CC BY
225
including International Court those to Court of European Union. Properties and features of decisions of International Court and Court of European Union are investigated. It is well-proven that the of principle questions of forming and development of the legal system of European Union decide by the mechanism of преюдиціального query.
It is well-proven that intensive development of international law results in the increase of legal role of decisions of international judicial bodies in the question of the legal adjusting of international relations. Practice of International Court and other international establishments of justice testifies to it. The special place in this process occupies Court of European Union, which, being one of institutes of European Union, by the decisions provides legal development of European integration. Due to the specially developed legal mechanisms (above all things to procedure of преюдиціального query) of decreet of European Union become the obligatory source of the European right and must steadily stick to and executed by the national organs of power of states-members of European Union.
Keywords: judicial precedent, the court decision, the sources of international law, International Court of Justice, the European Court.
УДК 342.7:341.24(045)
M. П. Тиріна
БІОЛОГІЧНІ ПРАВА ТА СВОБОДИ ЛЮДИНИ У СУЧАСНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ: АНАЛІЗ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ
У статті розглянуті нормативні акти, що регулюють біологічні права та свободи людини та громадянина в міжнародному просторі, серед них виділено загальні, за допомогою яких реалізуються фундаментальні права людини та громадянина, і спеціальні, які регулюють безпосередньо права сучасної людини в умовах прогресу біології, медицини, генної інженерії та біотехнології. Більш детально досліджено спеціальні міжнародні правові акти, їх роль у формуванні нормативного регулювання біологічних прав та свобод людини та громадянина. Визначено документи, положення яких здебільшого носять рекомендаційний характер, додаткові протоколи до них, що більш детально регулюють окремі проблемні сфери біомедицини та наднаціональні акти в зазначеній сфері, наголошено на їх недостатності при реалізації на практиці та вразливих моментах. Розглянуто принципи, які покладені в основу досліджуваних актів, їх основні положення. Проаналізовано позитивні та негативні риси останніх, наголошено на обмеженості інструментів захисту проголошених прав та принципів. Розглянуто нормативне закріплення принципів етики щодо біомедичних досліджень на людині.
Показано складність створення єдиних незаперечних підсумкових документів із питань закріплення та захисту біологічних прав і свобод. Продемонстровано важливість та недосконалість, зокрема, через відсутність процедурних норм застосування тих чи інших положень, деяких нормативно-правових актів. Доведено, що такі права вже почали активно втілюватись у юридичні рамки міжнародного співтовариства.
Ключові слова: біологічні права та свободи людини, нормативно-правове регулювання, міжнародні акти, декларації ЮНЕСКО, Конвенція про права людини та біомедицину, Хартія Європейського Союзу про основні права, принципи біомедичних досліджень.
Постановка проблеми. Сучасний світ увійшов у нову еру суспільних відносин -відносин розвитку біології, генетики, медицини тощо. Така ера ознаменована появою нового покоління прав, які автор називає біологічними (від грецького Рюо (bios) -життя; Xoyo^ (logos) - слово, наука) - це права, які визначаються біологічною структурою організму людини, його біологічними потребами, охоплюють та сприяють розвитку життєво важливої природи людини. До них, зокрема, відносяться право на життя як базове підґрунтя для всіх інших прав; право на сон; на безпечне для життя та здоров’я довкілля; на споживання безпечних продуктів; на захист психіки; на самозбереження в природному вигляді; на зачаття потомства; свобода розпорядження собою, зокрема - тілом, вибору життєдіяльності, чоловіка чи дружини, самостійного вибору кількості дітей тощо; права людини відносно її органів та тканин; репродуктивні права; на недоторканість її геномного набору, на заваді чому стоять клонування, експериментування, використання стовбурових клітин, що одночасно може перешкоджати праву ембріона на життя та інші подібні права, які розширюються одночасно з досягненнями науки. Означені права здебільшого існують в доктринальних дослідженнях і в будь-якому випадку є продуктом нової та новітньої історії, яку започатковували здебільшого зарубіжні країни, згодом, з появою міжнародних організацій, - міжнародне співтовариство, тому і регулюються вони здебільшого у міжнародно-правових актах, які все одно не вирішують усіх нагальних проблем, пов’язаних з функціонуванням та практичною реалізацією біологічних прав людини. З метою вирішення останніх необхідним є вивчення такого міжнародного досвіду закріплення досліджуваних прав.
Наукове обґрунтування теми дослідження. Шляхи удосконалення законодавства у галузі медичного права, яке безпосередньо пов’ язано з правами людини нового покоління, досліджували Н. Болотіна, З. Гладун. Міжнародно-правові аспекти захисту прав людини при проведенні біомедичних досліджень вивчала О. В. Тарасьянц. Проблеми біологічних прав людини у нормативних документах розглядали А. Г. Асатрян, В. В. Власов, І. Глушкова, Т. Р. Короткий, Г. Л. Мікіртічан, А. Є. Нікітіна, О. М. Овсюк, М. Оніщук, О. Солдатенко, Г. О. Тавров тощо.
