CC BY
29
УДК 316.012:141.7+130.2(043.3)
О. М. Кузь, доктор фшософських наук, професор;
О. М. Сахань, кандидат соцюлопчних наук, доцент
ДЕОНТОЛОГ1ЗАЦ1Я СВ1ТУ ЯК ДЕАНТРОПОЛОГ1ЗАЦ1Я СУСП1ЛЬСТВА
Окреслено проблемно-тематичне поле, в межах якого можлива постсучасна теоретизащя в1дчуження. Об'ектом досл1дження постае постсучасний дискурс сощальног реальност1, а предметом - гг перетворення на мехашзм подолання в!д-чуження. Доводиться теза про те, що в1дчуження здебыьшого залежить в1д жит-тевих настанов.
Ключовi слова: постсучасшсть, сощальтсть, сощальнареальшсть, в1дчуження.
Постановка проблеми. Величш щншсш конструкций гумашзм, розум-шсть св^ й юторп, трансцендентний суб'ект, що створюе «дивний новий свт>, подолання социального вгдчуження (людини-шдивща вiд соцiального тiла, що пригшчуе його первiсну сутнiсть) - все це до останнього часу ста-новило невщ'емш i ключовi категорп европейсько'1' культури аж до XX ст. Втсм гасло-концепт М. Горького «Людина - це звучить гордо!» на тл про-мислових артефаклв ГУЛАГу/Аушвiцу, двох свiтових вшн став сприймати-ся як знущання, а «трансцендентного суб'екта» пiддали нищiвнiй штелек-туальнiй критицi та екзистенщальнш недовiрi.
Розвиваючись та пiзнаючи таемнищ природи, людство примушувало п служити соб^ щоб не лише вивершитись над нею, а й позбутися стихшно дiючих, некерованих сил у суспшьсга, якi протистоять людському буттю. Предметно-практична перетворювальна здатнiсть людини щодо освоення свiту, прагнення вiднайти свое мюце i призначення у ньому та розвиток громадських зв'язмв призвели до того, що ототожнення шдивщом себе з уам родом перетворилося на iндивiдуалiзм приватного власника. Захища-ючи сво'1' особистi iнтереси, яю для кожно'1' людини важливiшi за штереси iнших, люди час вщ часу вступають у конфлiктнi вщносини, якi можуть перетворитися на св^ову пожежу економiчноi конкуренцп, класово'1' бороть-би, полiтичних iнтриг, дипломатичних обмашв та призвести до остаточно'1' втрати людиною <тчних» цiнностей, моральних iмперативiв.
Шукаючи захисту та притулку в тюному свiтi свое свiдомостi вщ iрра-цiонально-ворожих ударiв долi, людина прагне знайти твердий грунт усере-диш власно'1' душi, власного «Я». Але зус^вшись iз дiйснiстю навколиш-нього свiту, виявляе, що i внутрiшнiй свiт е досить крихким i оманливим.
44
© Кузь О. М., Сахань О. М., 2016
Не знайшовши вщповвд на одвiчнi запитання: «Що е "Я"?», «Навщо я тут i який я?», «Де закiнчуеться сон, iлюзiя i де починаеться дiйснiсть, що не перейшла ще в абсурднiсть навколишнього свггу?», людина втрачае грунт пщ ногами i летить у безодню «Буття-Ищо». Залишаеться тiльки гнiтюче вщчуття розпачу й ворожостi, вiдчуженостi усього юнуючого, «вiдсутностi корiння, держави, до яко'1 належиш, самотнiсть, вiдчуження, загублешсть у свiтi органiзованих шших» [1, с. 56].
В умовах загострення аксюлопчно'1 кризи, що полягае у вщчуженш тра-дицiйних i поширенш споживацьких цiнностей та спричинюе гносеолопч-ну кризу, виявляеться нездатнiсть шдивща зi споживацьким свiтоглядом осягнути складш реалп сьогодення та належним чином вщреагувати на змiни в сучасному простор^ що може призвести до еколопчно'1 катастрофи, третьо'1 св^ово'1 вшни, знищення життя на Землi. Все бшьше виявляються ознаки вiдчуження людини - деперсоналiзацiя, внутрiшне спустошення, розмитють духовного свiту особистостi i тотальне домшування техшчно'1 рацiональностi, що вщсторонюе людину вiд можливостi осягнути вс аспек-ти свого буття ^зичний, соцiальний, духовний) та подолати його деструк-тивнi складовi. Такий споаб ствердження свiтогляду влучно вщрефлекто-ваний фшософами-екзистенщал^тами як свгтовгдчуття, в якому св^ i ставлення людини до нього вщтворюються у чуттево-емоцiйнiй форм^ та гостро ставить одну з нарiжних смисложиттевих проблем - проблему вгдчу-«себе вiд себе», вщчуження чогось «свого», «рщного». Людина пере-бувае нiби у сташ безсоння, в якому вона не може аш поринути у заспокшли-ву безтурботнiсть сновидного нiщо, аш вкинути себе у потiк добре налагодженого мехашзму звично'1 справи. Вона у пщвшеному станi: нi туди, нi сюди, немовби iснуеш, а немовби i нi [2, с. 151]. При такому духовному сташ людина постшно вщчувае втрату, що перетворюе життя на марну гонит-ву за химерами. Й внутршш переживання спонукають людину створювати рiзноманiтний арсенал можливих пояснень - вщ ди магiчних сил, соцiальних структур до утвердження вщчуження як сутшсно'1 риси само'1 людини.
Аналiз останнгх до^джень i публЫацш свiдчить про те, що проблемою вщчуження в юторп фшософп займалися здавна. Проте i в наш час виникае потреба в актуалiзацii феномену вщчуження з новими iмплiкацiями, у нових контекстах з метою як зберегти смисли, так i встановити новi горизонти для подальших фiлософських розвщок у данiй царинi. Останнiй такий всеохоп-люючий компендiум у в^чизнянш фiлософськiй думцi - це дослщження «Вiдчуження: минувшiсть i сьогодення», видане у Киевi в 1995 р. [3]. Серед шших розвiдок, дотичних до проблематики вщчуження, зазначимо роботи В. Декомба [4], В. Загороднюка [5], В. Кутирьова [6], В. Ляха [7], Н. Хамь това [8].
