CC BY
214
25. Арутюнова Ы.Д. Язык и мир человека / Ы.Д. Арутюнова. - 2-е изд., испр. - М.:
Школа «Языки русской культуры», 1999. - 896 с.
26. Булыгина Т.В. Языковая концептуализация мира (на материале русской
грамматики) / Т.В. Булыгина, А.Д. Шмелев. - М.: Школа «Языки русской
культуры», 1997. - 574 с.
27. Алефиренко Ы.Ф. Теоретические основы учения о “внутренней форме” фразем / Ы.Ф. Алефиренко // Семантика языковых единиц. - М., 1996. - С. 128-130.
28. Лихачев Д.С. Концептосфера русского языка / Д.С. Лихачев // Русская словесность : антология / под ред. В.Я. Берознака. - М.: Academia, 1997. - С. 28-37.
29. Краткий словарь когнитивных терминов / под ред. Е.С. Кубряковой. - М.: Филолог. ф-т МГУ им. М. В. Ломоносова, 1997. - 245 с. (КСКТ)
30. Степанов Ю.С. Имена, предикаты, предложения (семиологическая грамматика) / Ю.С. Степанов ; под ред. Ю.Я. Караулова. - 3-е изд., стереотип. - М.: Едиториал УРСС, 2004. - 360 с.
31. Сакал Т.М. Когнітивно-ономасіологічне моделювання семантики похідного слова / Т.М. Сакал // Проблеми романо-германської філології: зб. наук. пр. - Ужгород: Видавництво «Мистецька лінія», 2001. - С. 103-108.
32. Баранов А.Я. Постулаты когнитивной семантики / А.Я. Баранов, Д.О. Добровольский // Известия РАЛ. Сер. литературы и языка. - 1997. - Т. 56, № 1.
- С. 11-21.
33. Жаботинская С.А. Концептуальный анализ: типы фреймов / С.А. Жаботинская // Вісник Черкаського ун-ту. Сер. Філологічні науки. - 1999. - Вип. 11. - С. 12-25.
Стаття надійшла до редакції 29 червня 2011 р.
S. V. Oliinyk
THE DECIPHERING OF SEMANTIC VOLUME OF EVALUATIVE PHRASEOLOGICAL UNITS IN ENGLISH AND UKRAINIAN BY MEANS OF
COGNITIVE LINGUISTICS
The article deals with the peculiarities of the cognitive approach to the semantics of evaluative phraseological units. The choice of the language material is determined by the complex meaning of the phraseological units under consideration which reflect national specifics of the conceptual model of the world and the ethnic mentality of the language speakers as a sum of cognitive stereotypes. The linguistic characteristics of the national mentality can be singled out by means of the analysis of the concepts constituting it. The key terminological concepts of the analysis are determined.
УДК 81'367.2-112
В. В. Орєхов
ІСТОРІЯ ВИВЧЕННЯ АКТУАЛЬНОГО ЧЛЕНУВАННЯ РЕЧЕННЯ
Стаття присвячена дослідженню історії вивчення актуального членування речення в межах різних наукових напрямків. Проаналізовано підходи науковців стосовно називання цього поняття, визначення його статусу в лінгвістичній системі, а також щодо найменування компонентів актуального членування речення та їх кількісного складу.
Ключові слова: актуальне членування речення, лінгвістка, тема, рема,
комунікативний.
