CC BY
45
та скорочення граничних ставок особистого прибуткового оподаткування, зменшуються також ставки податку на прибуток корпорацій, зростає значення внесків на соціальне страхування [1].
Епоха інтеграції та глобалізації вносить свої корективи в традиційне національно-державне поняття податкової системи. Податкова система є сферою взаємодії людей, ринкових структур і державних інститутів у певному соціально-економічному і міжнародному оточенні [4]. Як національно-державне явище вона відображає історико-етнографічні обставини її формування, а також законодавчо-нормативне, організаційно-адміністративне, інформаційно-аналітичне середовище оподаткування. При цьому щоб відповідати системним вимогам, зміни однієї з складових податкової системи викликають ланцюгові зміни у всій системі, впливають на результати її функціонування.
Традиційним податковим системам існують принаймні три альтернативи: глобальна податкова система; безподаткове фінансування державних потреб; і давня ідея податкових реформаторів - єдиний податок. Створення глобальної податкової системи ще не вийшло з стадії концептуального обговорення.
На порядок денний поставлений проект міжнародної (глобальної) податкової системи, концепція створення котрої була проголошена на Світовому соціальному форумі (2002 р., м. Порту-Алегрі, Бразилія). Було запропоновано ввести три загальносвітових податки: на фінан-
сові операції, на іноземні інвестиції, на прибуток транснаціональних корпорацій. За рахунок даних податків передбачено цільове фінансування розвитку найбільш економічно і соціально відсталих країн. Перший із цих податків, так званий податок Тобіна, носить ім'я лауреата Нобелівської премії Джеймса Тобіна (США), який пропонує оподатковувати спекулятивні фінансові операції за ставкою 0,1 %, а надходження витрачати на боротьбу з пауперизмом. До групи міжнародних податків умовно можна віднести також ті податки, що поступають у спільний бюджет Європейського Союзу, умовно тому, бо вони ще не втратили свого національного базису [1].
Вивчення досвіду зарубіжних країн є надзвичайно важливим для України на сучасному етапі реформування податкової системи. Проте слід враховувати умови економіки перехідного періоду та особливості національної системи оподаткування.
1. Андрущенко В.Л., Данілов О.Д.Податкові системи зарубіжних країн: Навчальний посібник. - К.: Комп'ютер прес, 2004. - 300 с. 2. Деми-денко Л.М., Субботович Ю.Л. Податкова система. Навчальний посібник. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - С. 40. 3. Луніна І.О. Державні фінанси та реформування міжбюджетних відносин. - К., 2006. - С.108. 4.Налоговые системы зарубежных стран: Учебник для вузов/ Под ред. проф. В.Г. Князева, проф, Д.Г. Черника. - 2-е изд., перераб. и доп. - М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1997. - 191 с. 5. Об'єднані сторінки європейських країн: http://europa.eu.int/eur-lex/
Надійшла до редколегії 08.11.2007
Р.Н. Кулиев, асп.
ГОСУДАРСТВЕННАЯ ПРОМЫШЛЕННАЯ ПОЛИТИКА В УСЛОВИЯХ ТРАНЗИТИВНОЙ ЭКОНОМИКИ
В статье рассмотрена природа государственной промышленной политики. Определены направления развития промышленной политики Азербайджана.
The essence of state industrial policy is studied. The state oriented and market oriented industrial policy of the state is analyzed. Offers on developing of industrial policy of Azerbaijan are presented.
Мировой опыт свидетельствует, что успехи или провалы в экономическом развитии напрямую зависят от того, насколько органично, применительно к условиям той или иной страны взаимодействуют факторы регулирования этого развития со стороны государства и свободных рыночныхсил со всем их сложным инструментарием. Доведенное до абсурда государственное регулирование, как и ничем не ограниченная свобода агентов рынка, если и то, и другое вырвано из исторического контекста, одинаково бесперспективны.
Таким образом, в контексте вышесказанного, возникает вопрос - насколько необходимо в условиях провозглашения Азербайджаном либерально-рыночной модели развития проводить государственную промышленную политику?
Промышленная политика - это комплекс мер государства, направленных на реализацию конкретных проектов в сфере промышленности. Промышленная политика, как ядро общеэкономической политики, связана в первую очередь с осуществлением инновационной, инвестиционной и структурной перестройки промышленного производства и повышение конкурентоспособности промышленной продукции.