Метою дано'1 статл е спроба окреслити проблемно-тематичне поле, в межах якого буде проведена постсучасна теоретизащя вщчуження. Об'ек-том дослгдження постае постсучасне розумшня сощально'1 реальности а предметом - пошук шляхiв п перетворення на механiзм подолання вiд-чуження.
Метатеоретична перспектива дослщження була забезпечена комплемен-тарним застосуванням таких загальних для сучасного сощогумаштарного тзнання методiв, як феноменолопчний, герменевтичний i дискурс-аналiз, що дало певш результати, викладенi у статп.
Виклад основного матерiалу. Проблема вщчуження е постiйним супут-ником юнування людини, осмислення, причини та наслщки якого можна вiднести до так званих «гачних» фiлософських проблем. У сучасному фшо-софському дискурсi негативне ставлення до вгдчуження залишаеться па-нуючим (представлене, переважно, екзистенцiалiзмом та персоналiзмом), що пояснюеться певною вщокремлешстю, розiрванiстю попереднiх зв'язкiв людини iз зовнiшнiм свiтом взагалi та культурним зокрема з причин недо-вiри до оточуючих людей через порушення ними норм поведiнки, непри-йняття iснуючих культурних цiнностей, вiдчуття безсилля через тиск зов-нiшнiх обставин i втрати самокерування на користь юнування у вiртуальнiй реальностi. Вщчуження тут постае оргашчною складовою людського життя у вщокремленому та абсурдному свт.
Вiтчизнянi традицii дослiдження феномену вщчуження в сучаснш фiло-софп (наприклад, у роботах таких вчених, як А. Бичко, I. Бичко, А. Ермоленко, В. Кiзiма, Л. Левчук, В. Пазенюк, К. Райда, Р. Самчук, О. Соболь, В. Табачковський, В. Федорченко та ш.) грунтуються здебшьшого на марк-систськш концепцп, яка вбачае стрижень проблеми в нерозвиненосп про-дуктивних сил. К. Маркс наголошував на тому, що вщчуження е результатом катталютичного виробництва, коли у процеа дiяльностi людини вiдбува-еться 11 вiдчуження вiд продукту свое'1 пращ, вщ свое'1 життедiяльностi, вiд свое'1 родово!' сутностi, вiдчуження людини вщ людини. Коли людина проти-стоггь сама собi, то 1и протистоггь iнша людина [9]. Поряд з активною пре-зентацiею негативних проявiв вiдчуження та численними спробами довести необхщшсть його подолання, iснуе i позитивне ставлення до цього явища (А. Коджастров, Г. Коджаспiрова, О. Мурашов, Л. Облова, К. Фоменко) як такого, що сприяе розкриттю людиною сво'х творчих потенцш, налагоджен-ню людських стосункiв, встановленню гармони з буттям у цiлому; захисно-го психологiчного механiзму людини, що сприяе зняттю внутр^ньо! напруги, надае можлив^ть свiдомо iндивiдуально дистанцiюватись чи самостшно зробити власний вибiр - «споживати» те, що нав'язують, чи вщмовитись вiд цього [10, с. 3].
Авторами статп робиться спроба довести тезу про те, що вщчуження бшьшою мiрою залежить не вщ об'ективних умов, а вiд життевих настанов. Пiд впливом глобалiзацiйних процеав затверджуеться панування перетво-рювального, трансформативного св^оставлення, властивого евроатлантич-нiй цившзацп, радикально змiнюються уявлення людини про свое мюце у свiтi, що стае причиною п вiдчуження. Такий свiтогляд фундований на опозицiях, а опозицгя передбачае розчленовування св^, протиставлення ^ врештi-решт, вiдчуження, як це представлено, наприклад, у рафшованш схемi походження вiдчуження у фiлософськiй системi Й. Фiхте, де Я, що охоплюе собою все, що може бути мислимим, протестовать не-Я, що не здат-не юнувати як незалежна вщ свiдомостi реальнiсть. Й. Фiхте пiдкреслюе активнiсть, дiевiсть свщомосп i самосвiдомостi людини, розповiдаючи про те, як руйнуеться цшсшсть космосу, i людське Я поступово вщчужуе свою природну, а згодом i соцiальну сутнiсть.
Альтернативнi типи св^оставлення, репрезентованi в позаевропейських суспiльствах, оперують щеологемою «гармонИ», яка завжди маркована, тобто мае емоцшне забарвлення. Ц типи ставлення до свiту керуються метою збереження цшсносп - Всесв^, суспiльства, особистостi. Вiдсутнiсть онтолопчного розколу деактуалiзуе проблему вiдчуження, бо в афiрмативнiй свiтогляднiй стратеги вщчуження е марггнальним феноменом, який з'явився як результат ушверсальних процесiв розвитку сустльства. У такому розу-мшш вiдчуження постае свiтоглядною настановою европейсько'1 цившзацп, 11 ментальним пiдгрунтям, де е два силових центри (два полюси), яю визна-чають формування щншсних параметрiв життя та ушверсальних структур порядку, а також ментальних орiентацiй населення рiзних кра!^ та 1х угру-повань. Цi полюси утвореш й дiють на принципово рiзних засадах: один - на засадах закритост^ пригноблення особистостi, п вiдчуження, стихiйного колективiзму, централiзацii, силових засобiв вирiшення конфлiктiв, iдеоло-пзованосп тощо, iнший - на засадах вщкритосп, iндивiдуалiзму, децентра-лiзацii, демократизму, комушкативносп, рацiональностi [11, с. 133]. Цим найчаспше i пояснюеться надзвичайна популяршсть схiдних культурних зразкiв у (пост)сучаснш евроатлантичнiй цивiлiзацii, «отруенiй» вщчужен-ням, що тiльки прогресуе й вщдаляе людину вiд iншоi та, зрештою, вiд самоi себе.
