CC BY
142
ISSN 2226-2849
ВІСНИК МАРІУПОЛЬСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ СЕРІЯ: ФІЛОСОФІЯ, КУЛЬТУРОЛОГІЯ, СОЦІОЛОГІЯ, 2012, ВИП. 4
естетичних канонів, теоретичного музикознавства у всіх його різновидах, музичної естетики та музично-художньої критики.
Отже, можна зробити наступні висновки. Музична свідомість особистості формується в процесі тривалого процесу спілкування з високохудожніми музичними творами, набуваючи при цьому складної структури. Завдання покращення музичної культури молоді потребує уваги до питань, пов’язаних із вдосконаленням різних форм та рівнів сформованості у них музичного сприйняття та музичного мислення.
Список використаної літератури
1. Вешняковская Е. Информационная эволюция: в кого мы превращаемся? / Е.
Вешняковская // Открытия и гипотезы. - № 3. - Март. - 2012. - С. 2 - 8.
2. Костюк А.Г. Восприятие мелодии. Мелодические параметры процесса восприятия
музыки / А.Г. Костюк. - К.: Наук. Думка, 1986. - 190 с.
3. Медушевский В.В. О закономерностях и средствах художественного воздействия
музыки / В.В. Медушевский. - М.: Музыка, 1976. - 255 с.
4. Назайкинский Е.В. О психологии музыкального восприятия / Е.В. Назайкинский.
- М.: Музыка, 1972. - 283 с.
5. Назайкинский Е. Логика музыкальной композиции / Е. Назайкинский. - М.:
Музыка, 1982. - 322 с.
6. Назайкинский Е.В. Звуковой мир музыки / Е.В. Назайкинский. - М.: Музыка,
1988. - 254 с.
7. Сохор А.Н. Социологические проблемы музыкального восприятия / А.Н. Сохор. //
Вопросы социологии и эстетики музыки. Сб. ст. - Л.: Сов. композитор, 1980. -
С. 89-119.
8. Бобровский В.П. Тематизм как фактор музыкального мышления/ В.Бобровский . -
М.: Музыка, 1989. - 268 с.
Стаття надійшла до редакції 5.09.2012р L. P. Voevodina
MUSIKAL CONSCIOUSNESS PERSONALITY IN SPANING INFORMATON
CULTURE
Article is dedicated analysis influence modern information-komunikatsunikh technologies on the man’s consciosness, namely on the mehanisms of functioning and the structure of functioning and the structure of musical consciosness personality.
Key words: information, culture, communication, music, musical perception, musical tyinking.
УДК 373.32 (477)
О.В. Головко
ДОШКІЛЬНІ ЗАКЛАДИ У СИСТЕМІ СОЦІАЛЬНОГО ВИХОВАННЯ В
УСРР (1919-1933)
На основі аналізу документальних джерел та спеціальної літератури досліджуються напрямки діяльності дошкільних закладів у системі соціального виховання в УСРР у 1919-1933 роках., що дає можливість більш повно реконструювати процес формування української освітньо-виховної системи у різні історичні та соціально-економічні епохи.
Ключові слова: УСРР, 1919-1933 роки, соціальне виховання, дошкільні заклади, освітньо-виховна система.
32
ISSN 2226-2849
ВІСНИК МАРІУПОЛЬСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ СЕРІЯ: ФІЛОСОФІЯ, КУЛЬТУРОЛОГІЯ, СОЦІОЛОГІЯ, 2012, ВИП. 4
Розбудова України як демократичної правової держави висуває на перший план питання формування власної соціальної парадигми. що передбачає визначення статусу та взаємовідносин усіх її складових. У зв’язку з цим важливою проблемою сьогодення є переосмислення історичного досвіду, об’єктивна оцінка розвитку національної освітньо-виховної системи у різні соціально-економічні епохи, постановка проблем, які в умовах тоталітарної системи належно не аналізувались. Разом з тим, у контексті державного соціального будівництва, в останні роки помітно посилилась увага до проблем дошкільного виховання, серед яких помітне місце займає період, що охоплює в історії і культурі України 1919-1933 рр. І це цілком закономірно. Адже саме порівняльний аналіз практичного досвіду у цій сфері робить можливим виокремити позитивне та негативне у цьому процесі. Саме такий підхід до проблеми, що досліджується у статті, визначає її актуальність.
Становлення і розвиток галузі в 1919-1933 рр. своїм корінням сягає у період, який охоплює кінець XIX-початок XX ст., коли в підросійській Україні з’являються перші заклади суспільного дошкільного виховання. Напередодні 1917 р. кількість їх коливалась від 20 до 47 [1, с. 9]. Загалом у російській імперії налічувалось близько 250 дошкільних закладів, переважно дитячих садків, які існували на кошти батьків і благодійних організацій.
