CC BY
157
В.А. Кротюк, кандидат філософських наук ЧЕСНОТИ І ВАДИ ПАТРІОТИЗМУ
Розглянуто філософські підходи до оцінювання патріотизму, досліджено форми існування патріотизму, його роль за різних соціально-історичних умов.
Ключові слова: патріотизм, істинний патріотизм, хибний патріотизм, шовінізм.
Постановка проблеми. З давніх часів філософи вели дискусії про патріотизм: добре чи погане це явище. У спорах про патріотизм одні теоретики обґрунтовували його як громадянську чесноту, інші - стояли на позиції, що патріотизм - вада, суспільне зло. Подібні дискусії тривають і в наші дні. Особливо це стосується вирішення питання корисності патріотизму між прихильниками «єдиної світової культури» і «справжньої національної незалежності» держав та цивілізацій.
Аналіз наукових джерел і публікацій. Аналіз поглядів науковців стосовно сутності патріотизму показує, що розуміння даного поняття є багатоваріантним і неоднозначним. Це пояснюється складною природою явища, різноманіттям форм його вияву, розглядом проблеми патріотизму різними дослідниками в різних історичних, соціально-економічних та політичних умовах. Узагальнення підходів до розуміння патріотизму дає змогу умовно розділити їх на три групи: перша об’єднує авторів, які наділяють патріотизм позитивним, піднесеним змістом (Г. Гегель, Г. Ващенко, Д. Лихачов); друга - тих, хто виставляє патріотизм як соціальну хворобу, зло (Л. Толстой, Б. Шоу, Я. Галан); третю групу становлять автори, які виділяють патріотизм істинний і хибний, вважають, що патріотизм за певних умов може виконувати як позитивну, так і негативну роль (С. Джонсон,
П. Чаадаєв, В. Липинський, Д. Катеб).
Метою статті є аналіз філософських підходів до визначення патріотизму, оцінювання його соціальної ролі, дослідження форм існування патриотизму.
Патріотизм - явище соціально-історичне, в різні історичні епохи воно має конкретні вияви. Патріотизм є тим чинником, який визначає соціальну сутність людства. Адже кожна людина, а тим більше соціальна група мають свої специфічні інтереси, і цим визначається її розуміння патріотизму. Нерідко виникають спекуляції на цьому почутті. Образно про це сказав І. Франко у вірші «Сідоглавому», викриваючи показний патріотизм окремих людей: «... твій патріотизм - празнична одежина, а мій - то труд важкий, гарячка невдержима» [1, с. 192].
Критику патріотизму було започатковано ще філософами Давньої Греції (кініками, стоїками), які вважали, що людина рівною мірою морально пов’язана з усім людством без винятку. Так, кінік Діоген першим назвав себе космополітом - «громадянином світу», а у
Аристотеля знаходимо спробу диференціювати патріотизм на доброчинний і шкідливий: «Навіть якщо патріотизм певного типу і рівня слід вважати чеснотою, це не обов’язково справедливо для всіх його типів і рівнів».
Протягом століть патріотизм виконував важливу інтеграційну функцію, об’єднуючи народ (народи), держави в боротьбі із зовнішньою агресією. У часи боротьби з зовнішнім ворогом внутрішні суперечності між різними народами відходили на задній план. Тому багатонаціональні країни, як правило, успішно прогресують тільки у часи воєн і протиборств із зовнішнім і внутрішнім ворогом. У мирний час у таких країнах посилюються відцентрові сили суперечностей, які існують між їх різними народами. Тому для багатонаціональних держав характерний «абсолютизований патріотизм», що виражає вузькокорисливі групові інтереси (інтереси певної групи в державі, наприклад, аристократії), або певного народу (одного з багатьох і не обов’язково найчисельнішого, здебільшого народу, до якого належить панівна верхівка). З часом такий патріотизм перетворюється на шовінізм.
Отже, ідеологія патріотизму, прийнята в багатонаціональній державі, перетворюється на ідеологію націоналізму, шовіністичну ідеологію і працює на виокремлення певного (панівного) народу з числа інших народів, що живуть на визначеній території. Після виокремлення народу націоналістична ідеологія починає працювати на становлення, гегемонію, захист і зміцнення виключно панівного народу, на шкоду іншим народам такої багатонаціональної держави.