Поняття «вщчуження» як фшософсько-соцюлопчна категорiя мае де-кiлька значень вiдповiдно до галузi дослiдження цього явища: психологiчне, соцюлопчне, полiтичне, економiчне, культурологiчне та ш. Цю соцiальну реальнiсть в економiчнiй площинi тлумачать як вiдчуження вщ продукту працi [9], в онтолопчнш - iдеальне в суспiльствi, як вщчужене вiд розуму людини [12], в комушкативнш - як вщчуження людсько! сутностi у множи-
ну сошальних ролей i масок [13]. З розвитком суспшьства сошальне стае протилежним природному. Генеалоггчно сошум перетворюеться на шстру-мент i наслщок вiдчуження людини вiд ïï тваринно'1 сутностi, людина, за-лишаючись частиною природи, стае ïï протилежшстю. Репресивнi функцп суспшьства (З. Фройд) пов'язаш з придушенням природних потреб i нашару-ванням сощального на природне. 1з розвитком суспшьства людина як цшсне бюсоцюкультурне утворення, iстота з психофiзiологiчними складовими, ам-бiвалентною духовно-тваринною сутнiстю «цившзуеться» i дедалi бiльше вiдчужуеться вщ свое'1' природно'1' сутностi, перетворюючись на громадянина, члена суспiльства iз ч^ко регламентованим набором соцiальних ролей. «Радикальна реальшсть» людського буття руйнуеться тд впливом цившзацп, пiдмiнюючи самореалiзацiю людини в соцiальнiй площинi новими квазшро-явами «людини-технiки» й «людини-маси» [14]. Простiр категорiй «суб'ективностi», «рефлективносп» у постмодернiстському фiлософуваннi займають безособовi потоки «бажання» (Ж. Дельоз i Ф. Гваттарi), «сингуляр-ностей» (П. Вiрiлiо), «зваблення» (Ж. Бодрiйяр), iмперсональнi «швидкостi» та неконцептуалiзованi «iнтенсивностi» (Ж.-Ф. Лютар). Нiвелювання суб'ект-об'ектного вщношення - типова особливiсть постмодернiстського зсуву у гносеолопчнш площинi, безпосереднiм витоком якого була «реконструкщя» класичного дискурсу репрезентацп (représentation) вiдначального сенсу.
В умовах постсучасносп розпочинаеться вiдчуження людини вщ ïï со-цiальноï сутносл, а отже, суттево змiщуються акценти в проблематищ вщ-чуження. Динамiчний розвиток суспiльного прогресу призводить до зрос-тання виробничих сил, посилення тенденцш до культивування, насадження прагматичних, шдивщуалютичних, егоцентричних рис особистостей, що посилюе дисгармонiю людських стосункiв, призводить до некерованосп виробничих сил та ïx протиставлення людському буттю. До того ж, пiд впливом негативних тенденцш сучасного суспшьства, таких як обвальне i рiзке майнове розшарування, пол^ична нестабiльнiсть, вiдсутнiсть ч^^ державно'1' щеологп, зростання кiлькостi конфлiктiв на нацюнальному грун-тi тощо вщбуваеться суттеве зниження соцiальноï активностi людини, а отже, зростання ïï вщчуження [15, с. 63]. Таким чином, iсторiя людства може бути витлумачена як iсторiя емансипацп - звшьнення людини спочатку вiд влади природних i космiчних сил, потiм - вщ влади соцiуму, тепер - вщ соцiуму всерединi себе, i нарешт - вiд вироку власно'1' тiлесностi [16]. Звiльнюючись вiд усього зовшшнього, людина водночас позбавляе себе шдивщуального свiтосприйняття, свiторозумiння, свiтовiдношення, нацюнального духу, тобто вщчужуе й складовi родово'1' та власно'1' сутностi, свого ества. Тому в контекстг постсучасностг социальна реальшсть парадоксальним чином перетворюеться з мехатзму в1дчуження на заЫб його подолання.
Постсучасна доба - доба вщчуженосп, радикально'!' самотносп. Самот-нiсть у натовт, яку переживае сучасна людина, вщчуваючи Бого- i люди-нопокинулсть [17, с. 128-129], - розплата за iндивiдуалiзацiю. Життя лю-дини у великому мют^ що розчиняе п у масi людей, процеси урбашзацп, масова мiграцiя, конфлiкт культурних та релшйних традицiй посилюють вщчуття самотностi, дезорiентацii та вiдчуження людини. Коли у людини вщсутш суспшьш зобов'язання, вона стае повнiстю збайдужшою. Безлiч труднощiв i проблем, яю переживае постсучасна людина, призводять до п подальшого усамiтнення та самоiзоляцii на тлi появи i змщнення ком'ю-нiтаристських начал у суспшьствь Вiдбуваеться деперсонiфiкацiя та роз-щеплення особистосп, яка перетворюеться на космiчного егоцентрика, байдужого до усього навколишнього i, врештi-решт, до себе. Людину за-хоплюе вiдчуття безсилля через тиск зовшшшх обставин i втрати самоке-рування, переоцiнка значущостi «самого себе» у сучасному свт витюняе iншi свiтогляднi репертуари, якi стають непотрiбними рудиментами. Хро-нiчна самотшсть i туга, вiдсутнiсть друзiв та почуття вщсутносп смислу життя послаблюють здатшсть людини доглядати за собою, що може зашко-дити и здоров'ю не менше, нiж надмiрне курiння, наркоманiя чи алкоголiзм, може запрограмувати тiло на дегенеративнi процеси та навт прискорити смерть. Такий «фрагментований суб'ект» (Ф. Джеймсон), що позбавлений примусу сощальних iнституцiй: держави, яка принижуе; родини, уподiбне-но'! до держави; приватно'! власностi, що мiцно тримае в лещатах i викорис-товуе людину як охоронця i посередника, перетворюеться на самтник, що «вчиться себе продавати» (П. Слотердайк), «користуватися собою» (М. ШШпр-нер). Головною проблемою сучасносп е певний метафiзичний iзоляцiонiзм, що роз'еднуе людину з Творцем (С. Аверинцев) та тдштовхуе людство на межу техногенного та еколопчного Апокалшсису [18].