Нобелевский лауреат Дж.Бекер писал, что наилучшая промышленная политика это ее отсутствие. В работах специалистов в области трансформации экономики вопросам промышленной политики почти не уделяется внимания, за исключением нескольких авторов: Дж. Ван Брабант, П. Хейр, К. Рише. Это объясняется
двумя причинами. В постсоциалистических странах промышленная политика в значительной мере ассоциируется со старой практикой централизованного планирования применительно ко всем секторам экономики. В странах либеральной рыночной экономики она, как правило связывается со значительными затратами, приносящими двойственные результаты и ведущими к искусственной поддержке приходящих в упадок предприятий и производств.
Темнее менее представляется, что многие переходные экономики могли бы использовать некоторые успешные элементы промышленной политики, применяемые в рыночном хозяйстве.
Необходимо различать государственно ориентированную и рыночно ориентированную промышленную политику. Первая носит преимущественно вертикальный характер - правительство непосредственно вмешивается в разработку, финансирование и организацию производства. В проведенном во Франции исследовании Дж. Зисман показал, что в секторах, где государство активно участвует в обеих сторонах рынка (как поставщик и покупатель) или регулирует естественные монополии, промышленная политика, как правило, успешна (транспорт, электроэнергетика, телекоммуникации, оборонные отрасли). Там же, где рынки поделены между множеством участников и отличаются сильной конкуренцией, промышленная политика, как правило, терпит неудачу (текстильная промышленность, судостроение, электроника).
© Р.Н. Кулиев, 2008
ЕКОНОМІКА. 102/2008
Вторая - рыночно ориентированная промышленная политика, в большей степени горизонтальная и направлена на создание благоприятной рыночной среды как для действующих, так и для новых предприятий. Вместо того чтобы с переменным успехом воздействовать на промышленную структуру, она нацелена на формирование более эффективной системы мотивации (с помощью ориентированной на бизнес финансовой и налоговой политики), принятию новых программ подготовки рабочей силы, помощь фирмам в продвижении продукции на международный рынок и нужную ориентацию программ исследований и разработок.
Промышленная политика государства в переходный период тесно связана с реструктуризацией. Реструктуризация же, в свою очередь, может включать три направления: реструктуризацию рынка, реструктуризацию ресурсов и реструктуризацию рабочей силы.
Реструктуризация рынка предполагает, что большинство предприятий должно найти новые рынки и новых потребителей, обеспечив их конкурентоспособной с точки зрения качества и цен продукцией, в том числе в условиях сильной конкуренции импорта. Необходимость реструктуризации ресурсов вызывается тем, что большинство предприятий имеет устаревшее оборудование, а перестройка и модернизация производства требует инвестиций. При этом предприятия вынуждены изыскивать собственные источники инвестиций из-за ограниченности возможностей финансирования за счет внешних источников. Кроме того, предприятия вынуждены приобретать производственные ресурсы из новых источников, в том числе зарубежных, и по более высоким ценам, а также обращаться к новым источникам снабжения энергетическими ресурсами. Реструктуризация рабочей силы означает высвобождение излишнего и неквалифицированного персонала, наем работников нужной квалификации для реализации для реализации новых функций, в том числе в области информационных технологий, финансов и маркетинга.
С точки зрения реструктуризации возможны два подхода, заслуживающие рассмотрения: широкая, носящая горизонтальный характер политика и отраслевая политика.
Что касается первого варианта, то он подразумевает необходимость ужесточения бюджетных ограничений, которые должны дополняться более позитивной политикой в области кредита, налогообложения предприятий, правового положения бизнеса, привлечения внутренних и иностранных инвесторов, конкуренции, стимулирования торговли и экспорта, проведения НИОКР и др. Задача этих мер состоит в обеспечении широкомасштабной благоприятной среды для развития бизнеса без поддержки или подавления каких либо конкретных секторов экономики, регионов или отдельных предприятий.
Второй вариант сопряжен с более сложной ситуацией: во-первых, многие правительства стремятся охватить в качестве объектов вмешательства слишком большую часть экономики. Во-вторых, в некоторых секторах, относящихся к объектам горизонтальной промышленной политики, ее реализация должна сопровождаться регулированием, направленным на защиту общественных интересов и предотвращение недобросовестной эксплуатации естественных монополий. В идеале такое регулирование определяет систему процедур и мероприятий для данного сектора национальной экономики, дающих социально эффективные результаты и стимулирующих конкуренцию там, где это возможно и выгодно. Проблема, однако, в том, что эти результаты могут быть неприемлемыми в политичес-
ком плане (например, регулирование цен на газ, либо электроэнергию в странах переходной экономики). Поэтому простые подходы, состоящие в создании независимых органов регулирования (как, например, в Великобритании), не всегда годятся для постсоциалистичес-ких стран, где еще не установились соответствующие политические предпосылки.