Центром дошкільної справи в Україні був Київ, де в той час діяли: Товариство народних дитячих садків, Фребелівське товариство та інші ліберально-філантропічні організації [12, с. 175]. Виховання дошкільнят у цих закладах зводилося до харчування, навчанню навичкам побутової праці та нормам поведінки. Дитячі заклади були двох типів: платні для заможної частини суспільства і безоплатні для дітей з бідних сімей, які цілком або частково утримувались коштами згаданих вище організацій [14, с. 35].
Дошкільні заклади першого типу ставили за мету доповнювати сімейне виховання і часто влаштовувались при гімназіях як підготовчі групи. Платня за виховання у таких закладах була високою, і, як наслідок цього, вони мали добре обладнання і працювали у них тільки висококваліфіковані педагоги. Дошкільні заклади другого типу перебували у скрутних матеріальних умовах, а тому, здебільшого, існували не як стаціонарні, а як сезонні дитячі садки, майданчики і притулки для дітей молодшого шкільного віку.
У серпні 1917 р. у складі утвореного Центральною Радою Генерального секретаріату освіти був організований відділ позашкільної освіти і дошкільного виховання. Таким чином, вперше в Україні, суспільне дошкільне виховання фактично увійшло до державної системи освіти. Очолила дошкільний відділ Софія Русова, українська громадська діячка, і педагог [13, с. 7]. У січні 1918 р. департамент позашкільної освіти і дошкільного виховання Міністерства освіти УНР підготував «Регламент дитячих садків» - проект офіційного документу стосовно дошкільництва. У ньому зазначалося, що всі діти від трьох років мають ходити до дитячого садка або захистку. Ці заклади повинні бути безплатними і організовуватись на кошти земського та міського самоврядування [13, с. 4]. Проект «Регламенту» було вміщено у збірнику «Організаційні поради в справі позашкільної і дошкільної освіти» поряд з іншими матеріалами, зокрема, з планом улаштування дитячих садків і літніх майданчиків [21, с. 129].
Ще одним кроком у становленні суспільного дошкільного виховання як рівноправної ланки системи народної освіти, стала ухвала на початку 1919 р. Радою міністрів УНР Закону «Про надання прав державної служби співробітникам позашкільної освіти і дошкільного виховання» [25, с. 19]. Згідно з цим законом, дошкільні працівники (завідувачі відділами, інструктори різних рівнів, керівники
33
ISSN 2226-2849
ВІСНИК МАРІУПОЛЬСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ СЕРІЯ: ФІЛОСОФІЯ, КУЛЬТУРОЛОГІЯ, СОЦІОЛОГІЯ, 2012, ВИП. 4
дошкільних закладів) прирівнювалися до відповідних категорій працівників початкової, середньої і вищої школи.
Період існування УНР ознаменувався досить значними успіхами в галузі суспільного дошкільного виховання. Воно увійшло до державної культурно-освітньої системи; в рамках якої були розроблені теоретичні засади створення українського національного дитячого садка.
Питання дошкільного виховання посіло своє належне місце у загальній системі культурного й освітнього розвитку населення, яку почали впроваджувати більшовики після перемоги радянської влади спочатку у східних регіонах у 1919 році, а потім і на усій території радянської України. Згідно з партійними програмами та рішеннями більшовицького уряду, виховання дітей, починаючи з наймолодшого віку, повинно було стати повністю прерогативою суспільних органів виховання.
Якщо у РФСРР провідниками цих ідей були, насамперед, такі партійно-державні діячі, як В. Ленін, Н. Крупська, О. Колонтай, то в УСРР прихильником нової педагогіки став Г. Гринько - перший нарком народної освіти. Під його керівництвом була розроблена концепція української системи освіти та виховання підростаючого покоління. Згідно з нею, сім’я не могла бути центром виховного процесу тому, що, на його думку, в Україні відбувалася деградація традиційних сімейних основ і виховання дітей відбувалося під впливом вулиці [1, с. 10].
Досить інтенсивне створення державних і громадсько-суспільних закладів виховання на початку 20-х рр. було зумовлене наступними чинниками:
- по-перше, економічна катастрофа, яка відбувалася в Україні внаслідок першої світової, а пізніше й громадянської воєн, прирекла понад один мільйон дітей на голодну смерть [11, с. 72]. Державні органи вимушені були взяти на себе певні зобов’язання по забезпеченню харчуванням та виховання знедолених дітей;
- по-друге, державне дошкільне виховання відповідало основним положенням української радянської концепції культури і освіти, тобто повній заміні усіх навчальних та виховних закладів дитячим будинком [11, с. 73];
- по-третє, спостерігалось катастрофічне знищення традиційних родинних стосунків, жінки активно залучалися до сфери суспільного виробництва і сім’я поступово втрачає можливість виховувати дітей [3, с.73];
- по-четверте, відбувалась руйнація старої дореволюційної культури і педагогіки, які розглядали дошкільне виховання лише як вимушений захід для працюючих батьків та дітей-сиріт, надаючи перевагу родинному вихованню дитини на ранньому етапі життя [3, с. 73].