Тiльки сiм'я, - за думкою С. Аверинцева, - як кл^инка Тша Христового завжди була i буде «захисним муром» проти его'стичного «духу свiту цього», де кожен iз нас нечувано впритул наближаеться до найважлившого персонажу нашого життя - до 1ншого та отримуе досвiд поводження з ним. Ом'я вiдкривае у людиш найiстотнiшу потребу «бути з шшими заради iнших», яких ми любимо, як самих себе. З одного боку, коли чоловш i дружина, перв^но Чужi, з'еднуються i «будуть двое плоттю единою» (Мф. 19:5), отримують певний досвщ прийняття Чужого як Ближнього, о-свое-ння Чужого: «Люби свого ближнього, як самого себе» (Мт. 22:35-46). З другого, це пов'язано з болюним досвщом виховання д^ей. Те, що колись юнувало не-вiддiльно вщ матерi, мае стати особистiстю, що е випробуванням i для батьюв, i для дiтей: батькам необхщно «вiдпустити» дитину, дозволити !й стати 1ншим та наново прийняти того, з ким колись складав одне нерозрив-
не цше, як 1ншого. Одна з головних християнських штенцш - щоб 1нший завжди сприймався як Ближнш, а не як Чужий, тим бшьше, коли мова йде не про зовам чужу людину, яка може належати до шшо!' нацюнальносп, сповщуе шшу релшю, неприемна зовш, не викликае жодних позитивних почутпв i т. д., а про рiдну, Близьку, але 1ншу. Тож у контекст глобально'! вiдчуженостi сучасного св^ (вщ-ч^-ж-еносп) саме сгм'я постае важливим i дiевим механiзмом подолання вiдчуження, лiкування «рани Чужого».
Постмодерн ламае традицшний погляд на св^, який закрiплював взаемозв'язок суб'екта i соцiуму, суб'екта i реальностi, руйнував рiзнома-нiтнi системи (свiтоглядну, пол^ичну тощо) та стереотипи. В сучасних суспшьствах постмодерного типу вiдбуваеться девальващя традицiйних цiнностей, рiзка змiна темпу життя, значне розмежування поколшь, при-скорення процесiв вiдчуження. За думкою Е. Пдденса i З. Баумана, для сучасного суспшьства е характерним стан постшного сумнiву, множиннос-т джерел знань, що робить самють мiнливiшою i такою, яка вимагае по-стшно!' рефлексп. В умовах суспшьства, що швидко змiнюеться, нестшюсть i пластичнiсть iдентичностi стають явищем закономiрним i природним. Саме у перюд постмодерну з'являеться нова щентичшсть - людство, що грун-туеться на абсолютизацп суб'ективiзму фрагментарностi та моза!'чносп життя. В епоху постмодерну ця нова форма щентичносп створюе сво!'х внутрiшнiх i зовнiшнiх опонешив - нелюди-терористи всерединi, «iнопла-нетяни» зовнi, зберiгаючи наявнiсть пари «свш - чужий», «друг - ворог» [19, с. 401-402].
Формування значення, за Ф. де Соссюром, мислилось до цього часу тра-дицшно: як зв'язок означуваного поняттевого змiсту i певних формальних структур, якi його позначають. У постмодернiзмi цей процес протшае вiд одного означення до шшого; означуване не вiдсилае до реальносп i стае iлюзорним, генералiзуеться лише вiдношенням «означникiв» мiж собою. Така онтолопзащя мови приводить до руйнування i часопросторового континууму, i само! iдеi суб'ективностi. Постмодерний iндивiд усьому вiд-критий - але сприймае все як знакову поверхню, не намагаючись навт проникнута в глибину речей, у значення знаюв. У добу постмодерну вщбува-еться змша парадигми щентичносп, коли щентичносп рiзних епох змшу-ються i створюють у результат едину глобальну iдентичнiсть [19, с. 403]. Постмодершзм - культура легких i швидких торкань, на вщмшу вiд модер-нiзму, де дiяла фiгура бурiння, проникнення всередину, тдривання поверх-нi. Тому категорiя реальносп, як i будь-яке вимiрювання глибини, виявля-еться вiдкинутою - адже вона передбачае вщмшу реальносп вщ образу, вiд знаково!' системи. Постмодерна культура задовольняеться св^ом симулякрiв, слвдв, означникiв i приймае !'х такими, якими вони е, не намагаючись дю-
татися до означуваного. Все сприймаеться як цитата, як умовшсть, за якою не можна вщшукати шяких витокiв, джерел, походження.
Реальнiсть не просто вщчужуеться, опредметнюеться або стае безглуз-дою - вона зникае, а разом з нею зникае й загальний субстрат людського досвщу, замшюючись безлiччю знаково довiльних i вiдносних картин свiтy Кожна раса, культура, стать, вш, мiсцевiсть, шдивщ створюють свою «ре-альшсть» - саме це слово в сучасних гумаштарних науках рщко вживаеться без лапок. Але взяття в лапки - лише безсила помста людини тш реальности яка дедалi бiльше i краще обходиться без не!. Як констатуе В. Кутирьов, захоплеш великою технологiчною революцiею, люди створюють св^, що не вщповщае !х власнiй природi. Настае епоха трансмодерну. Смерть людини не вщбулась, але вона стала традищею [6].