С нашей точки зрения, сектора, соответствующие второму варианту, включают базовые отрасли экономической инфраструктуры (телекоммуникации, энергетику, водоснабжение транспорт и др.), а также часть рыночной инфраструктуры. К ней мы относим весь комплекс мер по созданию институтов, необходимых для функционирования экономики рыночного типа, которые вопреки взглядам некоторых экономистов в начале переходного периода не возникают спонтанно. Вместе с тем, страны транзитивной экономики не могут позволить себе столетнего или близкого к нему срока для постепенной эволюции. Однако, окончательный ответ на вопрос о наилучших способах ускорения развития этих элементов экономической системы еще не вполне ясен и остается открытым.
В беседах с руководителями предприятий постсо-циалистических стран можно часто услышать, что единственное в чем они нуждаются - это финансовые ресурсы для инвестиций в реструктуризацию. Это, однако, далеко не так, о чем говорит опыт большинства крупных западных фирм, прошедших через подобный процесс за последние десятилетия.
Первый шаг в процессе реструктуризации - комплекс внутренних мероприятий, имеющих целью закрытие неприбыльных производств, ликвидацию устаревших мощностей, сокращение рабочей силы, концентрацию на основном направлении производственнохозяйственной деятельности. Все это не требует особых затрат, а продажа ненужных активов может даже принести некоторый доход. Вместе с тем, подобные меры демонстрируют компетентность и надежность управления, помогают улучшить денежные потоки и тем самым снизить оценку риска потенциальными кредиторами. Таким образом они прокладывают путь для получения кредитов на следующем этапе реструктуризации, требующем значительных затрат, связанных с инвестициями в модернизацию производства, совершенствование качества продукции и услуг, освоение новой продукции, новых рынков и каналов сбыта.
С учетом такого поэтапного характера реструктуризации становится очевидно, что готовность государства предоставить бюджетные средства (субсидии) предприятию в начале этого процесса может принести только вред. Следовательно, мягкие бюджетные ограничения, вялый сбор налогов, дополнительное финансирование убыточных предприятий, терпимость по отношению к задержкам социальных выплат и другим формам неплатежей мешают реструктуризации, поскольку ослабляют мотивацию и потребность в ней.
В заключение сделаем ряд выводов из вышесказанного применительно к экономике Азербайджана. Во-первых, стране необходимо иметь свою четкую и известную широкой общественности государственную промышленную политику. Во-вторых, на наш взгляд, учитывая состояние национальной экономики, государственная промышленная политика должна нести в себе элементы как государственно ориентированной, так и рыночно ориентированной промышленной политики. И в-третьих, промышленная политика должна проводиться весьма активно и последовательно, особенно в части реструктуризации и развития приоритетных производств.
Г. Пурій, асп.
ОСОБЛИВОСТІ ЗДІЙСНЕННЯ ОПЕРАЦІЙ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ НА РИНКУ ЦІННИХ ПАПЕРІВ
У статті розглядається специфіка здійснення операцій комерційних банків на ринку цінних паперів України.
The specific of realization of operations of Ukraine's commercial banks at the market of equities is examined in the article.
Становлення і швидкий розвиток фондового ринку в Україні створює необхідні передумови для широкомасштабного й ефективного використання у сфері банківської діяльності операцій з цінними паперами. Функціонування фондового ринку передбачає придбання на певних умовах і на певний період вільних грошових ресурсів, залучення коштів за рахунок емісії та продажу цінних паперів і спрямування їх на технічне оновлення підприємств, їх переорієнтацію на випуск конкурентоспроможної продукції. Фондовий ринок створює умови для переміщення капіталу внаслідок міжгалузевої конкуренції, формуючи при цьому складну систему ринків, на яких формуються і концентруються попит та пропозиція на різні платіжні засоби.
За останні роки внаслідок певних історичних та економічних обставин на ринку цінних паперів в Україні починають домінувати комерційні банки, які є універсальними підприємствами, що здатні виконувати все різноманіття фінансових операцій на фінансовому ринку країни, в тому числі й на фондовому сегменті. Цінні папери виступають при цьому засобом для досягнення більш загальних цілей банківської діяльності. Намагання банків розширити операції з цінними паперами стимулюється, з одного боку, високою дохідністю цих операцій, з іншого - відносним скороченням сфери використання прямих банківських кредитів.