Уряд радянської України в досить складній політичній та соціально-економічній ситуації вважав за необхідне інтенсивно розвивати систему дошкільного виховання як фактор збереження життя дітей, які залишилися без батьків у роки громадянської війни. Поруч з тим, не останнє місце посідала можливість впроваджувати комуністичну ідеологію у виховання підростаючого покоління.
У 1919-1923 рр. відбувається процес бурхливої диференціації мережі дошкільних закладів, стихійністю її розгортання та соціальною спрямованістю. Велику допомогу у її формуванні надавала республіканському Народному комісаріату освіти (НКО) спеціально створена декретом Ради Народних Комісарів (РНК) УСРР від 14 червня 1919 року «Рада захисту дітей». Вона була державним органом, який очолював Голова РНК Х. Раковський [17, с. 4]. До її складу входили народні комісари охорони здоров’я, соціального забезпечення, продовольства, землеробства, а також завідувачка жінвідділу ЦК КП(б)У. Положення «Про Раду захисту дітей» наділяло цей орган максимальними повноваженнями, що давало змогу оперативно і комплексно вирішувати питання соціального захисту дітей. У п’ятому параграфі Положення
34
ISSN 2226-2849
ВІСНИК МАРІУПОЛЬСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ СЕРІЯ: ФІЛОСОФІЯ, КУЛЬТУРОЛОГІЯ, СОЦІОЛОГІЯ, 2012, ВИП. 4
зазначалось: «Постанови Ради захисту дітей обов’язкові для виконання усіма радянськими установами» [18, с. 26].
Аналогічні структури створювались на місцях. При органах народної освіти в губерніях і повітах формувались місцеві «Ради захисту дітей». Статут про губернські «Ради», підписаний 25 червня 1920 р., передбачав створення їх без утримання службового апарату [17, с. 4]. Однією з їхніх функцій було влаштування у містах Києві, Харкові, Донецьку, Проскурові, Пирятині, Яготині та ін. спеціальних безоплатних їдалень для дітей виключно дошкільного віку. Прикріплені до таких їдалень діти або отримували один раз на день гарячу їжу, або пайком їхнім батькам видавали хліб, крупу, борошно, овочі, іноді цукор [24, с. 6].
На підставі рішень органів культури і освіти, при активній підтримці «Ради захисту дітей» на початку 20-х рр. повсюдно відкривались дитячі ясла, садки, клуби, комуни, майдани, денні дитячі будинки. Наприкінці 1920 р. в Одеській губернії налічувалось 65 різноманітних дошкільних закладів, у Харківський - 70, а у Донецькій - 92 садки відвідували 6 тис. дітей. Усього в Україні на кінець 1920 р. нараховувалось 830 дитячих садків, де виховувалось 45859 дітей [26, арк. 19].
У липні 1921 р. «Рада захисту дітей» при Чистяківському районному відділі народної освіти Донецької губернії прийняла рішення про створення зразкового дитячого садка на базі літнього дитячого майданчика [4, арк. 27].
У робітничих районах Харкова дитячі майданчики взимку перетворювались на дитячі садки на 50-100 дітей. Узимку діти залишались у садках на ніч. У зв’язку з цим, губернським відділом соціального виховання було вирішено розпочати їхню реорганізацію на дитячі будинки [6, арк. 9].
8 червня 1920 р. НКО УСРР видав постанову «Про денні дитячі будинки», які створювались в усіх містах і великих промислових центрах, куди зараховувались, у першу чергу, діти робітників [15, с. 27-28].
Денні дитячі будинки були покликані забезпечити харчуванням і вихованням тих дітей, батьки яких вдень працювали і не мали змоги одночасно виконувати професійні обов’язки і доглядати дітей. У 1921 р. практика перетворення дитячих садків на денні дитячі будинки була дуже поширеною. Так, у Харкові за перший тиждень березня три садка було перетворено на денні дитячі будинки [6, арк. 11].
У Донбаському регіоні у цей же час п’ять садків також отримали статус денних дитячих будинків. Загалом, протягом 1921-1922 рр. 23% дитячих садків було перетворено на денні дитячі будинки, чисельність яких на початку 1922 р. зросла до 383, де перебувало 18135 дітей [4, арк. 60].
10 червня 1920 р. НКО УСРР прийняв постанову «Про організацію відкритих дитячих будинків», до яких приймались сироти і діти, які залишились без догляду батьків у віці до 16 років [16, с. 19-20].