Вiртуальна реальнiсть впливае на те, що шдивщ приписуе собi будь-яю фiзичнi й соцiальнi ознаки, яю близькi до об'ективно! реальностi, але до-зволяють переживати такi вщчуття, якi не доступнi у повсякденному житп. Вiртуальний простiр впливае на розрив i втрату стосункiв шдивща з iншими людьми в реальному житп аж до екзистенцiйного вакууму. Зникають соць альнi ознаки репрезентацп як стiйкi формалiзованi структури, розщеплене буття людини розривае природнi для психши зв'язки «Я - 1нший», що по-рушуе особистiсну цшсшсть, вiдходить на другий план вiртуального буття соцiальнiсть, редукована до зовшшшх вiдносно iндивiдiв, оречевлених структур, руйнуються сощальш iнститути [20, с. 118]. У результат вщчу-ження людини вщ власно! плотi з'являеться homo virtualis - Людина Вiрту-альна [21], яка тшьки симулюе вщкрипсть i прозорiсть свого життя, бо така прозоршть е iлюзорною, оскшьки експонуеться вiртуальне, а не справжне. Вiртуальна людина демонструе не свое життя i не свое «Я», а котю, оригi-налу яко! немае в реальному життi, це вигщний, привабливий у цiй ситуацп образ, iмiдж, картинка [22]. Подiбне «розречевлення» людсько! сутностi свiдчить про нову тополопю розколу: межа прокладаеться вже не мiж iнди-вщом i зовнiшнiм свiтом, а всередиш особистостi. «Суб'ект перетворюеть-ся на власний симулякр, i фiзично, тшесно залишаючись у реальному свiтi, вш ментально переходить до свiту вiртуального, до простору симулякрiв, де вш надiляеться новим тiлом, що не мае шчого спiльного з тшесшстю» [23, с. 89], що може призвести до шизо'!зацп особистостi i неспроможностi психiки сформувати й утримувати цшсний образ власного «Я».
Як зазначае М. Епштейн [24], поверхове сприйняття е наслщком, по суп, травматичного досвiду, результатом якого i е знижена смислова чутливiсть. Теорiя травми - один iз найдинамiчнiших роздiлiв психологii i взагалi гумаштарних наук на зламi XX-XXI ст. Травмуючий процес вiдбувався у за-хiднiй культурi пiд впливом масових засобiв комунiкацii, експоненцiальний
тиск яких паралiзував здiбностi сприйняття. Одне тшьки телебачення 3i сво'1'ми сотнями каналiв i тисячами щоденних передач валить глядача в ш-телектуальний паралiч. Надлишок рiзноманiтностi може так само травму-вати, як надлишок повторюваностi й одномаштносп.
За допомогою рiзноманiтних комушкативних засобiв та всесв^ньо'1' ме-режi 1нтернет реальний простiр, де вщбуваеться вiдтворення суспiльства, замiщуeться вiртуальним, у якому «шби» немае жодних прив'язок до «на-тури». Вiртуалiзацiя як симулятивна реальшсть, створена за допомогою медiа (феноменологiчний напрям сощологп), стае способом формування картини св^у особистосп, ïï свiтогляду. Людина живе з переконанням, що певнi речi вщбуваються не «з нею», не «в ïï родиш» або не з ïï друзями та знайомими, що формуе не менш шюзорну впевнешсть щодо наявностi у не'1 певних якостей, i ця переконашсть лише приховуе справжнш стан речей. Вiртуальне як недореальне (С. С. Хоружий), вщриваючи свiдомiсть людини вiд реальности позбавляе ïï права на власне самотзнання та щен-тичнiсть. Людина втрачае власну св^оглядну позицiю, перестае рефлексу-вати, перетворюючись на моза'1'чного iндивiда iз довiльним репертуаром ролей, яю у вiртуальному просторi вш може «примiряти на себе», програ-вати ïx, зближувати i засвоювати рiзнi просторовi топоси тощо. У вiртуаль-нiй реальностi як специфiчному рiзновидi символiчноï реальностi всi незбагненш речi та поняття приймають однаковий змют i форму завдяки вiртуалiзацiï повсякденностi. Вiдбуваеться трансформацiя суспiльства спо-живання в «суспiльство вистави» (ri Дебор), у якому взаемод^ть не осо-бистостi, а типажi, що е продуктами сощально'1' тип(олог^зацп (А. Шюц). «Усе, що ранiше переживалося безпосередньо, тепер перетворюеться у вистави» [25, с. 23], яю продовжують безмежно накопичуватися. В умовах певного злиття вiртуальностi i реальносп в едине культурне поле кожна людина мае множинш «Я» - низку сощальних подоб, ситуативних образiв i характеристик, що не вкладаються в цiлiсну картину Самостi, яка означае всю особистють (за Юнгом).
Постмодернiсти намагаються уникнути мислення протилежностями за допомогою особливо'1' властивостi мови, яку Деррща називае différance. За-мiсть поняття «рiзниця», «вiдмiннiсть» - différence, прийнятого в семютищ й лшгвютищ, Деррiда вводить поняття «розрiзнювання» - différance, що вносить смисловий вщтшок розрiзненостi у часi, вщстрочки у майбутне (у вiдповiдностi з подвшним значенням французького дiеслова différer - роз-рiзнювати й вщстрочувати).
Просторово-часова сутнiсть розрiзнювання реалiзуеться у понятп «слiд». Якщо сприймаючiй свщомосп «даний» тiльки «слiд» знака, що позначае предмет, то тим самим припускаеться, що отримати про цей предмет ч^ке
уявлення в принцип неможливо. Вся система мови у такому pa3Í характеризуемся як платошвська «тшь tíhí», як система «слвдв», тобто вторинних знамв, у свою чергу, опосередкованих конвенщональними схемами кон'юнктурних кш читача. «Слщ» тим вiдрiзняеться вщ знака, що позбавлений зв'язку з означуваним, яке постае завжди вщстроченим, вiдкладеним на «по-пм» i школи нi в чому не виявляе себе [26, с. 164-166]. Травма залишае слщ, з якого не зчитуеться його оригiнал, - i тому оригшал уявляеться зниклим або таким, що школи не юнував. Весь теоретичний апарат деконструкци з його «дискурсами», «слщами», «доповненнями», «вщстрочками», критикою «ме-тафiзики присутносп» i запереченням «трансцендентального означуваного», -тдсумовуе М. Епштейн, - це розгорнутий у поняттях i термшах культурно-травматичний досвiд, поряд з яким вируе привид фiзичноi травми [24]. Переачний мешканець краш «золотого мшьярду», який проводить третину життя (iншi двi третини - сон i робота) бшя телевiзора у невпинному блукан-нi вiд програми до програми або бiля комп'ютера в плаваннi хвилями World Wide Web - всесв^нього павутиння, може достовiрно сприймати тiльки ме-рехтшня означникiв, оскiльки 1хнш зв'язок iз означуваними припускае бiльш глибоке входження до царини знака. «Ланцюги означниюв», «гра означникiв», «симулякри», «гiперреальнiсть» та iншi термiни постструктуралiзму вщо-бражають травмованiсть свiдомостi, що йде обертом у вирi й зiрвалась з се-мютично'1 вiсi «означник-означуване», втратила шту1'шю глибини i волю до трансценденци.