Теоретичним та практичним аспектам здійснення комерційними банками операцій з цінними паперами присвятили свої праці А.М. Мороз, М.І. Савлук, М.Ф. Пуховкіна, С.А. Циганов та інші.
Метою статті є визначення особливостей здійснення комерційними банками операцій з цінними паперами в умовах трансформації економіки України.
В Україні комерційні банки стали найбільш активними учасниками фінансового ринку вцілому, та ринку цінних паперів, зокрема. Чинне банківське законодавство дозволяє вітчизняним комерційним банкам здійснювати широке коло операцій з цінними паперами: банки можуть виступати як емітенти власних акцій, облігацій, депозитних сертифікатів, векселів та інших цінних паперів, вони можуть купувати цінні папери за свій рахунок, переслідуючи при цьому найрізноманітніші цілі, тобто виступати у ролі інвесторів [1]. Окрім цього, банки мають право здійснювати посередницькі операції з цінними паперами, отримуючи за це комісійну винагороду. Необхідно зазначити, що у даний час в Україні немає заборони на пряму діяльність комерційних банків на ринку цінних паперів, яка охоплює їх посередницьку діяльність як на первинному, так і на вторинному ринках, що відкриває надзвичайно необмежені можливості для участі банків в операціях з цінними паперами.
Водночас вузькість і короткостроковість ресурсної бази українських комерційних банків негативно позначається на структурі банківських активів і фінансового ринку в цілому. У своїй праці Циганов С.А., зауважує що, банківська система України ще не підготовлена для роботи на ринку цінних паперів, скажімо, як Франції або Німеччини [5]. Оскільки зараз наш національний ринок стає на шлях централізації, то комерційний банк є обов'язковим, із широкими функціями учасником централі-
зованого ринку цінних паперів. У цьому переконує досвід багатьох держав. Саме універсалізм функцій базової фінансово-кредитної установи - комерційного банку дав змогу західним країнам централізувати усі види послуг навколо єдиних інститутів, що забезпечують ринкову взаємодію. Банки кредитують операції на фондовому ринку, дають кредити і застави під цінні папери тощо. Ступінь розвиненості ринку цінних паперів в Україні визначається як мінімум двома основними чинниками: по-перше, наявністю досить різноманітних фінансових інструментів, виражених у формі наявних або безготівкових цінних паперів; по-друге, наявністю відповідної інфраструктури, що сприяє оперативному й ефективному здійсненню операцій із цінними паперами, що обертаються на ринку. Обидва чинники є тісно взаємопов'язаними.
Характеристика складу банківських операцій з цінними паперами дозволяє визначити специфічність банківських установ у порівнянні з іншими учасниками ринку, що полягає у відсутності на фондовому ринку інститутів, які можуть здійснювати такий широкий спектр операцій з цінними паперами:
^ по-перше, депозитарні операції можуть здійснювати лише торговці цінними паперами та комерційні банки;
^ по-друге, діяльність щодо ведення реєстрів власників іменних цінних паперів для реєстратора є виключним видом його діяльності, який не може поєднуватися з іншими видами діяльності, крім депозитарної. Лише банки здійснюють даний вид діяльності у поєднанні з іншими операціями на ринку цінних паперів шляхом створення відокремленого підрозділу;
^ по-третє, здійснення діяльності торговців цінними паперами (крім банків) є виключним видом діяльності.
Універсальність діяльності, а саме, відсутність законодавчого розмежування банківської діяльності на комерційну (залучення депозитів та видача кредитів) та інвестиційну (операції з цінними паперами), є важливою специфічною рисою банків у порівнянні з іншими учасниками ринку цінних паперів. Поєднувати ці операції, окрім банків, не має можливості жодна фінансово-кредитна установа. Така ситуація обумовлена світовими тенденціями зміни організації ринку цінних паперів.
В Україні формується змішана модель ринку цінних паперів, де поряд з небанківськими фінансовими інститутами, банківські установи мають право здійснювати операції як з державними, так і з корпоративними фінансовими інструментами. Сьогодні, в умовах розвитку сектору ринку корпоративних цінних паперів, комерційні банки активно працюють на цьому ринку.
В Україні діяльність банків на фондовому ринку регламентується низкою законів, дозволів, положень, зокрема: Законом "Про банки і банківську діяльність", статутом банку, дозволами Міністерства фінансів України, Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, ліцензіями Фонду державного майна.
Основним завданням фондового ринку виступає мобілізація та вкладання фінансових ресурсів у найбільш привабливі з точки зору ринкової ефективності види підприємницької діяльності. Вільний оборот капі-
© Г. Пурій, 2008