При відкритих дитячих будинках створювались їдальні, лазні, пральні, бібліотеки і майстерні. Під терміном «відкриті дитячі будинки» слід було розуміти тимчасові заклади, які влаштовувались поблизу залізничних вокзалів і міських ринків. Безпритульні діти мали вільний доступ у ці заклади в будь-який час дня і ночі. Їхнє перебування у цих закладах було тимчасовим. У них діти проходили санітарну обробку, їх годували. Хворих направляли на лікування; виявляли неповнолітніх злочинців для подальшої ізоляції у колоніях. Основна маса дітей після короткочасного перебування у відкритому дитячому будинку фактично поверталась на вулицю.
1 липня 1920 р. НКО УСРР прийняв Декларацію «Про соціальне виховання дітей» [18, с. 26-28]. У цьому документі були накреслені конкретні шляхи, спрямовані забезпечити у країні соціальний захист безпритульних і голодуючих дітей. В ньому містились нові концептуальні положення щодо поступової заміни загальноосвітньої
35
ISSN 2226-2849
ВІСНИК МАРІУПОЛЬСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ СЕРІЯ: ФІЛОСОФІЯ, КУЛЬТУРОЛОГІЯ, СОЦІОЛОГІЯ, 2012, ВИП. 4
школи дитячим будинком, у якому виховуються усі діти віком до 15 років. Як зазначалося вище, керівництво НКО УСРР помилково вважало, що сім’я негативно впливає на виховання дитини нового суспільства. У тезах доповіді першого наркома народної освіти України Г. Гринька на I Всеросійській нараді з питань освіти від 17 жовтня 1920 р. підкреслювалось, що постійно і незмінно поширюється процес розпаду сім’ї та зменшується її значення як джерела виховного впливу. Він відстоювати тезу щодо нездатності сім’ї позитивно впливати на виховання дитини. У 1922 р. Г. Гринько стверджував, що «величезне послаблення сім’ї, особливо робітничої - незаперечний факт. Сім’я втрачає здатність турбуватися про дітей» [3, с. 76].
Таким чином, у підґрунтя української системи народної освіти було покладено соціальне виховання дітей віком від 4 до 15 років, яке передбачало розширення впливу суспільства на життя людини, її навчання й виховання з витісненням «несуспільних» виховних впливів - насамперед сім’ї, неорганізованого середовища, тобто вулиці. Окремі освітньо-виховні заклади - дитячий садок, школа, позашкільний заклад -повинні були злитися в «єдиний соціальний організм» з суспільним соціальним вихованням. Таким «організмом» мав стати дитячий будинок, у якому дитина перебувала б протягом усього «соцвихівського» віку [3, с. 74].
Оскільки проведення такої кардинальної реформи потребувало часу, НКО УСРР визнав за можливе тимчасове існування «окремих форм єдиної системи соціального виховання» - дитячого садка і школи. Але у перспективі дитячий будинок мав стати єдиною формою, яка б об’єднала у собі усі форми дитячого виховання і освіти.
Разом з тим наголошувалось, що слід терміново розпочати перетворення існуючих типів освітньо-виховних закладів на дитячі будинки. Як неодноразово стверджувала А. Гендрихівська, протягом 1920-1923 рр. «дитячий садок - це не пролетарський заклад, він повинен відмерти. Ця система виховання відіграла свою роль. Наш виховний заклад - це дитячий будинок, де мешкають не тільки дошкільники, але й діти старшого віку. У нашому дитячому будинку всі діти, незалежно від віку, повинні виховуватися згідно з вимогами комуністичної педагогіки, в обстановці єдиного колективного життя» [2, с. 1].
У постанові НКО УСРР від 25 травня 1921 р. під назвою «Система соціального виховання дітей УСРР» зазначалося: «Дитячий будинок повинен затримувати своїх вихованців і після так званого дошкільного віку - аж доти, коли дитині буде 15 років» [9, с. 371].
Проте, загальний перехід до системи соціального виховання з її основою -дитячим будинком - на той час був нереальним. Для цього були потрібні великі матеріальні ресурси. Не вистачало приміщень, спеціального обладнання, кваліфікованих педагогів. Навіть діти-сироти не завжди мали можливість перебувати у дитячих будинках. З цих причин система освіти, задекларована в Україні на початку 20х р., не була реалізована у повній мірі, а вже у середині 20-х років від неї практично відмовилися.
Необхідно зазначити, що за досить короткий термін, починаючи з 1919 р. , в радянський Україні була створена досить ефективна система освіти, складовою частиною якої було і дошкільне виховання. Ця система передбачала радикальне реформування не тільки мережі, системи фінансування та кадрового забезпечення навчально-виховних закладів. На практиці це означало ліквідацію чи реорганізацію існуючих установ і створення нових. Формування цієї мережі здійснювалось Наркоматом народної освіти України, до складу якого входили такі структурні підрозділи: Головний комітет соціального виховання (Головсоцвих), Головний комітет професійної освіти (Головпрофос), Головний комітет політичної освіти (Головполітос), Рада національних меншин (Раднацмен), Державне видавництво (Держвидав).