У специфiчно деконструктивiстському розумшш слiди, або траси (вiд фр. trace) «шшого» визначають процес щентифшацп «я» через категорй морального вщношення, зближують «я» через «iншого» з безкшечшстю i реальнiстю людського бажання, забезпечують цiлiсний процес означуван-ня реальносп як присутностi - присутносп всiх речей у моему житп. Траси «iншого» виступають знаками, яю трансцендентують реальнiсть стосовно абсолютного минулого, яке об'еднуе ва часи, i стосовно будь-якого майбут-нього, яке, однак, присутне в моему чаа. Складаеться смислова структура, у якш те, що уявляеться, вщбуваеться, включае момент захованого, «iншого». Це нагадуе принцип текстуально'1' органiзацii. Адже текст - це послщовшсть знакiв, структурно закршлена, яка мае те чи шше значення залежно вiд «моделi читача», яку «заховав» автор, i вщ тiеi знаково'1' системи, в якш «вщ-кривае» цю послщовшсть читач.
У постсошальну епоху пщ впливом зрушень в оточуючому нас простор^ який здаеться зруйнованим, хистким, таким, що гойдаеться навколо шдивь да, кроки якого також робляться невпевненими, тому що захиташ i розмш! точки вщлшу, сам шлях, шби виповзаючи з-пiд нiг, набувае хитко'1 невизна-ченостi, що призводить до «життево'1 дезорiентацii» [27, с. 264]. Над звич-
ними для шдиввдв формами людського юнування, яю складались вшами, до яких люди звикли, нависла загроза втрати !'х щентичносп i т форми уподiбнення себе шшим, якi практикувались шдивщами в недалекому ми-нулому. Переселення людини у вiртуальний свiт, у якому спшкування, робота, освгга, покупки, грошi та навiть вiра, яку замiнюють дистанцiйнi ль тургп та онлайн-сповiдi [28, с. 210], призводить до того, що вона губиться серед символiв i ознак.
Вiртуалiзацiя духовного свiту особистостi призводить до вщриву людини вiд сощального оточення, замiни реального життя певними симулякрами, за-собами уникнення вщ себе i свiту, прагнення до радощiв фантомного буття («Intemet-залежнiсть») [29], в якому особистють пiд впливом мас-медiа втра-чае вмiння критично мислити i творити. Пролiферацiя (вщ лат. Proliferatio -розмноження) ролей, як одна з суттевих ознак постсощальносп, перетворю-еться на практику нескшченного множення множинностi соцiальних репертуарiв з грою акторiв без амплуа. Драматурпя вiдкидае людину як сутнюну iстоту, залишаючи тiльки персонаж й образи. Отже, деонтолопзащя свiту призвела до деантропологiзацu сустльства, яка разом iз дилетантизмом витюняе гармонiю i красу не лише з мистецтва, а й iз морально!' сфери [30], що породжуе внутрiшнiй розкол, нецшснють, знеособленiсть сучасно!' людини [28, с. 209-210], !'!' вщчужешсть вiд людей, Бога й само!' себе.
У висновках зазначимо, що вщчуження постае як амбiвалентне явище, певна парадоксальшсть людського буття, що вкоршена в саму його сутшсть i е складовою свiтоглядноi стратеги евроатлантично!' цивiлiзацii. Трансфор-мативне св^оставлення призводить до того, що людина, усвщомлюючи свое «Я», свою суб'ектшсть, поступово вiдчужуеться вiд природи, отримуючи натомють волю та можливiсть самостшно робити вибiр певного просторово-часового фрагмента буття. Самовщгородження людини вщ «соцiальноi ма-шини» - тих структур, яю пов'язують кожну конкретну особу з суспiльством, одне з одним, продовжуе ланцюг вщчуження людини вщ штерюризовано!' соцiальностi (у фройдiвськiй термiнологii - М - сощальшсть усерединi iн-дивiдуальноi психiки) та, нарешт, вiд власно!' тiлесноi й духовно!' сутносп. На тлi космiчних масштабiв людина iз мiкрокосмосу, складово!' Всесвiту, складно!' бiосоцiокультурноi iстоти, елемента сощального цшого перетворю-еться на непом^ну порошину, поверхню без глибини, яка опиняеться перед загрозою провалу в шщо. Деантропологiзацiя суспiльства - обездуховлення людини на тш деградацп довкiлля - прискорюе кардинальнi змши сутнiсних характеристик людини, душа яко!' моделюеться за допомогою вiртуальних, психолопчних практик, а тiло - бюгенетичних манiпуляцiй. Тому сьогоднi варто рятувати не лише довкшля, а й людську сутшсть, як таку, що позбав-
лена екзистенцшних властивостей. Нова реальшсть, вщшмаючи у людства соцiокультурнi нашарування, що стали складовими людсько'1' сутносп, за-грожуе суспiльству небезпекою розпастися на групи й атоми, пов'язаш вже не духовним розумшням, а зовшшшми злиднями i необхщшстю... [31, с. 136-137]. Тож, вщновлюючи редуковану людську сутнiсть, доцiльно по-вернути людиш всю повноту буття - космiчного, соцiального, родового шляхом створення умов для розгортання ушверсально! сутносп людини, опанування нею свободи мислення i дп, виховання гармони в мiжлюдських взаеминах i взаеминах людини з природою. З огляду на глобальш тенденцп демократизаций зростання ролi вшьно'1" особистостi як рушшно'1" сили шно-вацiйного розвитку, саме сощальна реальнiсть у контекстi постсучасностi постае ефективним мехашзмом подолання негативних виявiв вiдчуження.