Практична реалізація закріплення біологічних прав та свобод людини та громадянина, як і їх розвиток, починається із закріплення права на життя, ідеї рівності людей. Зазначені права отримали нормативне втілення значно раніше за власне біологічні права. Велику роль у їх втіленні у відповідні правові акти відіграли Локк, Пейн, Джефферсон, Руссо, Монтеск’є, Вольтер, Гроций. Не можна не пригадати про Велику хартію вольностей 1215р., яка вперше закріпила право на недоторканість особи. Згодом, в Англії з’явилась Петиція про права 1628р., у Америці - Декларація про права Вірджинії 1776 р., Декларація незалежності США 1776р., яка відображала ідею природного права, в рівності наділяла правом на життя, Біль про права 1791р., у Франції - Декларація прав людини та громадянина 1789р., у якій проголошувались свобода та рівність в правах на все життя, невід’ ємність природних прав.
На рівень законодавчого закріплення власне біологічні права здебільшого виходять лише в XX столітті, тільки тоді суспільство усвідомило необхідність встановлення правових рамок в медичній сфері при апробації фармацевтичної продукції для захисту прав її споживачів. Поява відповідних документів саме в XX столітті, мабуть, пов’язана з війнами, які охопили світ. На період Другої світової війни припадають найгрубіші порушення прав людини. Нелюдські досліди, які проводили німецькі та, як пізніше з'ясувалось, японські лікарі над в'язнями концтаборів, у тому числі дітьми, старими, вагітними жінками, шокували увесь світ. Це були перші масові медичні дослідження, які стали основою для проведення сучасних досліджень у сфері прав і свобод людини з метою припинення попирання ними. Питання захисту останніх
вийшли за межі внутрішньодержавних завдань і стали предметом постійної уваги міжнародного співтовариства. Відповіддю на агресію та злочини проти людства, породжені фашизмом у роки Другої світової війни стали утворення ООН, Всесвітньої медичної асоціації поряд з появою найважливіших міжнародно-правових актів, серед яких, на сьогоднішній день, можна виділити загальні, за допомогою яких реалізуються фундаментальні права людини та громадяни, і спеціальні, які регулюють безпосередньо права сучасної людини в умовах прогресу біології, медицини, генної інженерії та біотехнології.
До перших відносяться Загальна декларація прав людини 1948р., Конвенція Ради Європи про захист прав людини та основних свобод 1950р., Європейська соціальна хартія 1961 року, Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права 1966р., Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966р., Конвенція СНД про права та основні свободи людини 1995р., Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948р., Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965р., Конвенція про захист осіб стосовно автоматизованої обробки даних особистого характеру тощо.
Зупинимося у нашій статті більш детально на висвітленні спеціальних правових актів, які відіграли значну роль у формуванні нормативного регулювання біологічних прав та свобод.
Так, Нюрнберзький кодекс 1947 року та Хельсінкська декларація Всесвітньої асоціації лікарів мають більш історичне значення, аніж практичне. Однак, як слушно помітив В. Власов про Хельсінкську декларацію 1964 року «цей фундаментальний документ, що оновлювався у Токіо (1975), Відні (1983) та у Гонконзі (1989), дуже вплинув на формулювання міжнародних та національних медичних законів та кодексів» [1; с.58]. У будь-якому випадку значення зазначених актів для наступної правової регламентації біомедицинських досліджень у світі важко переоцінити, хоч вони і містять самі загальні положення про порядок проведення таких досліджень. На їх основі були вироблені міжнародно-правові угоди й декларації, а також інші акти міжнародного права в розглянутій сфері. Однак викладені в них засади є лише рекомендаційними положеннями.
Ще одним важливим документом, положення якого вже носять не рекомендаційний, а зобов'язуючий характер для країн, що підписали та ратифікували даний документ, є Конвенція про захист прав людини та людської гідності щодо застосування біології і медицини (Конвенція про права людини та біомедицину) 1997 р., яка має рамковий характер. Прийняття Конвенції про права людини та біомедицину зобов'язує державу не просто проголосити її принципи, але й забезпечити їхнє реальне виконання. Основна мета Конвенції - це захист прав, свобод та гідності людини стосовно досліджень у біології, медицині, при проведенні медичних експериментів, забезпечення індивідуальної цілісності людини. На відміну від Конституції України саме індивідуальна цілісність звертає на себе увагу та має принципове значення через відсутність такого поняття в національному законодавстві. Згідно зі статтями 5,13,16 цієї Конвенції, вимога захисту цілісності людини поширюється і на його генетичні структури: впливати на них можна, по-перше, лише в інтересах людини і, по-друге, за наявності її добровільної та усвідомленої згоди [2]. Відповідно до статті 11 забороняється будь-яка форма дискримінації особи за ознакою її генетичної спадковості. Поширюючи дію цієї статті на потенційних клонів, можна говорити про їхні рівні права з іншими людьми [3, с.48]. Вперше вводиться поняття «професійних стандартів», яким повинно відповідати будь-яке медичне втручання. До експериментів можна вдатися лише тоді, коли відсутні альтернативні методи дослідження людини, які були б порівняні за своєю ефективністю. Ризик, якому можуть бути піддані люди, не
повинен бути більшим у порівнянні з потенційною користю від досліджень. Проект досліджень повинен бути затверджений компетентною інстанцією після проведення незалежного вивчення його з погляду наукової доцільності. Особа, що стала об'єктом дослідження, повинна бути проінформована про свої права та гарантії, передбачені законом для її захисту. При цьому, необхідна згода випробуваного повинна бути дана безпосередньо, конкретно та у письмовій формі. Таку згоду випробуваний може безперешкодно відкликати в будь-який момент. Конвенція виділяє групу так званих уразливих осіб, для яких передбачений розширений перелік гарантій від різних зловживань їх уразливим станом. Тут особливо обумовлені заходи захисту осіб, не здатних дати юридично значиму згоду на біомедицинське дослідження (ст. 17). З одного боку, це, звичайно, сприяє захищеності прав та свобод таких людей. Однак, велика кількість додаткових вимог для проведення досліджень на них призводить майже до їх неможливості. Додаткові умови встановлені для тих експериментів, які не обіцяють безпосередньої користі для здоров’ я випробуваного. Вперше встановлені положення, спрямовані на захист ембріона людини. Так, в загальних рисах зазначені умови проведення досліджень на ембріонах людини, отриманих in vitro (у пробірці). Створення ембріонів людини з досліджувальною метою забороняється. Стаття 12 виключає можливість використання прогностичного генетичного тестування з будь-якою метою (наприклад, з євгенічною, для визначення ступеня можливості виникнення захворювання у страхувальників, для виявлення схильності до протиправної поведінки), за винятком медичної.