36
ISSN 2226-2849
ВІСНИК МАРІУПОЛЬСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ СЕРІЯ: ФІЛОСОФІЯ, КУЛЬТУРОЛОГІЯ, СОЦІОЛОГІЯ, 2012, ВИП. 4
25 вересня 1920 р. РНК затвердив представлену НКО «Схему народної освіти в УСРР», яка стала базовою для розвитку системи суспільного дошкільного виховання. Згідно з цієї схемою, передбачалось утворення при губернських і повітових відділах освіти підвідділів соціального виховання. У свою чергу, вони поділялись на чотири секції:
- дитячих будинків, якій підпорядковувались інтернати для здорових дітей та дітей з дефектами розвитку;
- дошкільній секції підпорядковувались дитячі садки, дошкільні притулки та майдани; шкільній -школи, дитячі клуби, дитячі бібліотеки, колонії;
- охорони дитинства, що відповідала за правовий захист дітей [22, с. 10].
У травні 1921 р. на спільному засіданні представників республіканських НКО і Наркомату охорони здоров’я, присвяченому соціальному вихованню дітей, функції між наркоматами розподілились таким чином: на НКО покладалась організація дитячих будинків, садків, денних дитячих будинків, а на Наркомздоров’я - організація санітарно-гігієнічних заходів у створених закладах. При губернських і повітових відділах охорони материнства і дитинства почали працювати педагогічні підвідділи і педагогічні секції для лікарського контролю за навчально-виховними закладами [22, с.
9].
У березні 1923 р. у складі губернських відділів освіти були створені інспектури соціального виховання. На них покладалась організація та забезпечення діяльності закладів дошкільного виховання у губерніях і повітах. Вони контролювали виконання виховними та навчальними закладами політичних рішень партійних органів та директивних документів державних структур усіх рівнів. Щороку інспектори органів соціального захисту проводили ретельні перевірки дошкільних закладів [5, арк. 62]. Вони збирали і узагальнювали статистичну та іншу необхідну інформацію, розробляли нові регламентуючі документи з питань організації дошкільного виховання [5, арк. 64].
У 1922-1923 рр. формуються місцеві бюджети народної освіти, які постійно зростали, і за три роки удвічі перевищили державні асигнування на утримання галузі. Рівень місцевих бюджетів народної освіти за три роки відповідно складав 7, 20 і 39 мільйонів карбованців. За 1924-1925 рр. кількість освітніх закладів в Україні вже не скорочувалась, їхню мережу було стабілізовано. Наповнення центрального освітнього держбюджету відбувалося більш повільно і складало 14 'А і 17 'А мільйонів карбованців. Важливим досягненням цього періоду було встановлення стабільної грошової, а не натуральної заробітної платні освітянам [11, с. 80].
До 1923 р. не існувало єдиної державної статистики закладів соціального виховання в Україні, в т. ч. і дошкільного. Однією з головних причин цього була відсутність єдиних вимог до статистичного опису діяльності органів і закладів соціального виховання. 3 лютого 1923 р. НКО УСРР прийняв постанову, якою остаточно затвердив єдиний план статистичного обліку [20, с. 59].
У відповідності до постанови, кожний заклад соціального виховання повинен був надсилати до губернського відділу народної освіти два звіти на рік (навесні і восени). У звіти вносились відомості про контингент вихованців, педагогічний та обслуговуючий персонал, про матеріально-технічну базу закладу. Губернські відділи соціального виховання, у свою чергу, надсилали опрацьовані звіти до НКО УСРР наприкінці літа. Звіт мусив містити такі відомості: робота повітових і губернських відділів соціального виховання; чисельність дітей у дошкільних закладах; особовий склад персоналу на момент звіту; заробітна платня персоналу; робота секції охорони дитинства.
Збір та обробка статистичних матеріалів щодо розвитку системи дошкільного виховання ускладнювалась також радикальними адміністративно-територіальними
37
ISSN 2226-2849
ВІСНИК МАРІУПОЛЬСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ СЕРІЯ: ФІЛОСОФІЯ, КУЛЬТУРОЛОГІЯ, СОЦІОЛОГІЯ, 2012, ВИП. 4
реформами, які відбувалися в УСРР протягом 1923-1925 рр. та у 1932 р. У першому випадку замість старого розподілу України на 12 губерній, 102 повіти і 1989 волостей вводилась нова адміністративно-територіальна одиниця - округ. Всього було утворено 41 округ з 706 районами. З 1932 р. почала діяти нова, триступенева (центр-область-район) система адміністративного управління. В складі УСРР налічувалося 485 районів, об’єднаних у сім областей: Харківська, Київська, Дніпропетровська, Донецька, Одеська, Чернігівська, Вінницька і Молдавська АСРР.