Л1ТЕРАТУРА
1. Бауман З. Философская и постмодернистская социология / З. Бауман // Вопросы философии. - 1993. - № 3. - С. 55-60.
2. Проскуликов С. Емануель Левшас: з вщчуження до вщповщальносп / С. Про-скуликов // Наук. зап. Сер1я «Фшософ1я». - 2009. - Вип. 5. - С. 150-163.
3. Вщчуження: минувшють { сьогодення : [монограф1я] / вщп. ред. В. Г. Табачков-ський. - К. : Наук. думка, 1995. - 139 с.
4. Декомб В. Дополнение к субъекту: Исследование феномена действия от первого лица / В. Декомб ; пер. с фр. М. Голованивской. - М. : Новое лит. обозрение, 2011. - 576 с.
5. Загороднюк В. П. Антрополопчш параметри шзнання / В. П. Загороднюк // Ви-значальш вишри сучасного фшософсько-антрополопчного знання : зб. наук. пр. : Фшософсько-антрополопчш студи ' 2013. - К. : Стилос, 2013. - С. 149-159.
6. Кутырев В. А. Последнее целование. Человек как традиция / В. А. Кутырев. -СПб. : Алетейя, 2015. - 311 с.
7. Лях В. В. Свобода самореал1зацп у контексп шформацшно-комушкативних про-цеав / В. В. Лях // Мультиверсум : фшос. альманах / гол. ред. В. В. Лях. - 2008. -Вип. 73. - С. 3-26.
8. Хамитов Н. В. Люди тоски и люди скуки: экзистенциальные основания совместимости / Н. В. Хамитов. - Изд. 3-е, доп. и перераб. - Киев : Аттика : Ч. П. Наза-ренко, 2013. - 218 с.
9. Маркс К. Экономическо-философские рукописи 1844 года / К. Маркс, Ф. Энгельс // Собр. соч. : в 50 т. - 2-е изд. - М. : Политиздат, 1974. - Т. 42. - 907 с.
10. Фоменко К. А. Вщчуження як екзистенщальна проблема: досвщ фшософсько-антрополопчного дослщження : автореф. дис. ... канд. фшос. наук : 09.00.04 / Фоменко Катерина Анатолпвна ; Нац. пед. ун-т ¡м. М. П. Драгоманова. - К., 2011. - 15 с.
11. Парахонський Б. О. Украша мiж Роаею та Заходом. Нарис сьомий / Б. О. Пара-хонський // Кульчицький С. В. Украша i Рошя в юторичнш ретроспективi : моно-графiя. Т. 3. Нов^нш украшський державотворчий процес / С. В. Кульчицький, Б. О. Парахонський ; 1н-т ютори Украши НАН Украши. - К. : Наук. думка, 2004. -С.131-152.
12. Молодцов Б. I. Об'ектившсть щеального в соцiально-економiчнiй реальност : дис. ... канд. фшос. наук : 09.00.03 / Молодцов Борис 1ванович ; Донец. нац. ун-т. - Донецьк, 2008. - 172 с.
13. Корабльова Н. С. Багатомiрнiсть рольово! реальности ролi i маски - лик i личина : [монографiя] / Н. С. Корабльова. - Х. : ХНУ iм. В. Н. Каразша, 2000. - 288 с.
14. Аверкша Н. А. Людина як «радикальна реальшсть» у фшософи Х. Ортеги-i-Гассета : дис. ... канд. фшос. наук : 09.00.05 / Аверкша Надiя Анатоливна ; Кшв. нац. ун-т iм. Тараса Шевченка. - К., 2004. - 183 с.
15. 1щенко А. М. Творчють як подолання вщчуження / А. М. 1щенко // Вiсн. НТУУ «КП1». Фiлософiя. Психологiя. Педагогiка. - 2011. - Вип. 2 (32). - С. 63-67.
16. Жижек С. Устройство разрыва. Параллаксное видение / С. Жижек ; пер. с англ. А. Смирнова, Г. Рогоняна, С. Кастальского, А. Олейникова. - М. : Европа, 2008. -518 с.
17. Малахов В. С. Идентичность / В. С. Малахов // Современная западная философия : словарь / сост. и отв. ред. В. С. Малахов, В. П. Филатов. - 2-е изд., перераб. и доп. - М. : ТОН - Остожье, 1998. - С. 160-162.
18. Соловьев В. С. Чтения о Богочеловечестве. Философская публицистика / В. С. Соловьев // Соч. : в 2 т. - M. : Правда, 1989. - T. 2. - C. 97-133.
19. Чутора М. Особливосп формування щентичност в постмодерш / Марiанна Чу-тора // Публiчне управлшня: теорiя та практика : зб. наук. пр. Асощацп докторiв наук з держ. управлшня. - Х. : Вид-во «ДокНаукДержУпр», 2010. - № 3-4. -С.400-403.
20. Корабльова В. М. Поколшня в полi культури: множиншсть репрезентацш : [моно-графiя] / В. М. Корабльова. - Х. : ХНУ iм. В. Н. Каразша, 2009. - 180 с.
21. Бек У. Что такое глобализация? / У. Бек ; [пер. с нем. А. Григорьева, В. Седельника ; общ. ред. и послесл. А. Филлипова]. - М. : Прогресс-Традиция, 2001. -304 с.
22. Черуха А. Вiртуальне життя як спроба змшити/замшити реальне життя в куль-турi WEB 2.0. [Електронний ресурс] / А. Черуха. - Режим доступу: http://inf.oa.edu.ua/dopovid/ cheruha.pdf.