Однак, Конвенція хоч і оперує дуже важливими принципами, реалізація та дотримання яких на сьогоднішній день є вкрай необхідними, та все одно залишає багато питань.
Серед позитивних принципів заслуговує на увагу такий: прогрес в галузі біології та медицини має використовуватися на благо сучасного та прийдешніх поколінь. За умови великої кількості прогалин у сфері захисту біологічних прав та свобод людини та громадянина такий принцип за допомогою аналогії права може стати «рятувальним інструментом» в багатьох випадках.
Публічне обговорення та міжнародне співробітництво, на які звернуто окрему увагу в Конвенції, сприятимуть більш швидкому, оперативному вирішенню проблем, які можуть виникати у майбутньому через залучення більшої кількості кваліфікованого персоналу, більший банк обміну як науковим (ідеями), так і фізичним матеріалом, який може бути використаний у сфері біомедичних експериментів і реалізації біологічних прав взагалі. Саме на такому принципі і побудовано статтю 3: сторони, враховуючи медичні потреби та наявні ресурси, вживають відповідних заходів для забезпечення в межах їхньої юрисдикції рівноправного доступу до медичної допомоги належної якості.
Конвенцією передбачено механізм дій за умов надзвичайної ситуації, коли відповідна згода не може бути отримана. Тоді будь-яке необхідне з медичної точки зору втручання може негайно здійснюватися в інтересах здоров'я відповідної особи. Якщо на час втручання пацієнт перебуває у стані неспроможності висловити свої побажання, враховуються побажання щодо медичного втручання, висловлені ним раніше. Тобто діє інститут попередньо висловлених побажань, який з одного боку є досить цікавим, таким, що може відіграти вирішальну роль в реалізації прав людини, з іншого боку - є досить недосконалим і фактично декларативним. Оскільки відсутній порядок визначення таких побажань, не зазначено способи їх вираження, механізм підтвердження, пріоритетності при їх різниці. Тобто зазначена норма потребує введення додаткової, яка дозволила б юридично суворо фіксувати побажання громадянина відносно можливого в майбутньому втручання.
У Конвенції закріплено важливі положення, серед яких, наприклад, те, що втручання з метою видозміни геному людини може здійснюватися лише у профілактичних, діагностичних або лікувальних цілях, і тільки якщо воно не має на меті внести будь-яку видозміну у геном нащадків. При цьому, реальний механізм захисту таких положень відсутній, не передбачено відповідальності за порушення, недотримання положень Конвенції.
Щодо врегульованості видалення органів і тканин у живих донорів для цілей трансплантації, то Конвенція загалом майже не торкається прав та свобод донорів, потенційних донорів та отримувачів органів та тканей, що негативно впливає на їх захист в межах даного правового акту. Більш повно зазначене відображено в додатковому протоколі до Конвенції, однак застосування положень останнього можливе лише при окремому його підписанні.
Конвенцією закріплено, що тіло людини та його частини як такі не повинні бути джерелом отримання фінансової вигоди. Однак не конкретизовано на кого розповсюджується зазначене положення.
Щодо захисту проголошених прав та принципів, то мова йде лише про забезпечення судовим захистом, що свідчить про обмеженість інструментів. Конвенцією передбачено застосування відповідних санкцій у разі порушення положень, що містяться у цій Конвенції, та не конкретизовано яких саме санкцій. Встановлено право на справедливе відшкодування у разі неправомірного завдання шкоди в результаті втручання, однак не зазначено процедури, порядку такого відшкодування, вимог, які ставляться для нього. Встановлюючи жорсткі правила використання біотехнологій, Конвенція, однак, не визначає механізмів міжнародної співпраці у разі порушення встановлених заборон. Зазначене свідчить про її рамковий характер, замалий інструмент для захисту проголошених прав людини щодо застосування біології та медицини.
Характерною особливістю Конвенції є розробка та затвердження додаткових протоколів, які більш детально регулюють окремі проблемні сфери біомедицини [4; с.391]. Так, були прийняті Додаткові протоколи до Конвенції, що мають таку ж юридичну силу, що й остання: в 1998 р. - про заборону клонування людини, в 2002 р. -про трансплантацію органів і тканин людини, в 2005 р. - про біомедичні дослідження.