Наприкінці 1923 р. НКО остаточно відмовився від ідеї повної заміни дошкільних та шкільних закладів дитячим будинком, яка була актуальною у найбільш важкі часи для країни (1919-літо 1922 рр.). Це була вимушена, але виправдана політика. У дитячому будинку діти отримували притулок, регулярне, хоча й недостатнє, харчування, забезпечувались одягом і медичним обслуговуванням.
Протягом 20-х рр. дитячі садки продовжували своє існування як окремі освітньо-виховні заклади, хоча в цей час і не відбувалося їхнього широкого розповсюдження. Причиною був брак коштів. Саме у цей період спостерігалося розширення мережі дитячих садків: 1919 р. - 140 закладів, 1920 р. - 678, 1921 р. - 879; але в наступні роки кількість їх постійно зменшувалася: 1922 р. - 104, 1923 р. - 170, 1924 р. - 148, 1925 р. -118 [23, с. 647-650].
Це пояснювалось, насамперед, тим, що з переходом у 1921 р. до нової економічної політики (НЕПу) фінансування освітніх закладів, у тому числі й дитячих садків, було покладено на місцеві бюджети. Але місцеві бюджети не мали змоги забезпечити належне фінансування дошкільної мережі. На утриманні держави залишилися лише дошкільні заклади для хворих на сухоти та розумово відсталих дітей, а також дошкільні заклади, які були методичними центрами.
На другому етапі (1924-1933) у суспільстві відбувалися процеси, які сприяли якісним та кількісним змінам у системі соціального виховання. До них слід віднести: суттєве поліпшення економічного і соціального становища в країні; покращення демографічної ситуації; плановий розвиток мережі, який базувався на реальних потребах у відповідних дошкільних закладах. У звіті НКО УСРР за 1923-1924 навчальний рік зазначалось, що з початком поточного навчального року мережа установ соціального виховання виходить на нову стадію - стабілізацію і поступове розширення.
У жовтні 1924 р. на III з’їзді працівників дошкільного виховання були затверджені заходи, спрямовані на розширення мережі дошкільних закладів [7]. Але цей процес об’єктивно стримувався відсутністю необхідної матеріальної бази. Тому дитячі ясла та садки створювались на базі загальноосвітніх шкіл, клубів, червоних кутків. Відкриті на основі дитячих садків на початку 20-х рр. денні дитячі будинки реорганізовувались у заклади інтернатного типу.
У 1925 р. було взято курс на індустріалізацію країни, що призвело до широкого залучення у суспільне виробництво жінок та, у свою чергу, зробило необхідним відкриття у великій кількості виховних дитячих закладів. Але цей процес здійснювався досить складно. У 1928 р. дитячими садками було охоплено лише 0,75% дітей дошкільного віку [7, с. 39]. Влаштовувались вони, переважно, у місцевості з розвинутою промисловістю. Важливість проблеми засвідчує і постанова ЦК КП(б)У 1929 р. «Про чергові завдання партії щодо роботи серед робітниць і селянок» [8, с. 292].
Згідно з цією постановою, необхідно було якнайширше залучати жінок до участі у промисловому виробництві та суспільно-громадській діяльності. Це, у свою чергу, позитивно вплинуло на проблему розвитку мережі закладів дошкільного виховання. Мати-робітниця повинна була віддавати дитину дошкільного віку на виховання до відповідного закладу на термін своєї професійно-громадської діяльності.
38
ISSN 2226-2849
ВІСНИК МАРІУПОЛЬСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ СЕРІЯ: ФІЛОСОФІЯ, КУЛЬТУРОЛОГІЯ, СОЦІОЛОГІЯ, 2012, ВИП. 4
На XI Всеукраїнському з’їзді Рад у травні 1929 р. в резолюції «Про стан і перспективи культурного будівництва» зазначалося, що розгортання мережі дошкільних закладів є невідкладним завданням на найближчі роки. Передбачалось довести мережу постійних та сезонних дошкільних закладів в УСРР до 3000 у промислових центрах. З проведенням колективізації сільського господарства проблема розширення мережі дошкільних закладів гостро постала і на селі. На початок 1930 р. передбачалось відкрити 1500 таких закладів у сільській місцевості [9, с. 460].
Перспективним планом НКО передбачалось розгорнути мережу дошкільних закладів на всій території республіки для найбільш повного охоплення дітей віком до семи років: у 1930-1931 рр. - 215 тис. дітей (з них у місті - 80 тис., на селі - 135 тис.); у 1932-1933 рр. - 250 тис. (з них у місті - 100 тис., на селі - 150 тис.) [9, с. 462].
Виконання цих планів вимагало проведення великої організаційної роботи при участі державних органів влади та громадських організацій. В Україні цей рух по створенню дошкільних закладів набув масового характеру. В результаті його реалізації відбулися суттєві зрушення у розвитку суспільного дошкільного виховання. Динаміка їх така: на початку 1930 р. функціонувало 474 стаціонарних дитячих садка, в яких виховувалося 21328 дітей; на початку 1931 р. - 1,5 тис. дошкільних закладів на 74 тис. дітей. У 1933 р. мережа дошкільних закладів зросла до 5 тис. і відвідувало їх 272 тис. дітей [9, с. 461].