23. Емелин В. А. Информационные технологии в контексте постмодернистской философии : дис. ... канд. филос. наук : 09.00.11 / Емелин Вадим Анатольевич ; МГУ. - М., 1999. - 237 с.
24. Эпштейн М. Информационный взрыв и травма постмодернизма [Електронний ресурс] / М. Эпштейн. - Режим доступу: http://old.russ.ru/journal/travmp/98-10-08/ epsht.htm.
25. Дебор Г.-Э. Общество спектакля / Г.-Э. Дебор. - М. : Логос : Журн. «Радек», 2000. - 183 с.
26. Деррида Ж. О грамматологии / Жак Деррида ; [пер. с фр. и вступ. ст. Н. Авто-номовой]. - М. : Ad Мащтет, 2000. - 512 с.
27. Ортега-и-Гасет Х. Тема нашего времени / Х. Ортега-и-Гасет // Самосознание европейской культуры ХХ века. - М. : Политиздат, 1991. - С. 264-267.
28. Унгурян I. Антикультура - зашб самознищення чи адаптаци людини до соцю-культурно! дшсностс? / I. Унгурян, О. Цинтила // Науковий вюник Чершвецького ушверситету : зб. наук. пр. - Чершвщ : Чершв. нац. ун-т, 2012. - Вип. 638-639. Фiлософiя. - С. 206-211.
29. Требш М. П. Концептуалiзацiя феномену шформацшного суспшьства [Електрон-ний ресурс] / М. П. Требш // Безпекове шновацшне суспшьство: взаeмодiя у сферi правово! освпи та правового виховання : мiжнар. iнтернет-конф., 25 трав. 2016 р. / Нац. юрид. ун-т iм. Ярослава Мудрого, НД1 прав. забезп. шновац. роз-витку Нац. акад. прав. наук Укра!ни, Наук. б-ка. - Х., 2016. - Режим доступу: http://conf.nlu.edu.ua/bis-2016/index.
30. Пантелеева Т. В. Противостояние культуры и антикультуры в художественном творчестве [Електронний ресурс] / Т. В. Пантелеева. - Режим доступу: http://www.dissercat.com/content/protivostoyanie-kultury-i-antikultury-v-khudo-zhestvennom-tvorchestve.
31. Виндельбанд В. Фридрих Гельдерлин и его судьба : [пер. с нем.] / Вильгельм Виндельбанд // Избранное. Дух и история. - М. : Юристъ, 1995. - С. 120-139.
ДЕОНТОЛОГИЗАЦИЯ МИРА КАК ДЕАНТРОПОЛОГИЗАЦИЯ ОБЩЕСТВА
Кузь О. Н., Сахань Е. Н.
Статья посвящена выявлению проблемно-тематического поля, в рамках которого возможна постсовременная теоретизация отчуждения. Объектом исследования выступает постсовременный дискурс социальной реальности, а предметом -ее превращение в механизм преодоления отчуждения. Философское осмысление отчуждения и его причин в отечественной традиции основывается в основном на марксистской концепции, которая видит стержень проблемы в неразвитости производительных сил. Обосновывается тезис о том, что отчуждение в большей степени зависит не от объективных условий, а от жизненных установок. Отчуждение является следствием господства преобразовательного, трансформативного миропонимания, свойственного евроатлантической цивилизации. Это мировоззрение основано на оппозициях, а оппозиция предполагает расчленение мира, противопоставление и, в конце концов, отчуждение.
Ключевые слова: постсовременность, социальность, социальная реальность, отчуждение.
WORLD DEONTOLOGIZATION AS SOCIETY DEANTROPOLOGIZATION
Kuz 0. M., Sakhan 0. M.
Postmodern discourse of social reality actualizes study its transformation into a mechanism of overcoming estrangement. The purpose of the article - to outline the problem-thematic field within which postmodern theorizing of estrangement is possible. Metatheoretical perspective of the research is provided by complementary use of such common for modern socio-humanitarian cognition methods as phenomenological, herme-neutic and discourse analysis.
The results showed that the formation and development ofpost-industrial society, has led to a dramatic transformation of traditional social base, forms and methods of human social life and the mechanisms of their socialization. These drastic changes have duplex effects on sociality as well. On the one hand, the growth of individualization measure in the process of civilizational development under current conditions leads to expansion of pathogenic, as for sociality, forms of individualism, aggressively deviant and extremely egocentrical forms of which by growing and getting legitimated the background of deformation and downturn of traditional social being forms - family, society, ethnos, nation etc. - are a danger to desocialization of an individual. On the other hand, more widespread institutionalization ofsociality, sophistication ofsocial practices and their dynamic growth, emergence and expansion of new means and forms of communication, as well as human mind control, become a danger to dehumanization of sociality: estrangementfrom a human real forms of social living and degradation of the subjectness of a human, accrescency of power by social powers - political, economic, spiritual. In such a situation theoretic and social discourse history can address as a particular project on sociality building, as discourse innovation due to its metaphorical potential emerges into reality. On the background of the diagnose «the subject's death», which has currently become one of the most widespread ones to social and humanitarian perception in general, understanding of theoretical inability and practical danger of «desubjectness» of sociality promote a search for theoretical and methodological instrumentarium which will be able to return the society its anthropologic dimension. The main concepts in the present context are «social reality» and «subjectness». The first concept enables to reconstruct the anthropologic dimension in sociality ontology and to overcome estrangement emphasizing the inability of social objectness, and the second enables to articulate the dimension to a human, which determines him/her as social figure and is able to protect from hegemony of social order.
The thesis emphasizes that estrangement depends rather not on hardfactors but on the approach to life. Estrangement is an effect of hegemony of converting and transforming worldview inherent in Euro-Atlantic civilization. This worldview is based on opposition, whereas opposition presumes dismembering of the world, contraposition and in the end estrangement.
Key words: postmodernity, sociality, social reality, estrangement.