У протоколі про заборону клонування зазначено, що інструменталізація людських істот шляхом навмисного створення генетично ідентичних людських істот несумісна з гідністю людини і, таким чином, є зловживанням у галузі біології і медицини, клонування людини здатне породити для всіх залучених у цей процес індивідів «серйозні труднощі медичного, психологічного та соціального порядку». Таким чином, у дещо кантіанському трактуванні, виражається етичне підґрунтя заборони клонування людських істот . Стаття 1 Додаткового протоколу проголошує: «Будь-яке втручання з метою створення людини, генетично ідентичної іншій людині, чи то живій, чи то мертвій, забороняється». Враховуючи зазначений позитивний напрямок положень Додатковий протокол має і вразливі моменти. По-перше, Додатковий протокол не проводить різниці між репродуктивним та терапевтичним клонуванням. По-друге, він, так само як і сама Конвенція, не підписаний усіма європейськими державами. Однак Додатковий протокол є першим актом, в якому чітко визначена позиція міжнародного співтовариства на проблеми клонування і започаткована основа для подальшого розвитку цієї заборони на різних рівнях правового регулювання.
Додатковий протокол 2002р. застосовується до трансплантації органів та тканин людини, які здійснюються з лікувальною метою. При цьому, не встановлює окрему заборону на трансплантацію з іншою метою. Передбачена система трансплантації (ст.3), та не зазначено, яким саме чином вона працює, як ведеться лист очікування.
Окремий захист встановлено для осіб, які не в змозі дати згоду на видалення органу чи тканини, умови такого захисту не містять вимог до ступеня ризику для таких осіб. Згідно з протоколом видалення не може здійснюватися, якщо померла особа заперечувала проти цього. Залишаються незрозумілими тільки умови визначення такого заперечення. При втіленні принципу конфіденційності протокол змовчує про право донорів, потенційних донорів та отримувачів органів та тканин на інформацію один про одного.
Додатковий протокол про біомедичні дослідження встановлює порядок проведення тих досліджень і експериментів, які раніше перебували поза сферою міжнародно-правового регулювання. Однак, він не охоплює дослідження, виконувані на вилучених у людині біологічних матеріалах, а також дослідження, проведені на основі персональних даних. Крім того, протокол не розповсюджується на дослідження на ембріонах in vitro. Однак у ньому розширюються заходи щодо захисту прав та гідності випробуваних осіб: так, у додатку до Додаткового протоколу перелічуються 20 пунктів інформації, яка в обов'язковому порядку повинна бути надана незалежному етичному комітету, який проводить експертизу проекту. Ст. 13 містить 8 пунктів, інформація щодо яких в обов'язковому порядку повинна бути надана випробуваному. Протокол торкається й такої гострої проблеми, як використання плацебо. Однак не встановлює окремої заборони на проведення нелегальних досліджень. Втілює умови досліджень на особах в екстрених клінічних ситуаціях, однією з яких є отримання дозволу компетентного органу, та не регулює порядок звернення до такого органу та строк надання дозволу та його співрозмірність з надзвичайністю клінічної ситуації. В умовах великої кількості проведення експериментів в державах «третього світу» немаловажним є положення про забезпечення принципів та положень цього протоколу при проведенні досліджень в державах, які не є сторонами цього протоколу (ст.29).
Не дивлячись, однак, на важливість даної Конвенції Україна хоч і підписала, однак не ратифікувала її.
Створенню єдиного правового простору сприяє Модельний закон про захист прав та гідності людини в біомедичних дослідженнях в державах-учасницях СНД. Він дає гарантії забезпеченості захисту прав та гідності, безпеки, здоров’я та інтересів учасників досліджень. При імплементації положень даного закону держави можуть здобути міжнародне визнання як такі, що забезпечують захист фундаментальних прав та свобод людини в області біології та медицини.
Також варто звернути увагу на Загальну декларацію про геном людини та права людини 1997р., в якій ідеться про необхідність міжнародного співробітництва, спрямованого на виявлення практики клонування з метою відтворення людської особи, і відповідних заходів, покликаних не допустити таку практику. Цей документ носить рекомендаційний характер, однак викликає великий інтерес, оскільки торкається тих питань, які кілька років назад ще не обговорювались науковою медичною чи юридичною громадськістю: збереження генетичної унікальності та цілісності як окремої людини, так і етнічних груп людей, маніпулювання з людськими генами, клонування людини, розшифрування генома людини, складання «генетичного паспорта» тощо. Згідно з Декларацією ніякі дослідження з геномом людини не повинні превалювати над повагою прав та свобод людини, її гідності [6]. Г еном людини лежить в основі спільності всіх представників людського роду, а також визнання їх невід'ємної гідності та різноманітності. Геном людини є надбанням людства. Кожна людина має право на повагу до її гідності та прав, незалежно від генетичних ознак. Така гідність означає, що особистість людини не може зводитися до її генетичних характеристик і вимагає поваги до її унікальності і неповторності. Згідно зі ст. 4 ген людини в його природньому стані не повинен служити джерелом вилучення доходів. Стаття 5
докладно розкриває значення принципу інформованої згоди та містить положення, згідно з яким будь-які лікувальні або діагностичні маніпуляції пов'язані з геномом можуть проводитися після ретельної попередньої оцінки пов'язаних з ними «ризиків» та «користі». У всіх випадках слід заручатися попередньою, вільною і ясно вираженою згодою зацікавленої особи. Якщо вона не в змозі її виразити, то згода або дозвіл повинні бути отримані відповідно до закону, виходячи з вищих інтересів цієї особи. У декларації зазначається, що за ознакою генетичних характеристик ніхто не може зазнавати дискримінації, мета або результати якої тягнуть за собою зазіхання на права людини, основні свободи та людську гідність. Для недопущення такої практики державам та міжнародним організаціям запропоновано співпрацювати з метою виявлення такої практики. Також державам рекомендовано сприяти проведенню наукових досліджень, спрямованих на виявлення, запобігання та лікування генетичних захворювань чи захворювань, викликаних впливом генетичних факторів, особливо рідкісних захворювань, а також захворювань ендемічного характеру, від яких страждає значна частина населення світу. Особливо важливо це у зв’язку з тим, що країни «третього світу», в яких найчастіше проводять дослідження через відсутність законодавчих перешкод та відносну дешевину, здебільшого позбавлені можливості застосування результатів цих досліджень на собі. На недопустимість такого явища неодноразово звертали увагу міжнародні організації. З урахуванням зазначеного, в Декларації рекомендовано заохочувати заходи, які дозволяють здійснювати оцінку небезпеки та переваг, пов’язаних з проведенням наукових досліджень, попереджувати зловживання в цій сфері; розширювати та укріплювати потенціал держав, що розвиваються, у сфері проведення наукових досліджень з біології та генетики; заохочувати вільний обмін науковими знаннями та інформацією.