Сучасна лінгвістика характеризується посиленою увагою до проблем комунікативного аспекту мови, тобто до тих мовних механізмів, що забезпечують функціонування мови як засобу спілкування. Проблема порядку слів та смислової ваги елементів речення впродовж століть цікавила лінгвістів, вона залишається і на сьогодні одним із важливих і не розв’язаних до кінця питань у мовознавстві. Одним з перших, хто вивчав цю проблему на матеріалі української мови, є О.С. Мельничук, який у роботі «Розвиток структури слов’янського речення» зробив спробу дослідження закономірностей словорозташування, розподіляючи елементи речення за синтагмами. Серед сучасних досліджень у цій галузі провідне місце посідають праці І.Р. Вихованця, М.В. Всеволодової, К.Г. Городенської, А.П. Загнітка, О.О. Крилової, Т.Є. Янко,
О.Б. Сиротиніної та ін. Існуючі погляди на це лінгвістичне явище нерідко різняться між собою у розумінні сутності актуального членування речення, підходах щодо критеріїв виділення його компонентів, їх кількісного складу тощо. Розгляд історії вивчення актуального членування речення сприятиме кращому розумінню як самого явища, так і поглядів сучасних вчених щодо його трактування, і це є свідченням актуальності досліджень у зазначеному напрямку. Метою роботи є досліджування еволюції поглядів на природу актуального членування речення під час його вивчення в межах різних граматичних напрямків. Відповідно завданнями роботи є розгляд основних етапів становлення вчення про актуальне членування речення, дослідження розбіжностей у поглядах дослідників як у називанні зазначеного явища, так і у виділенні компонентного складу актуального членування.
Актуальне членування речення являє собою поділ речення на комунікативні частини, який здійснюється відповідно до комунікативного завдання й обумовлюється конкретною ситуацією. Послідовність різних за комунікативною значущістю частин висловлення встановлюється порядком слів у реченні, який складає єдине ціле з актуальним членуванням речення, а їх співвідношення розглядається як “співвідношення форми і функції” [1, с. 9]. Тому історію вивчення актуального членування речення слід простежувати з перших робіт, присвячених вивченню порядку слів у реченні, які, за твердженням О.Л. Пумпянського, припадають на період розквіту римської культури, коли Діонісій Галікарнаський написав ґрунтовний трактат про порядок слів. Але дослідження в галузі зазначеної проблематики в ті часи знаходилися на початковій стадії і були перервані після падіння Римської імперії.
Нове поширення вчення про порядок слів припадає на середину XVII ст. і пов’язане з дослідженнями французької логічної школи Пор-Рояля. Представники цієї школи (А.А. Арно, П. Ніколь, Д.К. Лансло та ін.) стверджували, що „з точки зору логічної граматики існує лише один, універсальний природний порядок слів: спочатку іде суб’єкт, потім предикат” [2, с. 14]. Але вони при цьому зауважували, що неправильність порядку слів з граматичного боку не виключає його довершеності у мовленнєвому аспекті.
Продовження розгляду проблеми порядку слів у межах логічного напряму відбувалося в XVIII ст. Так, намагання вивести закономірність побудови природного порядку слів і дослідити основні його принципи спостерігаємо в роботах французьких науковців Ц. Дюмарсе та Н. Бозе.
Ц. Дюмарсе пов’язував побудову природного порядку слів з природним перебігом подій. На думку дослідника, прямим (природним) можна назвати лише такий порядок слів, коли наслідок іде за причиною, якість - за субстанцією, а пацієнс - за агенсом. Лише конструкції такого типу вважалися ним “необхідними” в смисловому плані, а існування структур з іншим, “фігуративним” порядком слів обумовлюється, на думку вченого, прагненням до гармонії, ритму тощо. Н. Бозе пов’язував природний порядок слів з природним перебігом думок. Аналітичний (“природний”) порядок слів, на його
думку, має відтворювати аналітичну роботу мозку, яка “здійснюється в напрямку від суб’єкта судження до його атрибута, а від них - до їхніх додатків (у широкому розумінні цього терміна)” [3, с. 83].
Отже, Ц. Дюмарсе, Н. Бозе, автори граматики Пор-Рояля, й деякі інші дослідники єдино правильним вважали прямий, природний порядок слів, а інверсійний розглядався ними як аномальне відхилення від нормального порядку слів.
Іншого погляду дотримувався Ш. Бато, який штучним вважав не інверсійний (“ораторський”), а прямий (“граматичний”) порядок слів, коли кероване слово слідує за керуючим, наслідок за причиною. Він наголошував, що саме при ораторському порядку слів автор винесенням на перше місце в реченні може виділити те, що знаходиться в центрі його уваги, головне, яке може бути як суб’єктом, так і об’єктом дії.
Таким чином, Ш. Бато, вводячи поняття “головного” (праобраз реми) та розглядаючи комунікативну важливість компонентів висловлення як основний чинник словопорядку, наблизився у своїх дослідженнях до вчення про актуальне членування речення.