Делегації представників дошкільного виховання УСРР постійно брали участь у роботі Всеросійських з’їздів з дошкільного виховання. У 1919 р. на Першому Всеросійському з’їзді працівників дошкільного виховання обговорювались питання створення мережі закладів суспільного дошкільного виховання. Але зважаючи на те, що державні системи народної освіти України і Росії у цей період значно відрізнялись, делегація УСРР ознайомила російських колег з основними принципами і особливостями формування системи соціального виховання у республіці [10, с. 306]. На Другому (1921) і Третьому (1924) з’їздах обговорювались питання методичного наповнення процесу дошкільного виховання на основі марксистської концепції суспільного виховання дітей [10, с. 307].
Підводячи підсумок зауважимо, що дошкільна система виховання у радянській Україні 20-х-30-х рр., являла собою перехідний етап, який складався з двох періодів, коли суспільство відмовлялося від дореволюційної спадщини і активно шукало нові шляхи розвитку, спираючись на принципи нової педагогіки. Отже, попри усю складність, пов’язану з відсутністю необхідного фінансування, досвідчених фахівців, методичного забезпечення галузі, в УСРР була створена досить ефективна та розвинута система суспільного дошкільного виховання. Вона знайшла своє місце у структурі народної освіти як її важлива складова частина. На користь цього свідчать відповідні документи не тільки галузевого наркомату, а й Ради народних комісарів. Саме у період з 1919 по 1933 рр. в Україні під керівництвом партійно-державного апарату сформувався типовий напрямок виховання дітей віком до семи років. Завдяки цьому комуністична система отримувала для подальшого формування суспільства впливове, відповідно підготовлене, підростаюче покоління.
Список використаної літератури
1. Бондар А. З історії розвитку дошкільного виховання на Україні (1917-1941 рр.) /
А. Бондар // Дошкільне виховання. - 1966. - № 11. - С. 9-12.
2. Гендриховская А. Детский сад в свете пролетарской идеологии / А. Гендрихівська
// Путь просвещения. - 1923. - № 9 - 10 С. - 1-26.
3. Гринько Г. Очередные задачи советского строительства в области просвещения /
Г. Гринько. - Харьков: Тип. Б. Бенгис, 1920. - 126 с
4. ДАДО. Ф. Р. 2580. Оп. 1. спр. 6. Арк. 27, 32.
39
ISSN 2226-2849
ВІСНИК МАРІУПОЛЬСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ СЕРІЯ: ФІЛОСОФІЯ, КУЛЬТУРОЛОГІЯ, СОЦІОЛОГІЯ, 2012, ВИП. 4
5. ДАХО. Ф. Р. 820. Оп. 1. Спр. 982. Арк. 62-64.
6. ДАХО. Ф. Р. 820. Оп. 2. Спр. 17. Арк. 9.
7. Дошкільне виховання. Матеріали до порадника. Допоміжня книга для робітників
соціального виховання, студентів педагогічних вузів та батьків. - Харків: ДВУ, 1928. - 123 с.
8. КПРС в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК. - К.: ДПВ,
1979. - Т.2. - 320 с.
9. Культурне будівництво в Українській РСР (1917-1941 рр.) // Зб. документів. - Т.1.
- К.: ДПВ, 1969. - 620 с.
10. Культурное строительство в СССР 1917-1927 гг. / Документы и материалы. - М.:
Госполитиздат, 1989. - 381 с.
11. Липинський В. Становлення і розвиток нової системи освіти в УРСР у 20-ті роки
/ В. Липинський. - Донецьк: Вид. Донецьк. ун-ту, 2001. - 248 с.
12. Лубенец Н. За 10 лет. Обзор деятельности Киевского Общества Народних
детских садов / Н. Лубенец // Дошкольное воспитание. - 1917. - № 3-4. - С. 169-180.
13. Організаційні поради в справі позашкільної і дошкільної освіти / Під ред. С.
Русової. - К., 1918. - 19 с.
14. Попиченко С. Розвиток теорії і практики дошкільного виховання в Україні
(кінець XIX - початок XX ст.) / С. Попиченко. - К.: Просвіта, 2001. - 154 с.
15. Про денні дитячі будинки //Збірник декретів, постанов, наказів та розпоряджень
по Народному Комісаріату освіти УРСР. - Вип. 1. - Харків: Вид. НКО УСРР, 1920. - С. 27-28.
16. Про організацію відкритих дитячих будинків // Збірник декретів, постанов,
наказів та розпоряджень по Народному Комісаріату освіти УРСР. - Вип.2. -Харків: Вид. НКО УСРР, 1920. - С. 19-20.
