієї теорії є М. Вебер, а її розроблення пов’язане з течіями символічного інтеракціонізму (Г. Блюмер) та етнометодологією (Г. Гарфінкель).
Третій підхід об’єднує здобутки попередніх двох підходів та враховує переваги і недоліки кожного з них, тому має плідні напрацювання. Його заснував П. Сорокін, а з сучасних представників можна назвати Дж. Хоманса з його теорією обміну.
Четвертий підхід - марксистський. За своїм теоретичним підґрунтям він схожий на перший підхід, але інтенційно він не описовий, а дієвий. Марксисти вважали за потрібне не просто описати явища, а активно змінити зовнішній світ, використовуючи наявне знання.
Надаючи у нашому дослідженні перевагу третьому підходу, ми виходимо з таких тверджень. Суспільна реальність є реальністю особливого порядку, вона відрізняється від природної та не може бути зведена до неї, але свій розвиток отримала від реальності природної. Вона є фундаментом культури, яка організовує та впливає на суспільне життя. «Як будь-які організми, що є складними системами, суспільство володіє інтегративними властивостями, які
притаманні всьому соціальному цілому, але відсутні у окремих його елементів. Серед найважливіших властивостей - здатність до історично тривалого автономного існування, яке засновується на тому, що тільки суспільство пов’язане зі зміною поколінь. Завдяки цьому суспільства є самодостатніми системами, що забезпечують, підтримують та вдосконалюють свій спосіб життя. Способом реалізації цієї самодостатності виступає культура, а її міжпоколінна трансляція дозволяє людству відтворювати себе» [2]. Культура виступає фундаментом для розрізнених локальних груп, що утворюють суспільство, вона забезпечує появу того спільного, що потім об’єднує етноси, класи та прошарки населення у суспільство. Тому ми й можемо спостерігати різноманіття культур, адже тонкощі поєднання індивідів у суспільство змінюються залежно від регіону, історичного розвитку, цивілізаційних надбань суспільства. І дійсно, вражаючим є те, наскільки різні і самодостатні культури існують та існували протягом усього розвитку людства. Тому важливо правильно підібрати шлях дослідження кожної з них, аби не зменшити або не перебільшити їхнього значення.
Підсумовуючи наведене, можемо зробити висновок про те, що, розглядаючи культуру як спосіб буття суспільства, ми докладно розглянули феномен культури, виокремили його загальні риси, дослідили функції культури, проаналізували концепції, що вивчають зв’язок культури і суспільства, і дослідили вплив культури на суспільство. Виконавши таке дослідження, ми хочемо зазначити, що культура є феноменом, який виник у суспільстві і окремо від нього існувати не може. «Культурне життя суспільства є критерієм оцінки його загального благополуччя, оскільки саме культурна самореалізація особистості є однією з фундаментальних загальнолюдських цінностей» [6, с. 159]. Наявність різноманітних культур підкріплює те твердження, що відмінності у суспільствах зумовлюють появу відмінних у своїй основі переконань, поглядів, цінностей, що призводить до появи відмінностей культурних. Оскільки суспільства мають взаємодіяти між собою
на певних засадах, то засади толерантності та діалогічності здаються нам у сьогоденні найбільш виправданими.
Зараз ми можемо спостерігати наявність культур, що знаходяться на різних рівнях розвитку (можна вважати більш розвиненими ті культури, відправною точкою розвитку за якими є духовне або, навпаки, матеріальне), і для того, аби їх статус не зазнавав утисків, треба випрацьовувати адекватне ставлення до кожної з них. Насправді, це завдання є досить складним для виконання, адже культури країн, що менше розвинені економічно, все одно зазнаватимуть утиску від більш розвинених у цьому плані країн. І нерідко країни, що вважають себе більш вагомими, не вставатимуть на шлях порозуміння. Важливим є питання про можливість застосування певних регулятивів з боку міжнародних спільнот для поліпшення ситуації. «Процес формування не лише світового, але і європейського співтовариства й досі не завершений. Те, що ми звемо нині європейською спільнотою, колом європейської цивілізації, є лише ядром, прототипом майбутнього консорціуму народів» [7, с. 328].
ЛІТЕРАТУРА
1. Попович, М. В. Нарис історії культури України : навч. посібник / М. Попович. - К. : АртЕк, 1998. - 728 с.
2. Культурология. ХХ век. Словарь. / сост. Левит А. Я. - СПб. : Университ. книга, 1997. - 640 с.
3. Культурология. ХХ век: Энциклопедия / сост. Левит С. Я. - СПб. : Университ. книга, 1998. - Т. 1: А-Л. - 447 с.
4. Культура - «донор» и культура - «реципиент» [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.newsociolog.ru/newsocs-213-1.html.
5. Культура и общество. Общество, культура и человек
[Електронний ресурс]. - Режим доступу:
http://www.grandars.ru/college/sociologiya/kultura-i-obshchestvo.html.
6. Гуманітарна політика Української Держави в новітній період : монографія / за ред. С. І. Здіорука. - К. : НІСД, 2006. - 403 с.
7. Степико М. Т. Українська ідентичність: феномен і засади формування : монографія / М. Т. Степико. - К. : НІСД, 2011. - 336 с.
КУЛЬТУРА КАК СПОСОБ БЫТИЯ ОБЩЕСТВА Степико Е. М.
Рассмотрена культура как определяющий феномен бытия общества. Проанализирована связь между культурой и обществом, выделены ее основные черты. Исследованы функции культуры и рассмотрены концепции, которые изучают связь культуры и общества.
Ключевые слова: культура, общество, культурное взаимодействие, культурные заимствования, культурная дифузия.
CULTURE AS A WAY OF SOCIETY BEING Stepyko K. M.
The article deals with culture as one of the influential effects of society being. The relationship between culture and society were analyzed, its general features were marked out, main functions of culture were studied and concepts, studying communication culture and society were analyzed.
Key words: culture, society, cultural interaction, cultural borrowing, cultural diffusion.