Поняття “головного” як вагомий чинник словопорядку фігурує і в працях Монбоддо (Джеймса Барнета), який визнавав правомірність побудови висловлення як у відповідності з природною ситуацією, коли слово, що позначає субстанцію, передує слову, яке вказує на акциденцію цієї субстанції, так і у відповідності з природним перебігом думок, коли слово, яке виражає головну думку, ставиться у висловленні на перше місце.
Виділена Монбоддо контрастивна функція “головного” пізніше була докладно опрацьована К. Беккером, найзначнішою заслугою якого в розробці вчення про актуальне членування речення вважається виділення логічного наголосу як засобу визначення головного поняття висловлення.
І. Аделунг закономірність словопорядку в реченні пов’язував із граматичною функцією його складників. Так, природним він вважав словопорядок, при якому “природний суб’єкт” (поняття, тотожне з сучасним поняттям підмета) має передувати “природному предикату” (поняття, аналогічне до поняття присудка). Суб’єкт називається І. Аделунгом “головним поняттям”, з чого можна зробити висновок, що поняття реми в нього пов’язувалось з підметом.
Іншого погляду щодо співвідношення компонентів актуального членування з формально-граматичною будовою речення дотримувався А.Вейль. За підметом у нього закріплювалась роль “вихідного пункту висловлення” (праобраз теми), тобто тієї частини, яка уже відома. Присудок дослідник розглядав як “власне висловлення”, мотивуючи це вміщенням у ньому нової інформації, повідомлення якої і становить мету висловлення. Виділення А. Вейлем “вихідного пункту висловлення” і “власне висловлення” (праобразів теми і реми) та визначення подачі нової інформації як основної функції “власне висловлення” можна вважати кульмінацією розробок представників логічного напрямку.
Під час дослідження порядку слів представниками логічного напрямку була закладена основа для вивчення актуального членування речення, що виражалася в окресленні основних понять актуального членування та аналізі окремих їх функцій.
Наприкінці ХІХ ст. проблема порядку слів набуває психологічного трактування. Серед провідних представників психологічного напрямку були німецькі науковці Г. фон дер Габеленц та Г. Пауль.
Так, Г. Габеленц, аналізуючи послідовність виникнення уявлень у людській свідомості, доводить, що першим уявленням, яке виступає як предмет мовлення, слугує “психологічний суб’єкт”, а другим уявленням, що виражає те, що мовець думає про психологічний суб’єкт, слугує “психологічний предикат”. Поняття “психологічний
суб’єкт” у Г. фон дер Габеленца є близьким до поняття теми, а “психологічний предикат” - до поняття реми.
Аналогічний підхід до розуміння порядку слів простежуємо в Г. Пауля, який також найважливішим членом речення вважав “психологічний присудок”, на який падає найсильніший наголос.
Роботи дослідників німецької психологічної школи дали поштовх для розвитку психологічного напрямку в інших країнах.
Так, П.Ф. Фортунатов наголошував на відмінностях між граматичними і психологічними підметом і присудком, його розуміння цієї проблеми було близьким до поглядів Г. Пауля [4].
Теорія психологічного синтаксису знайшла відображення в роботах російського вченого Л.В. Щерби, присвячених вивченню ритміко-інтонаційної структури мовлення («Фонетика російської мови», неопублікована стаття «Вісім значень простого непоширеного речення»).
Елементи психологічного синтаксису наявні в дослідженнях українського науковця Л.А. Булаховського.
Отже, деякі дослідження в галузі психологічного синтаксису, зокрема твердження про відмінність синтаксичної та смислової структури речення, про вирішальну роль “психологічного наголосу” та новизни вміщеної інформації для визначення найбільш значущого в комунікативному плані елемента висловлення, мають багато спільного з ученням про актуальне членування речення.