1 7. Про Ради захисту дітей // Збірник декретів, постанов, наказів та розпоряджень по Народному Комісаріату освіти УСРР. - Вип. 2. - Харків: Вид. НКО УСРР, 1920. - С. 4.
18. Про соціальне виховання дітей // Збірник декретів, постанов, наказів та
розпоряджень по Народному Комісаріату освіти УРСР. - Вип. 1. - Харків: Вид. НКО УСРР, 1920. - С. 26-28.
19. Про соціальне виховання дітей // Збірник декретів, постанов, наказів та
розпоряджень по Народному Комісаріату освіти УРСР. - Вип. 1. - Харків: Вид. НКО УСРР, 1920. - С. 26-28.
20. Радянське будівництво на Україні у 1919-1930 рр. // Зборник документів і
матеріалів - К.: ДПВ, 1957. - 167 с.
21. Русова С. Мемуари. Щоденник / С. Русова. - К.: Поліграфкнига, 2004. - 544 с.
22. Ряппо Я. Новий етап в праці Наркомосвіти / Я. Ряппо // Радянська освіта.-1925. -
№ 1.- С. 8-12.
23. Сірополко С. Історія освіти в Україні / С. Сірополко. - К.: Наук. думка, 2001. -
912 с.
24. Статут про губернські Ради захисту дітей //Збірник декретів, постанов, наказів та
розпоряджень по Народному Комісаріату освіти УРСР. - В. 2.- Харків: Вид. НКО УСРР, 1920. - С. 6
25. Улюкаєва І. Історія суспільного дошкільного виховання в Україні (1919-1940 рр.)
/ І. Улюкаєва. - К.: Просвіта, 2003. - 76 с.
26. ЦДВАВОВУ України. Ф. 166. Оп. 1. Спр. 14. Арк. 15-19 Стаття надійшла до редакції 15.09.2012р
40
ISSN 2226-2849
ВІСНИК МАРІУПОЛЬСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ СЕРІЯ: ФІЛОСОФІЯ, КУЛЬТУРОЛОГІЯ, СОЦІОЛОГІЯ, 2012, ВИП. 4
A.V. Golovko
PRESCHOOLS IN SOCIAL EDUCATION IN SOVIET UKRAIN
Based on the analysis of documentary sources and literature are studied preschool activities in social education in the USSR in 1919-1933 years, Allowing more fully reconstruct the process of formation of the Ukrainian system of education and upbringing in different historical and social period.
Key words: USSR, 1919-1933 years, Social, education, pre-school, educational and educational system.
УДК 316.7(477)”192” В.В.Давва
ІДЕОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ РОЗБУДОВИ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ У 20-ТИХ РР. ХХ СТ.
У статті проаналізовано взаємозв’язок радянської ідеології, що поширювалася на українських землях після встановлення влади більшовиків, із процесом формування культурної сфери України у 20-ті роки ХХ століття. Визначено особливості формування українського мистецтва, літератури, музичного та кіномистецтва в умовах жорсткого контролю з боку влади над усіма сферами суспільного життя та використання української культурної сфери в якості інструменту радянської пропаганди серед народних мас.
Ключові слова: українська культура, радянська ідеологія, українізація, монументальна пропаганда, українське мистецтво, українська література, музична культура, кіномистецтво.
Роки Національно-демократичної революції в Україні 1917-1920 рр. призвели до багатьох втрат у нагромаджуваній віками українській культурній спадщині. Разом з тим культурний процес уперше глибоко увійшов в народну товщу. Нестримний потяг мільйонів людей до кращих зразків загальнолюдської культури був однією з відмінних рис тогочасного життя [8].
Не зважаючи на тяжкі для України наслідки революційних подій, 1920-ті роки стали періодом небувалого підйому української культури, часом інтенсивних пошуків та знахідок, справжнього новаторства. Саме тому є доцільним з’ясувати взаємозв’язок такого культурного підйому із пропагандистською політикою радянського уряду, що проводилася на українських землях.
Проблема становлення української культури у першій половині ХХ століття вже тривалий час цікавить вітчизняних науковців. Ще у 80-х роках зарубіжні дослідники опублікували низку праць, у яких розглядалися аспекти розвитку української культури. Але загальною рисою досліджень української діаспори повоєнного періоду є залежність їхніх політико-ідеологічних висновків від політичних уподобань прихильників тієї чи іншої політичної сили. Крім того, основний акцент в працях робиться на культурну діяльність національних урядів Української революції.
Найбільш численну групу літератури з проблеми української культури складає радянська історіографія, якій притаманні ідеологічна заангажованість, пропагандистський і політично-публіцистичний характер. [7, 19].
Окрему групу наукових праць складають дослідження сучасної історіографії України. Для вироблення нових концептуально-методологічних засад дослідження
41