Доречно з цього приводу навести точку зору представників української і російської революційно-демократичної громадськості. Виховання людей у дусі патріотизму вони розглядали в нерозривному зв’язку з їх вихованням у дусі дружби народів, поваги до звичаїв і традицій інших народів. Так, виступаючи за інтернаціоналізацію суспільства,
М. Добролюбов зазначав: «Патріотизм живий, діяльний саме й відрізняється тим, що він виключає будь-яку міжнародну ворожнечу, і людина, захоплена таким патріотизмом, готова працювати для усього людства, якщо тільки може бути йому корисною... Справжній патріотизм як окремий вияв любові до людства не уживається з неприязню до окремих народностей ...» [2, с. 265]. Націоналіст М. Грушевський відстоював такий принцип: «Україна не тільки для українців, а для всіх, хто живе на Україні, а живучи, любить її, а люблячи, хоче працювати для добра краю і його людності, служити їй, а не оббирати, не експлуатувати для себе».
Спробу класифікації патріотизму за ознакою корисності здійснив П. Чаадаєв у роботі «Апологія божевільного»: «... людина може бути корисною своїй країні тільки в тому разі, коли ясно бачить її; я думаю, що часи сліпих закоханостей пройшли, що тепер
ми перш за все зобов’язані батьківщині істиною. Мені чужий цей блаженний патріотизм лінощів, який пристосовується все бачити у рожевому світлі й носиться зі своїми ілюзіями.». На його думку, шкідливий патріотизм слугує ширмою для дійсності.
Користь своїй країні приносять не ті, хто звик бачити все у «рожевому світлі», а ті, хто «ясно бачить» свою країну і вважає своїм обов’язком говорити про її недоліки [3].
Разом з цим революційний ідеолог О. Герцен, маючи, очевидно, на увазі націонал-патріотизм, писав: «Патріотизм - це люта чеснота, через яку пролито вдесятеро більше крові, ніж від усіх вад разом». В унісон із ним засуджує патріотизм і Б. Шоу: «Патріотизм є, головним чином, впевненість у тому, що дана країна є кращою в світі, тому що ви в ній народилися. Ви ніколи не житиме в спокійному світі, поки не виб’єте патріотизм з людського роду».
У другій половині ХІХ ст. роль головного «обвинувача» патріотизму перейняв на себе Л. Толстой, який називав це явище «грубим, шкідливим, ганьбою, дурістю, а головне - аморальним». Він вважав, що патріотизм породжує війни і слугує головною опорою державного гноблення. «Патріотизм у найпростішому, ясному і безперечному своєму значенні є для правителів не що інше, як знаряддя для досягнення властолюбних і корисливих цілей, а для підлеглих - відречення від людської гідності, розуму, совісті і рабське підпорядкування себе тим, хто при владі» [4]. Це визначення Л. Толстого підтверджує висновок про те, що патріотизм в усі часи історії використовувався в руках еліт як інструмент для зловживань.
Л. Толстой рішуче виступав проти виховання молодого покоління у дусі патріотизму: «Мені вже декілька разів доводилося висловлювати думку про те, що патріотизм є в наш час почуття неприродне, нерозумне, шкідливе, що заподіює велику частку тих лих, від яких страждає людство, і що тому почуття це не слід виховувати, як це робиться тепер, - а навпаки, подавляти і знищувати усіма залежними від розумних людей засобами» [5].
Одним із улюблених виразів Л. Толстого був афоризм видатного критика і поета Самуеля Джонсона: «Патріотизм - це останній притулок негідника». Але друг і біограф класика Джеймс Босуелл у своєму «Житті Семюеля Джонсона» додав до цих слів пояснення: «Він (Джонсон) мав на увазі той патріотизм, що його багато хто в усі часи й у всіх країнах робив прикриттям особистих інтересів». Згодом шанувальники С. Джонсона запропонували інше, більш глибоке тлумачення сказаного: навіть мерзотник може знайти прощення і порятунок у щирій любові до вітчизни.
Що ж до самого С. Джонсона, то на відміну від Л. Толстого він був не огудником патріотизму, а його співцем. Саме слово «патріот» він незмінно писав із великої літери. С.