Розробки з проблеми закономірностей побудови речення, які проводилися представниками як логічного, так і психологічного напрямку, послугували основою для постановки досліджень порядку слів на власне лінгвістичний ґрунт, зробленої
В. Матезіусом. Чеським лінгвістом було введене поняття “актуальне членування речення” на позначення закономірностей побудови речення, пов’язаних з його комунікативними функціями у сфері мовлення. Він виділив два компоненти актуального членування: “основу” висловлення (його “вихідний пункт”) і “ядро” -головну в комунікативному плані частину висловлення, яка містить те, що повідомляється стосовно основи.
Введення В. Матезіусом у лінгвістику вчення про актуальне членування речення вперше поставило на тверду основу проблему порядку слів у слов’янських мовах. Це обумовлено тим, що питання порядку слів як проблема лінгвістична не могло бути вирішене до тих пір, поки головний чинник розташування слів - актуальне членування
- знаходився за межами лінгвістичного вчення, і лише «об’єднання цих двох проблем в межах однієї науки - лінгвістики - зразу ж принесло плідні результати» [1, с. 24].
Після роботи В. Матезіуса „Про так зване актуальне членування речення” вчення про актуальне членування набуло значного поширення у світовій лінгвістиці. Розвиток цього вчення на східнослов’янському ґрунті розпочинається роботами російського вченого І.П.Распопова. Він на позначення компонентів актуального членування речення використовує терміни “основа” і “предиційована частина”, відмовившись від запропонованих В. Матезіусом назв понять, недоліком яких вважає їхню синонімію [5]. У своїх працях І.П. Распопов виділив найважливіші типи співвідношень між основою висловлення та предиційованою частиною і розглянув способи оформлення актуального членування (порядок слів та інтонаційні засоби).
Взагалі, протягом розвитку вчення про актуальне членування речення відбувалася зміна як назви самого явища, так і компонентів актуального членування. Те, що одними іменується актуальним членуванням речення (або висловлення), інші називають функціональною перспективою речення (є спроби і диференціювати ці поняття), комунікативною перспективою або комунікативним членуванням, інформаційно-
несучою структурою (в американській лінгвістиці), смисловим, логіко-смисловим, комунікативно-смисловим членуванням” [6, с. 282].
Зазначена розбіжність у назвах цього явища нерідко зумовлена існуванням різних поглядів на його природу.
Так, терміни “функціональна перспектива речення” і “комунікативна перспектива речення”, як зазначає І.І. Ковтунова, “у більшій мірі, ніж терміни “актуальне членування”, “комунікативне членування”, підходять для мов з граматикалізованим порядком слів, наприклад, для англійської мови, оскільки ці терміни мають на увазі не стільки членування речення на дві комунікативні сполуки, скільки розподіл комунікативного навантаження між членами, які не мають властивості рухомості” [1, с. 29].
Термін “актуальне членування речення” виявився зручним для мов з рухливим порядком слів. Але, окрім цього терміна, у східнослов’янських мовах на позначення вичленовування різних за інформативним навантаженням компонентів висловлення іноді вживаються й інші терміни, зокрема “комунікативна перспектива речення” і “смислове членування”, які за своїм значенням можуть відрізнятися від терміна “актуальне членування речення”.
Погляди дослідників на компонентний склад актуального членування також відзначаються суттєвою розбіжністю, різнитися можуть не лише назви компонентів, а й їх кількість, що значною мірою обумовлюється різними підходами щодо їхнього виділення.
Так, О.О. Лаптєва відкидає змістовий аспект у розмежуванні компонентів актуального членування (даність, новизну тощо), стверджуючи, що “релевантною для одиниці актуального членування виявляється лише одна ознака - співвідносний ступінь комунікативного (інформативного) навантаження” [7, с. 40]. За цією ознакою вона виділяє основну структурну одиницю актуального членування -“комунікативний (інформативний) центр”. О.О. Лаптєва зазначає, що такі інформативні центри можуть бути репрезентовані в реченні в різній кількості (від 1 до п), вони співвідносяться між собою за кількістю вміщеної інформації і вступають у певні співвідношення з іншими частинами висловлення, які мають незначне комунікативне навантаження і тому не є інформативними центрами.
Ідея інформативного центру висловлення, запропонована О.О. Лаптєвою, не отримала широкого розповсюдження в лінгвістиці, оскільки, на нашу думку, не враховувала багатьох аспектів природи актуального членування речення.