За допомогою Загальної декларації про біоетику та права людини 2005 року ЮНЕСКО намагається реагувати на потреби держав, що розвиваються. Така декларація є нагадуванням міжнародному співтовариству про її обов’ язок солідарності по відношенню до всіх країн [7; с.378]. Зазначена декларація не є обов’язковою для виконання. Однак той факт, що останню одноголосно прийнято державами-членами наділяє її моральним авторитетом і породжує моральні зобов’ язання. Саме відносно цієї декларації вперше за всю історію біоетики всі держави-члени виявили свою прихильність нормам, проголошеним останньою. Інноваційний характер її виявляється в тому, що вона проголошує зобов’язання урядів дотримуватись ряду біоетичних принципів. Прийняття декларації також демонструє, що на сьогоднішній день існує згода відносно принципів, які покладені в основу міжнародної мультікультурної біоетики, яка, в свою чергу, міцно базується на міжнародно визнаних правах людини [8, с.297]. Віднесення біоетики до пріоритетів діяльності ЮНЕСКО та широкомасштабна праця цієї міжнародної організації з формування інституційних основ, розвитку професійних освітніх програм та організації суспільних дискусій з біоетичної проблематики в країнах-членах надає декларації більш-менш нормативне значення. Декларація торкається етичних питань щодо медицини, наук про життя і пов’язаних з ними технологій стосовно людини, заснована на принципах, які вона затверджує в своїх нормах, що забезпечують повагу до людського життя. Саме завдяки цьому простежується зв’язок між етикою та правами людини у сфері біоетики. Особлива увага приділяється проблемам соціальної справедливості та солідарності у забезпеченні доступу до якісної медичної допомоги, розподіл як тягаря ризику, пов’язаного з участю в біомедичних експериментах, так і того блага, яке дають людям нові біомедичні технології. Декларація здебільшого присвячена принципам, якими повинна керуватися світова спільнота. Вона не вирішує конкретні проблеми, не висуває окремі умови, однак проголошує те, на основі чого повинно будуватися вирішення тих
чи інших проблем. Поряд з декларацією Генеральна конференція ЮНЕСКО прийняла резолюцію, яка закликає держав-членів направити всі зусилля з метою реалізації принципів, які закріплені в декларації. Згідно з останньою жоден науковий прогрес не може стояти вище за людину, за дотримання її прав та свобод. Звернуто увагу на те, що людина є невід’ ємною частиною біосфери та відіграє важливу роль в захисті одна одної та інших форм життя, зокрема тварин. Це положення є дуже важливим, оскільки виражає мету всього людства та кожної окремої людини. Кожен повинен пам’ятати та дотримуватися зазначеного. Декларація побудована на визнанні індивідуальності людини, яка має біологічні, фізіологічні, соціальні, культурні та духовні аспекти. Згода людини на участь в наукових дослідженнях має бути попередня, вільна, явно виражена та інформована. Попри згоду визначені і інші класичні принципи - принцип недоторканості особистого життя, конфіденційність, принцип відсутності дискримінації та недопущення «стигматизації», також проголошено новий принцип -принцип соціальної відповідальності (ст.14). Декларація не тільки проголошує зазначені принципи, а й орієнтується на практичному їх застосуванні, закликаючи до «професіоналізму, чесності, послідовності та гласності при прийнятті рішень», а також до створення незалежних плюралістичних комітетів з етики. Декларація вимагає від держав не просто дотримання її принципів, надання їм законодавчого, адміністративного характеру, а й здійснення заходів у сфері освіти, професійної підготовки та суспільної інформації.