Джонсон за рік до того, як промовив знаменитий афоризм, оприлюднив есе «Патріот», присвячене критиці «хибного патріотизму», або, іншими словами, політичній демагогії, яку С. Джонсон угледів у діях опозиції, що вела кампанію проти уряду і парламенту під гаслами патріотизму і захисту народних прав і свобод. С. Джонсон наводить ідеальний образ політичного діяча: «Патріот той, чия постійна публічна поведінка визначається одним мотивом - любов’ю до своєї країни, той, хто як представник у парламенті не має ні особистісних сподівань, ні страху, ні образи, але спрямовує це виключно на загальний інтерес». Далі С. Джонсон застерігає проти «хибних зовнішніх ознак» патріотизму, порівнюючи «хибних патріотів» з фальшивими монетами, які блищать як справжні, але відрізняються вагою.
Патріотизм одних держав і цивілізацій, у дусі якого була вихована більшість членів їх суспільств, часто застосовувався для початку протистояння з іншими державами і цивілізаціями. Мета ж подібних агресій могла мати як оборонно-превентивний характер, так і агресивно-хижацький. Однак патріотизм і тих, і інших завжди залишався тим самим засобом, використовуючи який режими штовхали свій народ на криваву бійню. З метою засудження патріотизму його критики формулюють і такий парадокс: «Якщо патріотизм -доброчинність, а під час війни воїни з обох боків протистояння є патріотами, то вони рівною мірою є доброчинними, але саме за доброчинність вони вбивають одне одного, хоча етико-моральні і релігійно-моральні норми забороняють вбивати за доброчинність».
Деякі вчені порівнюють патріотизм з расизмом (Б. Андерсон, П. Гомберг), інші проводять паралелі між патріотизмом і фашизмом (К. Бондаренко, І. Лисяк-Рудницький,
В. Поліщук). Так, професор Чиказького університету П. Гомберг порівнює патріотизм із расизмом на підставі того, що один й інший передбачають моральні обов’язки та зв’язок людини перш за все з представниками «своєї» спільності.
Висновки. Патріотизм у загальному значенні означає любов до Батьківщини, і нічого поганого у цьому почутті немає. Однак, як показує досвід суспільних практик, поняття патріотизму має різне наповнення і тлумачиться по-різному. Буває патріотизм сліпий і фанатичний, безглуздий і здоровий, палкий і розумний. Патріотизм більшою міро, ніж будь-які інші пристрасті, які вирують у політичному житті суспільства, змушує чесноту служити злу і піднімає на щит ваду як замасковану чесноту. Не погоджуючись з відомим афоризмом «Батьківщина є Батьківщина, права вона, чи не права», людина не перестає бути патріотом. Вважаючи, що такі чинники, як совість, справедливість, іноді мають більше значення, ніж Батьківщина, людина залишається патріотом. Патріотизм, як влучно помітив польський дисидент А. Міхнік, визначається мірою сорому, що його людина відчуває за злочини, вчинені від імені її народу. Разом з цим той факт, що сліпий,
але занадто палкий патріотизм часто обертається жахливими наслідками, не означає, що розумний і поміркований патріотизм теж поганий.
ЛІТЕРАТУРА
1. Франко, І. Вибрані твори: у 3 т. / І. Франко. - К., 1973. - Т. 1. - С. 192.
2. Добролюбов, Н.А. Собр. соч. в 9 т. / Н.А. Добролюбов. - М., 1962. - Т. 3. - С.
265.
3. Чаадаєв П.Я. Апология сумасшедшего / П.Я. Чаадаев // Полн. собр. соч. - М., 1991. - Т. 1.
4. Толстой, Л. Патриотизм и правительство / Л. Толстой // Полн. собр. соч. в 90 т. -М. : Худ. лит., 1958. - Т. 90.
5. Толстой, Л. Патриотизм или мир? / Л. Толстой // [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://lib.rin.ru/doc/i/42935p1.html.
ДОСТОИНСТВА И ПОРОКИ ПАТРИОТИЗМА Кротюк В. А.
Рассмотрены философские подходы к оценке патриотизма, исследованы формы существования и роль патриотизма в различных социально-исторических условиях.
Ключевые слова: патриотизм, истинный патриотизм, ложный патриотизм, шовинизм.
ADVANTAGES AND FAULTS OF PATRIOTISM
Krotiuk V. А.
Philosophical approaches to estimation of patriotism, the forms of existence and the role of patriotism in different social and historical circumstances are considered in the article.
Keywords: patriotism, true patriotism, false patriotism, chauvinism.