Більшість вчених відстоює бінарний характер актуального членування речення, а найпоширенішими назвами компонентів актуального членування виступають терміни Г. Аммана і К. Бооста “тема” і “рема”.
Аналізуючи роботи прихильників бінарності актуального членування, можна виділити кілька підходів у висвітленні цієї проблематики.
Так, дослідник М. Халідей темою називає початковий елемент речення, з якого починається виклад інформації, а ремою - решту речення. Даність / новизна інформації не є для нього суттєвим чинником для визначення теми, що свідчить про суто структурний підхід до проблеми.
Проте більшість дослідників при виділенні тематичного та рематичного компонентів ураховує їх змістові характеристики, при чому одні з них лише керуються поняттями даного/нового під час виділення компонентів актуального членування (І.І. Ковтунова, О.О. Крилова, А.П. Загнітко та ін.), а інші, окрім цього, дане/нове виділяють і в складі самих компонентів (Г.О. Золотова в складі теми виділяє дане, додаткове дане, у складі реми - нове, додаткове нове; О.Б. Сиротиніна в складі теми вирізняє дане і власне дане, а у складі реми - нове, власне нове).
Певного поширення набуло виділення трьох компонентів актуального членування.
Так, О.В. Падучева в межах висловлення вирізняє рему - “компонент, який включає слово з головним фразовим наголосом”, початок - “компонент, який не входить до складу реми і позначений фразовим наголосом (другорядним)” і позарематичні компоненти - ненаголошені елементи висловлення [8, с. 112-113]. Вона зазначає, що в реченні може бути кілька початків (початок, другий початок тощо) і кілька рем (кінцева, передкінцева).
Ще одним прикладом трикомпонентної структури висловлення може послугувати шкала комунікативного динамізму Я. Фірбаса, яка “складається з власне теми, тобто елементів, що передають найнижчий ступінь комунікативного динамізму, з залишку теми, власне переходу, залишку переходу, з залишку реми, з власне реми, тобто елемента, який передає найвищий ступінь комунікативного динамізму” [9, с. 61].
Виділення, крім теми і реми, - складних комунікативних одиниць, у складі яких додатково вичленовуються структурні підтипи, - ще й третього компонента (перехідного, позарематичного і т. ін.) свідчить про надання переваги дослідниками змістовому принципу.
Прикладом виділення понад трьох компонентів актуального членування є шкала просодичної значущості А. Ґімсона, яка складається з ненаголошеного, частково наголошеного, наголошеного та вміщуючого ядро елемента. Виділення комунікативних компонентів тут відбувається за змістовим принципом.
Отже, як зазначає Т.М. Ніколаєва, при вирішенні проблеми виділення компонентів актуального членування “розбіжність у підходах ... пояснюється тим, що для даного дослідника є головним - зміст чи форма” [10, с. 48].
Отже, в історії вивчення актуального членування речення можна умовно виділити три етапи: логічний, психологічний та лінгвістичний. І саме з розглядом проблеми порядку слів у галузі лінгвістики стало можливим дослідження нового автономного аспекту реченнєвої структури - комунікативного, де речення виступає одиницею мовлення і функціонує як висловлення.
Список використаної літератури
1. Ковтунова И.И. Современный русский язык. Порядок слов и актуальное членение
предложения / И.И. Ковтунова. - М.: Просвещение, 1976. - 239 с.
2. Пумпянский А.Л. Информационная роль порядка слов в научной и технической литературе / А.Л. Пумпянский. - М.: Наука, 1974. - 248 с.
3. Даниленко В.П. У истоков учения об актуальном членении предложения (период до
Анри Вейля) / В.П. Даниленко // Филологические науки. - 1990. - №5. - С. 82 - 89.
4. Фортунатов Ф.Ф. Избранные труды: В 2 т. / Ф.Ф. Фортунатов. - М.: Учпедгиз, 1956.
- Т. 2. - 471 с.
5. Распопов И.П. Актуальное членение предложения / И.П. Распопов. - Уфа: Изд-во
Башкир. ун-та, 1961. - 161 с.