Ще одним «дітищем» ЮНЕСКО в сфері захисту біологічних прав людини є Міжнародна декларація про генетичні дані людини 2003 року, яка визнає особливий статус генетичних даних людини. Форму зазначеного документа у вигляді декларації було обрано навмисно, оскільки до останнього моменту текст документа постійно редагувався, що свідчило про постійну мінливість поглядів, ситуації тощо, а декларативна форма як раз і буде сприяти подоланню всіх можливих суперечностей, полегшить пошук консенсусу і допоможе створити єдиний незаперечний підсумковий документ. Мета декларації полягає в тому, щоб забезпечити повагою людську гідність та захистом прав людини та основних свобод при збиранні, обробці, використанні та зберіганні генетичних, протеомних даних людини та біологічних зразків, на основі яких вони отримані згідно з вимогами рівності, справедливості та солідарності та з належним урахуванням принципів свободи думки та свободи вираження поглядів. Саме в цьому документі генетичним даним людини надано велике значення. З’явилась декларація у зв’ язку з новими експериментами, які висувають нові ініціативи та можуть призвести до незворотних наслідків. Г оловною умовою даного документу є дотримання міжнародних законів у сфері прав людини. На національному, регіональному, міському рівнях рекомендується створення незалежних міждисциплінарних та плюралістичних комітетів з етики. На етапі збирання генетичних даних декларація вимагає дотримуватися принципу попередньої, усвідомленої та чітко вираженої згоди пацієнта, виключає спроби переконати, матеріально чи особисто зацікавити людину, яка надає свої генетичні дані. Усі можливі обмеження повинні бути передбачені національним законодавством тільки у виключних випадках і тільки в рамках міжнародних нормативних документів в області прав людини. Як і в інших, так і в зазначеному документі проголошено принцип можливості відкликання згоди на вилучення генетичних даних. Розглядається право пацієнта бажати чи не бажати дізнатися результати обстеження. Якщо ж ці результати становлять загрозу для його здоров’ я, то висувається вимога надати йому рекомендації в області генетичних даних, які повинні бути культурно адаптованими та відповідати його інтересам. Так, аналогічно, на кожному наступному етапі висуваються свої вимоги. На етапі обробки даних вимагається дотримуватись принципу конфіденційності задля того, щоб ідентифіковані
генетичні дані не передавались третім особам. На етапі використання даних постає питання про мету дослідження. Так, якщо генетичні дані зібрані з визначеною метою, вони не можуть використовуватись з іншою метою, не узгодженою з пацієнтом. На етапі зберігання даних розглядається питання про їх зіставлення: для зіставлення генетичних та протеомних даних чи біологічних зразків, які зберігаються з метою діагностики чи лікування, а також для медичних чи наукових досліджень, необхідна згода пацієнта, якщо тільки це зіставлення не обумовлено важливим суспільним інтересом у виключних випадках, які передбачені національним законодавством в межах нормативних документів в області прав людини. У заключних статтях декларації знову ж таки рекомендується вести роботу в сфері освіти, професійної підготовки та інформації суспільства. Декларація закликає до укладання договорів, які б сприяли поширенню можливостей країн, що розвиваються, брати участь у створенні та розповсюдженні наукових знань в області генетичних даних людини і практичних навичок їх використання.
Основні принципи контролю у сфері регулювання розробки та застосування технологій, які будуть розрізняти технологічний прогрес, що сприяє процвітанню людини, та прогрес, який загрожує людській гідності, містяться в Конвенції про заборону розробки, виробництва та накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) і токсичної зброї та про їх знищення. Головна мета Конвенції - повністю виключити можливість використання бактеріологічних (біологічних) агентів чи токсинів у якості зброї. Зазначений акт, є, звичайно, дуже важливим, оскільки історія рясніє прикладами застосування біологічної зброї проти людства, в результаті чого порушуються, нібито, непорушні права. При цьому, Конвенція у полі захисту біологічних прав людини та громадянина значно поступається розглянутим вище актам, оскільки не забороняє застосування біологічної зброї нового покоління, наприклад, генетичної. Конвенція дозволяє проводити відповідний контроль на оборонних чи державних підприємствах, однак не обумовлює можливості спостереження за комерційними структурами, в яких сьогодні і йде найбільш активна розробка біотехнологій [9]. Аналогічною за тематичним забарвленням є Декларація з хімічної та біологічної зброї від 30.10.1990 р., згідно з якою ВМА (Всесвітня медична асоціація) просить усі правління утриматися від розроблення та використання хімічної та біологічної зброї, засуджує такі дії. Норми зазначеного документа є ніби зверненням до медиків всього світу, однак носять декларативний характер, через що реальний захист проголошених положень не може мати місце.
Декларативні норми містяться також в Декларації з прав людини та особистої свободи медичних працівників, де ВМА закликає всіх медиків та окремих членів Національної медичної асоціації докладати всіх зусиль для недопущення випадків порушення рівності прав та позбавлення прав та обов’язків.
На 39-й Всесвітній медичній асамблеї було прийнято Декларацію про евтаназію, в якій зазначається, що евтаназія як акт навмисного позбавлення життя пацієнта, навіть на його прохання або на основі звернення з подібним проханням його близьких, є неетичною. Проте це не виключає необхідності шанобливого ставлення лікаря до бажання хворого не заважати перебігу природного процесу вмирання в кінцевій стадії захворювання [10, с.33]. У вересні 1992 р. на 44-й Всесвітній медичній асамблеї було прийнято Положення про самогубство за допомогою лікаря, у тексті якого наголошується, що воно, як і евтаназія, є неетичним і має засуджуватись. Однак відмовитись від лікування — це право пацієнта, і лікар не діє неетично навіть тоді, коли виконання такого бажання призведе до смерті [10, с.62].
Така сфера реалізації біологічних прав як трансплантація органів та тканин регламентується Декларацією відносно трансплантації людських органів, згідно з якою
головною турботою лікаря повинно бути здоров’я пацієнта, яким є і донор, і реципієнт, тому повинні вживатися всі заходи для захисту прав обох. Це є дуже важливим положенням, оскільки часто, маючи на меті рятування реципієнта, багато хто забуває про права донора, який так само потребує медичної допомоги в рамках його біологічної природи. У Декларації наводяться умови, за яких можлива трансплантація, засуджується купівля та продаж людських органів для трансплантації.
Найсучаснішим актом про права людини на сьогоднішній день є Хартія Європейського Союзу про основні права 2000 року, яка є наднаціональним актом у сфері гуманітарного права, що включає і конституційне, і міжнародне право. Правонаступність цьому документу забезпечує принцип неприпустимості обмеження прав та свобод, які закріплено в інших джерелах права. Так, в статті 53 Хартії зазначено, що жодне з її положень у своєму тлумаченні не повинно наносити шкоду основним правам та свободам у відповідній сфері їх застосування, які визнані правом Європейського Союзу, міжнародним правом та міжнародними конвенціями, а також конституціями держав-членів. В зазначеному акті права не поділяються на першорядні та другорядні, як то властиво для західної доктрини, правовий статус людини та громадянина розглядається в єдності та рівності усіх складових його прав та свобод. Нові концептуальні підходи, які використовувались при створенні Хартії, призвели до того, що в ній чітко відбились новітні тенденції розвитку сучасного права, виявились ті з них, яким ще доводиться формуватися в третьому тисячолітті. Хартія звернута як до сучасного людства, так і до майбутніх поколінь, є «програмним» документом. Особливо це проявляється при висвітленні «нових» прав [11, с.11]. Термін «нові» зовсім не означає, що ці права не регулювались раніше, однак виділяє їх гарантії у ХХІст. [12, с.8]. Це і права, пов’язані з технологічним прогресом у сфері інформатики та біоетики. Вона окремо визначає право людини на особисту недоторканість, поділяючи її на фізичну та недоторканість психіки [13]. Гарантується таке право шляхом заборони репродуктивного клонування. До речі, на відміну від Додаткового протоколу 1998 р. до Конвенції Ради Європи 1996 р., Хартія 2000 року розрізняє репродуктивне та терапевтичне клонування, не забороняючи останнє. До «нових» прав відноситься також захист даних особистого характеру (ст.8).
Відносно даного документу, як зазнають деякі, «відсутність обов’язкової сили не означає неможливості юридичних наслідків» [14, с.5]. Зазначене проявляється у великому політичному та культурному значенні Хартії, що впливає на правову практику держав-членів, про що свідчить велика кількість посилань на Хартію в судових рішеннях країн Союзу. Деякі пророчили Хартії долю Загальної декларації прав людини, яка хоч і не мала обов’язкової сили, та набула сили міжнародно-правового звичаю. Як справедливо відзначав видатний ідеолог європейського інтеграційного процесу професор Д. Вейлер, будь-яка декларація прав за своєю природою володіє доцентровим імпульсом і містить в собі дещо більше, ніж сукупність моральних зобов’ язань для держав, що її прийняли.
Етика експериментів, інших питань у сфері біології та медицини побічно визначається також такими документами, як Женевська декларація 1948 р., Міжнародний кодекс медичної етики 1983 р., Дванадцять принципів надання медичної допомоги в будь-якій національній системі охорони здоров’я 1983 р., згідно з якими лікар зобов’язується дотримуватись ідеалу гуманності, виконувати свій обов’язок з гідністю та не зашкодити хворому, Декларацією ООН про клонування людини 2005 р., якою рекомендовано заборонити клонування у всіх його формах [15] тощо. На сьогоднішній день розроблено принципи етики для біомедичних досліджень на людині, згідно з якими, наприклад, вважається, що робітники сфери охорони здоров’я здійснюють грубе порушення медичної етики, злочин, якщо вони займаються активно
чи пасивно діями, що являють собою участь або співучасть у катуваннях чи інших жорстоких, нелюдських, принижуючих гідність поводженнях або спробах такого поводження. Аналогічні зазначеному і інші принципи етики. При цьому, не може бути жодних відхилень від таких принципів, навіть за умов надзвичайного положення.
Існують і інші документи, які так чи інакше обумовлюють, регламентують, проголошують захист прав людини та громадянина у сфері розвитку біології, генетики чи медицини. Однак вони, як більшість проглянутих нами, носять рекомендаційний характер, створюють відповідну мораль в суспільстві, за відхилення чи порушення якої не передбачено жодної санкції, лише тільки громадський осуд, якого в більшості випадків не вистачає для відновлення порушених прав. Таку форму міжнародне співтовариство обирає не випадково, а через те, що на формування обов’ язкових юридичних положень держави витратили б набагато більше часу. А за допомогою рекомендаційних норм окреслили спільні дії на майбутнє. Так, наприклад, відносно Загальної декларації прав людини багато хто висловлюється, що у разі розробки міжнародного договору, робота над цим актом розтяглась би на декілька десятиліть [16, с. 3]. На розробку Пактів по правам людини пішло 18 років (це при тому, що основа у вигляді Загальної декларації прав людини була вже напрацьована). А набрали Пакти чинності лише у 1976р., тобто знадобилось ще 10 років.