6. Золотова Г.А. Коммуникативные аспекты русского синтаксиса / Г.А. Золотова. - М.:
Эдиториал УРСС, 2001. - 368 с.
7. Лаптева О.А. Чехословацкие работы последних лет по вопросам актуального членения предложения / О.А. Лаптева // Вопросы языкознания. - 1963. - №4. -
С. 120 - 127.
8. Падучева Е.В. Высказывание и его соотнесенность с действительностью / Е.В. Падучева. - М.: Наука, 1985. - 271 с.
9. Фирбас Я. Функции вопроса в процессе коммуникации / Я. Фирбас // Вопросы языкознания. - 1972. - №2. - С. 55 - 65.
10. Пиколаева Т.П. Актуальное членение - категория грамматики текста / Т.П. // Вопросы языкознания . - 1972. - №2. - С. 48 - 54.
Стаття надійшла до редакції 10 жовтня 2011 р.
V. V. Oriehov
HISTORY OF STUDYING OF ACTUAL DIVISION OF THE SENTENCE
Article is devoted research of history of studying of actual division of the sentence within the limits of various scientific directions. Approaches of scientists concerning the name of this concept, definition of its status in linguistic system, and also about the name of components of actual division of the sentence and their quantitative structure are analyzed.
УДК 811.112.22’81’37
Н. В. Романова
СЕМАНТИЧНЕ ПОЛЕ ЩАСТЯ В ДАВНЬОВЕРХНЬОНІМЕЦЬКІЙ МОВІ
У статті розглянуто семантичне поле щастя в давньоверхньонімецькій мові з точки зору польового підходу як методики аналізу мовних явищ. Встановлено межі й структуру досліджуваного семантичного поля; з ’ясовано роль когнітивної ознаки, яка може набувати всередині семантичного поля різного статусу: від інтегрального до диференційного й мотиваційного.
Ключові слова: щастя, семантичне поле, когнітивна ознака, диференційна ознака, інтегральна ознака, мотиваційна ознака.
У ракурсі германської міфології („Молодша Едда“) щастя кожного давнього германця - це дар божий, проте він чомусь цього не пам’ятає і не підозрює про свій прихований емоційний скарб. Відтак прагне віднайти його за будь-яку ціну не тільки на теренах своєї країни, але й далеко за її межами, ризикуючи досить часто не лише власним життям, але й життям своїх друзів. Єдиним свідком цих титанічних зусиль, поневірянь, інколи розчарувань і єдиним безперечним пам’ятником усіх досягнень на цьому шляху різних народів у різні часи є мова [3, с. 63]. У ній немов „мушки в бурштині“ закарбувався весь феліцитарний досвід не одного покоління, не однієї раси, не однієї культури, не одного типу мислення.
Вивчення фактологічного матеріалу показує [10], що мовні засоби позначення щастя в німецькій мові давньоверхньонімецького (далі двн.) періоду є досить розмаїтими. Тому не дивно, що щастя постає предметом численних досліджень як у синхронії (Г. С. Бородкіна, А. Вежбицька, H А. Красавський, И. П. Павлючко, В. І. Карасик, Т. H. Москвина, Е. В. Суркова та інші), так і в діахронії німецької мови (H. А. Маковецька, М. В. Гамзюк, І. А. Везнер та інші). Попри все, ці й інші дослідження здійснювалися не на достатній вибірці, ряд аспектів, зокрема синоніміка, похідні, ономасіологічні основи, лишилися на периферії наукового пошуку мовознавців. Усе це свідчить про актуальність вибору теми студіювання. Завданням цієї статті, через обмеженість її обсягу, буде аналіз двн. позначень зі значенням „щастя“ у контексті формування когнітивних стандартів. № противагу попереднім, дослідження здійснимо через польовий підхід до принципів організації семантики слів із значенням „щастя“.
Польовий підхід передбачає розгляд лексики як складної, різнопланової сукупності слів, об’єднаних у певні ряди, групи, шари на основі тієї чи іншої спільності, подібності: семантичної, формальної, стилістичної, функціональної,
генетичної та іншого характеру та водночас протиставлених у межах таких угруповань