Висновок. Так продемонстровано важливість та недосконалість, зокрема, через відсутність процедурних норм застосування деяких положень нормативно-правових актів. Показано, що значним недоліком розглянутих правових актів є їх рекомендаційний характер. Однак, в будь-якому випадку за допомогою таких норм вимальовується позиція міжнародного співтовариства до зазначених проблем. Доведено, що міжнародне співтовариство почало звертати велику увагу на захист таких прав людини, що є, звичайно, позитивною тенденцією, кроком вперед, за яким послідують інші рішучі кроки. Найбільша проблема в закріпленні обов’ язкових положень полягає в тому, що держави поки що не сформували єдиний чіткий підхід до визначення і захисту біологічних прав. Однак за їх прикладом можна змінювати документи на національному рівні, надаючи їм обов’язкової сили та долаючи визначені недоліки. Для цього потрібні великі реформи і, перш за все, зміна орієнтації наукових досліджень, метою яких повинні стати захист людини, благо для людини, а не спроби знайти найбільш уразливі її риси.
Список використаної літератури
1. Власов В. В. Международные этические требования к медицинским исследованиям с участием человека [Текст] I В.В. Власов II Терапевтический архив. - 1996. - №1. - С.58-63.
2. Конвенція про захист прав людини та людської гідності щодо застосування біології та медицини від 04 квітня 1997 року: [Електронний ресурс]. - Режим доступу: .
3. Короткий Т. Правові аспекти клонування людини [Текст] I Т. Короткий II Вісник Національної академії наук України. - 2001. - № 3. - C. 46-52.
4. Петров Р. В. Развитие биоэтики в России [Текст] I Р. В. Петров, Б. Г. Юдин II
Казанский медицинский журнал. - 2008. - том 89. - №4 - С. 387-394.
5. Кутковец Т. И. Уроки незаконченной дискуссии [Текст] I Т. И. Кутковец, Б. Г. Юдин II Человек. - 1998. - №3. - С. 33-39.
6. Загальна декларація про геном людини та права людини від 11 листопада 1997: [Електронний ресурс]. - Режим доступу: .
7. Хенк т.Х. Деятельность ЮНЕСКО в области биоэтики [Текст] I Хенк тен Хаве II Казанский медицинский журнал. - 2008. - том 4. - с. 377-383.
8. Thomasma, D. Bioethics and International Human Rights [Text] I D. Thomasma II J. of
Law, Medicine & Ethics. — 1997. — №25. — P.295-306I
9. Конвенція про заборону розробки, виробництва та накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) і токсинної зброї та про їх знищення від 10 квітня 1972 року: [Електронний ресурс]. - Режим доступу: .
10. Права человека и профессиональная ответственность врача в документах международных организаций [Текст] I сост. Б. Бояджиев. - К. : Ассоциация психиатров Украины, 1996. - 122 с.
11. Carrillo Salcedo A. J. Notas sobre el significado politico y jundico de la carta de los Derechos Fundamentales de la Union Europea [Text] I A. J. Carrillo Salcedo II Revista de Derecho Comunitario Europeo. - 2001. - № 9.
12. Ушакова Т. Хартия основних прав Европейского союза: два шага вперед и один -назад в процес се европейской интеграции [Текст] I Т. Ушакова II Белорусский журнал международного права и международных отношений. - 2002 - № 2. - С.4-9.
13. Хартія основних прав Європейського від 07 грудня 2000 року: [Електронний ресурс]. - Режим доступу: .
14. Alonso Garcia R. La Carta de los derechos fundamentales de la Union Europea [Text] I R. Alonso Garcia II Gaceta Jundica. - 2000. - № 209. - P. 5.
15. Декларація Організації Об'єднаних Націй про клонування людини від 08 березня 2005 року: [Електронний ресурс]. - Режим доступу: .
16. Тавров Г. О международной защите прав человека [Текст] I Г. Тавров II Советское государство и право. - 1948. - №7. - С.2-7.
M. Tyrina
BIOLOGICAL HUMAN RIGHTS IN MODERN LEGISLATION: ANALYSIS OF INTERNATIONAL LEGAL REGULATION
In the article was normative regulation of the biological human rights and freedoms in the international space, selected among them the general, which will be realized by fundamental human and citizen rights, and special, what regulate directly modern human rights in the conditions of progress by biology, medicine, genetic engineering and biotechnology. There was analyzed the specific international legal acts, their role in shaping the normative regulation of biological human rights and freedoms. There were certain documents, positions of which mostly carry recommendation character, additional protocols to them, in more detail regulate separate problem spheres of biomedicine and supranational acts in this sphere, it is marked their insufficiency during realization in practice and vulnerable moments. The principles and the basic position of study acts were considered. There were analyzed positive and negative aspects of some normative legal acts, narrowmindedness of instruments of defense of the proclaimed rights and principles. The statutory principles of ethics were considered at the biomedical research on humans.
There was shown complexity of creating single resulting documents of fixing and defense of biological rights. There was demonstrated the importance and imperfection, in particular, for lack of procedural norms application positions, some normatively legal acts. There was proved that such rights have already started actively implemented in the legal framework of the international community.
Keywords: biological human rights and freedoms, legal regulation, international acts, declarations UNESCO Convention on Human Rights and Biomedicine, the European Union Charter of Fundamental Rights, the principles of biomedical research.
